Втрачений символ

Розділ 97

— Франклін-сквер, вісім, мусить існувати, — наполягала Сато. — Перевір іще раз!

Нола Кей сіла за стіл і поправила навушники.

— Мем, я вже скрізь перевірила… немає такої адреси в окрузі Колумбія.

— Але ж я стою зараз на дахові номера першого на Франклін- сквер, — відказала Сато. — Мусить бути й номер восьмий!

«Директор Сато — на дахові будинку?»

— Зачекайте, не вимикайтеся. — І Нола почала новий пошук. Спочатку їй хотілося розповісти директорові про хакера, але зараз Сато просто зациклилася на Франклін-сквер, номер вісім. До того ж Нола ще не мала про хакера повної інформації. «Тільки працювати заважає, чортів мисливець за хакерами!»

— Ага, — мовила Нола, вдивляючись в екран. — Тепер я бачу, у чому проблема. Франклін-сквер, один, — не адреса, а назва будинку. А офіційна адреса — вулиця К, номер тринадцять-нуль-один.

Та ця інформація лише роздратувала начальницю.

— Ноло, я не маю часу пояснювати тобі: піраміда чітко вказує на адресу — Франклін-сквер, вісім.

Нола аж підстрибнула у своєму кріслі. «Піраміда вказує конкретне місцеположення?»

— Напис читається таким чином, — продовжила Сато. — Ця таємниця криється в Цьому Ордені. Франклін-сквер, вісім.

Нола не одразу в’їхала в почуте.

— Орден… це як масонська організація або ж братство?

— Здається, що так, — відповіла Сато.

Нола на мить замислилася, а потім знову почала набирати текст.

— Пані, а може, номери на майдані з роками змінилися? Тобто якщо ця піраміда й справді така древня, як стверджує легенда, то, можливо, на час її створення номери на Франклін-сквер були інші? Зараз я здійснюю пошук без «номер вісім»… Я ввела ключові слова «орден», «Франклін-сквер» та «Вашинґтон, О. К.»… Можливо, у такий спосіб ми знайдемо, чи дійс… — Раптом Нола замовкла на півслові, побачивши результати пошуку.

— Що ти знайшла? — вимогливо спитала Сато.

Нола прикипіла поглядом до екрана: перший результат у списку — видовищна Велика єгипетська піраміда, яка слугувала схематичним фоном для головної сторінки, присвяченої споруді на Франклін-сквер. І ця споруда була не схожа на жодну іншу на цьому майдані.

Та й на решту споруд у цьому місті.

Нола заціпеніла не тому, що її вразила химерна архітектура цієї будівлі. Нолу вразив опис її призначення. Текст на вебсторінці сповіщав, що цю незвичну будівлю споруджено як містичне святилище, спроєктоване для власних потреб… одним давнім таємничим орденом.

Розділ 98

Свідомість повернулася до Роберта Ленґдона разом зі страшенним болем, від якого розколювалася голова.

«Де я?»

Там, де він був, панувала темрява. Непроглядна, як у печері. І стояла оглушлива тиша.

Він лежав на спині з руками, притиснутими до боків. Приголомшений і спантеличений, він спробував поворухнути пальцями на руках та ногах і з полегшенням констатував, що вони рухалися вільно і безболісно. «Що ж сталося?» За винятком страшенного болю в голові та непроглядної темряви все здавалося більш-менш у нормі.

Майже все. Ленґдон збагнув, що лежить на твердій і незвично гладенькій, схожій на скло долівці. Ще дивнішим було те, що ця гладенька поверхня безпосередньо контактувала з його оголеним тілом — плечима, спиною, сідницями, стегнами та литками. «Я що — голий?» Він спантеличено пробігся руками по тілу.

«Господи! Куди ж у біса подівся мій одяг?»

У темряві гойднулося павутиння пам’яті, і короткими блискавками в його свідомості спалахували фрагменти спогадів… як страшні фотознімки: мертвий агент ЦРУ, обличчя якоїсь татуйованої істоти… страшний удар головою об підлогу. Ось спогади побігли швидше, і він пригадав жахливу картину: зв’язана Кетрін з кляпом у роті лежить на підлозі в їдальні.

«О Господи!»

Ленґдон хотів був підскочити й сісти, але тріснувся лобом об якийсь предмет, підвішений за кілька дюймів над його головою. Знову голова вибухнула різким болем, і він упав майже непритомний. Ще не зовсім отямившись, Ленґдон простягнув руки і помацав ними над собою — що ж завадило йому піднятися? Те, що він виявив, якось не вкладалося в голові. Отже, ця кімната мала стелю, що була на висоті всього-на-всього один фут над його головою. «Що за чортівня?» Професор хотів розставити руки, щоб перекотитися набік, але руки вперлися в стінки.

Нарешті до нього дійшло. Роберт Ленґдон лежав не в кімнаті.

«Я в ящику!»

І, лежачи в суцільній темряві схожого на домовину контейнера, Ленґдон відчайдушно загепав кулаком у стінки. Потім покликав на допомогу. Він кликав знову і знову. Жах, що охопив його, зростав із кожною секундою і насамкінець став нестерпним.

«Мене поховали живцем».

Віко химерної домовини не піддавалося, навіть коли він, охоплений несамовитою панікою, щосили впирався в неї руками і ногами. Наскільки міг судити Ленґдон, цей ящик був зроблений із товстого скловолокна. Герметичного. Звуконепроникного. Світлонепроникного. І втечонепроникного.

«Я задихнуся в цьому ящику, і ніхто мене не знайде».

Йому пригадався той глибокий колодязь, куди він упав у дитинстві, пригадалася та страшна ніч, коли він бродив у воді в темній та бездонній ямі. Ця травма назавжди залишила шрам на психіці професора. Усе життя носив він у душі важкий тягар: страх замкненого простору, клаустрофобію.

І сьогодні, похований заживо, Роберт Ленґдон переживав свій найстрашніший кошмар.

Кетрін Соломон беззвучно тремтіла на підлозі Малахової їдальні. Гострий дріт на руках та ногах уже вп’явся в її плоть, і найменший порух, здавалося, лише сильніше його затягував.

Татуйований чоловік жорстоким ударом забив Ленґдонові памороки, а потім потягнув його обважніле тіло підлогою, прихопивши із собою кам’яну піраміду та горішній камінь. Куди поділися нападник та Ленґдон — Кетрін не мала жодного уявлення. Агент, що супроводжував їх, загинув. Упродовж багатьох хвилин вона не чула ані звуку і подумала, що татуйованого чоловіка та Ленґдона вже немає в будинку. Вона спробувала було кликати на допомогу, але з кожною спробою ганчірка в її роті небезпечно підповзала до горла.

Аж ось Кетрін почула, як до неї наближаються чиїсь кроки, і, без надії сподіваючись, повернула голову — може, то хтось прийшов на допомогу? Але в коридорі виник масивний силует нападника. Кетрін аж сіпнулася, пригадавши, як цей чоловік стояв у їхньому будинку десять років тому.

«Він убив мою родину».

Ось він рушив до неї. Ленґдона ніде не було видно. Чоловік нагнувся, підхопив її за талію і безцеремонно перекинув через плече. Дріт врізався їй у зап’ястя, але кляп приглушив зболені крики. Він поніс її через хол до вітальні, де ще вчора вони спокійнісінько пили чай.

«Куди він мене несе?»

Чоловік із Кетрін на плечі перетнув вітальню і зупинився перед великим олійним полотном «Три Грації», яким вона милувалася ще вчора.

— Ви сказали, що вам подобається ця картина, — прошепотів чоловік, мало не торкаючись її вуха губами. — Я радий. Це може бути останнім витвором мистецтва, який ви побачите у своєму житті.

І з цими словами він простягнув руку і натиснув на величезну раму праворуч. Шокована Кетрін побачила, як картина крутнулася на центральній опорі, наче обертальні двері. «Потаємний прохід». Вона спробувала пручатися, але чоловік обхопив її міцніше і пройшов у одвірок, схований за полотном. Коли «Три Грації» знову обернулися і зачинилися за ними, Кетрін побачила, що зворотний бік картини вкритий грубим ізоляційним шаром. Він, вочевидь, призначався для того, щоб звуки, які тут лунатимуть, ніхто не почув назовні.

Приміщення за картиною було тісне і більше схоже на коридор, аніж на кімнату. Чоловік доніс її до дальнього кінця, відчинив масивні двері і виніс на невеличку площадку. Кетрін побачила перед собою вузькі сходи, що вели до глибокого підвалу. Вона хотіла було набрати в легені повітря і закричати, але кляп душив її.

Сходи були круті і вузькі. Стіни по обидва боки були зроблені з цементу й освітлювалися блакитнуватим сяйвом, що, здавалося, випромінювалося знизу. На неї війнуло теплим та їдким повітрям, просякнутим химерною сумішшю запахів: ядучими хімікатами, приємним ароматом ладану та різким і землистим запахом людського поту. А над усім цим панувала добре відчутна аура первісного тваринного страху.

— Ви вразили мене своєю наукою, — прошепотів чоловік, коли вони дійшли до дна сходового колодязя. — Сподіваюсь, і моя наука вразить вас.