Як писали класики: поради, перевірені часом

З університету на пляж

Коли говорять про Умберто Еко, то починають із «професор семіотики, медієвіст...», наче відсуваючи його романи на другий план. Це наслідки дії стереотипу, відповідно до якого наукові тексти є серйознішими, ніж художні. Мені здається, що Еко став писати романи не в останню чергу для того, щоб зняти це упередження, тому починати про нього варто інакше.

Умберто Еко, автор, сукупний тираж романів якого на сьогодні перевищив позначку 50.000.000 примірників і продовжує зростати, твори якого перекладені більш як сотнею мов і входять до університетських програм, цінний нам тим, що залишив по собі одразу кілька книжок про секрети письма й, здається, більшість із них цілком застосовні та доволі актуальні.

Так, Еко своїми романами руйнує одразу кілька стереотипів, які доволі довго циркулювали в літературному світі: що детектив як жанр масової літератури не будуть вивчати в університетах, що історичний роман — не місце, де дозволена гра, що власне гра є обов’язково чимось несерйозним, що, врешті, літературний критик чи дослідник давньої літератури не можуть створити популярний художній текст. Еко знав, як написати сильний роман — і написав його. Мав знання — і успішно застосував їх. Що може бути переконливішим? Однак я не певен, що тоді, коли у 1980 році немолодий уже, 48-річний, професор Болонського університету надрукував свій перший детектив, він міг передбачити, наскільки оглушливим буде його успіх. Задум був грандіозним, все зроблено за планом, але механізми могли не спрацювати, а пружини не вистрелити. Проте «Ім’я троянди» таки стало бестселером, як і наступні шість його романів, включно з останнім, не аж таким сильним, як попередні. Словом, спрацювало! Як же трапився такий успіх?

Питання тим цікавіше, бо ж спершу успіх довго не траплявся. Як бачимо, Еко навіть старший на чотири роки за Льйосу, але його справжній літературний дебют відбувається майже на 20 років пізніше, ніж у перуанського автора. Тобто Еко первісно також шістдесятник і в 60-ті, коли йому було лише трохи за тридцять, він, як і більшість гуманітаріїв, намагається почати й літературну кар’єру. Приєднується до авангардної мистецької групи, робить поетичні спроби, експериментуючи з формою вірша, і навіть планує написати детектив (для тогочасного італійського авангарду звертання до жанрів масової літератури звучало протестом проти претензій літератури «високої»). Але всі спроби виглядають марними — ніхто з групи нічого направду визначного не добився. От просто взяли участь у літературному процесі та пішли далі займатися кожен/кожна своїм.

На той час Еко ще не такий відомий і як літературознавець. Так, він уже захистив докторську дисертацію (аналог нашої кандидатської), уже надрукував монографію про Тому Аквінського (1956), з’явилися друком його серйозні літературознавчі та культурологічні праці «Відкритий твір» (1962), «Поетики Джойса» (1965) та «Відсутня структура» (1968). Але справжньої відомості не було. Еко доволі вороже сприймали у французьких наукових колах, відкидаючи його інтерпретацію лака-нівського психоаналізу (сам Жан Лакан уже встиг стати науковим авторитетом — його фани, власне, й громили праці Еко: мовляв, забирайся до себе на південь, пий вино і порпайся далі у своїх середньовічних рукописах). Тобто до кінця 70-х Еко багато зробив, але про це мало хто знав.

Ефект цікавий, бо найреволюційніші ідеї Еко-науковця насправді висловлені ще в отих монографіях 60-х. Проте, як мені здається, якби не гучний успіх його романів, то й науковий спадок міг не набути ширшої популярності (як і Набокова мало б хто читав без «Лоліти»). А ще я не знаю такого ж потужного теоретика, який би при цьому писав епохальної сили романи. Отут якраз Лакан гуляє Парижем. Ну, Дерріда спробував, Крістева теж. Ще Сартр хіба... Та все ж його художній спадок дрібніший.

Утім, як побачимо далі, успіх і першого, і наступних романів Еко напряму залежав від його наукової вченості. Він і справді достатньо аналізував, щоб потім зробити певніші висновки. Ідеї праці «Відкритий твір» стосуються, поміж іншим, стратегій активного залучення читача до співпраці з автором. Пізніше Еко розвиватиме їх у монографіях «Роль читача» (1979), «Межі інтерпретації» (1990), «Інтерпретація та надін-терпретація» (1992), «Від дерева до лабіринту: історичні студії про знак та інтерпретацію» (2007). За-гальномистецькі закономірності, які склали основу «Відсутньої структури» (там багато про зображальні мистецтва, архітектуру й навіть рекламу), пізніше будуть розглянуті в «Історії краси» (2004) та «Історії потворності» (2007). Окремі аспекти перекладу як культурного перекодування, що можемо простежити в тій же «Відсутній структурі», згодом стануть об’єктами окремих досліджень «Проби перекладу» (2000) та «Миша чи щур? Переклад як переговори» (2003). Багаторічна наукова діяльність спонукала Еко постійно писати тексти різного типу складності й не менш регулярно читати (він ще й затятий любитель книг — домашня бібліотека професора нараховувала більш як 45.000 книжок і навіть інкунабул). Словом, Еко дуже добре знався на літературі загалом і коли вирішив написати щось художнє, то в нього вийшло.

Певна річ, азартний італієць зразу поставив собі за мету створити бестселер. Публіку треба розважити і бажано — чимось новим. А що Еко, читаючи про середньовічні монастирі та давні рукописи, давно хотів бодай літературно «вбити монаха», то розважати вирішив детективами.

Відтак, вийшов постмодерний текст. (Насправді з цими термінами все просто: модерністи прагнуть нового й серйозно експериментують, як Кафка і Джойс, а постмодерністи, оскільки прийшли пізніше й вже втомлені метаннями попередньої епохи, скептично знизують плечами на все, що оголошує себе новим, експериментальним та серйозним). Постмодерність Еко та подібних йому авторів останньої третини ХХ сторіччя (британців Джона Фаулза, Єна Мак’юена, Джуліана Барнса та Девіда Лоджа, ірано-британки Доріс Лессінґ, американців Джона Барта і Томаса Пінчона, француза Мішеля Уельбека, австрійки Ельфріде Єлінек, серба Милорада Павича і т. д.) проявляється у змішуванні раніш незмішуваного. Автор-модерніст не матиме часу розважати читача простуватими, як на його погляд, детективними чи мелодраматичними сюжетами. Йому йде мова про пошук нового, зокрема у розумінні ролі та місця людини, — ми багато читали про це в Кундери та Льйоси (їхні тексти балансують на межі, проте її не переходять, залишаючись переважно серйозними).

Еко й інші постмодерністи вже знають, що розважати треба — звідси детектив. А паралельно можна розказати й щось складніше, щось повчальне, наприклад. І це навіть не якась особлива програма — навчати розважаючи — не таємна змова інтелектуалів, просто університетський професор Умберто Еко не може розказати історію тими словами, якими її розповідатиме натхненний молодий автор із невеликим багажем читання. Ось що таке постмодерний твір: це коли хтось пише мелодраму, прочитавши сто мелодрам. У нього ж усі ходи записані!

Словом, детектив у Еко вийшов дво-, три- чи n-рівневим, де при бажанні можна заглиблюватися і заглиблюватися, відчитуючи нові та додаткові сенси, помічаючи паралелі з іншими літературними текстами, авторами тощо. Через свою багатошаровість «Ім’я троянди» рвонуло в культурному просторі, як касетна бомба. Спершу вибухнула зовнішня детективна оболонка: а-а! убивства в монастирі! у середньовічному! багато! У літні сезони 1980-1981 років роман Еко читали на всіх італійських пляжах від Сан-Ремо до Ріміні. Це була та популярність, якої він хотів.

Далі почали одна по одній детонувати закладені автором паралелі зі сюжетами Конан Дойла, Хорхе Луїса Борхеса, низки середньовічних авторів та хроністів. Зараз Еко вже не читають на пляжах — він повернувся в університети, де й надалі буде популярним. Там дошукуються глибших значень його текстів і не стомляться це робити. Отак, двобічно й двосічно, спрацьовував кожен його наступний роман (ну, ок, крім останнього).

Художніх книг в Умберто Еко шість плюс одна, оскільки останній роман «Номер нуль» є, фактично, ранньою заготовкою до «Маятника Фуко», що з’явився ще в 1988 році. «Номер нуль» автора впросили видати у 2015-му, вже після того, як він оголосив, що закінчив літературну кар’єру. «Номер нуль» та «Маятник Фуко» є романами, де дія відбувається в Італії часів молодості Еко (також із флеш-беками у його дитинство). Сучасності стосується і «Таємне полум’я цариці Лоани» (2004); ці романи містять значний елемент автобіографізму та цікаві ще й із цієї точки зору.

Натомість відомим Еко зробили його історичні детективи, яких у нього чотири. Найсильнішими, як видається мені, є обидва романи про Середньовіччя — «Ім’я троянди» (1980) та «Бавдоліно» (2000). В обох, як і належить історичному роману, є доволі добре пропрацьоване матеріальне тло епохи, жваві й цікаві персонажі, динамічний авантюрний сюжет, а також кілометри натяків на інші сюжети та постаті й, само собою, авторська іронія, іноді назагал непомітна.

«Бавдоліно», наприклад, це така собі історія роботи передвиборчого штабу імператора Фрідріха Барбаросси, де головну роль відіграє спершу хлопчик, а потім юнак Бавдоліно. Він має цікаву особливість — що не скаже, тому всі вірять. Отакий собі ідеальний піар-менеджер. Сам персонаж, як це зазвичай трапляється у постмодерних текстах, збудований на основі іншого, давнішого. Італійський Пінокіо (у нас відома його карикатура — Буратіно) також інтенсивно вигадує, щоправда, при цьому має проблему — коли бреше, у нього починає рости ніс. Бавдоліно такої проблеми не має: упродовж роману він вигадує купу легенд та історій, які сприяють росту авторитету його імператора. В іронічній перспективі Еко виходить, що цей талановитий рекламіст придумує та запускає в ротацію мало не всі важливі сюжети Середньовіччя. Просто мрія літератора: всі його вигадки стають реальністю!

Не менш цікавими й оригінально закроєними є два інші історичні романи Еко. «Острів напередодні» (1994) переносить нас у барокове XVII сторіччя, але при цьому є переробкою сюжету про Робінзона Крузо. «Празький цвинтар» (2010) стилізовано під авантюрний роман про ХІХ сторіччя й маємо, відповідно, безліч відсилань до Олександра Дюма та інших авторів пригодницьких книжок. Усі без винятку романи Умберто Еко можна також назвати політичними: навіть у його середньовічних детективах прочуваємо паралелі з тим, що в медіа називають «викликами сучасності». Еко писав сюжетно легкі та інтелектуально важкі романи. І читати їх теж можна по-різному.

Умберто Еко багато встиг. Його художні твори читатимуть наступних 100 років (або й далі), а праці з літературознавства, семіотики, середньовічної філософії надовго залишатимуться впливовими. В останні роки черга на фаховий семінар професора в Болонському університеті була розписана на кілька семестрів наперед. Він, як і Кундера чи Льйоса, намагався брати активну участь у політичному житті своєї країни, проте найбільших успіхів досягнув як людина книги. Тоді що він нам порадить?