Як писали класики: поради, перевірені часом

Журналіст та анархіст

Якщо в історію світової культури можна увійти однією фразою, то Джордж Орвелл зробив це, написавши своє коротке «Старший брат дивиться за тобою». Ця фраза, до речі, значно глибша, ніж ми думаємо, й ми даремно перекладаємо англійське «is watching» як «стежить». Зрозуміло, що британський романіст мав на увазі, найперше, якраз оте безперервне стеження: англійською навіть вжито тривалий час, тобто мова йде про невідступну увагу, з якою ота примара спецслужб підглядає за нашим приватним життям. Саме підглядає, як ми підглядаємо за суспільним життям у шпарини телевізійних екранів. Так, перш за все, британець має на увазі стирання межі між суспільним та приватним, коли все відбувається, як на долоні, прозоро для влади.

Пам’ятаю, був свого часу здивований повною відсутністю будь-яких штор чи занавісок у сучасному нідерландському готелі та й загалом у будинках. Мені пояснили, що це спадок суворого кальвінізму: добрі християни не роблять нічого такого, чого б не могли бачити інші добрі християни. Постійний моральний контроль — ось що означає центральна алегорична постать роману Орвелла. Це лякає, це вчувається нам у всіх телефонних шумах, ввижається у налаштуваннях кожного браузера чи кнопках «поскаржитися» численних тепер соцмереж. Поскаржитися кому? Отій невидимій інстанції влади, що покарає винних, усуне дискомфорт, захистить.

Тому кажу, що більш доречно перекладати «дивиться за тобою»: не лише «наглядає», але й «доглядає». Чому в романі «1984» Старшого брата, окрім як ненавидять чи бояться, також і люблять? Через цей образ влада обіцяє стабільність та безпеку, натякає, що постійне спостереження ведуть в наших інтересах. Старший брат намагається захистити людей від інфікованих небезпечним підривним мисленням, прихованим задумом (ще один новотвір Орвелла — double thinking). Його люблять, бо й він любить, він захищає. Вся подвійна риторика тоталітаризму як загальної згоди переляканих людей із діями влади збудована на цьому викривленому розумінні первісно радісного й доброго почуття: навіть перевиховують там, як знаємо, у Міністерстві Любові.

Орвелл ухопив та сформулював у тій єдиній фразі головну колізію психоаналізу, де Я/Еґо розчахнуто між вимогами Закону та бажаннями незрозумілого й небезпечного Воно. Свободу ми розуміємо як можливість слідувати своїм бажанням, проте знаємо, що безконтрольність бажань призведе до хаосу та, врешті-решт, руйнації. Тому потрібен Закон, Фройдове Супер-Еґо, що контролює, проте й захищає від анархії, що корениться у несвідомому кожного чи кожної з нас. Ми потерпаємо від нерозв’язності цієї дилеми, не знаючи, кому надати більше прав — Карному розшуку нашого раціо чи Борделю власного несвідомого. Орвелл описує суспільство, в якому вибір давно й безповоротно зроблено на користь залізного у своїй логіці й безжального в діях Порядку. Вся суть цілого ХХ сторіччя в одному романі, вся напруга послуху й бунту в одній фразі.

Але хто цей чоловік? Хто він — Ерік Артур Блер, якого надалі вже й друзі знали за псевдонімом як Джорджа Орвелла? Як цей анархіст зумів побачити найприхова-ніші та найтемніші механізми державних машин? Як цей журналіст написав свій шедевр?

Ерік Артур Блер (вдруге й востаннє згадуємо тут це ім’я) народився у 1903 році в колонізованій Індії, проте освіту здобув у Британії, причому в елітному Ітоні. Рафіноване середовище англійської приватної школи спонукало його до суворої дисципліни письма, а дитячі роки в Індії і згодом молоді роки в Бірмі дали можливість споглядати бідність та приниження, якого сам він мимоволі став співучасником. Біографія Орвелла, як маятник між отими полюсами Порядку та Повстання: він бунтує проти однолітків, але опиняється у закритій елітній школі, перетворюється, як можемо зрозуміти, на переконаного служаку імперії та їде в Бірму офіцером колоніальної поліції, а потім кидає пост й подовгу живе у сквотах Лондона, намагаючись стати письменником. У 1935 році добровольцем рушає в Іспанію боротися проти фашистської диктатури, але вже через десять років повертається до поміркованих ідей та пише антикомуністичну сатиру «Колгосп тварин». Хворий і розчарований, як Свіфт, у якого запозичив чимало, Орвелл помирає на піку зневіри в людському суспільному проекті, залишаючи по собі похмуре пророцтво: «Якщо Ви хочете побачити майбутнє, Вінстоне, — каже під час тортур О’Браєн, один із катів Міністерства Любові, — то уявіть собі відбиток солдатського чобота на людському обличчі». Ми ціпеніємо від цих слів, і ми обіцяємо собі, що насправді все буде інакше. Як же писати, щоб читач потім так застигав у жасі й тремтінні?

Про біографію Орвелла можна багато дізнатися із написаних ним книг. Ми знаємо його як автора «Колгоспу тварин» та «1984», проте в доробку письменника понад півтисячі статей і есеїв, а також романи та документальні твори, серед яких кілька промовисто біографічних. Першою книгою був якраз нон-фікшн 1933 року «Поневіряння в Парижі та Лондоні», де описано його спроби зблизька вивчити життя робітничого класу та люмпену. Зазнавши психологічних травм на службі в бірманській колоніальній поліції, Орвелл у 1927 році приїжджає в Британію та поселяється в бідному лондонському Іст-Енді, згодом — у кількох інших містах Європи, найдовше затримується у Парижі. Випускник елітної школи, він живе з волоцюгами і як волоцюга. Але навіщо йому це?

Виглядає, що найдієвішою усвідомленою спонукою Орвелла до письма була діккенсівська у своїй суті спроба привернути увагу до гноблених та знедолених. Так Орвелл став анархістом, а потім — соціалістом. Комуністи лякали тоталітарністю мислення, тому аж так далеко письменник у своїх лівих переконаннях не зайшов. Проте від першої книжки з’являється те, що автор пізніше назве головним джерелом енергії власної творчості: митець не просто має бути ангажований боротьбою за певний ідеал, як того вимагатиме Жан Поль Сартр у своїй книзі «Що таке література?» (1947). Ні, на думку Орвелла, писати треба у стані «щедрого гніву» — значної й гострої схвильованості темами книги.

У 1934 році з’явився роман «Бірманські дні» (зрозуміло, на якому матеріалі), а у 1936-му теж роман — «Нехай шелестить аспідистра», де молодий чоловік шукає себе та бунтує проти буржуазного затишку, хоч потім і капітулює перед його привабами. Документальна книга «Дорога на Віґан-Пірс» (1937) присвячена життю та становищу робітництва Центральної Англії, де Орвелл також встиг поблукати у бідні роки між 1927 та 1935. Нарешті, «Данина Каталонії» (1938) узагальнює його враження від громадянської війни в Іспанії. Книжки ці — просто собі книжки. Вони ніяк не вказують на те, що через десять років їхній автор створить шедеври. Нам цікаво їх читати, але лише як більш чи менш детальні ілюстрації його життєпису.

Після Іспанії Орвелл повертається зневірений у перспективах лівого руху, проте наново починає цінувати ліберальну демократію. Тому під час Другої світової він, як і багато інших британських письменників, долучається до підтримки та розвитку структур національної антифашистської пропаганди. Більше того, він стає шефом одного з великих пропагандистських підрозділів ВВС — завідував студією програм, які транслювали на Індію, де також потрібно було запобігти поширенню прокомуністичних та, зокрема, прояпонських настроїв. Є навіть лист, у якому Орвелл намагається залучити до виступів на ВВС відомого англо-американського поета Томаса Стернза Еліота, який загалом був аполітичним. Словом, Орвелл став одним із чільних пропагандистів й не шкодував про це. Подібне цілком вписувалося в його концепцію «щедрого гніву». До 1945 року він дозрів до того, щоб написати те, що написав.

Успіх «Колгоспу тварин», алегоричної повісті, в якій свійські тварини скидають диктатуру людей, а потім свині встановлюють власний, ще гірший, тоталітарний режим, був вражаючим. У сюжеті впізнавали партію радянських комуністів, тому ходили чутки, що Сталін таки читав й особисто образився, і що Орвелл помирає у свої 47 зовсім не від туберкульозу. У Британії, яка вслід за експресивними заявами Черчілля після гітлерівської агресії почала остерігатися червоної загрози, розійшлася нечувана кількість примірників. Орвелл миттєво став відомим і, що для нього вперше, багатим письменником, придбав велику ферму на острові Джура біля узбережжя Шотландії, залишив ВВС і поїхав у свої нові володіння писати роман «1984». Він дописав твір, проте зароблені упродовж років безпритульності хвороби давали про себе знати (ну, це якщо ми відкидаємо версію розправи над ним радянської розвідки). У ті ж роки його обступають й інші випробування: після 10-ти років спільного життя помирає його дружина Елейн (1945). Ще через 5 років, дописавши свій похмурий шедевр, Джордж Орвелл також піде з життя на руках Соні Бравнелл, шлюб з якою тривав лише якихось три місяці.

Як бачимо, з часу свого прощання зі службою в окупаційній імперській поліції письменник постійно й пристрасно намагається довести (найперше собі), що його слово стоїть на сторожі «отих рабів німих». Щось також мало трапитися в Іспанії: напевне, Орвелл уперше зблизька побачив радянських бійців інтернаціональних бригад і збагнув їхній спосіб мислення. Вочевидь, тоді він жахнувся — і головний задум його фінального роману постав перед ним зразу та повністю, як видіння того, яким насправді може стати майбутнє.

У романі «1984» тоталітарний лад, нагадаю, встановлено в самій Англії (вона є частиною Океанії — однієї з трьох тоталітарних супердержав майбутнього). Книга Орвелла одразу ж була заборонена у всіх країнах «соціалістичного табору», проте викликала масу дискусій і скепсису навіть серед тих, що були переконані у несхитності західних демократій. Тепер для нас це просто назва відомого роману, але на той час — це було пророцтво, передбачення з конкретно вказаною датою. Чи й справді за 35 років (неповних два покоління) історію в Британії писатиме Міністерство

Правди, а громадяни однієї із найдавніших демократій віритимуть, що «свобода — це рабство»?

Наприкінці свого життя блискучий журналіст і спершу пересічний автор Джордж Орвелл вибухає текстом, який концентрує в собі жах усього ХХ сторіччя. Його біографія наче готує письменника до останнього творчого спалаху, а попередні тексти виглядають вправами, що у підсумку сформують чіткий та промовистий ор-веллівський стиль. Як же тоді він радить писати?