Записано на кістках. Друге розслідування

6

Поки я міркував про те, що побачив за вікном спальні, Дункан попід котеджем зовсім не був задоволений. Здійнявся вітер, він штовхав автофургон, як човен у відкритому морі. Дункан ужив запобіжних заходів, поставив парафіновий обігрівач у куток, щоб той не перекинувся. Блакитне полум’я шипіло за кілька футів від місця, де, прилаштувавшись за маленьким столиком, сидів молодий констебль. І все ж, попри тісноту салону, так було краще, ніж ночувати в «рендж-ровері» або тулитися у дверях котеджу. «Ось куди Фрейзер, напевно, і посадив би його», — подумав Дункан. Ні, його бентежила не необхідність залишатись у фургоні.

Він просто не міг перестати думати про те, що лежить у котеджі.

«Усе чудово й прекрасно», — сміявся Фрейзер, але не він мав тут ночувати. Дункан звернув увагу, що сержант не запропонував посидіти з ним, коли приніс вечерю. Без сумніву, поспішав повернутися до бару, адже, судячи з його подиху, до чарки вже приклався. Дункан спостерігав, як зникають ліхтарі «рендж-ровера», з відчуттям, якого не мав з дитинства.

Не те щоб він боявся. Принаймні не аж дуже. Він сам жив на острові й знав, що на Льюїсі, варто лише виїхати зі Сторновея, знайдеться повно місць, де не зустрінеш жодної живої душі. Просто йому раніше ніколи не доводилося залишатися на самоті в такій порожнечі.

Та ще й зі спаленим трупом, що лежить на відстані якихось двадцяти ярдів[9].

Дункан не міг викинути з пам’яті видовище тих необпалених кінцівок та обпечених кісток. Як би це не сталося, колись ці останки були людиною. Жінкою, як каже доктор Гантер. Найстрашніше саме це: хтось, хто колись сміявся, плакав абощо, міг зрештою звестися до ось такого. Від цієї думки в хлопця побігли мурашки.

«Забагато фантазії, ось де твоя проблема. Вічно воно так». Він не був упевнений, чи ця властивість зробить його кращим, чи гіршим поліціянтом. Йому було недостатньо занотовувати факти, він завжди занурювався у всілякі «а що як». Не міг нічого із цим вдіяти, просто так голова працює. А що як жінка загорілася від контак­ту із чимось, про що науці не відомо? А якщо її вбили?

Що як вбивця все ще тут, на острові?

«Так, а що як ти нарешті припиниш себе лякати?» Дункан зітхнув і взяв підручник з кримінології, який прихопив із собою. Фрейзер теж міг із цього посміятися, але констебль мав намір стати колись детективом. І якщо він збирався щось зробити, то хотів зробити це так добре, як міг. «Дізнавайся про це якомога більше, і якщо чимось варто пожертвувати, хай буде так». На відміну від деяких знайомих, Дункан не мав нічого проти важкої праці.

Але сьогодні ввечері зосередитися було важко. Через деякий час він неспокійно відсунув підручник. «Постав чайник. Принаймні можна чаю заварити». Дункан думав, що його вже нудитиме від чаю, коли він закінчить це чергування.

Коли він підвівся, щоб наповнити чайник біля крихітної раковини, надворі раптово затихло. Вітер завмер, збираючись на силі для наступного штурму. Під час короткого затишшя Дункан почув ще один звук.

Його заглушило через секунду, коли шторм вдарив по фургону з новою силою, але Дункан був упевнений, що йому не здалося.

Звук автомобільного двигуна.

Хлопець виглянув у вікно, чекаючи блиску фар, які сповістили би про прибуття «рендж-ровера». Але темрява надворі була непорушна.

Дункан на мить замислився. Навіть якщо це звук від машини, що проїжджала дорогою, її вогні було б видно. Тобто або йому здалося, що він чує двигун…

Або хтось вимкнув фари, щоб приховати набли­ження.

«Трохи свіжого повітря мені все одно не завадить». Він натягнув куртку, прихопив свій важкий ліхтар і вибрався з фургона. Мало не ввімкнув ліхтар, але в останню секунду передумав. Якщо тут хтось крадеться, ­світло його викаже. Він повільно рушив до котеджу, орієнтуючись, коли вітер розганяв хмари, на короткі проблиски місяця. Ось перед ним окреслився чорний контур будівлі. Добре, що «маґлайт» такий важкий. Ліхтар завдовжки у фут і за міцний кийок зійде. «Може, це й не знадобиться», — сказав він собі, і саме тоді за котеджем спалахнуло світло.

Дункан завмер, серце закалатало. Він потягнувся до рації, щоб викликати Фрейзера, та зупинився. Надто багато шансів, що порушник його почує. Він знову рушив уперед. Побачив, що стрічка, якою запечатали двері, не пошкоджена. Притиснувшись до стіни, попрямував до рогу будинку.

Завмер, прислухаючись. Почувся скрегіт, щось протягнуло по каменю, потім шелест, наче хтось пробирається високою травою. Без варіантів.

Точно хтось є.

Дункан стиснув ліхтар, напружився. «Спокійно». Глибоко вдихнув, ще раз. «Добре, готуйся…»

Вискочивши за ріг, він увімкнув ліхтар на повну.

— Поліція! Залишайся на місці!

Пролунала перелякана лайка, хтось помчав геть. Дункан рушив за втікачем, мокра трава чіплялася за ноги. Не встиг він відійти, як постать раптом перечепилася й стрімголов упала.

Схопивши втікача за плече, Дункан потягнув ліхтар і спрямував промінь в обличчя.

Меґґі Кесіді зиркнула на нього, мружачись від яскравого світла.

— Відчепись від мене! O mo creach[10], здається, я зламала ногу!

Дункан відчув суміш полегшення й розчарування. І почуття провини. Допомагаючи репортерці підвес­тися, він зрозумів, що вона ледь дістає йому до плеча.

— Ти своїми криками до смерті мене налякав! — буркнула вона. — Молися, щоб нога в мене лишилася цілою, бо подам до суду.

— Що ви тут робите? — Дункан намагався не допустити в голос ноток виправдовування.

Вона лише секунду помовчала.

— Думала, приїду гляну, як ти тут, — всміхнулася Меґґі. — Не дуже весело застрягнути в такій халупі.

— То чого ви зазирали у вікно котеджу?

— У фургоні світло не горіло. Я вирішила, що ти можеш бути там.

Він помітив, як вона намагається щось запхати до кишені.

— Що у вас там?

— Нічого.

Але ліхтарик поліціянта вже висвітив мобільний телефон, який вона затисла в руці.

— Вам звідси не вдасться нікому подзвонити, — сказав Дункан. — Ви ж не збиралися фотографувати, правда?

— Ні, звичайно, ні…

Він простягнув руку.

— Слухай, у мене все одно нічого не вийшло, гаразд? — запротестувала вона.

— Тоді ви не проти показати мені, правда?

Плечі Меґґі опустилися. Вона показала йому екран.

— Усе одно толку нема, — пробурмотіла вона, відкриваючи два розмиті та засвічені кадри.

Як він пояснив пізніше, Дункан не думав, що вони будуть корисні. Навіть він не міг зрозуміти, що це таке. Але все одно змусив репортерку видалити їх.

— І решту.

— Це все, кажу тобі.

Він просто дивився на неї. Роздратовано зітхнувши, вона показала йому інші фотографії.

— Мабуть, забули про цей, еге ж? — весело сказав він, коли побачив ще один розмитий знімок котеджу.

— Тепер задоволений? — запитала вона, видаляючи кадр. — Тож що ти зробиш? Заарештуєш мене?

Дункан міркував про те саме. Він навіть не був упевнений, що Меґґі порушила закон. Вона насправді не перетинала обмежувальну стрічку. Крім того, він мусив визнати, що щось йому в ній подобається.

— Ви дасте мені слово, що більше не спробуєте сюди лізти? — запитав він авторитетним (він сподівався) тоном.

— Я не буду, чесно. Ой. — Вона здригнулася, коли перемістила вагу на ногу.

— Ви цілі? — запитав Дункан.

— Я можу ходити, але це не твоя заслуга. То можна мені йти?

Він вагався.

— Де ваша машина?

Вона жестом показала назад, на ґрунтовку.

— Залишила біля дороги.

— Ви впевнені, що впораєтеся?

— Наче ти так переймаєшся, — гарикнула вона. — Дійду.

Усміхаючись сам до себе, Дункан дивився, як маленька постать шкутильгає стежкою, а перед нею стрибає промінь ліхтарика. Переконавшись, що репортерка пішла, констебль повернувся до фургона. Увій­шовши всередину, помітив біля дверей грудку бруду. Раніше наче не було. «А щоб тому Фрейзеру. Ніг не міг витерти».

З думкою про Меґґі Кесіді хлопець поставив чайник.

Машина Меґґі стояла десь ярдів за п’ятдесят, на узбіччі траси. Її кульгання зникло, щойно вона вибралася з поля зору Дункана, але брови репортерки так і були насуплені, коли та підійшла до старого «фольксваґена-­міні». Бабусина машина — стара шкарабайка, але краще, ніж нічого. Вона плюхнулася на водійське сидіння й перевірила мобільник. Попри те що Меґґі видаляла фотографії власноруч, вона все одно не могла не переконатися, чи ті справді зникли. Таки зникли.

— Срака! — вигукнула вона.

З огидою кинувши телефон у сумочку, Меґґі дістала диктофон і почала запис.

— Коротше, тільки час згаяла, — говорила вона в мік­рофон. — Так і не встигла як слід роздивитися труп. Щоб я ще раз спробувала грати в командос.

Похмурий погляд згас, з’явилася крива посмішка.

— Однак, мушу визнати, я дуже поспішала. Мені не було так страшно, відколи я впісялася, граючи в хованки в молодшій школі. Боже, а як той малий констебль на мене накинувся! Як там його? Дункан, начебто так вони його називали. Дурило завзяте, але принаймні хоч на людину схожий. А нічого, милий, як подумати. Цікаво, в нього хтось є?

З усмішкою вона зберегла запис і завела машину. Фари розсікли темряву, вихлопна труба відригнула газ, Меґґі вирулила на дорогу. Нездоровий кашель двигуна на трасі минув, затріскотіли передачі й знову запала нічна тиша.

Мить усе було спокійно. Тоді поруч із місцем, де стояв «міні», якась тінь відірвалася від землі й повільно попрямувала в темряву.