Як писали класики: поради, перевірені часом

Зостануться тільки слова

Письмо автора скінченне — читання добрих текстів вічне. Головний персонаж «Таємного полум’я цариці Лоани» забуває, хто він, але пам’ятає масу цитат й інших артефактів культури. Крок за кроком чоловік намагається відновити власну особистість, досліджуючи уламки свого інтелектуального світу. Хто ми? Наші «я» складаються зі слів, сказаних нам у дитинстві, пізніше — прочитаних, закарбованих у пам’яті, зі спогадів, які собі переказуємо, із вражень, що їх описуємо яскравими чи інтимно-таємничими епітетами. Усе життя наше несвідоме пише невидимий сценарій (а що ще роблять 90% мозку?), щоб в останні моменти присутності тут запросити нас на фінальний підсумковий сеанс.

Люди книги, люди письма здатні поділитися окремими епізодами свого життєвого фільму, втілюючи їх у словах та діях персонажів, переплавляючи на захопливі сюжети. Поштамти працюють: листи з минулих епох доходять до найвіддаленіших адресатів, спілкування триває, цивілізація має сенс.

Справжня сила романів Умберто Еко навіть не в цікавих сюжетах. Будьмо певні — всі вони позичені. Дюма, Кафка, Борхес, безліч анонімів Середньовіччя приходять у його письмо й залюбки пропонують йому взяти в літературний борг. Без відсотків. Точніше, відсотки належить віддати читачеві. Еко приймає з вдячністю й готовий кредитувати наступних авторів та авторок. Сила його романів у надзвичайно гострому, щосторінковому усвідомленні глобального багатства світової культури. Ми думаємо, що просто сіли читати захопливий детектив? Отяммося! Насправді ми щойно дістали доступ до абсолютної бібліотеки, на яку вказує досвідчений професор: крізь сюжети проступають інші сюжети, як слова на середньовічному палімпсесті.

Якщо вам колись пощастить потрапити у книгосховище бібліотеки Львівського університету, вийдіть на його найвищий рівень і гляньте вниз. Підлога кожного з поверхів складена із решітчастих металевих конструкцій — так, неначе, ви стоїте у повітрі. Й до самого низу видно тисячі книг, за кожною з яких її автори, їхній досвід, їхні життя. Це океан, на березі якого ми опиняємося, щойно сівши читати сильну книжку. У своїй короткозорості й повсякденній сліпоті ми можемо не помічати безкрайого океанічного горизонту, але принаймні чутимемо шерех хвиль метафор та сенсів.

Якщо тепер зійти на найнижчий рівень книгосховища і глянути вгору на колони книжкових стелажів, то будемо або розчавлені усвідомленням маси людських знань, або ж дістанемо досить азарту й енергії, щоб тягнутися вгору і колись поставити там власну книжку. Віртуальна всесвітня бібліотека, до якої приводить нас Еко, значно масштабніша і його книжки стоять там на досить високих полицях.

Цей автор не має комплексів або фобій. Точніше, успішно працює з ними: не боїться нещасливих любовей, тривалих творчих мовчанок чи тривіального старіння. Переживає і приймає смерть друзів, спокійно чекає на власну. Він не просто свідомий, що у світі є психоаналіз, він знає всі варіанти психоаналізу. Гарольд Блум каже, що великий автор чує тихий шелест потойбічного й у добрих текстах ми слухаємо разом із ним. Еко чує, він постійно веде нас углиб — сюжету, історії, літератури.

Так, тут щокроку відчуваєш оту майже мускульну боротьбу з попередниками, про яку пророкував у «Західному каноні» той самий Блум. Автор приймає виклики, намагаючись витворити локації, фанта-смагоричніші за Борхеса, тривоги, моторошніші, ніж у Кафки, авантюри, сміливіші, ніж у Дюма. Та в одному Блум таки неправий: це не та боротьба, коли хтось програє. Сильні автори й авторки не падають з Олімпу, коли поруч з’являється новий титан. Вони розступаються і приймають його у своє товариство. Горе слабким, кволі письменницькі спроби таких обернуться ганебним падінням, і направду гомеричний регіт стрясатиме літературних олімпійців. Спробуй тоді піднятися і заповзятися знову.

Умберто Еко — це ще й живе (і після його смерті, звісно) свідчення авторської упертості. «Почати ніколи не пізно», — пише він, напевне ж, когось цитуючи. Сам він нікуди не поспішає, не наймає літературних рабів і не вкидає у простір відверто слабкі тексти на догоду попитові (забудьмо про «Номер нуль» — це хитрі видавці змусили його опублікувати приємний додаток до раніше написаного, і він погодився, вочевидь, уже знаючи про свій смертельний діагноз). Формула створення сильного тексту не залежить від конфігурації ринку, славослів’я чи єхидства критиків або прохань читачів. І вона гранично проста: коли авторові є що сказати, він каже. Для цього лише варто відкрити напхану доверху знаннями та досвідом шафу. І зодягтися в одіж іронії, бо щось можна встигнути, а щось точно пожере жадібна міль часу.

Знаєте, коли я прочитав перші три романи Еко, то думав, що знайшов його психологічну слабинку: він постійно відтворює одну й ту ж модель. Є старший, знаючий, є молодший, багато в чому ще наївний. Еко шукає учня, професору бракує справжніх послідовників! Утім десь на п’ятому романі розумієш, що все не так. Ніхто нікого не вчить. Пропонують досвід, діляться знаннями, але людина має витворити себе сама. Навчання насправді дуже й дуже парадоксальний процес. Що дають, те не завжди беруть — забирають, натомість, інколи те, що ти й не думав віддавати.

У фіналі «Імені троянди» Адсон збирає залишки бібліотеки: «Чим більше я перечитую ці уривки, тим певніше пересвідчуюся, що вони є результатом випадку й не містять жодного послання. Проте ці розрізнені сторінки супроводили мене все життя, яке мені з того часу судилося; я часто звертався до них, як до оракула, і майже певен, що написане на цих сторінках, які ти тепер бачиш, незнаний мені читачу, є лише відголосок, відшліфований гімн, величезний акровірш, який говорить і повторює ніщо інше, крім того, що сказали мені ті уривки, й так само не знаю, чи це я говорю за них, чи це вони промовляють моїми устами». Не беріться думати, як прочитають ваші літературні листи, неначе каже Еко, їх можуть зрозуміти зовсім по-інакшому.

Проте якраз у цьому уявленні й полягає порятунок і навіть еківський хоча й скептичний, проте оптимізм: письмо не залишиться без відгуку, майстер не залишиться без учня. Нехай навіть пройде кілька (багато) сторіч, але далі десь колись кмітлива дівчина або допитливий юнак візьме до рук у бібліотеці книгу й на запитання, що ви читаєте, відповість — слова, слова, слова.