Втрачений символ

Розділ 44

Редактор журналу «Нью-Йорк» Джонас Фаукман саме вимикав світло у своєму мангеттенському офісі, коли задзвонив його телефон. Він і не збирався відповідати о такій пізній годині, тобто не збирався, поки не поглянув на дисплей телефону. «Не інакше, як щось цікаве», — подумав він, простягнувши руку до слухавки.

— А ми хіба й досі вас друкуємо? — напівжартома спитав Фаукман.

— Джонасе! — у голосі Ленґдона бриніло занепокоєння. — Дякувати Богу, ти ще на роботі. Мені потрібна твоя допомога.

Настрій редактора одразу ж поліпшився.

— Хочеш дати матеріал, щоб я його відредагував, Роберте?

— Ні, мені потрібна інформація. Минулого року я познайомив тебе з науковцем на ім’я Кетрін Соломон, сестрою Пітера Соломона, пам’ятаєш?

Фаукман спохмурнів. «Матеріалу не буде».

— Вона шукала видавця для своєї книжки з ноетичної науки. Пам’ятаєш її?

Фаукман закотив очі.

— Звісно, пам’ятаю. Мільйон подяк тобі за те знайомство. Вона не лише не дала мені прочитати результати її досліджень, а й не захотіла публікувати книжку, поки не дочекається якоїсь магічної дати в майбутньому.

— Джонасе, послухай, я не маю часу. Мені потрібен телефон Кетрін. Негайно. Ти його маєш?

— Мушу тебе попередити, бо ти якийсь аж надто засми­каний. Вона неймовірна, але навряд чи ти зможеш здивувати її своїми…

— Це не жарт, Джонасе. Мені потрібен її номер. Негайно.

— Гаразд, зачекай, не вимикайся. — Фаукман та Ленґдон знали один одного достатньо давно, щоб редактор навчився розбиратися, коли його приятель жартує, а коли — ні. Джонас набрав ім’я Кетрін Соломон у пошуковому вікні і почав сканувати редакційний сервер електронної пошти.

— Уже шукаю, — сказав Фаукман. — До речі, одна маленька порада: коли їй зателефонуєш, то краще не роби цього з Гарвардського басейну. Бо в тебе такий напружений голос, наче ти в божевільні.

— Я не в басейні. Я в тунелі під Капітолієм.

З голосу професора Фаукман зрозумів, що той не жартує. «Що ж сталося з цим хлопцем?»

— Роберте, чому тобі не сидиться вдома за науковими працями? — Комп’ютер Джонаса пискнув. — Ага, ось він. — Редактор прокрутив коліщатком «миші» старий список повідомлень електронної пошти. — Схоже, все, що маю, — це номер її мобільного.

— Згодиться.

Фаукман продиктував Ленґдонові телефон.

— Дякую, Джонасе, — із полегшенням сказав професор. — За мною боржок.

— Так, Роберте, за тобою боржок — рукопис. Ти часом не знаєш, скільки мені ще доведеться…

Лінія замовкла.

Фаукман витріщився на слухавку і скрушно похитав головою. «От якби для публікації книжок можна було обходитися без авторів!»

Розділ 45

Кетрін Соломон завагалася, побачивши на дисплеї номер абонента. Вона спочатку вирішила, що то телефонує Тріш, аби пояснити, чому вона та Кристофер Абадон так затрималися. Але то дзвонила не Тріш.

Зовсім не вона.

Кетрін відчула, як спалахнули її щоки, і всміхнулася. «Такий дивний вечір сьогодні!» Вона натиснула на кнопку.

— Не може бути! — грайливо мовила вона. — Самотній книгоїд прагне компанії незаміжньої дами, що займається ноетичною наукою?

— Кетрін! — низький голос і справді належав Робертові Ленґдону. — Слава Богу, з тобою все гаразд.

— Звісно, зі мною все гаразд, — здивовано відповіла Кетрін. — Окрім того факту, що після отієї вечірки в Пітера минулого літа ти тільки зараз подзвонив мені.

— Цього вечора дещо сталося. Будь ласка, вислухай мене. — Зазвичай спокійний голос Роберта звучав уривчасто і нервово. — Мені важко тобі це казати, але Пітер потрапив у велику біду.

Усмішку Кетрін як вітром здуло.

— Ти про що?

— Пітер… — Ленґдон завагався, добираючи слова. — Не знаю, як краще сказати, але його… захопили. Точно не знаю, хто і як, але…

— Захопили? — перепитала Кетрін. — Роберте, ти мене лякаєш. Захопили… як?

— Як полоненого. — Голос Ленґдона затремтів від бурхливих емоцій, що його переповнювали. — Це, напевне, трапилося сьогодні, а може, вчора.

— Це навіть не смішно, — сердито відповіла вона. — Мій брат у повному порядку. Я розмовляла з ним лише п’ятнадцять хвилин тому.

— Та невже?! — остовпів Ленґдон.

— Так! Він надіслав мені текстове повідомлення, що невдовзі буде в лабораторії.

— Текстове повідомлення… — повторив Ленґдон. — А його голос ти чула?

— Ні, але…

— Слухай мене уважно. Текстове повідомлення, яке ти отримала, написав не твій брат. Хтось заволодів телефоном Пітера. Цей чоловік небезпечний. Хто б він не був, він заманив мене сьогодні ввечері до Вашинґтона.

— Заманив? Не сміши мене!

— Вибач, я знаю, що це видається абсурдним. — У голосі Ленґдона пролунала незвична для нього розгубленість. — Кетрін, мені здається, що тобі загрожує небезпека.

Кетрін знала, що Ленґдон ніколи не кидатиметься такими жартами, однак зараз він говорив як божевільний.

— Зі мною все гаразд, — відказала вона. — Я замкнена в лабораторії, розташованій в охоронюваній будівлі!

— Прочитай мені, будь ласка, повідомлення, яке отримала від Пітера.

Ошелешена Кетрін знайшла повідомлення і прочитала його Ленґдонові. Коли вона дійшла до кінцевої частини, де йшлося про лікаря Абадона, то мимоволі здригнулася і по її спині пробіг холодок. «Якщо є можливість, нехай лікар Абадон зайде до нас у лабораторію. Я йому цілком довіряю…»

— О Господи… — Голос Ленґдона наповнився страхом. — Невже ти запросила цього чоловіка всередину?!

— Так! Моя асистентка щойно пішла до вестибюля, щоб його зустріти. Я очікую на них із хвилини на…

— Тікай геть, Кетрін! — загорлав Ленґдон. — Негайно!

На протилежному боці Центру техпідтримки, у кімнаті охорони, озвався телефон, перекривши своїм дзенькотом звуки гри за участю «Червоношкірих». Охоронець знову неохоче витягнув навушники.

— Вестибюль, — відповів він. — Кайл слухає.

— Кайле, це Кетрін Соломон. — Її голос був стривожений і захеканий.

— Міс, ваш брат і досі…

— Де Тріш?! — вимогливо спитала вона. — На моніторах її не видно?

Охоронець крутнувся у стільці й поглянув на екрани.

— А хіба вона й досі не повернулася до лабораторії?

— Ні! — з тривогою в голосі скрикнула Кетрін.

До охоронця нарешті дійшло, що Кетрін Соломон захекалася від бігу. «Що ж там трапилося?»

Він жваво засовав відеоджойстиком, пришвидшено прокручуючи кадри цифрового відео.

— Ану зачекайте, зараз подивлюся на повторі… Ось Тріш та ваш гість вийшли з вестибюля… ось вони йдуть Головною вулицею… прокручую… ага, ось Тріш вставляє картку і відмикає двері… вони удвох заходять до Мокрого блоку… прокручую вперед… ага, бачу: ось вони вийшли з Мокрого блоку лише хвилину тому… і прямують до… — Охоронець схилив набік голову й уповільнив швидкість відео. — Хвилиночку. Дивно.

— Що дивно?

— Цей джентльмен вийшов із Мокрого блоку сам.

— А Тріш залишилася всередині?

— Схоже, що так. Зараз я спостерігаю за вашим гостем. Він у коридорі сам-один.

— А де ж Тріш?! — тепер уже з панікою в голосі спитала Кетрін.

— На відеозображенні її не видно, — відповів Кайл із ноткою занепокоєння. Він знову обернувся до екрана і помітив, що рукави на піджаку гостя неначе мокрі… мокрі аж до ліктів. «Що ж він у біса робив у Мокрому блоці?» Охоронець помітив, що чоловік рішуче крокує коридором до блоку номер п’ять, стискаючи в руці щось схоже на картку-ключ.

Охоронець відчув, як волосся на його потилиці стало сторч.

— Міс Соломон, здається, у нас виникла серйозна проблема.

Цього вечора чимало подій траплялося в житті Кетрін Соломон уперше.

За два роки вона жодного разу не користувалася стільниковим телефоном у чорній порожнечі блоку. Ніколи раніше не перетинала вона цю порожнечу навмання. Кетрін стрімголов побігла наосліп нескінченною килимовою доріжкою, притискаючи до вуха свій мобільник. Щоразу, коли її ноги полишали м’яку поверхню килима, вона коригувала маршрут, несучись крізь непроглядну темряву.

— А де він зараз? — захекано спитала Кетрін охоронця.

— Перевіряю… — відповів Кайл. — Прокручую вперед… Ага, ось він іде коридором, підходить до блоку номер п’ять…

Кетрін прискорила ходу, сподіваючись добратися до виходу і не потрапити в пастку.

— Скільки йому лишилося до входу в блок номер п’ять?

Охоронець замовк.

— Не зрозумів, міс. Я ж і досі прокручую зображення. Це запис. Запис того, що вже відбулося. — Він на мить замовк. — Зачекайте, я перевірю монітор відмикання входу. — Трохи помовчавши, охоронець сказав: — Міс, картка Тріш Дюн показує, що до блоку номер п’ять увійшли приблизно хвилину тому.

Кетрін різко загальмувала, ковзнула по доріжці і завмерла посеред темної безодні.

— Він уже відімкнув блок номер п’ять? — прошепотіла вона в телефон.

Охоронець несамовито заклацав клавішами.

— Так, схоже, що він увійшов… дев’яносто секунд тому.

Тіло Кетрін закам’яніло. Вона затримала дихання. Раптом їй здалося, що темрява довкола неї ожила.

«Він тут — разом зі мною».

За мить Кетрін збагнула, що єдине світло в усьому велетенському просторі темного блоку випромінює її стільниковий телефон, освітлюючи їй щоку.

— Надсилай допомогу, — прошепотіла вона охоронцеві. — І сходи до Мокрого блоку, допоможи Тріш. — Кетрін тихо закрила свій телефон, згасивши світло його екрана.

Довкола неї впала абсолютна темрява.

Вона завмерла як укопана, намагаючись дихати якомога тихіше. За кілька секунд із темряви поперед неї війнуло різким запахом спирту. Запах посилився. Вона відчула чиюсь присутність за кілька футів від себе, на килимі. Кетрін здалося, що в оглушливій тиші биття її серця могло її виказати. Вона тихо зняла черевики і повільно відступила ліворуч, зійшовши з килима. Цементна підлога холодила їй ноги. Кетрін зробила ще один крок, віддаляючись від килима.

Суглоб одного з пальців на нозі хруснув.

Цей звук пролунав у непорушній тиші, як постріл із рушниці.

Раптом за кілька ярдів від неї в темряві почулося шелестіння одягу. Звук стрімко наближався. Кетрін кинулася вбік, але на мить спізнилася — і налетіла на дужу руку. Рука намацала її і швидко вхопила свою здобич. Кетрін крутнулася і кинулася геть, але рука мертвою хваткою вчепилася їй у халат і смикнула назад.

Кетрін різко вигнула назад руки, вислизнула з халата і вирвалася на волю. Мить — і вона вже стрімголов мчала наосліп через неосяжну чорну пустку, втративши орієнтацію в просторі й гадки не маючи, де вихід.