Як писали класики: поради, перевірені часом

Щасливий фантаст

Рей Дуґлас Бредбері не мав вищої освіти, проте мав шалене бажання писати. Неодноразово у своїх інтерв’ю та есеях він згадує, як у віці 12-ти років йому пообіцяв безсмертя мандрівний ілюзіоніст. Простягнув до малого руку й звідти вдарив розряд електрики, а тоді промовив: «Живи вічно!». З того часу малий Рей твердо знав, що буде безсмертним, і вирішив, що найкращий шлях до цього — література. Жити у своїх персонажах, повертатися до читачів у їхніх історіях — чи може бути певніший спосіб, аби тебе пам’ятали? Задумане йому, як бачимо, вдалося.

Біографія Бредбері не надто багата на події. У нього дуже рано з’являється усвідомлення власної мети, але засобів для її здійснення — мізер. У важкі роки Депресії, а саме в 1934 році, родина перебирається у Лос-Анджелес і після школи у нього нема можливості вчитися далі — хіба що заробляти, продаючи на вулицях газети.

Проте мету вже означено і Бредбері як справжній американець, self-made man, береться виліпити з себе письменника самотужки. Для цього він робить дві речі: починає писати оповідання, методично бомбардуючи ними редакції літературних журналів, і не менш методично відвідувати бібліотеки — по три дні на тиждень. І так майже все життя. «Я закінчив бібліотеку», — потім говоритиме він про свою освіту.

Бредбері від початку схиблений на фантастиці. Жуль Верн, Френк Баум та Едґар Райс Берровз стають його улюбленими авторами. В останнього вабить не тільки Тарзан, а й твори про далекі космічні подорожі та, зокрема, про Марс (якщо ви бачили фільм про Джона Картера, то це первісно персонаж Берровза). Штурм літературних журналів та видавництв триває усі 40-ві. У 1947 році з’являється перша збірка його оповідань «Темний карнавал», проте розголосу вона не набуває. Тоді ж Бредбері одружується з Мерґеріт Макклур, з якою живе потім усе життя й народжує чотирьох дочок. Мерґеріт працює консультантом у книжковому магазині й сяк-так забезпечує сім’ю. Рей пише.

Якщо почитати про цей період біографії великого фантаста, матимемо одностайну й потверджену самим Бредбері жалісливу історію про голодні роки. Може, воно так і було, але хтозна. Адже батько Мерґеріт мав у Лос-Анджелесі цілу мережу ресторанів й сумнівно, щоб залишив свою єдину доньку без підтримки, навіть якщо вона назвала обранцем не до кінця зрозумілого фанатика популярної літератури. У будь-якому випадку, Мерґеріт дбає про харч і побут, проте обставини спонукають до дій і самого письменника. Виглядає закономірно: у 1949 році Бредбері з намови своїх друзів їде в Нью-Йорк шукати видавця. І це якраз тоді, коли дізнається, що невдовзі стане батьком. На той час усі оповідання, що мають скласти геніальні «Марсіанські хроніки», уже написані, проте Бредбері не мислить їх як роман, а видавців цікавлять саме романи. Вихід простий і на нього вказує письменникові перший видавець й однофамілець Волтер Бредбері: треба просто об’єднати оповідання. На це автор має добу. Наступного дня, коли справу зроблено, видавництво підписує з письменником одразу два контракти. Справа у тому, що в Бредбері на той час уже дуже багато оповідань: за 40-ві роки він написав (увага!) 3.000.000 слів, тобто більш як 10.000 сторінок. (Чи хтось іще має питання, як досягти успіху в літературі?)

Другий роман також складено із частинок — так, окрім «Марсіанських хронік», з’являється «Ілюстрована людина». Обидва тексти пізніше друкують окремими книгами або «вроздріб», а сам Бредбері повертається через континент переможцем: у його кишені лежать два чеки по 1.500 доларів, чого вистачить на наступні три (!) роки роботи. За цей час напишеться «451° за Фаренгейтом», але про це згодом. Упродовж 50-х народжуються всі чотири доньки письменника й це найплідніший період його творчості, коли виходять друком усі основні шедеври Бредбері. Кумедно думати, що друге залежало від першого, проте факти якісь більш промовисті. Рей працює.

Окрилений першим значним успіхом Бредбері кидається писати із подвійною силою, але йому ще й щастить. Після виходу «Марсіанських хронік» зовсім випадково він мало не силою вручає примірник уже відомому на той час письменникові Крістоферу Ішер-вуду, який разом із кількома іншими британськими авторами під час війни опиняється в Каліфорнії. Бредбері згадує, що Ішервуд узяв примірник украй неохоче, проте зателефонував через три дні й висловив своє захоплення романом. А потім написав схвальний відгук про книжку для журналу «Tomor-row», також передав «Марсіанські хроніки» на рецензію впливовому критику й філософу Джеральду Ґерду. Той, як то пристало британцям, запросив Бредбері на чай, де познайомив його з Олдосом Хакслі… Так Рея помітили та прийняли ще й серйозні літературні хлопці.

Час, коли письменникові платили 20 доларів за оповідання минув. До того ж, Бредбері винайшов стовідсотковий спосіб працювати продуктивно. Він пише оповідання за оповіданням, а продає їх, об’єднавши в «роман». Пізніше для цього навіть придумають окремий термін — fix-up novel, що можна приблизно перекласти як скомпонований роман. Далі у тій же манері з’являться «Кульбабове вино» (1957), «Зелені тіні, білий кит» (1992), «Повсталі з праху» (2001). Справжні «повнометражні» романи побачать світ значно пізніше від «Марсіанських хронік» — це трилери «Смерть — справа самотня» (1985), «Цвинтар для лунатиків» (1990) «Давайте всі вб’ємо Констанс» (2002). Тим часом у 50-х подружжя переселяється в будиночок, аванс за який вносять ще із перших гонорарів, починає виховувати доньок та заводити котиків, яких наприкінці життя у Бредбері аж 22! Може, тому його тексти такі сонячні?

Насправді твори письменника сповнені жахіть й попереджають про майбутні катастрофи. (Пам’ятаєте, ми назвали його серед пророків, а вони приємного, як правило, не віщують). Одначе у найтемніших закапелках бредберівських світів завжди залишається місце для уявлення, яке досі називаємо вже багато разів скомпрометованим словом «гуманізм». Так, Бредбері, на відміну від багатьох фантастів після нього (й, може, він останній), вірить у людину, вірить, що все можна повернути на краще, а людство має шанси. Такий собі анти-Орвелл — порівняйте хоча б фінали їхніх антиуто-пій. Рятунком людства у нього є культура й, зокрема, книга як найбільш універсальний знак культурності. Бредбері активно пише кіносценарії, а в 80-х навіть продюсує телепостановки власних оповідань, проте в цивілізаційну силу екрану не вірить — лише книга, лише письмо.

Щойно у 70-х автор сідає за перший докладний есей, який пояснює кухню його творчості. Есей має дуже бредберівську, прагматичну й іронічну водночас, назву — «Як утримати і прогодувати музу». Далі з’являться ще із десяток: «Радість письма», «На плечах гігантів», «Довга дорога на Марс» і найбільш цитоване «П’яний, але на велосипеді». Бредбері не зрадить своїм принципам і в 90-х об’єднає всі ці есеї в книжку «Дзен у мистецтві письма», про яку, власне, говоритимемо далі.

Художній доробок за життя письменника доволі значний: 10 романів, близько 50 збірок короткої прози та ще зо 50 оповідань поза збірками. У більшості з них, можна сказати, використано один і той же прийом: елементи звичного його сучасникам та й нам із вами побуту переплетено із фантастичним («Марсіанські хроніки», «Ілюстрована людина»), містичним («Повсталі з праху») чи детективним (пізні романи) сюжетами. Причому такий незвичний сюжет вривається у плин розповіді несподівано, як-от крила дядька Ейнара, які зненацька розгортаються у нього за спиною (бо ж дядечко — кажан, більше того, він вампір, хоча й добрий).

До речі, «Повсталі з праху» (звідки власне дядечко Ейнар) — це просто фантастичний мікс (я вже не пишу про Орвелла, тому можу не говорити «суміш»), у якому мемуари дитинства письменника поєднано із... хоррором. Оповідання, пізніше об’єднані в роман, розповідають про таку собі сімейку Еліотів, у якій Батько й Мати (і дядько, як вже знаємо) — вампіри, Дідо й Бабця — мумії, є ще сестра, яка встає з могили, коли захоче, пара коханців-привидів та четверо кузенів, які взагалі невідомо хто, бо згоріли на пожежі. Палені духи, чи якось так. Також зловісний далекий родич із Трансильванії, особливо жорстокий вампір, як ви розумієте. Про всіх них читачам розповідає хлопчик Тімоті, єдиний там нормальний (без крил та ікол), бо його в таку чарівну компанію підкинули. У Тімоті є ще подруга — кішка Ануба, хоча вона також мумія з Єгипту, причому зі стародавнього.

Прототипами всіх цих істот стали люди, яких Бредбері щиро любив, — його сім’я та родичі. Він узагалі вельми часто повертається у дитячі роки, беручи з них мікросюжети для своїх оповідань. А «Кульбабове вино», як знаємо, це цілковито повномасштабна екскурсія в його дитинство. «У віці від 24 до 36 років, — скаже потім Бредбері про його створення, — я щодня згадував зелену траву біля дому мого дідуся». Дрібні деталі перекочовують у тексти автора просто зі спогадів, тому вони такі яскраві та сильні, тому так захоплюють читача. Насправді Бредбері постійно пише про рідний Вокіґен (або Зелене місто, як він його називає у текстах), про Каліфорнію і про людей, яких добре знає. От лиш часом приладновує їм крила чи вставляє ікла. Утім подібні тренінги з вибіганням поза звичну реальність добре розбурхують уяву: перші історії про сімейку вампірів з’являються ще в середині 40-х, а через п’ять років письменник уже повністю готовий придумати/побачити білосніжні міста, жінок із золотавими очима та всю планету Марс.

Що ж до сімейки Еліотів, то ми знаємо її під дещо іншим прізвищем (нема сумніву, до цього моменту уже всі згадали під яким). Чарльз Адамс свою ексцентричну родину придумав ще наприкінці 30-х, за 7 років до знайомства з Бредбері. Але Адамси були лиш кадрами коміксу, дуже мало говорили й спершу навіть не мали імен. Переконаний, що саме книжка оповідань Бредбері, яку Адамс мав ілюструвати у 1946 році, вивела його комікс-сімейку на вищий рівень. Співпраці так і не сталося, але обидва автори залишилися надалі друзями й збагатилися ідеями один одного (Бредбері побачив Еліотів, Адамс почув Адамсів). Спадкоємці коміксиста дозволили ілюструвати видання «Повсталих із праху» окремими малюнками Чарльза Адамса.

Фактично, все геніальне, що створив Бредбері, включно з оповіданням «Пожежник», яке потім переросте в «451° за Фаренгейтом», задумане в 40-х роках, коли йому було 20+, а вийшло на поверхню у 50-х, у 30+ відповідно. За три роки, від «Марсіанських хронік» до своєї антиутопії, він став не просто суперпопулярним, він перетворився на чільного гуру наукової фантастики (Філіп Дік та Станіслав Лем ще не відомі; фани Айзека Азімова, — ну вибачте!). Далі Рей Бредбері міг писати, що завгодно й скільки завгодно. Так він і робив, щороку друкуючи збірник оповідань чи роман. «Кожного дня, коли я дивлюся у дзеркало, — писав Бредбері в одному з есеїв, — я бачу там щасливу людину». Не знаю, чи розкриє він нам секрети щастя, але тим цікавіше послухати його роздуми про правила та сутність літературної творчості. Що ж, починаємо збирати кульбаби, починаємо мріяти про Марс.