Як писали класики: поради, перевірені часом

Просто сідайте і пишіть!

Чудова вісімка

З-поміж усіх персонажів цієї книжки Воннеґут єдиний, хто не просто писав про те, як писати, а навіть читав лекції — цілі курси письменницької майстерності в Гарварді та Університеті Нью-Йорка. У нас він, напевне, був би лектором Центру літературної освіти. В Америці після появи друком «Бойні №5», що співпало із самим апогеєм війни у В’єтнамі, авторитет Воннеґута як чільного антивоєнного письменника став незаперечним. Зразу ж настає й масштабна популярність. Він отримує диплом магістра антропології в Чиказькому університеті, де колись зарубали його наукову роботу — тепер як дипломну йому зараховують роман (!) «Колиска для кішки» (я взагалі не знаю, чи ще хтось подібним чином отримував науковий ступінь). Далі Воннеґут удостоюється звання почесного доктора в кількох університетах і відтоді запрошення почитати лекції стають для нього регулярними.

Подібно до Орвелла, Воннеґут свої думки про письмо та літературу висловлює у різних есеях та інтерв’ю, проте в нього є й окрема книжка «Потиснути руку Богові», у якій він говорить більш концентровано. Воннеґут завжди пише про все відразу; у романах ми можемо знайти вдосталь більш чи менш парадоксальних міркувань (і про релігію, і про політику, і про письмо), а в есеїстиці стикаємося з тим самим «розмовним» стилем, що і в його художніх текстах. Сам автор цілком свідомий строкатості свого викладу й тому час від часу формулює рекомендації чіткіше. Наприклад, ось його 8 порад початківцю, відомих як «Правила письменницької майстерності 101», які він наводить у передмові до збірки оповідань «Ласкаво просимо у мавп’ячий будинок». Я маю сумнів, що ці поради дозволять писати, як Воннеґут, але корисними вони точно будуть.

Отже, (1) пишіть так, щоб абсолютний незнайомець не пошкодував витраченого на читання часу. Ну, це легко сказати, а спробуй вигадати таку цікаву всім історію. Радше це вимога не писати про те, що цікаво лише тобі, тобто варто спробувати бодай уявити отого «абсолютного незнайомця» чи «незнайомку» й глянути на текст їхніми очима. Вочевидь, так можна уникнути банальності.

Насправді ця проблема вкрай важлива принаймні із двох причин. По-перше, бачимо, що Воннеґут (і це типово для 60-х) пориває із диктатом автора, який, замість транслювати свої істини, прислухається до читача та його бажань. По-друге, проблема, на якій Воннеґут не наголошує, проте вона випливає із щойно означеної: рівень читача, на якого орієнтуємося. Наші уявлення тут можуть різнитися, проте у Воннеґута точно немає загравання із читачем, намагання зацікавити його штучно. Це не Воннеґут вишукує по-пулярні теми, щоб сподобатися читачам, це теми, які цікаві йому, з часом стають популярними. Отже, справа не в тематиці, а в тактиці розповідання.

Тому (2) варто дати читачам хоча б одного персонажа, з яким він чи вона себе ототожнюватимуть. Це вже зрозуміліше: є в літературознавстві ціла школа, так званий reader-response criticism (або критика читацького відгуку), апологети якої наполягають, що твір відбудеться для читачів лише за умови, що він або вона знайдуть у його сюжеті відповідники зі своєї біографії. Тому для кожної книжки існує свій оптимальний вік читання. Так, «Гаррі Поттера» найкраще починати напередодні вступу в гімназію або ліцей, щоб їх комфортно можна було уявляти Хоґвартсом. Так і директора можна полюбити — ану ж він таємний Дамблдор!

Щоправда, зважаючи на середній вік читачів серйозних романів (десь від 20 до 40), це правило неминуче обернеться вимогою мати у своєму тексті десь такого ж віку персонажів обох статей (а може, і кількох ґендерних ролей), щоб читачі точно знайшли за кого переживати. У світовій літературі, як виглядає, популярною є також зв’язка старший-молодший, що бачимо і в Джойса, і в Еко, і ще багато в кого. Лише Кафці те байдуже — всі мусять уявляти себе на місці К. Можливо, тому його так рішуче приймають або не приймають?

Далі (3), як на мене, — золоте правило, яке продовжує попереднє: кожен персонаж має хотіти чогось, навіть якщо це просто склянка води. Цей заклик спрямований проти зайвих і блідих персонажів, він спонукає автора дати їм свободу дій і можливість висловити свої гіпотетичні прагнення та імпульси. Тут доведеться про-думувати логіку кожного/кожної з них, а далі вже не відступати, наче й справді даючи постаті «вільну волю».

Персонажів самого Воннеґута цілком можна класифікувати за різними типами психологічних акцентуацій: посилена увага до непересічних ідей, об’ємний та діалектичний розгляд думок та станів (щойно я уникнув слів відхилення, параноя та шизофренія). Його персонажі справді прагнуть і, у першу чергу, прагнуть спокою та щирості. Вони уникають клішованих бажань, які Воннеґут також назвав би машинними.

Наступне правило (4) пояснює, як виконати вимогу попереднього: кожне речення мусить робити одне з двох — розвивати когось із персонажів або рухати дію. Орвелл встає і аплодує, ми приєднуємося. Це проти зайвих слів, це для динаміки сюжету.

Здається, так під загрозою опиняється реалізм із його розлогими описами, що можуть персонажів та історії стосуватися опосередковано, а для письменника-реа-ліста бути самоцінними: просто покажу вам це місто чи цей острів і т. д. Ну, це логічно: який там із Воннеґута реаліст? Ми вже домовилися, що він сюрреаліст — у нього он час то зупиняється, то тече одразу в кількох темпах і вимірах.

Слідом звучить правило (5): починайте якомога ближче до кінця історії. Це, знову ж, проти багатослів’я й одразу передбачає лаконічну композицію. Звісно, кожна історія повинна містити щось найцікавіше, якийсь цимес — кульмінацію, тому Воннеґут радить починати якомога ближче до неї і закінчувати майже одразу опісля. Сам він не дуже такого дотримується, але принцип насправді хороший.

Навіть якщо інші поради з часом забудуться, то наступна (6) точно запам’ятається усім: будьте садистами! якими б милими та невинними не були ваші персонажі, нехай з ними трапляються жахливі речі, щоб читачі побачили, з чого вони зроблені. Тут знову дві великі правди. Якщо читачеві показати невинних героя чи героїню, а потім з ними почне діятися щось жахливе, або щось подібне стануть чинити вони самі (пам’ятаєте цих японських дівчаток із закривавленими ножами?), гостра цікавість точно гарантована. З героями Воннеґута постійно трапляються жахливі речі, а для Генрі Міллера або Чарльза Буковскі це взагалі наріжний камінь творчості.

З іншого боку (хоча навряд чи автор це закладав свідомо), крізь те правило проривається романтичне «я, я тут автор!». Сила творчості в оцій обіцянці: письменник чи письменниця можуть зробити все зі своїми персонажами та з населеним ними світом. Можуть бути зайчиками, а можуть — садистами. Воннеґут радить останнє.

Передостаннє правило (7) теж закликає до ощадливості: намагайтеся захопити [своїм текстом] одну конкретну людину. Якщо ви відкриєте вікно і, так би мовити, захочете обійняти весь світ, ваше оповідання застудиться. Це психологічно дуже комфортна і правильна порада. Вона одразу ж застерігає від мрій про глобальну популярність і бажання написати текст, цікавий абсолютно для кожного. Ні, тут нема заперечення першого правила, тут порада уявляти собі не абстрактного читача, не читача взагалі, а когось більш визначеного, зрозумілого. Можна навіть із рідних/ знайомих почати — ми можемо написати історію, яка вразить їх? Це має бути першим кроком, на шляху до ширшої популярності.

Останнє правило (8), майже всупереч своєму змісту, кольорове та багатослівне. Відчувається, що автору вже набрид вступ і роздавання порад, він хоче швидше пірнути у вигаданий світ своїх оповідань. Воннеґут наостанок радить: дайте читачеві так багато інформації й так швидко, наскільки це можливо. Геть саспенс! Читачі повинні настільки добре розуміти, що відбувається у вашій історії, щоб могти закінчити її самостійно, навіть коли останні кілька сторінок з’їдять таргани. У мене доволі часто під час читання було враження, що кінцівки текстів Воннеґута поїли таргани, але навіть коли фінал є, ми ніколи не знаємо точно, що відбувається. Мені надзвичайно подобаються Воннеґутові правила, але сам він творить не за ними. Більше того, перерахувавши їх, автор одразу пише, що сильні письменники (і письменниці, як Фланнері О’Коннор) порушували практично кожне з них. Тут є відмінність: Воннеґут хороший лектор, який знає, як все має бути, але він також чесний автор, що розуміє необхідність ламання правил.

Створіть собі нарешті стиль!

У 60-70 роках Воннеґут веде доволі активне громадське життя: з’являється на радіо, дає численні інтерв’ю і співпрацює із редакціями багатьох журналів. Дотепно, що один зі своїх центральних есеїв «Як писати стильно» він розміщує у журналі Transactions on Professional Communication, що належав Американській інженерній асоціації. Тут також вісім пунктів й окремі з них вкрай лаконічні й не потребують додаткових пояснень. До речі, сам Воннеґут зразу ж застерігає: ми ще не говоримо про роман — стильно писати потрібно навіть тоді, коли збираємося робити рекламу мила!

Перший пункт (1) загалом типовий для Воннеґута: знайдіть тему, яка вас дійсно хвилює. У нашому звичному розумінні такий зачин не має нічого спільного з питаннями стилю, тобто власне мови, форми письма, проте для нашого автора звідси все починається. Важлива тема дасть поштовх писати імпульсивно, активно. Зрештою, сам Воннеґут вважає, що більше нічого й не треба — потрібні слова знайдуться автоматично.

Наступні поради вже таки про стиль: (2) не впадайте у багатослів’я, (3) говоріть просто, (4) де можна — скорочуйте. Чуємо, як вони перегукуються із рекомендаціями Орвелла. Втім британського автора ці вимоги підштовхують до лаконічного журналістського стилю, а Воннеґут навпаки — виробляє неофіційний простуватий, щоб не сказати простацький, стиль вислову: от ніби фермер із Кентуккі сів увечері зі склянкою бурбону і переповідає нам пережите. Так, це саме те, що ми у Воннеґута любимо. Тут він і пояснює мало — сказав же, що без багатослів’я.

П’ята порада, знову ж, належить до царини популярної психології (5): залишайтеся собою. Про це Воннеґут говорить більше: зокрема, наводить приклад Джозефа Конрада, для якого англійська була аж третьою мовою письма й тому на стиль викладу нашарувалися елементи французької та рідної польської. За логікою Воннеґута, така багатошаровість робить стиль багатшим, тобто він рекомендує «залишатися собою», найперше, мовно.

Шоста й сьома порада перегукуються з першими чотирма, й тому їх, згадуючи зазначений есей, часто пропускають: (6) кажіть те, що намітили сказати, тобто виконайте врешті перший пункт і не відхиляйтеся від теми, яка вас цікавить; (7) пожалійте читачів — це, знову ж, про виклад. Пам’ятайте, що комусь доведеться тратити час на написане, а тому будьте лаконічними й точними, щоб того часу пішло небагато.

Восьмий пункт ще раз характеризує Воннеґута як вправного та навіть педантичного лектора, а також як письменника-хулігана (8): шукайте справді детальних порад — і далі посилання на якусь із книжок про стиль когось із американських педагогів. Думаю, при цьому сам автор добре розуміє, що ми прийшли не стільки по його поради (вони доволі стандартні), а по чергову порцію дотепів та парадоксів, які саме і є фірмовою ознакою стилю Воннеґута. Але про це трохи згодом.

Чотири сюжети Воннеґута

Час від часу у різних есеях, лекціях та інтерв’ю Воннеґут повертається до своїх улюблених сюжетних схем, які складали основу його магістерської роботи, що так і не була написана. Знову ж, цілком можливі варіації, проте базових схем сюжету чотири і, так чи інакше, до них можна звести більшість творів світової літератури. Звісно, мова не про тематику творів, а про їхню структуру, тобто формальну побудову.

На думку Воннеґута, читачів у творі найбільше переймає чергування успіхів та нещасть у кар’єрі персонажа, з яким вони себе ототожнюють. Найбільш поширеним є сюжет про нещастя, яке трапилося в житті людини, якій загалом велося добре. Читач співпереживатиме у випадку життєвого краху персонажа, а потім зацікавлено стежитиме за його спробами виборсатися з прикрих обставин і, врешті, потішиться його перемозі (структура А).

Однак буває все набагато складніше й обставини розвиваються «від поганого до ще гіршого» (структура В). Якщо структура А притаманна героїчним казкам або романтичним творам, де персонажам доводиться на шляху до перемоги подолати численні труднощі й перешкоди, то структуру В бачимо в трагедіях та деяких модерністських текстах (Воннеґут згадує тут «Перетворення» Кафки).

Структура С доволі схожа на першу, проте трохи складніша, ніби двотактна: персонаж від початку є пересічною людиною, тому спершу переживає злет, підйом, а вже потім доля та обставини завдають йому ударів. У «другому такті» він чи вона знаходять у собі сили боротися і, знову ж, перемогти. Таку структуру мають, як правило, реалістичні твори, навіть якщо втішний фінал суперечить їхній загальній логіці. Читачі люблять «щасливі кінцівки», наголошує Воннеґут, цього їх позбавляти не варто. (Завершення романів у самого ж письменника я б радше назвав парадоксальним, хоча це таки щастя, коли бачиш перед смертю, що убитий тобою колись друг насправді живий, не знаючи, що це лиш галюцинація, генерована добрим (!) комп’ютером).

Нарешті, чи не найархаїчніша структура D, характерна для романів виховання, окремих казок та навіть Нового Заповіту. Дотепний Воннеґут називає її сюжетом Попелюшки: героїня первісно перебуває у дуже незавидному, навіть упослідженому становищі, далі, крок за кроком, з допомогою Хрещеної та сприятливих обставин, піднімається вгору — і зненацька втрачає все в один момент! Але вже наступної миті, коли кришталевий черевичок повернуто, героїня злітає ще вище й назавжди.

Мені особисто в усіх цих міркуваннях Воннеґута надзвичайно імпонує практична простота такого струк-турування. Хочете розповісти історію, — наче промовляє Воннеґут, — то ось, візьміть та розкажіть про чиюсь пригоду й чи стала людина після неї щасливіша, ніж була до того. Зрозуміло, що більші історії складаються з менших, теж украй простих. Отак, розповідаючи пригоду за пригодою, можна написати й великий роман. Скидається на те, що так писав і сам Воннеґут і, можливо, саме в цьому — у простій розповідності — його основна творча фішка.