Як писали класики: поради, перевірені часом

Сеньйор скандал

Думаю, поради та прийоми Маріо Варґаса Льйоси цілком вийде застосувати на практиці, а от чи універсальним є його методи входження в літературний процес та здобуття популярності/відомості аж до отримання Нобелівської премії — оце інше питання. У будь-якому випадку, Льйоса має свій стиль перебування в літературі, й виглядає, що його підхід працює.

Бачимо, особливо на початках, що всюди, де можна було зробити скандал — він робив скандал. Писав, не озираючись на те, «що скажуть», більше того, писав якраз так, щоб і говорили, і висували претензії.

Подивіться на перші п’ять романів: три з них — «Місто і пси», «Зелений дім», «Панталеон і візитерки» — так чи інакше висміюють перуанську армію і то якраз тоді, коли на кордоні знову готовий початися конфлікт із Еквадором. (Насправді тоді, в 60-х, до війни не дійшло, проте Перу з Еквадором воювали тричі — у 1941-1942, 1981 та 1995 роках. Просто жодна із цих держав не мала ядерного озброєння, тому світові той конфлікт був не надто цікавим, — хіба що Бразилія та США традиційно виступали миротворцями. До речі, вирішальну перемогу Перу в 1995 році забезпечив якраз диктатор Фухіморі). Тобто країна готується до війни, офіційну пропаганду аж розриває від ура-патріотичних закликів піти порвати цих еквадорців, а тут якийсь недовчений кадет починає кидати тінь на головний (свій!) військовий ліцей, честь офіцерів і, врешті, карикатурним показує сам патріотизм!

Ще в одному романі — «Розмова в Соборі» — він зображає рідне Перу як країну корумповану і позбавлену нормальних перспектив. Й робить усе це, нагадую, сидячи в Парижі (інколи в Мадриді). Скандали відбуваються, відповідно, вдома, в Перу, звідки зухвалого автора не дістати. Всі були страшно злі на нього, що оберталося додатковою рекламою. Орхан Памук, до речі, застосував цей прийом не менш успішно: з Німеччини писав про свою Туреччину. Теж багато кому не подобався, теж дістав Нобелівську премію. Щось із Європи точно видно краще: або проблеми на cвоїй батьківщині, або смаки світової читацької публіки та Нобелівського комітету. І чому наші охочі до премії письменники не емігрують?

Тим часом, у 60-70-ті роки, Льйоса, звісно, про жодну Нобелівку не думав. Мені видається, що в нього просто був азарт написати гостро й ущипливо, подратувати залишене вдома перуанське поспільство — epater les bourgeois! Такого у Франції цілком можна навчитися. П’ятим був роман 1977 року «Тітонька Хулія і писака», який аж надто біографічно переповідав історію (а головне — родинний контекст) його взаємин із кузиною Уркіді. Зусібічних образ також вистачило. Словом, до свого повернення з Європи Льйоса не лише експериментував з формою ранніх романів, але й шукав суспільні больові точки, потрапляння в які одних спровокує на скандал, а інших цим скандалом привабить. Чи можна це назвати гострою соціальною критикою? Так, і то зі значним елементом сатири. Льйосі важило спробувати щось змінити вдома: бачите, — Париж, Мадрид, але всі тексти про рідне Перу (або, принаймні, про Латинську Америку).

Пізніші політичні романи 80-х на місце азартної молодечої скандальності поставили майже виключно суспільний протест: можна сказати, що Льйоса й далі дратував, проте вже не обивателів, а чиновників та політиків консервативних поглядів. Утім він завжди був не проти штрикнути грайливою чи й відвертою еротикою — написав же «Похвальне слово мачусі» у 1988 році, «Зошити дона Ріґоберто» в 1997 та «Пригоди поганої дівчинки» у 2006. (Щойно в останньому дія рішуче перенесена в Європу). Тобто виклики суспільній думці він умів кидати завжди й на різних рівнях. Згадаймо хоча б конфронтацію з Маркесом! Звісно, його політичні виклики були значно серйознішими.

Нобелівську премію з літератури, як задумано її засновником, мають отримувати письменники-ідеалісти. Тому серед нагороджених багато тих, хто на батьківщині мав чи має репутацію дисидента, сміливо виступає проти авторитарних режимів і загалом говорить суспільству неприємні речі, які повинні б його змінити. Таку репутацію мали Жан Поль Сартр, Борис Пастернак, Пабло Неруда, Генріх Бьолль, Доріс Лессінґ, Мо Янь та Світлана Алексієвич. Саме тому вважаю, що реальним кандидатом на нагороду є і Мілан Кундера. Нобелівських лауреатів, як правило, не люблять на батьківщині, бо їй дістається найбільше критики. Частково все змінюється після здобуття лауреатства — багато хто починає любити, а у світі починають знати. Що ж до Маріо Варґаса Льйоси, то він, ставши помітним у 60-х, вже не зникав із літературних небосхилів. Так що перуанський письменник свою премію цілком заслужив, і як автор, і як людина з чіткою й демократичною громадянською позицією.