Як писали класики: поради, перевірені часом

Створи собі інший вимір

Якби світ був досконалим, Курт Воннеґут став би найвеселішим із письменників. Він і так ще надзвичайно життєрадісний, як для ситуації, коли падають бомби (на Дрезден, на Хіросіму) і постійно починаються нові війни. Нагадаю, це ветеран, який чудом вижив, повернувся і спромігся почати писати. Просто сміх має заглушити біль, а що світ і далі нітрохи не порозумнішав, то й сам сміх згірк та почорнів.

Думаю, у Воннеґута є три великі творчі секрети — три потужні чинники, що привертали та привертають увагу до його творів. Сам він — ні, сам він чітко про це не говорить. Зі сказаного ним можемо робити хіба що висновки, які у перспективі приведуть нас до розуміння справжніх його know-how. Так, гумор є першим із них.

Бо як ми читаємо твори Воннеґута? Читаємо і сміємося, правда ж? Сторінка за сторінкою додають нам все нових приводів для сміху. О, звісно, ми часто будемо кривитися й запевняти себе, що сказане абсурдне й навіть звучить зовсім по-ідіотськи, ми навіть соромитимемося тих кумедних ситуацій, але читати і сміятися не переставатимемо. Просто там, у Воннеґута, світ виглядає значно гіршим, тупішим, ніж наш із вами, — і нам стає трохи краще, ми сміємося із полегшенням. Тому перша справжня порада від Воннеґута мала б звучати так: жартуйте! За будь-яку ціну, навіть якщо світ довкола буде стертий на порох, навіть якщо побачите ядерний гриб — пожартуйте про це.

Другий його секрет — це, звісно, проста задушевна розмова. У нас увесь час враження, що автор підсів до нашого столика в барі (пам’ятаєте про фермера з бурбоном?), підсів, значить, і травить різні байки, і починає розповідати про життя, любов та інші важливі речі. Отак, без пафосу й напруження, починає говорити й не особливо можна від нього відкараска-тися. Нам іноді навіть може стати неприємно, ми вже не хочемо, щоб він говорив далі — бо ж і про страшні та погані речі говорить теж. Але ми слухаємо, захоплені плином його розмови. Чесно, от лиш вв’яжіться в читання якоїсь Воннеґутової книжки — й побачите, як важко буде її покинути. А справа таки в розмовності, в ненав’язливості.

Третє продовжує друге: оскільки манера викладу проста до простацької, то багато речей бачимо в його романах наче вперше. У теорії літератури це називають очудненням — Воннеґут ним володіє досконало. Це так, наче дитина, або іноземець, або тральфамадорець побачили вперше — та що завгодно — американський прапор, жіночі трусики, курку, гадюку (ага, можете глянути ще й наївні малюнки того всього, додані самим Воннеґутом до «Сніданку для чемпіонів»). Власне, отим уперше-глядачам дивно й вони намагаються описати, що бачать. Нам теж дивно, бо нам показують не ті риси речей, до яких ми звикли. Нам показують світ по-новому. А ще якось так доморально, ніби в той час, коли люди ще не встигли накласти на все свої упередження, забобони та заборони. І нам кумедно і затишно, ми хочемо, щоб такий невинний світ існував.

Але ж хіба інший світ придумати складно? — примружилися б Кілґор Траут і сам Курт Воннеґут? Адже ми знаємо від тральфамадорців, що вимірів є кілька і поганий розвиток подій — то лише в одному з них. Воннеґут перемагає дійсність, яка травмує його, — придумує собі багато інших «дійсностей», розвиває їх та населяє. Він, звісно, починає писати, аби знешкодити власних демонів, але насправді здатен суттєво допомогти нам із нашими. Це автор, що цілком може підійти, покласти тобі руку на плече й сказати щиро: чуєш, якщо тобі не подобається твій вимір, то сядь і придумай собі новий.