Як писали класики: поради, перевірені часом

Кілометри письма

То як прогодувати музу?

«Я просто любив комікси й не хотів, щоб мої улюблені герої помирали», — от у такому дусі починає свій «Дзен у мистецтві письма» Рей Бредбері. Людина дорослішає, популярні серіали перестають з’являтися, а хочеться навпаки — щоб час зупинився, а найкраще тривало. І хоч автор не може зупинити смерть у реальному світі довкола себе, проте він має всі шанси зробити вічними своїх персонажів, а відтак — стати безсмертним разом із ними. Писати треба, щоб вижити, каже Рей Бредбері. Вижити серед звичності буднів, серед плину років — вижити взагалі, поборовши час. «Поки я пишу, то почуваюся живим», — додає наш автор.

Муза, а я поки що задля інтриги не скажу, як її насправді бачить Бредбері, тобто зараз це просто антична муза, й вона має принести авторові натхнення на гарне письмо. Муза насправді перебуває усередині митця, тому прогодувати її означає самому не залишатися голодним. Бредбері радить починати з поезії — читати трохи віршів кожен день, адже добра поезія загострює дію наших відчуттів та дарує нам парадокси цікавих метафор. Не буду називати поетів, яких він згадує, вони актуальні радше для англомовного читача. Адже поезія сильніше, ніж проза, залежить від мови та щільніше працює із нею. Якщо коротко, він радить читати модерністів. У нас відповідними й знаковими постатями будуть Павло Тичина, Євген Плужник, Володимир Свідзинський, Олена Теліга, Богдан-Ігор Антонич, Василь Стус, Григорій Чубай, Василь Герасим’юк, Наталка Білоцерківець, Маріанна Кіяновська, Галина Крук, Остап Сливинський, Ірина Шувалова та інші, не менш цікаві. Есеїстику та прозу теж потрібно читати регулярно — до того ж, саме таку, яку потім хочеш писати.

Наступний логічний крок — імітація. Нема нічого страшного, коли молодий автор наслідує стиль та розвиває теми своїх улюблених письменників. По-перше, так справді можна навчитися писати на певному рівні, по-друге, точно так написати не вдасться — щось буде переосмислене, а щось — змінене. Усупереч думці цитованого вище єльського професора Гарольда Блума, Бредбері не розглядає процес наслідування як конкуренцію. Для нього важить, щоб наступник пішов далі за свого вчителя, а в усіх літературних запозиченнях він щиро зізнається. Проте які це запозичення! Знаєте, в одному з романів батька-засновника сучасного кіберпанку Вільяма Ґібсона, без якого не було б ні «Привида в латах», ні «Матриці», є пес-убивця, який висаджує у повітря машину з головним персонажем (тому далі, природно, доводиться бути кіборгом). Розумні й не менш агресивні щуро-пси є в романі «Лавина» іншого культового кіберпанкера Ніла Стівенсона. Звідки собаки? Одразу згадуємо пса-робота, який має виконати вирок підозрюваному в «451° за Фаренгейтом». Здається, машина, що переслідує і вбиває, — саме звідси. Але це лише моє припущення. Натомість сам Бредбері зізнається, де взяв пса, надзвичайно легко: це собака Баскервілів, запозичена в Конан Дойла. Але як же вона змінена! Наш автор вигадує майже повністю іншого персонажа! Це кіберпес і він лякає нас зараз не менше, ніж його прототип наприкінці ХІХ сторіччя лякав сучасників Конан Дойла. Сарказм антиутопії Бредбері в тому, що пес повертається, а поліцейські, замість знищити його, як колись Лестрейд, самі ж цю машину смерті програмують і нацьковують. Холмса з Ватсоном просто немає — отже, немає й порятунку. Вихід, який Бредбері пропонує наприкінці своєї антиутопії, хоч і оптимістичний, проте більш ніж примарний.

Отже, позичати, коли тобі випадає годувати музу, не лише дозволено, а й просто необхідно. Натхнення потребує вражень, потребує історій, своїх і чужих, щойно почутих та пригаданих через роки. Бредбері взагалі жив серед добрих оповідачів. Історії розказували його батько, дядьки, тітки, дід. А що він ще й багато спостерігав, то йому завше було що пригадувати згодом. Для самого письменника розповідати означає цілковито виходити поза межі повсякденності й це справа вкрай важлива та вічна: «Муза бродить десь там у заростях папороті за ґанком, а ми, просякнуті літом хлопці, розляглися на траві й слухаємо. Слова перетворюються на поезію, яку ніхто не помічає, бо просто нікому не спаде на думку назвати так цю розповідь. Час тут. Любов тут. Історія тут. Багата людина вміщує в собі й лагідно роздає всім дрібки вічності. Щось велике звучить серед літньої ночі. І так є, як було завжди упродовж століть, коли знаходився хтось, хто мав що сказати, й інші, достатньо втишені та розумні, щоб слухати».

Тож перше, що необхідно мати, аби розповідати цікаві історії, — це досвід. Життєвий, який був у батька та діда нашого письменника, та літературний — досвід читання багатьох книг. Бредбері читав надзвичайно хаотично: у його есеях часто стоять поряд такі визнані автори, як Ч. Діккенс чи Т. С. Еліот, першорядні фантасти, як Г. Веллс чи Дж. Орвелл, а також популярні колись письменники, імена яких нам зараз нічого не скажуть. Утім цілком можливо, що якраз отака строкатість давала йому можливість писати різноманітно, ерудовано та яскраво. Читати і всотувати враження від життя Бредбері не стомлювався ніколи.

Друга важлива річ — праця. Я вже згадував колосальні обсяги написаного ним у 40-ві, проте й наступні десятиліття були не менш плідними. Постійна праця давала можливість писати легко, швидко, урухомлювати досвід, перетворювати його на динамічні сюжети оповідань. Музу треба тримати у формі, каже Бредбері. Й тут він має на увазі дослівно стиль: це мову треба постійно шліфувати в нескінченному потоці письма. Цікава історія має бути ще й гарно написана.

У підсумковому есеї «Дзен у мистецтві письма», назва якого винесена, як бачимо, на обкладинку книжки, Рей Бредбері спершу кокетує, далі хуліганить, а потім — провокує. Можемо йому й не вірити, проте переконує він більш ніж пристрасно. Починає із сором’язливого вступу, що, мовляв, дзен тут взагалі ні при чому — просто взяв це слово, бо модне й добре для заголовку.

Потім оголошує: зараз скажу про три важливі речі, які варто написати перед собою червоною фарбою й триметровими літерами. Дивіться на них постійно, молоді автори, — і вам усе відкриється. Я зміг, каже Рей, тепер, я певен, зможеш ти. (Так, він іронічний, проте знаємо, що його іронія ніколи до кінця не заперечує: вона заперечує і стверджує одночасно).

Тепер можна казати ці три слова: ПРАЦЮЙ! РОЗСЛАБСЯ! НЕ ДУМАЙ!

Ось вам і шлях до літературного дзену від Бредбері. Якщо оглянутися на сказане вище, все виглядає цілком логічно. Працювати потрібно з такою інтенсивністю, вважає Бредбері, щоб ми просто перестали помічати роботу. Письмо перестає бути роботою, якщо це щоденна справа. Тоді й перестаємо напружуватися. От я просто бачу, як Бредбері вранці, щойно прокинувшись, імпульсивно кидається до друкарської машинки, щоб записати початок нового оповідання. Він друкує, поки не зробить своїх 1000 слів на день. Та він просто не помічає, коли ота тисяча слів уже написана. Регулярна праця перестає обтяжувати. Тим більше, що це творча праця. Вона все більше стає чистим задоволенням. Одного дня це трапиться.

Майстерність, якої досягає людина зі значною практикою (скульптор, хірург, атлет, письменник), виводить її на такий рівень, коли вже не потрібно думати про кожен свій наступний крок. Різець, скальпель, м’язи ніг, рук та мозок рухатимуться наче самостійно, скоряючись найтоншим імпульсам зсередини самого єства особистості. Одного дня ми сягнемо досконалості й зможемо написати що завгодно.

Але де взяти сюжет?

Крім глобальних розмірковувань, які можуть прозвучати аж надто оптимістично й тим викликати деяку недовіру, Рей Бредбері дає й значно чіткіші поради. Він американець, а отже — прагматик, тому про власні підходи до письма говорить доволі конкретно. Де знайти сюжет? От варто просто зараз сісти за стіл (нам тепер — за ноутбук) і написати про десять речей, які ми любимо, які ненавидимо, які нас дратують. Зробили? От про це й треба писати, каже Бредбері. І ми одразу матимемо 30 потенційних сюжетів, 30 наших правд, про які точно говоритимемо схвильовано і переконливо.

Абстрактний, не пов’язаний із особистими переживаннями сюжет, який автор чи авторка штучно надумують і вимучують в оповідання чи роман, ніколи не матиме успіху. Натомість речі, які ми любимо чи ненавидимо, завжди будуть залишатися важливими для нас самих, зворушуватимуть нас під час письма й опісля, а тому мають всі шанси захопити й читача.

Бредбері бачить дві хибні мотивації письма. Не можна писати задля грошей і не варто писати заради визнання високочолою критикою. Ну, так, і те, й те важливе: добре, якщо ваші тексти купують й ви маєте від того прибуток, добре, якщо ваше експериментування зі стилем чи іншими чинниками форми приверне увагу серйозних критиків. Але ці мотивації не можуть домінувати! Тим більше, не слід сподіватися на зиск і визнання надто рано — молодим авторам узагалі краще про таке не думати. Подібні устремління завадять мислити про головне — про любов та ненависть. І тоді нізвідки буде брати вдалі сюжети.

Щоб не залишитися без історій, які можна реалізувати, черговий раз сівши за друкарську машинку, Бредбері використовує ним самим придуманий прийом, який я б назвав прийомом відкладених асоціацій. Бредбері вірить, що сни якось дозволяють комунікувати з музою, а тому кожного ранку, щойно прокинувшись (перш ніж сідати за оповідання), ще у напівсні він хапає ручку й фіксує на папері перші кілька слів, котрі спадають йому на думку.

Це можуть бути зовсім різні слова, жодним чином не пов’язані між собою. Утім, певен Бредбері, вони мають зв’язок із дечим глибшим — зі спогадами, які продовжують непокоїти чи тішити десь у глибинах нашої свідомості.

Через якийсь час, нехай пройде кілька днів чи навіть місяців, варто розгорнути блокнот — і слова спрацюють, як тригери, які ввімкнуть у нашому мозку приспані історії. За кожним таким словом стоїть щось особливе, тож варто уважно придивитися до нього, вловити асоціацію і вийти на протосюжет. Далі можна спокійно сідати до праці — оповідання напише себе саме, лиш водячи вашою рукою.

Саме тоді автора охоплює справжня радість письма. Це радість від пригадування, розгортання асоціації в історію, яка просто у нас на очах перетвориться в сюжет. Якщо ми маємо ще й достатню практику письма, можна розслабитися і не думати. Відчуття легкості, яке супроводить таку натхненну працю, Бредбері оголошує найвищим щастям — це радість автора, що творить свій світ.

Хіба нас тепер здивує, що цей чоловік розповів людству про Марс? Його бажання письма обернулося фантазіями та прозріннями. Перепустивши уявне через фільтри своїх особистих переживань та прагнень, він створив настільки переконливу панораму Червоної планети, що згодом сам мусив застерігати читачів: не вірте мені, це все вигадки. А проте, силу його письма не подолати. Образи оприявлені, а сюжети розказані, тож коли людство почне колонізацію Четвертої планети всерйоз, не виключено, що ми побачимо там білосніжні міста та жінок із золотавими очима.

Шедевр ціною 9,80

Писати потрібно швидко. Саме швидкість, як наголошує Бредбері, допомогла ссавцям вижити й перемогти у боротьбі серед земних видів. Вал асоціацій, які викликає автор із глибин власної свідомості, потребує швидкого записування — знову ж, добра практика не дасть сюжету відійти вбік. Письмо буде шліфованим та інтенсивним.

Швидкість — взагалі фетиш нашої сучасності. Писати швидко важливо, коли ти початківець і треба вдосконалювати стиль, але коли ти вже знаний автор — це просто необхідно. Адже публіка чекає від тебе нових книг. Бредбері побував в обох іпостасях і темп витримав. З іншого боку, він просто не мав вибору.

Надзвичайно зворушує своєю кумедністю історія, розказана письменником в есеї про створення роману «451° за Фаренгейтом». Як і Агата Крісті, у вирішальні моменти, коли треба було сідати й нарешті писати, Бредбері ховався від своєї гамірної родини (і, підозрюю, численних котів) у гаражі. Там він попервах обладнав собі щось на кшталт письменницької майстерні. Проте його дочки, яких на той момент з’явилося на світ уже дві, знаходили батька й у тому прихистку. Тоді Бредбері відкладав письмо і йшов гратися з ними. Це прекрасно, але коли ж тоді писати?

Тим часом бібліотека Каліфорнійського університету у своєму затишному й добре кондиціонованому підвалі обладнала кілька робочих місць для письменників та дослідників (коворкінг, як ми тепер розуміємо). Друкарські машинки давали в оренду (зі своєю не можна — тим більше, що вона в окупованому дітьми й котами гаражі), а вартість такої бібліотечної послуги становила 10 центів за півгодини. Щоб написати/на-друкувати «451° за Фаренгейтом» Бредбері витратив 9 доларів 80 центів, тобто працював 49 годин із середньою швидкістю 3-4 сторінки за годину. Фантастичний темп у цього фантаста, я б сказав. Виходить, що роман можна написати за тиждень. І який роман!

Ще один його фетиш — це прихильність до малих прозових форм. Писати бажано оповідання, а починати писати прозу варто лише з оповідань. Великі форми — завдання перспективи й майбутнього.

Нарешті, ще одне золоте правило Бредбері, що задає ритму письма додатковий вимір: оповідання має бути закінчене за тиждень. Якщо продовжити математику, то звідси випливає, що обсяг оповідання 7 тис. слів і більше, тобто приблизно 20-30 сторінок. Оптимальний обсяг роману Бредбері визначає у 50 тис. слів, що трохи менше 200 сторінок.

Отже, головний виклик таки в регулярності та постійності праці. Напишіть 52 оповідання за рік й робіть так 10 років підряд, — радить письменник, — і побачите, яких результатів ви досягнете. Звісно, там будуть невдалі оповідання, проте навіть якщо слабких текстів виявиться 45 із 52, ви не програєте. Поразки можна зазнати, якщо спинитеся й перестанете писати. Натомість навіть при значній кількості недолугих спроб, ви наберетеся досвіду й матимете кілька справді хороших текстів. Написати 52 поганих оповідання підряд, — запевняє Бредбері, — неможливо.

Цифри підбадьорюють. Хіба так складно за тиждень створити оповідання, особливо, якщо маєш напохваті сюжет та ще з десяток пов’язаних асоціаціями слів, які штовхають до наступних сюжетів? Складніше втримати такий темп і писати тиждень за тижнем увесь рік. Утім за такою арифметикою творчості варто не забути про основне: писати можна лише про те, що любиш (залишимо осторонь ненависть і роздратування). Виходить, щоб творити добру літературу, треба любити світ довкола себе, любити письмо і взагалі — любити.