Як писали класики: поради, перевірені часом

Що ми можемо у цьому світі?

Бредбері народився у цікавий час. Попри виклики та негаразди, виглядає, що він цілком використав його можливості. Добробут дитинства письменника було зруйновано економічною депресією — й щастя назавжди залишилося у маленькому Вокіґені, відокремлене від сьогодення сотнями миль мандрівки на захід. Особистий виклик Бредбері — це спроба повернутися у щасливе додепресійне дитинство, пробиваючись крізь час та простір.

Депресія, коли не було чого чекати від реальності, породила мільйони мрійників, серед яких був і малий Рей. Комікси зі супергероями, мультфільми Волта Діснея, багато знакових фільмів Голівуду народилися під завісу 20-х як харч фантазії на тлі кризи харчової індустрії. Підлітки 30-х років звикли до вигаданих історій, а через два десятиліття, уже маючи в кишенях легкі гроші повоєнного економічного буму, стали активно їх споживати.

З іншого боку, до лібералізації 60-х було ще ціле десятиріччя. Почалася холодна війна, у повітрі вчувалася паморозь цензури, державні інституції та транснаціональні корпорації посилювали контроль грошових потоків та громадян. Саме час написати антиутопію! Чи вихід був? О, так! Передчуття підкорення космосу витало в повітрі поряд із примарами ядерного апокаліпсису. Із задушливого орвеллівського Лондона нема виходу, але стартові майданчики Бредбері завжди відкриті у напрямку на Марс.

Читачі чекали появи такого фантаста: динамічного, сміливого, невтомного. Бредбері почав писати дуже вчасно, та ще й мав десять років, щоб підготуватися до старту (на війну його не взяли через слабкий зір). Рей не потрапив на фронт й тому вигадав собі й цілому людству новий фронтир — за першою версією «Марсіанських хронік» колонізація Червоної планети мала розпочатися вже наприкінці 90-х. Земна цивілізація мала б зникнути до 2026 року.

Бредбері став популярним, бо розповідав фантастичні історії й не втомлювався їх писати. Проте люблять його за те, ризикну стверджувати, що він завжди пропонує вихід. Попри контроль тоталітарної держави, що палить книжки, крізь холод і безнадію ядерної зими, нарешті — крізь товщу часу в золоту епоху дитячих спогадів.

Бредбері неможливо піддати психоаналізу. І не тому, що він нічого не боїться чи не бажає — просто він нічого не приховує. Ми не подолаємо смерть у реальному житті, проте можемо заховатися від неї, забувшись у царстві фантазій. Власних фантазій, які творитимемо, як того захочемо. Усвідомлення смерті у Бредбері є змалку, від часу, коли він потрапив у лабораторію із зародками у заповнених формаліном колбах й коли наживо побачив страшну аварію. Троє пасажирів загинули, а жінка, яку викинуло з авто, померла просто на його очах. «Ось мої травми», — відкриває карти письменник, що тут ще аналізувати? Якщо висловлений страх — це і є терапія, як мислив Зиґмунд Фройд, то Бредбері всі сеанси провів собі сам.

Цілком у дусі вже пізнішого лаканівського психоаналізу, наш автор не лише не сахається своїх травм, а й вчиться використовувати їх. Якщо вночі підвести очі на стелю вітальні у батьківському будинку, побачиш, як там клубочиться страшне «Воно». Він боявся дивитися вгору малим, але… таки дивився. І побачене, як він певен, надалі поверталося до нього асоціаціями й сюжетами. Фантаст пропонує кожному знайти свій особистий страх — ви знаєте, в якому закапелку його шукати. Будьте певні, він все ще там і чекає на ваш погляд і ваш переляк.

«Те, що звичайна людина називає несвідомим, — отак запросто стверджує автор, — у його творчому аспекті для письменників стає Музою». Тепер цілком зрозуміло, що він пропонує: це наше музичне несвідоме вимагає харчу зі спогадів та вражень, почутих історій та прочитаних книг. Про нього потрібно дбати, у нього не варто боятися заглядати, з ним треба розмовляти, врешті-решт.

Тобто за ідилічними картинками з дитинства, історіями (іноді жаскими) про майбутнє і Марс, фантазіями про вампірів Рей Бредбері цілком осмислено говорить про щось значно глибше: про необхідність перетворення власного несвідомого, куди зазвичай витісняємо лише свої страхи та тривоги, а також приховані бажання. Натомість варто заселяти його також гарними спогадами та враженнями, щоби потроху затерти неспокій, який панує за бар’єрами зрозумілого. Пригадуючи яскраві моменти, що витіснені з нашого тут-і-зараз, ми даємо можливість хорошому в нас розростатися й охоплювати все нові глибини нашої психіки. Несвідоме схоже на Марс — таке ж незрозуміле та сповнене небезпек, населене ворожими персонажами, з якими важко, але можна і треба порозумітися. Із несвідомим можна спробувати вести війну, колонізувати його, виснажити і навіть знищити, але це все одно, що знищити щось важливе в самому собі. А можна спробувати, як один із героїв «Марсіанських хронік», садити на незнайомих пустельних теренах тендітні деревця. Тоді одного дня тривоги відступлять, пустеля розквітне й наприкінці ми побачимо, що все зробили правильно.