Як писали класики: поради, перевірені часом

Писати чітко й промовисто

Остерігайтеся зайвих слів!

Показово, що Джордж Орвелл не видав окремої книжки про власні правила письма — він виклав їх у кількох коротких та вичерпних есеях. Зазнайомитися із ними можна значно швидше, ніж навчитися їх використовувати та будувати ефективні, на думку Орвелла, тексти. Якщо допустити єретичну думку, то це радше правила для доброго спіч/копірайтера й з естетикою художнього тексту цю систему рекомендацій пов’язує небагато. Скажімо так: це базові речі, які варто брати до уваги, коли пишемо будь-який текст, а до специфічного розуміння Орвеллом естетики ми ще повернемся.

Із кількох десятків есеїв нашого автора більша частина стосується літератури, проте це переважно рефлексії з приводу прочитаних книг: Шекспір, Свіфт, Діккенс, Веллс, Генрі Міллер і т. д. Є також узагальнення уявлень про роль літератури та її політичну вагу, як-от «Політика проти літератури» (1946), «Чому я пишу» (1946), «Письменники і Левіафан» (1948) та ін. Найбільш докладно про те, як варто писати й чого варто уникати у письмі, Орвелл говорить у відомому есеї «Політика та англійська мова» (1946).

Загальний пафос есею (а в усьому, що писав Орвелл, знаходимо певний пафос) винесено у заголовок цьо-

го розділу: варто говорити те, що хочеш сказати. Варто відсікати зайве. На думку Орвелла, основна хвороба сучасного йому письма, як художнього, так і публіцистичного, полягає у надмірі використання мови. Він наводить цілі пасажі, взяті зі статей чи есеїв знаних на той час авторів-публіцистів, які, як вважає письменник, містять багато зайвого або несуттєвого. Мова повинна чітко виражати думку, щоб читач одразу міг збагнути, що хотів сказати автор, й не губився у довжелезних реченнях. Звідси кілька лаконічних правил, які вбережуть текст від плутанини та, відповідно, зменшення читацького інтересу.

Найперше, як пише Орвелл, варто уникати неори-гінальних зворотів та метафор. На рівні публіцистичного тексту мова йде про кліше, які читач сприймає автоматично, відразу забуваючи. Не буду наводити приклади самого Орвелла, однак ми знаємо, про що йдеться: у нашому випадку це «на ниві освіти», «у поті чола», «рясний урожай» та інші звичні звороти. Тут одразу вчуваємо поклик питомо української традиції наближення культури до ментальності та побуту мешканців села, звідки походило багато наших авторів останніх двох сторічь після фактичного демонтажу високої барокової культури. Самі по собі такі звороти не є поганими, але вже точно мають присмак архаїчності й виказують зв’язок із письменством столітньої давнини.

Те ж можемо сказати про набір радянських кліше на кшталт «фронт робіт», «переможні звершення», «героїчні зусилля» і т. д., які відображають звичний для того часу зв’язок культури та виробництва, коли письменника уявляли радше «інженером людських душ», ніж вільним автором, який просто намагається розповісти цікаву історію. Бачимо також, що в подібних зворотах активно функціонує мілітарна лексика, адже радянська держава у власній пропаганді завжди поставала перед загрозою зовнішнього вторгнення чи внутрішнього шкідництва. Сказане є вельми доброю ілюстрацією того, що Орвелл називає «політичною мовою», яка наскрізь просякла ідеологією, але не стільки передає сенс, скільки його завуальовує. Держава, як пише Орвелл в інших есеях, намагається транслювати крізь мову вигідні їй сенси, так що письменник, який приймає подібні правила гри, сам по собі взагалі нічого не може сказати.

У художньому тексті подібний опір слід чинити банальним метафорам, адже вони відображатимуть типове бачення краси, зворушення чи піднесення, що також притуплюватиме увагу читача й жодних емоцій не викликатиме. Словом, добрий автор чи авторка завжди намагатимуться уникати сталих зворотів та шукатимуть нові засоби вираження своїх думок та почуттів. Висновок, до якого підводить Орвелл, може виглядати нищівним для художнього письма: якщо не можемо знайти новий зворот, нову метафору, краще взагалі обійтися без них і розповідати історію простими словами. Утім британець таки має рацію: кліше й банальні метафори радше дратують, ніж роблять текст дієвішим чи сильнішим. Таки краще без них.

Друга рекомендація йде ще далі — треба позбутися зайвих слів. Ця вимога лаконізму лежить в основі всього авторського стилю Орвелла. Умберто Еко у своїх книжках про письмо радить насолоджуватися переліками, що відображають розмаїття художнього світу, який намагається розгорнути перед нами автор. Орвелл радить протилежне. Його стиль вимагає суворості до власного тексту. «Якщо можете викреслити слово, — пише британець, — то викреслюйте!»

Ця вимога насправді суголосна загальним уявленням Орвелла про роль літератури. Це ідеологічна роль: література повинна боротися, тобто таки бути пропагандою. Нехай і в найзагальнішому сенсі. При цьому не йдеться про пласку пропаганду якихось суто політичних ідей, адже захист моральних цінностей, певних уявлень про красу та гармонію також є процесом переконування читача. Автор повинен мати активну позицію та чітко маніфестувати її у своєму тексті.

З іншого боку, говорить письменник, така позиція є даниною жорстокому сторіччю, упродовж якого постійно точиться боротьба добра і зла. Їхні позиції настільки чітко й рішуче протиставлені, що автор просто не може залишатися осторонь. Або він захищає добро, або стає адвокатом зла. В іншій ситуації наш письменник був би собі Еріком Артуром Блером (добре, ще раз згадаю його справжнє ім’я) і писав би, як сам зізнається, «розлогі описові романи», сповнені багатьох точних деталей та живописних замальовок. Насправді, він всотує у свій стиль і ці уявлення, але вимога лаконічного точного письма залишається.

Як бачимо, Орвелл не стільки радить, як писати, скільки застерігає, чого не писати. Наступні дві його вимоги: позбуватися претензійних слів та запозичень. Це знову ж про мовну простоту й чіткість. (Приклади і цього разу пропонуватиму свої, адже Орвеллові занурені в реальність сучасних йому періодики та письменства). Навіщо писати «корелюють», коли можна сказати «відповідають»? Чому має з’являтися «летальний», якщо зрозуміліше і навіть дієвіше писати «смертельний»? Звісно, з цим можна й не погодитися, особливо коли мова йде про наукову термінологію, але, зізнаймося, що в багатьох випадках і наші автори, вживаючи такі карколомні слова, мають на меті не прояснення сенсу, а надмірну (щойно стер «гіпертрофовану») демонстрацію власного інтелектуального статусу.

Остання вимога, яку висуває Орвелл, також пов’язана із намаганням зробити текст максимально прозорим. На його думку, треба оминати слова, які взагалі не мають сенсу — він у них колись був, проте зник, розсіявся через велику кількість суперечливих тлумачень. Класичними прикладами тут будуть політичні наліпки «лівий» та «правий», а також багатостраждальне слово «демократія». Ми й самі добре розуміємо, що уявлення про ці категорії надто загальне, ними просто жонглюють, часто прикладаючи до реальних осіб чи груп абсолютно довільно. Автор тоді мусить пояснити, що має на увазі в кожному конкретному випадку або ж узагалі забути про подібні наліпки. У читача в жодному випадку не повинно виникнути враження (це, звісно, стосується і художніх текстів), що йому надто довго й надто ускладнено розповідали історію, яку можна було зробити коротшою та простішою. Маєте що сказати — скажіть і не викручуйтеся! Десь так можна підсумувати Орвеллове бачення сенсу та стилю літератури.

Навіщо писати?

Не менш цікавими є міркування Джорджа Орвелла про авторські мотивації до письма, найповніше розгорнуті в його есеї «Чому я пишу?», також 1946 року. Знову ж, як прихильник (стираємо слово «апологет») чіткості та лаконізму, наш автор вказує на 4 причини, які спонукають писати й, у ширшому сенсі, творити.

Чесний Орвелл першою ж мотивацією вважає відвертий егоїзм. Письменник намагається вирізнитися з-поміж інших, довести, що він кращий, що кращим є саме його стиль. Усіма митцями керує свідомий чи неусвідомлений нарцисизм, бажання перевершити попередників і якомога довше зоставатися першим серед сучасників та наступників. Ця думка Орвелла чудово пасує до позиції єльського професора Гарольда Блума, який через майже півсторіччя у своїй монографії «Західний канон» назве боротьбу літературних поколінь головною пружиною усього творчого процесу. На думку Блума, у літературі йде невпинна боротьба за потрапляння в обмежений список найкращих текстів, які вважають обов’язковими для прочитання, якщо хто хоче претендувати на статус освіченої людини. Цей список — канон — постійно зазнає змін. Слабші тексти з нього випадають, а на їхнє місце стають сильніші. Тут іде боротьба за безсмертя і кожен автор починає писати з метою залишитися серед своїх читачів. Саме такий егоїстичний драйв Орвелл називає першопричиною письма.

Більшість людей після тридцяти років пише наш автор, уже не мають особливих амбіцій. У них з’являються типові звички та уподобання, їхні індивідуальності поступово стираються. Лише найактивніші (і саме це — еліта людства) продовжують докладати зусиль, щоб утілити свої плани та прагнення. Їм складно, проте вони рухаються до здійснення намічених цілей. Вони не втомлюються починати все знову й знову. Успішні автори є саме такими. (Нагадаю, це написав уже зрілий чоловік у віці 43 років, за 4 роки до смерті й за 3 — до створення свого найбільшого шедевру).

Наступною, другою, мотивацією письма названо естетичний екстаз. Це переживання радості від сили власного тексту, який спонукатиме читача слідувати за автором аж до фінальної крапки, час від часу вигукуючи від захоплення, плачучи та радіючи разом із персонажами твору. Орвелл дає надзвичайно промовисте визначення естетичності: це задоволення від «слів та їхнього правильного порядку». Усвідомлення краси написаного чи сили сказаного залежить від багатьох чинників, проте кожен читач має власний критерій, що дає йому можливість вважати текст якісним — красивим і сильним. У поезії — це насолода від звучання віршів, а якщо мова йде про роман — то це втіха від «міцності доброї прози, ритму доброго оповідання». Несвідомо кожен автор прагне таких ґатунків свого письма, бо ж «все, що написане краще, ніж залізничний довідник, має певні естетичні амбіції». Тут лише можна додати, що краса та сила письма, які для автора стають джерелами естетичного екстазу, цінного самого по собі, рівночасно є й чинниками задоволення, що спонукатимуть читачів знову й знову повертатися до якісного тексту, а отже, забезпечать йому довговічність і плекатимуть первісну егоїстичну спонуку автора досягнути безсмертя.

Третім чинником Орвелл називає історичний імпульс. Це бажання зупинити час, вихопити із круговерті подій найважливіші та найцікавіші елементи сучасної автору епохи і зберегти їх у тексті для нащадків. Орвелл наполягає, що кожен текст, навіть менш вдалий, має свою документальну цінність. В іншому есеї «Добрі погані книжки» (1945) він зазначає, що в періоди, коли сильні книги з тих чи інших причин не з’являються, слабші, але якісно написані романи з попередніх епох здатні повертатися й знову набувати актуальності. Тоді читачі мають змогу наново зануритися у реалії минулих років. Що ж до авторів, то їх від початку може спонукати до письма своєрідна місія літописця свого часу.

Останній чинник — політична мета. Ми вже трохи говорили про це вище: для Орвелла вона полягає не у трансляції програмних положень якоїсь партії, а просто у наявності активної позиції. «Усе, що я писав, — каже він, — так чи інакше було спрямоване проти тоталітаризму й на підтримку демократичного соціалізму». Зрозуміло, що радянський лад він демократичним і навіть соціалістичним не вважає.

Утім, наголошуючи на важливості останнього чинника письма, коли автора майже ототожнено з публіцистом, Орвелл зазначає, що перші три чинники, як правило, переважають політичну мотивацію. У різних авторів співвідношення перерахованих причин може бути суттєво відмінним: комусь важливіше розгорнути перед майбутніми читачами свою епоху, а хтось прагне особистого вивищення. Жоден із мотивів не видається нашому автору єдино визначальним, проте, завершуючи есей, він все ж переконує у необхідності (за будь-яких обставин та мотивацій) шліфувати форму й прагнути естетичної зрілості тексту.

Закінчити розмову про Орвеллові міркування щодо письма варто ще одним суттєвим спостереженням. Цей «розгніваний» автор, кращі книги якого є за своєю суттю справжніми політичними памфлетами (етично важливими книгами), проте памфлетами дуже добре написаними з точки зору стилю (естетично сильними книгами), не має жодної зверхності щодо літератури, яку він називає «легкою». У своїх есеях «Добрі погані книжки», «Книги проти цигарок», «Занепад британського вбивства» та ін. Орвелл розмірковує про феномен читабельності й визнає, що існують романи й оповідання, які не ставлять собі за мету досягнути чогось більшого, ніж просто уваги читачів. Це навіть не його визначення «добрі погані» — це Честертон. Тобто не надто сильні, проте все ж якісні.

Кожне десятиріччя, пише Орвелл, знає 20-30 таких читабельних книг, котрі потім губляться і наступне покоління читачів їх вже не знає. Хоч інколи трапляється, що й така книга продовжує жити з огляду на певний збіг обставин. У будь-якому випадку, добре, що такі книги є, вони живлять читацький інтерес і готують ґрунт для появи справді сильних текстів. До того ж, зізнається автор, немає остаточного критерію, що саме можна однозначно йменувати «легкою літературою». Наприклад, Герберт Веллс для Орвелла — література серйозна, а Гаррієт Бічер Стов з «Хатиною дядька Тома» є слабшою через свою сентиментальність. У цю ж категорію за відверте тяжіння до вигадки потрапляють «Копальні царя Соломона» Райдера Гаґарда і… «Пригоди Шерлока Холмса» Артура Конан Дойла.

Звісно, критерії в Орвелла свої й перевірені власним письмом: текст має означати, має бути корисним у сенсі своєї суспільної вартості. Що я хочу сказати? — має повсякчас перепитувати себе автор. Як це сказати найкраще? Як це сказати найбільш зрозуміло? З іншого боку, письменник має працювати над текстом, щоб сказане відрізнялося від тривіального безбарвного переказу. Проте, на відміну від уже згадуваного Сартра, який, вимагаючи від текстів заангажованості, відсікає ті з них, що вважає некорисними, Орвелл цілком толерує «легку літературу» — хіба що ставиться до неї дещо скептично. Можливо, він передчуває близькість постмодерного часу, в якому навіть найсерйозніші міркування автори загортатимуть в оболонку «легкого» чтива? «Якщо надія і є, — говорить герой «1984» Вінстон Сміт, спостерігаючи, як дебела робітниця розвішує білизну та наспівує популярний мотив, — то вона у пролах». Цю фразу звикли тлумачити як іронію автора, яка вказує на загальну безперспективність бунту в тоталітарній державі: проли/прості/пролетарі несвідомі своєї пригнобленості, вони не мають потреби повставати, натомість партійці, як Вінстон, не мають на це сил. Але сказане вельми просто перенести й на високу літературу, яка всерйоз остерігається, що її вкрай потрібні послання залишаться непрочитаними, а то й взагалі — не з’являться перед широким загалом — не стане сил. Тому, за всього скепсису, варто приймати існування «легкої літератури». Орвелл не робить постмодерного кроку до змішування, але, здається, підводить до розуміння його необхідності. Головне, щоб усі ці типи письма залишалися вільними й розвивалися у вільних спільнотах. Тоді вони зможуть протистояти тоталітаризму й звироднінню, яке йде разом із ним. Якщо є надія, то саме на це.