Втрачений символ

Розділ 99

Причаївшись у темряві парку Франкліна, оперативник ЦРУ Тернер Сімкінс не зводив пильного погляду з Ворена Беламі. Наразі ніхто не заковтнув наживку, але було ще рано.

Раптом писнула рація, і він увімкнув її, сподіваючись, що хтось із його людей щось помітив. Але то була Сато. З новою інформацією.

Сімкінс вислухав начальницю і розділив занепокоєння.

— Не вимикайтеся. Зараз я подивлюся. — Проповзши крізь кущі, у яких він ховався, агент став уважно вдивлятися туди, звідки прийшов на майдан. Трохи поманеврувавши в заростях, Сімкінс нарешті знайшов позицію, з якої все було добре видно.

«Чорт забирай!»

У полі його зору з’явилася будівля, схожа на мечеть зі Старого Світу. Вона примостилася між двома набагато більшими спорудами; її мавританський фасад був оздоблений блискучими теракотовими кахлями, викладеними вигадливими візерунками. Над трьома масивними дверима виднілися три яруси вузьких, як бійниці, вікон. Здавалося, що в них ось-ось з’являться арабські лучники, щоб пустити стріли в кожного непроханого гостя.

— Я бачу її, — сказав Сімкінс.

— Чи не видно ознак діяльності?

— Жодної.

— Добре. Мені треба, щоб ви змінили позицію і пильно спостерігали за цією спорудою. Вона називається храмом Святині Алмаса, у ній розташоване головне управління якогось таємничого ордену.

Сімкінс уже давно працював в окрузі Колумбія, але нічого не знав про цей храм та про давній містичний орден, чиє голов­не управління розташовувалося на Франклін-сквер.

— Ця споруда, — пояснила Сато, — належить групі, що називається Давній арабський орден шляхетних адептів Таємничої Святині.

— Ніколи про них не чув.

— А я гадаю, що чули, — заперечила Сато. — Вони є філією масонів і більше відомі як адепти Святині.

Сімкінс із сумнівом кинув погляд на оздоблену будівлю. «Адепти Святині? Це ті, що будували шпиталі для дітей?» Він не міг уявити собі більш безневинного ордену, аніж братство філантропів, котрі вбиралися у червоні фески і марширували на парадах.

Та побоювання Сато таки мали підґрунтя.

— Мем, якщо наш об’єкт здогадається, що шукана ним споруда насправді є орденом, розташованим на Франклін-сквер, йому не потрібна буде адреса. Він просто не з’явиться на призначене рандеву, а піде прямісінько до потрібного місця.

— Ото ж і я боюся. Наглядайте за входом.

— Слухаюсь, мем.

— Є якісь звістки від агента Гартмана з Калорама-Гайтс?

— Ні, мем. Ви ж сказали йому телефонувати безпосередньо вам.

— Так, але він і досі не обізвався.

«Дивно, — подумав Сімкінс, поглянувши на годинник. — Уже давно час».

Розділ 100

Голий Роберт Ленґдон лежав сам-один у непроглядній темряві і тремтів. Паралізований страхом, він більше не міг гепати чи кричати. Натомість заплющив очі, намагаючись вгамувати своє серце, що бухкало, як кувалда, і контролювати дихання, яке від паніки стало частим та уривчастим.

«Ти просто лежиш під широченним нічним небом, — намагався він переконати себе. — Над тобою немає нічого, окрім незчисленних миль бездонного простору».

Ця заспокійлива уявна картина допомогла йому пережити кілька хвилин у тісному томографі. Зазвичай це не обійшлося б без потрійної дози заспокійливих пігулок. Однак сьогодні сеанс візуалізації не допомагав узагалі.

Ганчірка в роті Кетрін Соломон просунулася глибше і вже перешкоджала диханню. Татуйований монстр заніс жінку вузькими сходами до темного підвального коридору. У дальньому кінці вона на якусь мить побачила кімнату, освітлену химерним червонувато- пурпуровим світлом, але до неї вони не дійшли. Натомість чоловік зупинився біля маленької бічної кімнати, заніс Кетрін усередину й посадив на дерев’яний стілець. Її зв’я­зані руки він завів за спинку стільця, щоб жінка не могла поворухнутися.

Кетрін відчула, як гострий дріт знову врізався їй у зап’ястя. Та вона майже не відчувала болю, бо його поглинула паніка через те, що вона вже ледь могла дихати. Ганчірка в роті прослизала дедалі глибше в горло. Рефлекторно ковтаючи, Кетрін лише заганяла кляп іще далі, і в неї вже все пливло перед очима.

А позаду татуйований чоловік зачинив двері й увімкнув світло. Очі Кетрін засльозилися, і все перетворилося на одну розмиту пляму.

Перед нею з’явилося розмите видіння розмальованої плоті, і цієї миті Кетрін відчула, як затремтіли її повіки. Ще трохи — і вона знепритомніє. Раптом перед її очима з’явилася луската рука і висмикнула ганчірку з рота.

Кетрін вхопила ротом безцінне повітря, глибоко вдихнула — і закашлялася, коли в її легені хлинув живильний потік. Її зір почав поволі прояснятися — і перед очима виникло обличчя демона. Людського в ньому було мало. Шию, обличчя та голену голову вкривав химерний візерунок із дивовижних татуйованих символів. За винятком маленького кружальця на маківці, кожен квадратний дюйм його тіла був прикрашений татуюваннями. Велетенський двоголовий фенікс на грудях зловісно вирячився на неї очима-сосками, наче якийсь ненажерливий стерв’ятник, що терпляче вичікував її смерті.

— Відкрийте рота, — прошепотів демон.

Кетрін із невимовною огидою прошила оком потвору.

— Що?

— Рота розкрий, — повторив чоловік. — Бо знову засуну кляп.

Кетрін затремтіла і розкрила рота. Чоловік простягнув свій товстий вказівний палець і встромив між її губами. Коли він доторкнувся до її язика, Кетрін мало не знудило. Нарешті чоловік витяг мокрий палець і підняв його до маківки своєї голеної голови. Заплющивши очі, він масажними рухами втер слину в маленьке кружальце нетатуйованої плоті.

Кетрін з огидою відвернулася.

Кімната, в якій вона сиділа, виявилася чимось на кшталт бойлерної — труби на стінах, булькання, флуоресцентне освітлення. Та не встигла жінка як слід роздивитися, як її погляд прикипів до дечого, що лежало на підлозі. То була купа одягу: водолазка, твідова спортивна куртка, мокасини та годинник із Мікі-Маусом.

— Господи! — Кетрін крутнулася до татуйованої тварюки, що стояла перед нею. — Що ви зробили з Робертом?

— Ш-ш-ш, — прошепотів чоловік. — Бо він вас почує. — Відступивши вбік, він показав рукою собі за спину.

Та Ленґдона там не було. Кетрін тільки й побачила, що великий чорний ящик зі скловолокна. Його форма моторошно нагадувала ті важкі ящики, у яких доставляли тіла загиблих на війні. Ящик був надійно замкнений двома масивними застібками.

— Роберт — усередині?! — випалила Кетрін. — Але ж він задихнеться!

— Ні, не задихнеться. — Чоловік показав на кілька прозорих трубок, що тягнулися до днища ящика. — То йому так хотілося б.

Лежачи в цілковитій темряві, Ленґдон прислухався до приглушених вібрацій, що долинули із зовнішнього світу. «Що то? Голоси?» І він почав гепати в ящик та щосили вигукувати:

— Допоможіть! Хто-небудь чує мене?!

Десь далеко почувся приглушений вигук.

— Роберте! О Боже, ні! Ні!

Він упізнав голос. То був голос Кетрін. Переляканий голос. Та навіть попри це, то був жаданий звук. Ленґдон набрав повні легені повітря, щоб прокричати у відповідь, але враз зупинився, несподівано відчувши щось на своїй шиї. Здавалося, з-під ящика дув легенький вітерець. «Як таке може бути?» Він принишк, розмірковуючи і прислухаючись. «Так, і справді». Ленґдон відчув, що волосинки на його шиї лоскоче легенький подув повітря.

Він почав інстинктивно мацати долівку ящика, шукаючи, звідки надходить повітря. Це зайняло якусь секунду, не більше. «Ось тут маленька дірка!» Цей маленький перфорований отвір був схожий на злив кухонної раковини, з тією різницею, що з нього йшов постійний потік повітря.

«Він нагнітає мені повітря. Він не хоче, щоб я задихнувся».

Та недовго тривало полегшення, яке відчув професор. З дірочок в отворі раптом почувся моторошний звук. Булькання рідини неможливо було сплутати з жодним іншим звуком. І ця рідина текла до нього в ящик.

Кетрін приголомшено дивилася на потік прозорої рідини, що прямував по одній із трубок до ящика, де лежав Ленґдон. Ця химерна картина скидалася на сценічний номер якогось схибленого фокусника.

«Невже він напомповує воду в ящик?!»

Кетрін щосили смикнулася, ігноруючи різкий біль від дроту, що знову вп’явся їй у зап’ястя. Та нічого не змогла вдіяти — лише сиділа і панічно спостерігала. Вона почула, як Ленґдон почав відчайдушно бахкати по стінках, але, коли вода дісталася до нижньої частини ящика, гепання припинилося. На якусь мить запала моторошна тиша. А потім удари відновилися з іще більшою силою та відчаєм.

— Випустіть його! — стала благати Кетрін. — Ви не зробите цього!

— Так, потонути у воді — це дійсно страшна смерть, — зауважив чоловік, спокійно походжаючи колами. — Ваша асистентка Тріш може це підтвердити.

Кетрін почула ці слова, але вони не вмістилися в її свідомості.

— Може, ви пригадуєте, колись я мало не потонув, — прошепотів чоловік. — То було біля вашого родинного маєтку на Потомаці. Ваш брат вистрелив у мене, я впав униз, у ярок, і пробив кригу. У тому місці, де колись був місток Зака.

Кетрін з ненавистю та огидою поглянула на нього. «Це він убив мою матір».

— Того вечора боги захистили мене, — сказав він. — І показали, як стати одним із них.

Вода, що булькала під головою в Ленґдона, була теплою на дотик, приблизно кімнатної температури. Її вже набігло кілька дюймів завглибшки, і вона повністю покрила всю нижню частину його оголеного тіла. Коли вода поповзла вгору по ребрах, Ленґдон відчув, як невблаганно насувається на нього жорстока реальність.

«Я загину».

Його вкотре охопила паніка, і він знову почав несамовито гепати в стінки.