Втрачений символ

Розділ 72

Коли оперативник ЦРУ спускався з балкона читального залу, настрій у нього був мерзенний. «Беламі нам збрехав». Агент не побачив жодних теплових слідів ані біля статуї Мойсея, ані будь-де нагорі.

«Куди ж у біса подівся Ленґдон?»

Оперативник повернувся до того єдиного місця, де вони знайшли хоч якісь сліди, — до розподільчого пункту читального залу і знову спустився сходами під восьмикутну консоль. Гуркіт конвеєрів діяв на нерви. Заглибившись у комору, агент насунув на очі прилад нічного бачення й обдивився приміщення. Нема нічого. Він оглянув ряди книжкових полиць і двері, що й досі жевріли жовтогарячим кольором після вибуху. Окрім цього, агент не побачив нічого…

«Чорт забирай!»

Він аж підскочив, коли в його поле зору несподівано впливло якесь світіння. Наче двійко привидів на стрічці конвеєра, виїхали з отвору в стіні світні відбитки двох людських істот. Теплові відбитки.

Остовпілий агент спостеріг, як вони об’їхали кімнату на конвеєрі, а потім знову зникли — головами вперед — у вузькому отворі у стіні. «Вони виїхали звідси на конвеєрі? Та це ж безумство!»

Окрім усвідомлення, що Роберт Ленґдон утік від них крізь діру в стіні, агента збентежило ще одне запитання: «Роберт Ленґдон — не сам?»

Він вихопив був своє радіо, щоб зв’язатися з керівником групи, але той випередив його.

— Усім слухати! Щойно знайдено залишений «вольво» перед входом у бібліотеку. Зареєстроване на таку собі Кетрін Соломон. Свідок каже, що вона увійшла до бібліотеки нещодавно. Є підозри, що вона разом із Робертом Ленґдоном. Директор Сато наказала знайти обох негайно.

— Я знайшов їхні теплові сліди! — вигукнув агент із розподільчої кімнати. І швидко пояснив ситуацію.

— Трясця твоїй матері! — вилаявся лідер групи. — Куди ж у біса йдуть ці конвеєри?

Та оперативник уже вивчав службову розподільчу схему на дошці оголошень.

— Вони йдуть до будівлі Адамса, — відповів він. — Це за квартал звідси.

— Усім слухати! Передислоковуємося до будівлі Адамса. Негайно!

Розділ 73

«Притулок. І відповіді на запитання».

Ці слова і досі відлунювали у голові Ленґдона, коли вони з Кетрін вискочили холодної зимової ночі в бічні двері будівлі Адамса. Загадковий чоловік, котрий щойно зателефонував, сповістив про своє місцезнаходження закодованою мовою, але професор усе зрозумів. Реакція Кетрін на повідомлення про пункт їхнього призначення була напрочуд бадьорою: «А де ж іще шукати єдиного істинного Бога, як не там?»

Залишалася одна проблема — як туди дістатися.

Ленґдон різко озирнувся, намагаючись зорієнтуватися в просторі. Було темно, але небо вже прояснилося. Вони стояли на маленькому внутрішньому подвір’ї, звідки купол Капітолію здавався навдивовижу далеким. Раптом Ленґдон збагнув, що він уперше вийшов на свіже повітря відтоді, як прибув до Капітолію кілька годин тому.

«Ну ні фіга собі — лекцію приїхав прочитати!»

— Роберте, поглянь. — Кетрін показувала на силует будівлі Джефферсона.

Першою реакцією Ленґдона був подив: це ж треба — так далеко заїхати на конвеєрі! Однак другою реакцією була тривога. Будівля Джефферсона вже гула від гарячкової метушні — приїздили вантажівки та легковики, щось кричали чоловіки. «Що це? Невже прожектор?»

Ленґдон ухопив Кетрін за руку.

— Ходімо звідси. Мерщій.

Вони перебігли через двір і швидко сховалися за елегантною підковоподібною будівлею, яку Ленґдон швидко впізнав — то була Шекспірівська бібліотека Фолджера. Сьогодні вона стала для них цілком доречною схованкою, бо саме в ній містився оригінальний латинський рукопис праці Френсіса Бекона «Нова Атлантида» — утопічна мрія, яку начебто американські батьки-засновники взяли за взірець для побудови нового світу на засадах давніх знань.

«Треба спіймати таксі».

На перехресті Третьої вулиці та Іст-Кепітол автомобілів було мало, і Ленґдон відчув, що його надія спіймати таксі швидко згасає. Вони поспішили на північ Третьою вулицею, прагнучи якомога скоріше віддалитися від Бібліотеки конгресу. Лише за квартал Ленґдон помітив таксі, що з’явилося з-за рогу. Він посигналив рукою, авто під’їхало до них і зупини­лося.

У таксі грала східна музика; молодий водій-араб привітно всміхнувся, і вони прожогом ускочили до салону.

— Вам куди?

— Нам треба…

— У північно-західну частину! — вигукнула Кетрін і махнула рукою вздовж Третьої вулиці, геть від будівлі Джефферсона. — Рушайте до Юніон-стейшн, потім звертайте ліворуч на Массачусетс-авеню. А там ми скажемо, де зупинитись.

Водій знизав плечима, опустив плексигласову перетинку і знову увімкнув свою арабську музику.

Кетрін стрільнула на Ленґдона суворим поглядом, неначе кажучи: «Слідів не залишати!» Вона показала у вікно, привернувши увагу Ленґдона до чорного гелікоптера, що наближався до їхнього району на низькій висоті. От зараза! Вочевидь, Сато вирішила будь-що роздобути піраміду Соломона.

Спостерігши, як гелікоптер приземлився між будівлями Джефферсона й Адамса, Кетрін повернулася до професора, і на її обличчі відбився вираз тривоги, що посилювалася.

— Можна мені на секунду поглянути на твій мобільний?

Ленґдон подав їй свій телефон.

— Пітер якось сказав мені, що ти маєш дуже добру візуальну пам’ять, — сказала вона, опускаючи скло. — Ти й справді здатен запам’ятати кожен телефонний номер, який тобі доводилося набирати?

— Так, але…

Кетрін швиргонула телефон у темряву ночі. Ленґдон крутнувся на своєму сидінні і побачив, як його мобільник зробив у повітрі сальто і, тріснувшись об дорогу позаду них, розлетівся на шматки.

— Навіщо ти це зробила?

— Щоб бути поза зоною їхньої досяжності, — пояснила Кетрін. — Ця піраміда — єдина надія на те, що ми знайдемо мого брата, і я не дозволю ЦРУ викрасти її в нас.

А на водійському сидінні Омар Амірана мугикав і хитав головою в такт своїй музиці. Сьогоднішній вечір був невдалим, і він страшенно зрадів, коли нарешті випала можливість підзаробити. Таксі саме проїжджало повз Стентон-парк, коли в радіо затріщав знайомий голос диспетчера компанії.

— Алло, це диспетчерська. До всіх авто в зоні парку Національної алеї. Ми щойно отримали дані від представників державної влади стосовно двох утікачів у районі будівлі Адамса…

Омар здивовано слухав опис саме тієї пари, що їхала в його таксі. Він крадькома кинув стривожений погляд у дзеркало зад­нього огляду. І йому здалося, що начебто цього високого чоловіка він уже десь бачив. Може, у списку найбільш розшукуваних злочинців Америки?

Омар боязко потягнувся до мікрофона.

— Диспетчере? — озвався він тихо. — Це таксі один-три-чотири. Ті двоє, про яких ви повідомляли… вони в моїй машині… просто зараз…

Диспетчер негайно повідомив Омару, що треба робити. Тремтливими пальцями набрав таксист телефонний номер, який дав йому диспетчер. Голос, що відповів, був суворий і діловий, як у військового.

— Говорить агент Тернер Сімкінс, оперативник ЦРУ. Хто це?

— Е-е-е… я таксист, — відповів Омар. — Мені сказали зателефонувати вам стосовно тих двох…

— Утікачі зараз у вашому авто? Відповідайте лише «так» або «ні».

— Так.

— Вони чують нашу розмову? Так чи ні?

— Ні, перетинка…

— Куди ви їх везете?

— На північний захід, до Массачусетс-авеню.

— Конкретний пункт призначення?

— Вони не сказали.

Агент завагався.

— А пасажир чоловічої статі… він має при собі шкіряну сумку?

Омар зиркнув у дзеркало заднього огляду і від подиву вирячив очі.

— Так! А в ній немає вибухівки чи чогось…

— Слухайте уважно, — мовив агент. — Якщо точно виконуватимете мої вказівки, вам нічого не загрожуватиме. Зрозуміли?

— Так, сер.

— Як вас звати?

— Омар, — відповів таксист і рясно спітнів.

— Слухайте, Омаре, — спокійно сказав агент. — Усе буде гаразд. Їдьте якомога повільніше, щоб моя група встигла вас перехопити. Зрозуміло?

— Так, сер.

— А ваше авто обладнане внутрішнім зв’язком для спілкування з пасажирами на задньому сидінні?

— Так, сер.

— Добре. А тепер слухайте, що вам треба зробити.