Як писали класики: поради, перевірені часом

Коли гумор стає чорним

Якщо комусь потрібно буде навести приклад письменника, який усю свою творчість присвятив антивоєнній темі, то ось він перед нами — Курт Воннеґут. Спочатку його життя складалося дуже подібно до життя Рея Бредбері, навіть краще. Батько був успішним архітектором і хоча й втратив роботу під час Великої депресії, проте зумів утриматися на плаву й разом із тим не травмувати нестатками Курта в перші роки життя. Той навіть потім жартував: «письменникові соромно в такому зізнаватися, але в мене було щасливе дитинство». І стартував Воннеґут із майже мегаполіса (Індіанаполіс удесятеро більший від невеликого містечка Бредбері), і опинився потім у Корнельському університеті, а не продавав газети на вулицях Лос-Анджелеса. Після війни також вивчав антропологію в університеті Чикаго. Можливо, справа саме в іншій освіті: те, що Рей відкриває для себе із захопленням, яке часто межує з наївністю, Курт просто скептично перетравлює і кладе на якусь із поличок власної вченості. Ну, й ще одна разюча відмінність: Бредбері списали в тил, а Воннеґут пішов на фронт.

Пережите на війні закреслює попередні, ще університетські, спроби письма. Курт служить у піхотній дивізії, потрапляє у танкове оточення і в полон, а потім — переживає нищівне бомбардування Дрездена союзною авіацією. Його вважають класиком «чорного гумору», то, думаю, витоки такого ставлення до життя слід шукати у тому дрезденському досвіді: конвоїри-німці ховають американських військовополонених у підвал, щоб ті не загинули від американської бомби. Далі гине більшість і конвоїрів, і полонених. Курт виживає, підіймається на поверхню і бачить, що місто перестало існувати. Після такого або мовчиш, або пишеш крізь істеричний сміх.

Майже все, що він написав, містить якісь зв’язки із жанром антиутопії або є антиутопією, як перший роман 1952 року «Механічне піаніно». Але тут ще все досить звично: привілейований клас інженерів-менеджерів і упосліджені колишні робітники, що повтрачали роботу й засоби до існування через механізацію виробництв. Тотальна машинізація праці, а згодом — і самої людини є провідною темою Воннеґута, поряд із антивоєнною. Люди так багато вбивають, бо насправді вже є машинами. На вигаданій автором планеті Тральфамадор, що з’явиться у його наступних романах, про машинну сутність людської раси давно відомо. Нові луддити з його першого роману організовують підпілля для знищення машин, проте армія швидко наводить порядок. Та вже у «Механічному піаніно» є елементи, що дозволяють говорити про кардинальний перегляд письменником канонів антиутопічного жанру. Воннеґут створює парадоксальну антиутопію. У всіх класичних творах такого типу («Ми» Євгенія Замятіна, «Дивний новий світ» Олдоса Хакслі, «1984» Джорджа Орвелла, «451° за Фаренгейтом» Рея Бредбері) індивіду протистоїть тоталітарна влада, яку більшість приймає зі страху, багато хто любить за дароване почуття безпеки й лише одиниці вирішують повстати проти неї. Але влада в усіх цих утопіях має спільну особливість — у неї є центр, осердя. Нехай умовно, але її персоніфіковано в окремих персонажах-антагоністах (Благодійник, Мустафа Монд, О’Браєн, Капітан Бітті). У Воннеґута такого центру немає — просто незрозуміло, де це зло. Або ж джерело зла надто близько до тих, хто бореться з ним; часто виходить, що повстанець сам є частиною системи, якій має кинути виклик. У «Механічному піаніно» центральний персонаж Поль Протеус є сином одного із найбільш впливових можновладців, а в «Колисці для кішки» (1963) ще питання, хто є серйознішим джерелом контролю на уявному Сан Лоренцо — диктатор Папа Монзано чи «переслідуваний» пророк Боконон. Справжній апокаліпсис трапляється тут доволі випадково. Незрозумілі експерименти ставить над землянами раса траль-фамадорців, що фігурує в «Сиренах Титана» (1959), «Бойні №5» (1969), «Фокусі-покусі» (1990) та «Часотрусі» (1997). У «Галапагосах» (1985) людство стає щасливим (і пухнастим), втративши за мільйон років еволюції головну свою проблему — занадто важкий мозок.

Романи-катастрофи й антиутопії Воннеґута вважають не такими знаковими, їх менше знають та цитують — це факт. Зважусь припустити, чому. Попередники-сучас-ники автора, вже згадані антиутопісти від Замятіна до Бредбері, та й наступники/наступниці, як Ентоні Берджес у романі «Механічний апельсин», Кен Кізі у «Пролітаючи над гніздом зозулі», Марґарет Етвуд у «Щоденнику покоївки», Вільям Ґібсон у «Нейроманті» чи Брюс Стерлінґ у «Розпаді», відтворюють в антиутопії романтичну колізію: індивід кидає виклик системі та найчастіше — гине. Інколи рятується, але система контролю й гноблення залишається незламною. Можна сказати, що Воннеґут, порушуючи чистоту жанрової схеми, ставить на місце романтичної сюрреалістичну антиутопію, де годі шукати прозорої логіки.

Цілком у згоді з уявленнями сюрреалістів, у Воннеґута всі явища та речі довільно змінюють свої первісні, знайомі нам характеристики: неясно, хто і що контролює, бачимо, кого гноблять, проте незрозуміло, чи точно шкодить таке гноблення (вища раса тральфамадорців, наприклад, прагне землян розвинути — хоч і питання, чи вже аж так прагне). Втім, є шанс, що всі врешті стануть щасливими, проте без мозку. Або просто перейдуть в інший вимір, якщо цей не сподобається. Словом, надто фантастичними, надто парадоксальними є антиутопії Воннеґута, щоб ми в них вірили та лякалися їх. Перший роман «Механічне піаніно» написаний ще цілком у традиційній канві жанру, проте варто дійти до «Галапагосів» й ми чітко побачимо основний чинник, що руйнує будь-який переляк — сміх. Механіка «чорного гумору» якраз у тому, що комічний ефект стосується речей, із яких, як правило, не сміються. Розбилася бурулька і вся планета замерзла? Пілот випробовував нове паливо і підірвав галактику? Людство перетворилося на юрмище пухнастих тюленів? Усі апокаліпсиси у Воннеґута кумедні. Як же це до смішного тупо, наче каже нам автор, ми можемо підірвати себе ядерною бомбою! А то й ще ефективніше, ще потужніше — термоядерною!

«Чи здатна розумна людина, враховуючи досвід минулих століть, мати хоч малу надію на світле майбутнє людства?» — запитує у своїй праці пророк Боконон. Увесь том, що мав би містити розмірковування над цією загадкою, складається лише з одного слова — «Ні». Знову чорний скепсис, знову веселий песимізм. Десь так закінчуються усі твори Курта Воннеґута.

Написав він чимало: 14 романів, кілька збірок оповідань (ще 5 з’явилося упродовж шести років після його смерті), до десятка книг есеїстики. Крім семи уже згаданих найвідоміших книг, варто звернути увагу на роман «Сніданок для чемпіонів» 1973 року, де владу над індивідом зненацька захоплює… автор. Фантастичний сюжет: суперпопулярний письменник Кілґор Траут, alter ego Воннеґута, що з’являється у багатьох інших його текстах, пише книжку, котра переконує багатого й трохи божевільного бізнесмена Двайна Гувера, що крім нього всі довкола роботи. Гувер стає вже «зовсім не трохи боже-вільним» й намагається завдати якомога більше шкоди «роботам» довкола. Так-так, книги шкідливі, наче кпить собі автор, визираючи з-за лаштунків тексту. Він і справді з’являється в романі особисто — щоб пояснити Кілґору Трауту, що той також лише персонаж. Власне, коли Воннеґут намагається переконати Траута, що зараз-от дарує йому свободу мислення, той не дуже вірить. Із деяких матриць виходу просто немає: персонажі будуть любити автора або будуть ненавидіти — як він захоче. Чи все-таки персонаж може вийти з-під контролю свого творця? А ми маємо власну волю, коли на нас дивиться Бог?

Граючись парадоксами, Воннеґут насправді виходить на питання глобальної ваги. Вони настільки складні, що людині марно тішити себе думкою про можливість знайти на них відповідь. Читати Воннеґута, письмо якого завжди стилізоване під довірливу розмову, екстремально легко — незчуєшся, як уже пірнув у саму гущавину його тексту й перебуваєш у самому вирі проблем, які досі постійно відсував убік через їхню незручність та заплутаність. Але це може й дратувати: якщо автор заставляє нас про такі речі думати, то чому врешті не дає відповідей, чому не показує виходу? Чи здатна розумна людина…? Ні! «Не читайте, бо тут усе брехня» — застерігає Боконон.

Заплутується і сам Воннеґут. Він намагається виборсатися із дрезденської травми у 50-х, проте далі іде ще дві війни — холодна і в’єтнамська. Після «Сніданку для чемпіонів», тобто у другій половині 70-х, його талант, здавалося, слабне, а на початку 80-х письменник взагалі потрапляє у смугу серйозної депресії. Лише поява пухнастого людства в «Галапагосах» вказує, що до нього повертається почуття гумору та в’їдлива сатира, а отже — і смак до життя. Такою є вся його творчість: раз переживши травму війни, він і надалі гостро реагує, коли десь починають падати бомби. Реагує парадоксально — напівбожевільним сміхом там, де ніхто більше не наважився б сміятися.

Поряд із «Прощавай, зброє!» (1929) Ернеста Хемінгуея та «Пастки-22» (1961) Джозефа Геллера, роман Курта Воннеґута «Бойня №5» є класичним зразком антивоєнного роману. Його «Сирени Титана» та «Колиска для кішки» співмірні з «Убіком» (1969) та «Чи мріють андроїди про електричних овець?» (1968) Філіпа К. Діка, «Вигукують лот 49» (1966) та «Веселкою гравітації» (1973) Томаса Пінчона й провіщають появу через кілька десятиліть романів кіберпанку. Постійне іронічне втручання автора у свій текст, коментування та гра з читачем де-факто є постмодерними прийомами, які використовуватимуть чільні автори жанру, зокрема Дональд Бартельм у своїй «Білосніжці» (1967) та Джон Барт у «Химері» (1972). Воннеґут лише використовує прийом, проте сам постмодерністом не є: йому надто болить сказане, його гра та навіть його комізм у своїй сутності залишаються серйозними.

У перспективі цієї книжки складається цікавий, майже геґельянський контрапункт (маю на увазі постаті трьох наших пророків): Орвелл із похмурим сарказмом доводить, що порятунку в людства немає, Бредбері вірить, що комусь (читачам книг) врятуватися вдасться, а на Марсі ще ростимуть дерева. Ні, каже тут знов Воннеґут, рятунку таки нема, і це вкрай смішно.

«В одному письменникам щастить, — говорить Курт Воннеґут у 1973 році в інтерв’ю для журналу «Плейбой» (аякже, де він ще міг таке сказати?!), — пишучи, вони кожного дня, лікують свої психічні хвороби». Далі він розповість нам, як саме лікуватися від реальності і як помститися сміхом за те, що вона буває такою жорстокою і незатишною.