Як писали класики: поради, перевірені часом

Сила Орвелла

Джордж Орвелл відомий своєю антиутопією «1984». Як і в кожній антиутопії, а наш автор добре знав принаймні одного свого попередника — Євгенія Замятіна та його роман «Ми», у творах такого типу перед нами постає тоталітарна держава майбутнього, в якій життя максимально раціоналізоване й усі живуть однаково. Більшість громадян абсолютно щаслива у своєму існуванні й не відчуває жодного тиску чи гноблення. Їм норм. Одначе знаходиться хтось, такий-от собі Вінстон Сміт, пересічний спершу службовець, навіть партійного рангу, який відчуває, що «зі світом щось не так». Йому стає задушливо в ідеальній державі, однак, як бунтувати він не знає. Оскільки класичні антиутопії ХХ сторіччя писали переважно чоловіки (додаймо Олдоса Хакслі, Рея Бредбері, Курта Воннеґута), то на шлях прямого повстання чоловіка в їхніх текстах штовхає жінка. Такий собі відгомін спокусниці Єви. Потім бунтарями починає займатися карна машина і от — непокору розчавлено. Під тортурами Вінстон зраджує і свої погляди, і кохану Джулію; вона робить те саме. Фінал ілюструє «навернення» героя: Вінстон тепер справді любить свого мучителя і захисника — Старшого брата.

Але чому саме цей текст називають чільною антиутопією? Чому він став зразком жанру? Структурно інші твори такого типу не відрізняються і «1984» не був першим. Отже, справа в стилі автора — у манері Орвелла розповідати історію.

Думаю, це просто найефективніша антиутопія: вона нас найбільше лякає. Чого не було до Орвелла, так це винесення конкретної дати у заголовок. Передчуття того, що катастрофа може трапитися буквально «післязавтра», сповнює тривогою і привертає увагу. Але, щоб вразити ще більше, щоб твір переконав нас, що все так і буде, автору варто уникати якраз того, чого так наполегливо радить уникати Орвелл — неточності та вигадки. Надмір фантастики, коли події віддалені від нас чи сюжет розгортається у вкрай неправдоподібному ключі, здатні заблокувати тривогу читача й відтак зруйнувати основний інструмент емоційного впливу антиутопії — страх за своє і своїх близьких майбутнє.

Натомість Орвелл пише про Лондон, яким він може стати через 35 років. Читач відчуває холод за спиною від усвідомлення, що все зображене він ще побачить, що написане може трапитися із ним самим. Тогочасні читачі звикли, що книжки Джорджа Орвелла мають серйозне документальне підґрунтя: він пише про те, що достеменно знає. Може, є сенс довіряти його ві-зіям і цього разу? Так у письменникові бачать пророка. Парадоксальним чином його передбачення не втрачає актуальності й тривожності навіть після означеної дати — доки тоталітарні режими продовжують існувати.

Тому головною рисою, що надає роману «1984» силу, справді є його реалістичність. Уся оця маса деталей та правдивих описів, яким ми віримо, ота задуха запилених бюрократичних контор, отой тупіт взутих у важкі чоботи ніг, розпач розлучених коханців, реальність болю тортур, врешті — розбавлена алкоголем самотність. Ми віримо, що одного дня все так і може трапитися. Нехай би цей день не настав. Антиутопія — жанр фантастики, проте це жанр наукової фантастики, а тому все, що відбувається там, стається за логікою певних законів. У випадку, коли більшість громадян готова поступитися своїми правами в обмін на примарний захист владної машини, ми розуміємо, які механізми почнуть діяти: пошук ворогів, тиск на інакодумців, знищення звинувачених. На пострадянському просторі про таке знають значно більше, ніж у Британії, проте заручниками Орвеллової переконливості стали читачі всіх континентів.

Однак чому Орвелл є таким переконливим? Ми віримо йому, бо він сам вірить собі. Його бажанням писати, що ми бачимо в усіх попередніх до «Колгоспу тварин» текстах, й справді керують означені ним самим спонуки: виразити себе, сягнути естетичної досконалості й відчути радість творчості, зловити й виразити історичний момент, змінити стан речей. Але стрибок до своїх шедеврів цей автор робить дещо пізніше. Не хочу після Крісті здатися похмурим, однак цей вихід за межі самого себе Орвелл здійснює через великий внутрішній неспокій. І це вже не просто страх одиничної особистої смерті — це вже навіть не страх, а макабрична візія тотального знищення людства.

Раніше уява так не працювала. Ніхто до нього, крім хіба що автора Апокаліпсису, не бачив перед собою, щоб отак все й одразу. Ще Веллс бачив, тому Орвелл його так цінує. Проте давні релігійні пророцтва наша світська доба ігнорує, а книжки Герберта Веллса наприкінці загалом спокійного та навіть благоденного ХІХ сторіччя сприймалися як відверта фантастика. Інша справа — читати Орвелла після двох світових воєн та двох ядерних бомбардувань.

Промовисту назву має його есей 1945 року «Ти і ядерна бомба». Близький контакт: ось ти, твоє життя, твої близькі, а ось вона — вірогідно, фінальна точка всього. Орвелл констатує, що так, тепер можливості досягнуто: людство цілком здатне себе знищити і «тому, хто бачив розбомблені німецькі міста, це не має здаватися немислимим». Сара Коннор у другому «Термінаторі» підводить погляд і на її очах ударна вогненна хвиля змітає будинки й дитячі майданчики. От першим це побачив Орвелл. Як апостол, він відчуває брязкіт обладунків вершників кінця світу, проте свого Апокаліпсису не пише. Але жах дає йому силу.

У згаданому есеї головна думка — не про тотальне знищення. Орвелл приховує глибину свого переживання навіть перед самим собою. Він вірить, що людство домовиться не використовувати страшну зброю. А значить потрібен буде повніший контроль, централізація, можливо, навіть єдина всесвітня держава.

Світом могли правити США, Німеччина та Японія, але правитимуть США, Росія та Китай. Страх перед знищенням штовхатиме громадян в обійми тоталітарних режимів. І тоді свобода стане рабством, мир потребуватиме війни, а незнання оголосять силою. Бомба не знищить людство — людство саме знищить людське у собі, зі страху перед бомбою. З таким баченням Орвелл сідає писати свій останній і найбільш промовистий текст.

Ще з дитинства, цькований та гнаний однокласниками як чужий — прибулець з Індії, ще малим хлопчиком Ерік Артур (востаннє) навчився свої травми та слабкості перетворювати на імпульси, що спонукали йти далі. Не забувайте мрії своєї молодості, писав потім Орвелл, вони наївні, але в них енергія руху. Якщо мрією було довести своїм дитячим гонителям, що він кращий за них, бо він писатиме, то вже дорослим письменник бачить значно глибше: він перепускає крізь себе неспокій та травму цілого людства і його фінальний текст вибухає в нашій свідомості із силою багатьох мегатонн.