Як писали класики: поради, перевірені часом

Свято мусить тривати…

У цій книжці я намагався не робити узагальнень. Адже вони такі різні, наші персонажі: сувора бабця Агата й принциповий Орвелл, натхненний Бредбері та саркастичний Воннеґут, гіркий Кундера, азартний Льйоса, таємничий Еко. Хто серйозніше, а хто менш серйозно ставиться до письма, чиїсь рекомендації часто суперечать порадам решти. От хіба що всі сходяться на тому, що, аби написати щось путнє, треба «в праці сконать». Утім декому подібне «конання» приносить справжню насолоду.

Усі вони досягли успіху, проте цей успіх також різний. Агата — лідер в накладах, обганяє не лише цих, а й інших чоловіків. Кожен серйозний політик рано чи пізно цитує Орвелла, а якщо має почуття гумору, то й Воннеґута. Курт, окрім того, залишається кимось на кшталт контркультурного гуру. Авторитет Бредбері визнають навіть прихильники жорсткої технологічної фантастики — його справжня популярність ще попереду, хай-но тільки ми висадимося на Марсі. Льйоса вже отримав Нобеля, а Кундера ще може отримати, паралельно він залишається найбільш знаковим європейським дисидентом. Еко — єдиний і неповторний романний, романтичний, словом, романський професор.

Кожен виробив свій унікальний стиль, з-під впливу якого важко було виборсатися, коли переходиш до чергового розділу. Хотілося писати мальовничо й дещо манірно, як Агата, суворо й точно, як Орвелл, піднесено, як Бредбері. Входити у довірливу, сповнену гумору розмову, як у Воннеґута, й засмучувати прозріннями, подібно до Кундери. Енергійно та динамічно спонукав писати про себе Льйоса. Без іронічних натяків на інші тексти та без словесної гри неможливо писати про Еко.

Чому саме вони? Адже існує ще до десятка інших відомих авторів та авторок, які також ділилися секретами творчості в окремих книжках, своїх есеях та навіть у художніх текстах. Це на моїй совісті: mea culpa. Просто всі в цій компанії, на мою думку, говорять достатньо цікаві речі, а то й просто мені подобаються як персонажі. Всі, кожен зі свого часу, стали важливими для мене особисто. Врешті, далі їхнє коло можна буде розширити (і розшерити).

З іншого боку, говорячи про цих сімох самураїв письма, охоплюємо ціле ХХ сторіччя його історії. Адже Агата Крісті починає ще у 20-х, коли лунає джаз, а танго видається чимось непристойним. Орвелл друкується з 30-х, а вибухає у 40-х, під акомпанемент ядерних бомб на другому кінці планети. Бредбері мав би почати в 40-х, проте по-справжньому стартує у 50-х, як тільки починає звучати рок-н-рол. Воннеґут, бачите, як усе закономірно, із 50-х потрапляє у 60-ті і його творчість якимось чином співзвучна із появою важкого й навіть психоделічного року. У 60-х починає писати Кундера й на сцену виходить панк — конфлікти й революції стрясають світ від В’єтнаму аж до Куби. А в латинській Америці продовжує звучати мамба, здається, суголосно із ранніми карнавальними формами та гумором Льйоси. Нарешті, коли наприкінці сторіччя у 80-х стає відомим Еко, світ стоїть уже на порозі електронної музики. Кожен із наших авторів і, звісно, Агата, відображають загальні настрої свого часу — і розмаїття всієї епохи, усього ХХ сторіччя.

Наприкінці відповім на ще одне питання, яке часто звучить, щойно ми підходимо ближче до «рецептів» успішних авторів: ні, навчити писати сильні і стильні твори неможливо — цьому можна навчитися, якщо вперто шукати власні способи письма. Окремі прийоми класиків варто використовувати, проте більше важить сама атмосфера успіху, яка наповнює такі книжки. Адже всі вони насправді, роздаючи поради, знову й знову переживають свої злети й перемоги. Це надихає рухатися до власних.

Ще одне об’єднує наших авторів та авторку — всі вони багато читали. Хтось помалу, але по-вікторіанськи методично й постійно, як Агата чи Орвелл, хтось звірячим запоєм, як Бредбері, Воннеґут чи Льйоса. До систематичніше освічених Кундери та Еко взагалі питань немає. «Тож, учітеся, брати мої [і сестри], — нагоджується тут національний класик, — думайте, читайте». Власне, через те нічого насправді й не закінчується.