Як писали класики: поради, перевірені часом

Літературні рецепти Агати

Час і місце письма

Окремої книжки про письмо Агата Крісті не написала. Проте її «Автобіографія» 1965 року, поруч із неймовірно цікавими епізодами її приватного життя, містить достатньо спостережень, що стосуються загального бачення і конкретних алгоритмів її творчості. Утім нам доведеться все ж іти від побуту й до побуту: від порад авторки про, скажімо, практичну організацію творчого процесу, через загальні роздуми про значення літератури — аж до конкретних письменницьких порад про творення тексту і взаємодію із літературними агентами, видавництвами та літературним світом загалом.

Однак головне, що можна зафіксувати для себе, вчитуючись у «Автобіографію», — це виняткова і, я б сказав, нестримна любов письменниці до вигадування сюжетів, процесу, що не припинявся ніколи й ніде. Авторка дивується сама собі, коли наче збоку бачить власну постать, що йде вулицями Лондона, бурмочучи під ніс діалоги та цілі уривки із задуманої книги. Краєм ока вона спостерігає реакцію перехожих, які, не знаючи її, думають, що зустріли якусь міську божевільну. Сюжети захоплюють і переповнюють її, раз виникнувши, вже не дають спокою, вона повертається до них знову і знову.

Кожен роман, кожне оповідання авторки, — а написала вона 66 романів й 12 збірок оповідань, — у процесі створення переходять два чітко видимі етапи: продумування і самого письма. Перший із них — довгий та хаотичний. Агата намагається побачити історію, яку збирається розказати, до найменших деталей, обмірковує сюжетні ходи, уявляє приміщення та пейзажі, повсякчас повторює їхні описи, проговорює діалоги персонажів. Словом, вона живе у своїх текстах і, як ми вже знаємо, переносить туди людей, інтер’єри, цілі шматки свого життя. Це забирає багато часу, проте зайти в сюжет і бути там можна будь-де й за будь-яких обставин. Агата, як Аліса, час від часу занурюється у віртуальний світ, лише, на відміну від героїні Керола, робить це цілком свідомо та за власним бажанням.

З іншого боку, — ні, сюжети не відпускають її. Якийсь із них письменниця може тимчасово відставити в дальній закуток своєї пам’яті, проте потім він повертається і вимагає до себе уваги. А найважливіше, що їй нестримно цікаво перебувати у тому вигаданому світі, який уже й вигадкою не назвеш — так він вростає у її життя.

Другий етап — саме письмо. Але вже й безпосередня підготовка до нього має кілька стадій. Починається все із численних зошитів та записників, куди оті проговорені описи та діалоги потрапляють одразу ж після прогулянок Лондоном чи заміськими теренами. Зошити назбируються, губляться та знаходяться, частина записів так і залишається невикористаними, але все це разом формує первісну амальгаму — творчу магму, яка потім бурхає вже сформованим сюжетом. Наступна стадія мучить Агату найбільше. Це три або чотири тижні сидіння перед чистим аркушем, заправленим у машинку (писала вона від руки олівцем або одразу ж друкувала). Тоді, як зізнається авторка, її охоплюють нерішучість, непевність, апатичний смуток, нехіть та навіть лінощі. Але рано чи пізно бажання писати пересилює їх і сюжет, виростаючи на попередніх записах, як на дріжджах, рівно лягає на папір.

Так, план, звісно, що має бути план. Ми ще повернемося до цього згодом, проте, схоже, Агата Крісті не написала жодного свого роману чи навіть оповідання без детально продуманого й виписаного плану. Крім того, важливе саме її усвідомлення, що такий план має бути. Сюжет потім може відхилитися вбік, обрости додатковими деталями, проте так чи інакше він підкорятиметься наперед складеному плану. Я вже казав: Агата Крісті — вік-торіанка. Це не значить, що вона зашорена правилами та приписами й без них кроку ступити не може, однак це свідчить про те, що вона ставиться до правил та планів із належною повагою.

Далі з’являється чернетка. Більш чи менш поширена, вона може містити й увесь текст, але радше це значна частина тексту, яку потім авторка відкладає й повертається до неї пізніше, часом після роботи над іншим сюжетом. Крісті цінує комфортність письма, хоча насправді для комфорту їй треба зовсім небагато. Вона пише, поки їй не стане нудно, а потім полишає сюжет «до кращих часів». Урешті — фінал. Треба знайти для роботи зо два тижні, більше нічим не займатися і закінчити текст. Просто і чітко, як і все у вікторіанську епоху.

Звісно, сім’я, друзі та інші справи мусять почекати, особливо в отой останній період. Важливо, як пише Крісті, «зачинити двері». Треба залишити всі турботи й переживання назовні та з головою зануритися у світ, якому потім належить жити власним та повнокровним життям. Окрім зачинених дверей, необхідні лише дві речі — надійний стіл та друкарська машинка. (Туалетний столик у спальні та обідній стіл у перервах між сніданком та обідом — це ті два місця, де вона написала більшість своїх текстів). Аж десь під п’ятдесят письменниці вдалося розжитися на власний кабінет, а доти вона постійно комплексувала від прохань журналістів сфотографувати її «робоче місце» — такого просто не було.

Не поспішати — ця порада вимальовується із тексту «Автобіографії» й дуже суголосна вимозі якийсь час жити у вигаданому світі. «Я вирішила писати один роман на рік та ще кілька оповідань», — каже авторка. «Так мало!» — зразу вигукуємо ми. Але ж чекайте, ось де відповідь на питання, як написати кілька десятків романів та сотню оповідань за 55 років літературної кар’єри. Нашим письменникам би так! Й не те, щоб вона більше при цьому нічого не робила — виховувала дочку, мандрувала, брала участь в археологічних експедиціях. Пережила дві війни, працюючи, між іншим, сестрою милосердя.

Утім, коли надходив отой «час закритих дверей», розпорядок дня авторки ставав методичним і строго регламентованим: легкий сніданок, інтенсивне письмо до обіду, обід (котрий, як ми знаємо, у британців доволі пізно), а потім — прогулянка, під час якої письменниця знову проговорює наступний епізод. Часом їй доводилося наймати стенографістку, проте говорити «на чистовик» авторці було складно: звучало штучно й неправдоподібно. До того ж, як пише сама Агата, усне мовлення — багатослівне. Коли ми пишемо, то до слів ставимося ощадливо, або й просто лінуємося писати довше. Вочевидь, у цьому секрет відомої лаконічності стилю Агати Крісті.

Нарешті, ще два важливі для письма побутові фактори, один із яких заважав, а інший — допомагав авторці в роботі. Будь-чия присутність, навіть якщо це єдина й улюблена донька, перешкоджала концентрації думки. Розалінд, яка народилася у 1918 році, спершу була надто малою, щоб заважати маминій професії: за тогочасним звичаєм, аж до шкільного віку за дівчинкою переважно наглядала няня. Проте, коли доньці було близько десяти й вона почувалася самотньою після розлучення батьків, Агаті коштувало немалих зусиль позбутися її товариства на час сеансів письма, тим паче, що нянею тоді була її близька подруга Шарлотта Фішер (Карла), яка при тому ще й виконувала обов’язки секретарки та стенографістки. (Поміж іншим, Шарлотта стала однією з фігуранток роману «Смерть лорда Еджвера» — Агата убиває її великою дозою кокаїну).

Натомість упродовж другого шлюбу Крісті настає гармонія: з 1930 по 1938 рік триває найбільш плідний період її творчості. Розалінд тоді навчається у школі-пансіоні, а чоловік, археолог Макс Мелловен, або провадить розкопки й просить йому не заважати, або сам пише історичні праці — тоді кожен із них усамітнюється в іншій кімнаті, а робота перетворюється на своєрідне змагання (за археологічні дослідження Мелловен отримує титул лицаря у 1968 році, а у 1971 році за внесок у літературу Агаті Крісті надано «жіночий» аналог титулу — вона стає Дамою-Командором Британської Імперії). Навіть сімейна пара детективів Томмі й Таппенс повертаються: вони знову стають цікавими для письменниці.

Отож, головна вимога Агати Крісті щодо організації процесу письма звучить приблизно так: «Не займайте мене!» Літературний матеріал повсякчас вторгається у її життя та й саме воно перетворюється на збірку потенційних сюжетів. Проте, коли починається праця над текстом, життя має стати й зачекати за порогом. Так Агата Крісті бачить літературу, хоча розуміння її статусу та ролі впродовж життя авторки зазнає певних змін.

Від аматорки до профі

В «Автобіографії» письменниці багато роздумів про літературу та мистецтво загалом. Агата трохи страждала через відсутність хисту до малювання, безуспішно намагалася у різні періоди свого життя експериментувати зі скульптурою та фотографією. Дещо кращими були успіхи в музиці — вона навіть написала на свої вірші кілька пісень, утім ці спроби залишились на рівні початківства.

Література доволі довгий час для Агати залишалася не більше як розвагою. Потім стала вагомим способом заробітку, далі — основним заробітком, проте Крісті так і не вважала її фахом. Хіба аж репліка дочки змусила її таки прийняти очевидне: «А хто ж ти, мамо, звісно, — письменниця».

Це усвідомлення тотожне чи паралельне прийняттю авторкою своєрідного професійного кодексу, в якому фаховість — це вміння виконувати роботу якісно та вчасно, і це вміння не залежить або не має залежати від зовнішніх обставин. Неодноразово в «Автобіографії» Агата Крісті наголошує на небажанні, неготовності писати той чи інший текст, проте далі говорить про рішучий намір його завершити, обов’язок закінченої роботи та задоволення від виконання поставлених завдань саме всупереч відсутності будь-якого натхнення. До кінця цих вельми продуктивних спогадів у читача складається чітке розуміння: письменник, що пише детективи, не має бути натхненним митцем. Сама Крісті каже, що це ремісник, майстер, який повинен уміти добре зробити свою справу.

Відповідно, навіть уже досягнувши значних успіхів, маючи великі наклади та друк у США і Канаді, Агата Крісті не вважає, що творить серйозну літературу. «Якщо ми пишемо для розваги, — повторює вона, — читачеві потрібен якісний текст». Кілька разів письменниця намагається написати «інший», не-детективний роман і навіть обирає собі для цього окремий псевдонім — Мері Вестмакотт. Таких романів шість: «Хліб велетнів», «Незакінчений портрет», «Розлучені навесні», «Троянда і тис», «Дочка є дочка», «Тягар». Всі балансують на межі автобіографізму — такі собі спроби психологічної прози. Цими текстами вона задоволена, а видавці — ні, й судячи з того, як мало знають зараз читачі про цю Мері Вестмакотт, видавці були ближчими до істини.

Узагалі, невдача підстерігає її всюди, де вона відхиляється убік від головного для її творчості детективного жанру. Поезії, психологічні романи, навіть трилери, де таємниці не розслідують звичні нам персонажі, залишаються невідомими, відкочовують на марґінеси її творчості. У 1944 році вона пише історичний детектив «Смерть приходить останньою», у якому дія відбувається у давньому Єгипті, але далі у цьому напрямку не йде. Так само відкидає пропоновану їй рідними ідею писати нон-фікшн — документальну прозу, зокрема біографії відомих людей. Звісно, все що вона пише, навіть якщо це не детективи, купують дуже добре, включно з тим, що написала Мері Вестмакотт. До речі, сама Агата вірить, що псевдонім залишається закритим і успіх романів Вестмакотт залежить суто від їхніх літературних якостей. Проте тут абсолютно ясно, що ще від кінця 20-х шалена популярність саме її детективів робить запитуваними й інші тексти.

Агата Крісті розглядає детективи як розважальну літературу й не комплексує від того, що успіх прийшов до неї саме як до авторки літератури такого штибу. Вона щиро намагається писати й інші тексти, але не особливо засмучується через свої скромні здобутки в цьому напрямку. Це протилежний підхід до стратегії Ґрехема Ґріна, якого, поряд із Мюріел Спарк, сама Крісті вважала серйозним сучасним їй письменником. Ґрін увесь час намагався зробити свої романи розважальними, одначе масштабів успіху Крісті йому сягнути не судилося (взагалі нікому не судилося, як ви розумієте). І навпаки, наша авторка була б не проти написати щось серйозніше. Ґрін через свої невдачі переймався, Агата — ні. «Де немає смирення, там гинуть люди», — вона сказала це в контексті детективних сюжетів, пояснюючи природу зла, проте таке твердження легко транспонується і в царину літературної діяльності. Попри все, Крісті не вважає детектив лише розважальним жанром. «Хтось має захистити невинних»: користь від детективу саме у фінальному торжестві справедливості.

При цьому авторка добре розуміє, що романтично (чи, сказати б тепер, — готично) налаштованих читачів захоплює злочин та постать злочинця. На можливість пережити жах, проте залишитися у безпеці, на мить ототожнити себе з убивцею, проте уникнути кари, давно звернув увагу психоаналіз та ширші студії культури. Славой Жижек у своїй книзі «Дивлячись скоса: вступ до психоаналізу Лакана через масову культуру» (1991) наголошує на терапевтичній функції детективного жанру, в якому розум аналітика зриває покривало таємничості зі смертельної загадки та розвіює жах. Жанр дає читачам можливість наблизитися до незбагненного — бути близько до смерті, проте уникнути її, а наостанок отримати гарантії, що зло буде покаране. Аякже, адже Пуаро чи міс Марпл не знають поразок.

З іншого боку, Мішель Фуко у своїй праці «Наглядати й карати» (1975) виводить походження детективного жанру з кримінальної хроніки, а ще раніше — з покаяль-них промов засуджених до страти. У Середньовіччі злочинець перед смертю детально розказував про обставини свого злочину, тож натовп мав ту саму можливість, яку отримують читачі детективу: наблизитися до жаху й уникнути його.

Агата Крісті дивиться на свій жанр не так печально. Для неї важливий не убивця, психології якого вона не досліджує й до якого у неї, у переважній більшості випадків, немає жодного співчуття. Її цікавить жертва й можливість покарати зло. Сама авторка вважає свої тексти різновидом середньовічного мораліте — драми про перемогу добра. Вона завжди на боці жертви, тому жалю в переслідуванні й покаранні винних не мають ні Пуаро, ні навіть міс Марпл. Словом, для Агати Крісті детектив — це також виховний інструмент, що має застерігати від злочину.

Лише один літературний експеримент, що відхиляється від центральної лінії її творчості, вдається письменниці. Хоча це зміна не жанру, а форми: Крісті починає писати детективні п’єси, а також радіоп’єси. Поштовхом до іншого формату стає постановка роману «Убивство Роджера Акройда», переробленого для сцени після гучної появи у 1926 році. Авторці вельми не подобається переробка, бо Еркюля Пуаро зроблено в ній сексуальним, як на те чекала театральна публіка: він стає Красунчиком Пуаро! Так само в’їдливу стару діву Керолайн, яка була прообразом міс Марпл, що з’явиться через чотири роки, на сцені замінили молодою кокеткою, яка навіть намагалася завести з Пуаро короткочасний роман. Проте для самої Крісті Пуаро — це мозок; всі інші життєві функції цього персонажа редуковані й мінімалізовані. Він мало їсть, хоч гурман і товстун, у нього досить скромні потреби, а з ніжних почуттів Пуаро визнає хіба романтичну любов (оповідання «Коробка цукерок», «Родоський трикутник», «Подвійний ключ»). Зрозуміло, що така зміна її улюбленого персонажа роздратувала Крісті, проте за умовами контракту вона нічого не могла вдіяти.

Далі авторка приходить до висновку, що будь-яка переробка оповідання чи, тим більше, роману на п’єсу неминуче обернеться відкиданням деталей, усуванням другорядних персонажів, і навіть змінами характеру основних. Звідси вихід: одразу писати детективну п’єсу, від початку пропонуючи дещо простіший, не такий розгалужений сюжет. Агата Крісті написала більше десятка п’єс, із яких найбільш відомими є «Чорна кава» та вже згадана «Мишоловка». Деякі з них було перероблено на радіоп’єси, причому постановку «Троє сліпих мишенят» (1947) замовила дружина тогочасного короля Георга VI, пізніше королева-мати Єлизавета. Крісті зробила також одну переробку для телебачення, взявши за основу раннє оповідання «Осине гніздо».

Довгий час, не вважаючи себе письменницею, Агата Крісті ставилася до процесу творення романів украй прагматично. Новий детектив був для неї інструментом заробітку, написати його слід було якісно, дотримуючись певних правил майстерності. Можна сказати, що авторка виробила власну поетику і далі шліфувала її упродовж всього життя. Якими ж є ці правила? Як письменниця бачить безпосередній процес письма?

Лаконічний сюжет, цікавий персонаж

Напевне, всім нам цікаво, де вона брала свої сюжети. Як взагалі можна придумати більш як півтори сотні сюжетів, тим паче таких складних, як детективні? Якщо читати «Автобіографію» не надто вдумливо, можна вхопитися за пряме й промовисте твердження самої авторки, коли вона говорить про перші свої романи, зокрема про сюжет «Убивства на полі для гольфу» (1923). Сама історія взята із кримінальної хроніки. Жінка убиває чоловіка, щоб заволодіти його спадком, а вбивство маскує під викрадення. Її знаходять зв’язану, якраз у ролі жертви. Утім кожен, хто знає сюжет роману, розуміє, наскільки далеко авторка відійшла від цієї історії. Тобто кримінальна хроніка могла бути приводом того чи іншого сюжету, але аж ніяк не визначала його остаточний вигляд.

Думаю, більшість сюжетів Агата Крісті творила за таким собі принципом «що трапиться, якщо...». Варто було якійсь небезпеці з’явитися неподалік — і вона одразу уявляла собі наслідки, причому найгірші із можливих. (Це насправді було спадковим: гіршого завжди очікувала і її бабуся). Тобто, як і належить успішній художній вигадці, сюжет розвивався у площині можливого і цілком правдоподібного. Що трапиться, якщо Арчі не повернеться з фронту? Що буде, якщо в домі, який щойно винайняла її молода сім’я, колись трапилося убивство молодої жінки й убивця захоче повернутися і скоїти злочин ще раз? А якщо серед учасників чергової археологічної експедиції є злочинець, що планує повбивати усіх по-одному й викрасти знайдені древні скарби? Або, можливо, хтось планує ввести жертві смертельний розчин, видавши його за вакцину проти малярії? (Насправді, сама авторка пережила важке зараження крові через не надто стерильну вакцинацію перед однією зі своїх поїздок на Близький Схід). А що буде, якщо хтось надумає зробити це зумисне?

Уявіть собі, як подружня пара, Агата і Макс, в’їжджають у новий будинок. Агата, і це реальний факт, постійно відчуває у спальні запах газу. Чомусь крім неї цього запаху не відчуває ніхто. Параноя? Кілька тижнів письменниця дратує усіх своїми підозрами, аж поки Макс не погоджується обстежити кімнату. Найнято працівників, вони приходять із приладами — жодного результату. Й аж коли у спальні розбирають підлогу (!), то знаходять забуту попередніми будівельниками трубу, з якої й справді ледь-ледь сочиться газ! Як наслідок, у її романах — мінімум одне «газове» вбивство («Німий свідок») й одна спроба такого вбивства («Убивство в домі вікарія»).

Агата Крісті стверджує, що найзахопливішою частиною її літературної праці є якраз вигадування сюжетів. Це перетворюється на щоденну звичку: вигадки одразу ж потрапляють в зошит, щоб потім стати основою майбутніх книг. Цікаво, що розмірковуючи над роботою своєї уяви, Крісті протиставляє їй чітке та логічне мислення доньки. Розалінд завжди бачить речі у їхній конкретиці та навіть прагматиці: її годі переконати, що мамин поясок може бути повідком уявного песика, бо ні повідка, ні собаки вона наразі не бачить. При цьому Агата, звісно ж, не вдається до оцінних суджень: розвинуту уяву не протиставляє строго логічному інтелекту. Просто фіксує, що дочка мислить по-іншому й робить висновок, що в житті їй поведеться легше, ніж матері. Проте саме завдяки постійній грі уяви авторка може вигадувати все нові й нові «що трапиться, якщо» і множити небезпеки, з якими матимуть справу Пуаро, міс Марпл чи інші детективи.

У будь-якому випадку, робота над романом починається із розробки інтриги, коли перед очима письменниці мають постати злочинець і жертва. Цікаво вона пише про задум першого роману «Загадкова пригода у Стайлзі» (зараз піде спойлер, але ж ми розбираємо механіку тексту, тому без нього неможливо. Якщо ж хто хоче вберегти інтригу для себе, то перемкніться із цієї книжки на детективний роман, а тоді — бігом назад).

З поверненням! Отже, в одному із міжміських автобусів Агата бачить подружню пару — явно молодшого чоловіка зі страхітливою чорною бородою та старшу поважну типово англійську пані. Одразу ж вимальовується задум: він хоче чимшвидше звести жінку в могилу та присвоїти її гроші! Для чого? Звісно ж, коханка! Авторка підбирає на цю роль одну зі своїх знайомих веселих самотніх дам. Для більшої пікантності коханку зроблено компаньйонкою старшої пані: вона живе її коштом і в її будинку, проте разом коханці виношують смертельний задум. Як буде скоєно вбивство? Ціанід або щось подібне. Не робив підрахунків, але виглядає, що в романах Агати Крісті найчастіше убивають ножем, душать, але ще частіше — отруюють. Специфіка знання матеріалу: вже під час Першої світової, працюючи в госпіталі, Агата потрапляє на курси підвищення кваліфікації. Вона вивчає фармакологію та стає помічницею керівника аптекарської служби госпіталю. На цій роботі її постійно супроводжує страх помилки, адже недбало зготовані ліки цілком можуть перетворитися на отруту. Кілька разів, що авторка детально описує, через її або чиюсь помилку цілком могли б загинути пацієнти. А що, якщо помилку не виправити, а допустити зумисне? Ще до написання першого роману Крісті вже достатньо кваліфікована, щоб рецепти отруєнь виглядали цілком правдоподібно (за це її пізніше неодноразово хвалять і критики, і фахівці з криміналістики).

Далі злочин потрібно вписати в побутовий інтер’єр. Для цього згодиться просторий заміський будинок або лондонська квартира, поїзд чи навіть літак. Згодом до розслідування підключиться детектив (у першому ж романі з’являється Пуаро), а далі розслідування потече своїм логічним руслом.

Ще три поради дає Агата Крісті стосовно сюжету. Перша стосується побічних сюжетних ліній: їх не має бути багато й основне — не заплутатися в них. Якраз у першому романі, як вважає авторка, з цим негаразди. Додаткових історій занадто: конкуренція синів від попереднього шлюбу з новим чоловіком матері за спадок, криза шлюбу старшого сина та любовна історія молодшого, одразу ж — любовна історія Гастінґса й сама поява Гастінґса, нарешті, поява Пуаро та початок його дружби-співпраці з Гастінґсом. Словом, надалі Крісті забороняє собі такий надмір відхилень від центрального сюжету і настійливо радить початківцям зосереджуватися на головній лінії, вводячи ще хіба одну-дві додаткові. Вона каже «розвантажувати сюжет», що актуальне для роману, але особливо важливе для оповідання.

Друга її порада стосується специфіки однієї із додаткових ліній — любовної. Для мене особисто цілком очевидно, що роман повинен містити роман. Саме так: у кожному романі має бути роман. Підозрюю, що читачі починають читати товсті книги найперше тому, що їх гріє неписана угода з автором: він (чи вона) там точно розкажуть про чиїсь любовні переживання. Натомість Агата Крісті любовні історії не любить, та й вони, будемо чесн, виходять у неї слабко. Попри все, відповідна сюжетна лінія є майже в кожному з її романів, навіть у такому похмурому, як «А далі не залишилось нікого» (перша назва «Десятеро негренят», 1939). Сама авторка зізнається, що тут слідує моді: читачеві приємно, щоб любовна лінія була й письменниця не проти її подарувати. Навіть Пуаро, який завжди поводиться вельми стримано, навіть цей пан Інтелект, що береже від хвилювань свої «сірі клітиночки», і той вляпується у кілька романтичних історій. Згадати хоча б його затяжну пригоду з російською княжною Вєрою Русаковою, з якою він не переходить меж романтичного спілкування, проте одержимо шукає зустрічі по всій Європі, хоча вона залишає йому хіба що сплачувати за неї рахунки в готелях. Словом, для психоаналізу Пуаро — просто розкішний випадок.

Тим часом для молодого героя війни капітана Гастінґса закохуватися — це одна із суттєвих та повсякчасних функцій. Ні, це, у першу чергу, такий собі простосердий і життєрадісний чоловік, якому Пуаро (як Холмс Ватсону) розтлумачує тонкощі логічних ходів своєї думки. Агата Крісті розуміє всю далекосяжність цього винаходу Конан Дойла: читач не буде почуватися незручно. Він рано чи пізно все знатиме, навіть якщо не здогадався сам, проте тупити при цьому буде Гастінґс, над простакуватістю якого можна навіть потішатися. Помічник Пуаро є таким собі «цапом-відбувайлом», як пише сама авторка. На тлі його нездогадливості, це вже додаємо ми, будь-хто вважатиме себе значно кращим детективом — майже таким, як Пуаро.

Так от: капітан Гастінґс мусить закохуватися. Йому, звісно, далеко в цьому сенсі до Арчі Ґудвіна, помічника Ніро Вульфа з детективів Рекса Стаута, проте романтичні переживання долають Гастінґса із роману в роман. У більшості випадків капітан зазнає невдачі, навіть його шлюб (як і шлюб Ватсона) повинен розпастися, адже Пуаро й надалі потрібен помічник, а нам потрібен у текстах герой-коханець (нехай навіть невдаха). Врешті, саме любовні невдачі Гастінґса дають усе нові й нові приводи Пуаро у цілком шерлокхолмсівському стилі пофілософствувати про контроль, що його розум людини повинен мати над її почуттями. Але любов таки мусить бути, а тому кожен із центральних персонажів, включно із по-вікторіанськи стриманою міс Лемон, повинен регулярно закохуватися. Винятком є хіба що вже одружений інспектор Джеп, ставлення до якого загалом скептичне, а тому романтичні почуття йому просто не пасують. Навіть у романах із участю міс Марпл, поважний вік якої виключає любовні зацікавлення, завжди знаходиться місце для доволі вигадливих романтичних історій між іншими персонажами. Наприклад, у романі «Оголошено вбивство» (1950) можемо нарахувати аж чотири любовні інтриги. Про дві з них, пов’язані з Руді Шерцем та міс Сіммонс, змовчу, щоб не зашкодити центральному детективному сюжету, ще одна не аж така важлива: жінка старого полковника Істербрука завела собі коханця, ну подумаєш. А от Філіпа Геймс, яка цілий роман відкидає залицяння кумедного мрійника-марксиста Едмунда Светенгема — ото вже класична версія любовної інтриги. Нам, звісно, найважливіше дізнатися, хто подав оголошення про вбивство в газету й хто вбиває, проте непоступливість Філіпи також викликає інтерес. Нам цікаво, чи зможе молодий марксист добитися успіху. Й отут просто бачиш, як Агата Крісті, солодко посміхаючись, тримає у руках долі своїх персонажів: то бути чи не бути?

У цьому романі, поміж іншим, ще й дві пари компаньйонок. Цей суспільний вікторіанський інститут міг бути суто прагматичним (Дора Баннер живе коштом пані Блеклок, Гінчкліф та Мерґетройд разом ведуть господарство), а міг і маскувати ближчі взаємини. У будь-якому випадку, в обох парах жінки у цьому романі надзвичайно близькі емоційно. До того ж, якщо Крісті не хотіла сказати про компаньйонок нічого особливого, то навіщо їй їх аж дві пари?

Словом, вигадувати багатокутники відносин Агата таки вміла. Якщо придивитися до її детективних сюжетів ближче, то з подивом побачимо, що вона завжди пише своєрідний детектив-мелодраму, в якому любовна лінія може бути слабко виписаною, проте залишатиметься важливою. А натяків на романтичні історії тут просто безліч, хоч жодна з них так і не вийде на перший план. Адже, як казала в одному з романів міс Марпл: «Я думаю, її убили через любов. Через велику любов до грошей».

Остання сюжетна порада Агати Крісті стосується того, що в доброму романі з’являтися не повинно. Це слова, які вона повторює вслід за одним із перших своїх рецензентів: заберіть із книжки всі прямі повчання! Одна справа — мораль, яку читач сам для себе виносить із тексту, інша — нав’язливе моралізаторство, через яке він може покинути читання. Пуаро та міс Марпл, якщо й повчають, то роблять це вкрай рідко. Це ж детективний роман, а не філософський трактат чи проповідь. Утім нав’язування будь-чого для художньої літератури шкідливе.

Ну, й нарешті, — персонажі. Погодьтеся, постаті детективів у Агати доволі оригінальні, й, можливо, саме у цьому найбільший секрет її успіху. Я раніше сказав, що наша авторка започатковує одразу кілька трендів — нових траєкторій у детективному жанрі, це якраз і стосується персонажів. Ким був Холмс? Витонченим лондонським денді, трохи снобом, добрим боксером і скрипалем. (У сучасному британському серіалі «Шерлок» він саме таким і зображений). Оґюст Дюпен в Едґара По, репортер Рутабій у Ґастона Леру, комісар Меґре в Жоржа Сіменона і самі люди серйозні, й виглядають серйозними в очах читачів. І тут з’являється Пуаро — кумедний бельгієць, смішний товстун, якому постійно вказують на неправильну вимову, а саме ім’я його постійно перекручують.

Далі — Томмі й Таппенс Бересфорд, вочевидь, перша подружня пара детективів, що не втрималася аж надто довго, проте це був крок до значно серйознішого перевороту в жанрі. Якщо у типовому детективі повинен бути головний розслідувач та його помічник, то у випадку з Томмі й Таппенс, по-перше, затирається сам статус «головнішого»: Томмі — логік, а Таппенс — інтуїтивістка, тобто вони просто користуються різними підходами до розгадування таємниць, доповнюючи ходи одне одного. По-друге, так у детективі повноправно з’являється жінка.

Тепер все готове до третього концептуального перевороту: з’являється міс Марпл, тобто жінка стає центральним персонажем детективу; і до того центральним, що їй навіть не потрібен помічник. Інколи вони трапляються: котрийсь із її племінників, допитлива дружина священика чи, знову ж таки, простосерда дружина полковника — хтось, кому треба розтлумачувати логічні ходи розслідування. Але революцію зроблено: прониклива бабуся приходить по злочинців. Дуже незвичний крок, тому й такий успішний.

Показово, що сама письменниця не особливо вдається в деталі, коли згадує, як з’явилися Еркюль Пуаро та міс Джейн Марпл — наче береже таємницю. Ми ще поміркуємо про це у прикінцевому епізоді історії Крісті, де спробуємо реконструювати замовчуване, опираючись на очевидності художнього тексту. Проте письменниця усе ж дає цінну пораду й стосовно персонажів: їх слід розвивати!

Це значить, як мінімум, що постаті в книгах не мають залишатися пласкими, позбавленими рис та звичок.

Ми маємо розуміти, чи бодай припускати, як спрацює їхня психіка за тих чи інших обставин. У нас має бути достатньо цікавої інформації про них. Тобто завдання — створити з букв повнокровну й оригінальну особистість. Щоб розвинути, Агата Крісті дописує улюблених персонажів із роману в роман, додає їм біографічних деталей, захоплень, навіть дивацтв та фобій. Тому спостерігати за самим Пуаро з його причандаллям для догляду за вусами й специфічними смаками в кулінарії не менш цікаво, ніж стежити за розвитком його думки. І це також на руку читачам: раз полюбивши кумедного Еркюля, веселого Гастінґса, елегантну міс Лемон, грубуватого добряка інспектора Джепа, ми хочемо й надалі зустрічатися з ними на сторінках усе нових книг.

Агата Крісті проти видавничої машини

Письменниця масштабу Агати Крісті мала неминуче досягнути й фінансового успіху. Чому? Бо у світі капіталу (я вживаю цей зворот нейтрально: це просто світ, де важить капітал) цінують продуктивність. Це фетиш сучасних прагматичних спільнот, який поглинає й об’єднує фройдистські принципи реальності та задоволення. На прикладі Агати це дуже добре видно: вона пише регулярно та рівночасно отримує радість від процесу творчості. Коли ж писати не хочеться, вона змушує себе й задоволення приходить вже опісля.

Досягнувши першого успіху, Крісті не спиняється, а раз постановивши собі писати роман та кілька оповідань на рік, більше не відступає від свого рішення. Утім Агата все ж пише не для заробітку. Їй просто подобається регулярно вигадувати історії та виклацувати чергову книжку про Пуаро на друкарській машинці. А видавцям журналів, де друкують детективи з продовженням, такий темп цілком підходить.

Але взаємне розуміння та любов настали не зразу. Перший роман шукав свого видавця 4 роки. Власне, ще змалечку, від шкільних часів, Крісті та її сестра надсилали в літературну періодику свої вірші та оповідання. Мадж щастило більше, Агата — звикла до відмов. Тому її не особливо засмучували й відмови надрукувати її перший детективний роман. Після чергової невдачі вона просто пересилала свій рукопис до іншого видавництва.

Не спрацьовували навіть зв’язки. Її перший чоловік Арчі спробував домовитися з видавцем через спільного приятеля, проте відмова все одно прийшла, хоча, як згадує Крісті, була значно люб’язніше написана.

Врешті, видавництво «The Bodley Head» вирішило, що «Загадкову пригоду у Стайлзі» можна друкувати. Це була доволі крупна транснаціональна компанія з відділеннями в Британії та США, тож роман з’явився в обох країнах майже одночасно. «The Bodley Head» вкидали на ринок романи початківців і за результатами перших продажів вирішували, з ким із них мати справу надалі. Контракт, відповідно, був асиметричний і надавав видавцеві більше преференцій, ніж автору: будь-які гроші письменник міг отримати лише після повної реалізації тиражу його книжки, йому виплачували не відсоток від ціни, а фіксовану суму, нарешті, наступних 5 книг, якщо такі будуть написані, автор зобов’язувався надрукувати в тому ж видавництві.

Агата Крісті за кожної нагоди нарікає на видавців — проте вона любить свого літературного агента, кілька слів про якого ще попереду.

Звісно, наша авторка підписала перший контракт, хоч цілком усвідомлювала його несправедливість. Зрештою, вона не планувала писати наступних книжок й просто хотіла мати надрукованою першу. «Мене надрукують!» — ця радість заступала їй всі мінуси домовленості із видавцем.

Натомість видавець вдався до ще більшої хитрості й узагалі не заплатив авторці за її перший роман, скориставшись якоюсь зачіпкою у договорі. Лише коли, вже після виходу друком, «Загадкову пригоду у Стайлзі» серіалізували, тобто стали друкувати з продовженням у щотижневій періодиці, Крісті отримала мізерний гонорар у 25 фунтів (що приблизно дорівнює нашим сучасним 2000 грн). За кожну наступну книжку, видану за цим контрактом, письменниці поступово збільшували виплату, проте й за останню вона отримала не більше 50-ти фунтів.

Після такого фінансового дебюту Агата Крісті зробила те, що логічно зробити у такому випадку: змінила видавця, наголосивши в листі, що з нею повелися нечесно на старті. Тут можна висловити закономірну мораль і кивнути видавцям, щоб вони не проґавили свою Агату Крісті, нав’язавши молодому автору чи авторці здирницькі умови. Справа тут навіть не у принципі, а в логіці вільного ринку, де автор має змогу вибирати, що краще.

Оскільки на письменницю одразу ж посипалися пропозиції видань, серіалізацій, постановок та радіоп’єс, вона, щоб не заплутатися у всьому цьому потоці, робить другий логічний крок — знаходить літературного агента. У нас ще надто мало читачів, які б регулярно купували книги, та й самі видання коштують відносно мало (це якщо порівняти з тогочасною Англією). Тому літературних агентів, які живуть з відсотків, пропонуючи рукописи своїх авторів видавництвам, поки що не густо. У Лондоні на той час вже давно, ще від читацького буму XVIII сторіччя, існував цілий прошарок незалежних літературних агентів, а також крупні агентурні фірми. Агата Крісті вибрала перше: її агентом, як потім виявилося — назавжди, став Едмунд Корк.

Отож, від 30-х Крісті вже не має клопотів із видавцями, проте починає нарікати на податки, які суттєво зменшують гонорари. Втім уже перша книжка, якою зайнявся її літературний агент, принесла їй 500 фунтів (близько 40.000 грн), що дало їй можливість здійснити нереальну в уявленні письменниці мрію — зробити перший внесок за власний автомобіль. (Агата майже не вживала алкоголь, не палила, любила яблука, оперу й прекрасно водила авто). Надалі будь-яке оповідання Агати Крісті вартує видавцям 50-60 фунтів, а права на її пізні романи коштують близько мільйона за кожен.

Письменниця, поза тим, не змінює свого способу життя: пише, мандрує, їздить із чоловіком в археологічні експедиції. Права на свої книжки вона дарує друзям та знайомим, а також благодійним ініціативам, які дотепер ними користуються. Відрахування з кількох романів про Пуаро авторка подарувала своїй дочці Розалінд, а про міс Марпл — чоловікові Максу Мелловену, котрий пережив її на 2 роки. (Макс був на 14 років молодший за Агату). Остаточним спадкоємцем основного капіталу авторки став її внук Метью, а також окремо заснований благодійний фонд, що розпоряджається правами на видання її книг.

Агата Крісті неодноразово повторює в «Автобіографії», що написати книжку — це добрий спосіб заробітку, проте значно важливішим є процес вигадування та творчості. Вона не вважає себе достатньо практичною для полагодження видавничих справ, передоручаючи їх своєму літагентові. Їй надалі залишається тільки мандрувати й писати — такого життя хочеться побажати кожному доброму авторові.