Як писали класики: поради, перевірені часом

Брат Маркеса, син Борхеса

У цій книжці — шість письменників і письменниця, які свого часу вирішили поділитися власними творчими секретами й написали про це книги. Двоє британців (Крісті та Орвелл), двоє американців (Бредбері та Воннеґут) і двоє європейців (італієць Еко та чех Кундера). Цю дивну парну структуру порушує тільки один автор — перуанець Маріо Варґас Льйоса. (Втім щось порушувати для нього вельми природно, як ми згодом побачимо). У нас він єдиний автор з Південної півкулі і в цьому, погодьтеся, є свій екзотичний шарм.

Насправді, уявити собі реальність Південної Америки нам важче, ніж ми думаємо. І я навіть не про географічно-ландшафтний антураж, не про флору чи фауну — я про політичну дійсність. Усе ХХ сторіччя там було зіткане із військових переворотів та встановлення диктатур. Ми знаємо про чилійського Піночета, так от, він не один там був такий. Навіть у часі життя Льйоси на Батьківщині до влади двічі приходили політики, що потім рішуче узурпували всі можливі повноваження і оголошували, що вестимуть свій народ до щастя. Можна зразу узагальнити, що головна тема творчості Льйоси — це протидія диктату в усіх його формах. Так, він теж шістдесятник. І так, саме за це він отримав Нобелівську премію у свої 74.

Знайти тему було просто — допоміг батько. Його не існувало у перші десять років біографії хлопчика, коли малий Маріо жив у сім’ї свого діда (до речі, почесного консула Перу). Дитинство було, як розуміємо, небідним, а також багатим на читання та фантазії. Улюбленою грою надовго залишалося переписування фіналів книг, де події розвивалися у хибному, на думку хлопця, напрямку.

Але дитинство закінчилося катастрофою, бо одного дня батько покинув коханку, повернувся у сім’ю, а далі — забрав Маріо жити окремо й за власними, батьківськими, законами. Чотири роки муштра тривала вдома, а потім, щоб виховати хлопця «справжнім чоловіком», його відіслали у військовий ліцей — у столичну Ліму.

На знак протесту Льйоса продовжив писати. Інтелектуальним харчем для нього, як і для інших письменників латиноамериканської літератури того часу, були модерністи (Джойс, Кафка, Селін, Фолкнер), проте вплинула вже і місцева традиція (найперше, Борхес). У ліцеї майбутній письменник затримався ненадовго — покинув задля журналістської кар’єри, але роки навчання дали достатньо матеріалу на перший роман і зародили бажання помсти, яка, на щастя, стала суто літературною.

Відтак у 1963 році, коли Льйосі щойно виповнилося 27, він друкує роман «Місто і пси». Це розповідь про дідівщину в елітному закладі, про систему доносів та перші спроби соціального бунту. Читати роман важко через задушливу атмосферу приниження та нищення всього активного й гідного, яка панувала в ліцеї, а також через ускладнену манеру письма, взорованого на модерністську класику. Утім молодому авторові пощастило: добрі педагоги ліцею перед загрозою своїй репутації викупили скільки змогли примірників першого накладу і спалили його перед шеренгою вихованців.

Льйоса набув чимало ворогів і став популярним у Лімі, хоч сам на той час перебував у Європі.

До того Маріо Варґас уже багато встиг: повчитися на філологічному факультеті центрального перуанського університету, набити руку в журналістиці, одружитися зі своєю на 11 років старшою кузиною Хулією Уркіді. Далі отримав ґрант Мадридського університету, де написав дисертацію про відомого латиноамериканського поета ХІХ сторіччя Рубена Даріо. В Європі йому подобається. У 1960 році Льйоса перебирається в Париж, де спілкується і співпрацює з Кортасаром, старшим від нього на 20 років, який уже надрукував свої перші тексти й навіть став відомим завдяки роману «Виграші» (1960).

«Місто і пси» з’являється в один рік із шедевром Кортасара «Гра в класики» і вплив старшого товариша, здається, дуже відчутний. Довгі європейські канікули дають Льйосі поштовх рухатися далі: він пише та друкує романи «Зелений будинок» (1966), «Розмова в соборі» (1969), повість «Щенята» (1967). На цьому етап жорстких модерністських експериментів закінчується — письменник усвідомлює, що роман має містити досить гумору, щоб не знуджувати читача.

Починається пародійний період, упродовж якого Льйоса друкує романи «Панталеон та візитерки» (1973) і «Тітонька Хулія та писака» (1977). У першому знову висміяно військових, а в другому — його шлюб із кузиною, з якою він уже 13 років як розлучився. (Уркіді помстилася: згодом вона надрукувала спогади під грайливою назвою «Про що змовчав маленький Варґас»). До слова, через два роки після розлучення Льйоса одружився з іншою своєю кузиною — цього разу назавжди.

У 1978 році, після років блукання між Мадридом, Парижем та Лондоном, наш автор повертається в рідну Ліму вже визнаним літератором, що має як недоброзичливців, так і прихильників. Він товаришує із Борхесом та Кортасаром. Довгий час його вважає своїм другом Маркес, про творчість якого Льйоса захистив ще одну дисертацію у 1971 році. Щоправда, через якийсь час трапляється прикрий і, здається, цілком побутовий інцидент: Маркес на правах старшого товариша шпетив Маріо за його подружню невірність, за що отримав від гарячого перуанського колись кадета удар в око. Серйозніші біографи вказують на різницю між лівими поглядами Маркеса та право-ліберальними симпатіями Льйоси. Так що, можливо, синець дістався Ґабріелю Ґарсії за зраду. Вони потім довго не розмовляли й помирилися, коли Маріо Варґасу було вже поза 70 (іншому — 80, відповідно). Чудовий сюжет — в стилі самого Маркеса, ні?

Реальність у Лімі на початку 80-х й далі була гнітючою. Льйоса починає писати політичні романи, які досі для поціновувачів його таланту (і для Нобелівського комітету) важать найбільше. Це історичні романи, як «Війна кінця світу» (1981) і «Сон кельта» (2010), або збудовані на сучаснішому матеріалі «Історія Майти» (1985), «Хто вбив Паломіно Молеро?» (1987), «Свято цапа» (2000). Форма романів міксує різні історичні та жанрові пласти (наприклад, журналістське розслідування), проте всі вони так чи інакше стосуються соціально-політичних питань. Ліберальний Льйоса не любить лівих після, як він вважає, деградації соціалістичного ладу на Кубі. Він і далі послідовно виступає проти диктатури, особливо, якщо вона стає наслідком народного піднесення та революції. У 1987 році Маріо Варґас навіть вирішує зайнятися практичною політикою: формує громадський «Вільний рух», щоб добитися зміщення популістського президента Алана Ґарсії. Через три роки це вже партія «Демократичний фронт» і сам Льйоса бере участь у президентських виборах. Але жарти долі бувають злими: перемогу здобуває мало кому відомий тоді інженер Альберто Фухіморі (до речі, японець), який одразу ж після інавгурації розпускає парламент і проголошує себе диктатором. Льйоса рушає в еміграцію у Мадрид. А на країну чекають десять років диктаторського правління з традиційними в таких випадках «ескадронами смерті», убивствами журналістів та переслідуванням опозиції.

Так що, коли під час перебування в Україні Маріо Варґас Льйоса бажав нам якнайшвидше виборсатися з-під колоніального гніту й розбудувати демократичні інституції, він добре знав, про що говорить. Подобається нам чи ні, але подібностей між нашою ситуацією та становищем у країнах Південної Америки значно більше, ніж відмінностей. Відмінності, власне, хіба що географічні. А постійні економічні кризи, падіння урядів, внутрішній неспокій — разюче ті самі. В одному вони навіть попереду: побоюючись революції, Фухіморі втік у 2000 році в Японію і опозиція взяла владу у свої руки. А у 2007 році він знову вирішив іти на президентські вибори й навіть приїхав у Чилі, щоб через кордон розгорнути передвиборчий штаб. Видно, диктатор забув, що в сучасному Чилі мають свої рахунки з диктаторами. Його там одразу ж арештували і видали новій владі Перу. Ну, от тепер сидить вже майже десять років й сидітиме ще 15, якщо зможе, бо йому зараз уже 77. Упродовж ХХ сторіччя в латиноамериканській літературі з’явився новий жанр — роман про диктатора. Свій внесок у його розвиток зробили Міґель Анхель Астуріас («Сеньйор президент», 1946), Авґусто Роа Бастос («Я, Верховний», 1974), Алехо Карпентьєр («Мінливості методу», 1974), Ґабріель Ґарсія Маркес («Осінь патріарха», 1975), Маріо

Варґас Льйоса («Свято цапа», 2000). В усіх цих романах диктаторів карають самотністю. Схоже, тепер з’явиться новий жанр, де колишніх можновладців карають самотністю у в’язниці.

Тим часом Льйоса, навіть отримавши Нобелівську премію й світове визнання, не поспішає повернутися на батьківщину. Він мандрує світом, а проживає переважно у Мадриді, де співпрацює із часописом «El Pais». Після смерті Ґабріеля Ґарсії Маркеса у 2014 році, він, без сумніву, є найбільш титулованим та знаним письменником з Південної Америки. Продовжує активно цікавитися визвольними рухами, підтвердженням цьому є і його візит в Україну. Доки боротьба проти диктатур триває, він ще матиме про що писати.