Записано на кістках. Друге розслідування

7

Неспішне денне світло саме прозирало в небі, коли наступного ранку я приймав душ і голився. За ніч дощ не вщух, але я сподівався, що з останками все гаразд. Вони пролежали там уже кілька тижнів, і не було підстав припускати, що розвалений дах котеджу не протримається ще кілька днів, навіть за такої погоди. Попри це я відчув би полегшення, якби ми змогли перенести їх у якесь безпечніше місце.

Я погано спав після того, як прокинувся від сновидіння. Почувався розбитим і втомленим, коли пере­глядав свої електронні листи, щоб перевірити, чи нарешті надійшли від Воллеса файли зниклих безвісти. Усього прийшло п’ять, зараз не було часу дивитися, тому я зберіг їх на жорсткий диск ноутбука та пішов снідати.

Бар тут був також за їдальню. Я майже закінчив їсти, коли увійшов Фрейзер. Очі червоні й похмільні, запах нерозщепленого алкоголю чутно навіть через стіл. Повернувшись із котеджу напередодні ввечері, він улаштувався в барі, сповнений найсерйозніших намірів. Я залишив його там, коли йшов спати, і, судячи з його зовнішнього вигляду, вечір у нього вдався. Я намагався не всміхатися, коли він обережно сьорбав чай.

— У мене в сумці є аспірин, — запропонував я.

— Я в нормі, — гаркнув сержант.

Він з нудотним виразом обличчя розглядав тарілку з яєчнею, беконом і ковбасою, яку поставила перед ним Елен. Нарешті, схопивши ніж і виделку, почав їсти з рішучістю марафонця.

— Вам ще довго? — запитав я. Я дуже хотів почати, усвідомлюючи, які короткі дні тут у цю пору року.

— Ні, — пробурмотів він, колупаючи яєшню. Рука тремтіла, жовток стікав з ложки.

Елен прибирала мою тарілку зі столу.

— Якщо хочете, можете взяти мою машину. Мені вона сьогодні не потрібна.

— Гарна ідея, — одразу погодився із повним ротом Фрейзер. — Все одно мені тут, у селищі, ще дещо потрібно зробити. Почати розпитувати, чи хтось знає цю мертву жінку.

Про те, що тіло належало жінці, загалу ще не повідомляли. Я глянув на Елен і побачив, що його обмовку помічено. Вона із розумінням кинула на мене погляд. Сержант їв далі, не звертаючи уваги.

— Якщо ви готові, я дам вам ключі від машини.

Я пішов за нею з бару.

— Послухайте, те, що сказав сержант Фрейзер… — почав я.

— Не хвилюйтеся, я нічого не скажу, — усміхнулася вона, йдучи на кухню. — Керуєш готелем — вчишся зберігати секрети.

Кухня виявилася одноповерховою прибудовою, набагато новішою, ніж решта готелю. На старій газовій плиті розташувалися важкі каструлі, почорнілі від використання, високий сосновий буфет був заповнений різноманітним посудом. Маленький портативний газовий камін шипів біля великого дерев’яного столу, на якому лежала дитяча книжка-розмальовка та набір олівців. Елен покопирсалася в шухляді, знайшла ключі від машини та вивела мене через двері на маленький двір. Балони з пропаном, схожі на помаранчеві бомби, стояли біля стіни в дротяній клітці. На під’їзній доріжці біля них чекав старий «жучок».

— Він не дуже показний, але надійний, — вона віддала мені ключі. — І ось ще термос чаю й сендвічі. Думаю, ви не захочете повертатися сюди на перекус.

Я з вдячністю взяв пакунок. «Фольксваґен» скреготів і скиглив, коли я його заводив, але зрештою весело загур­котів. Від учора погода не покращилася: сіре небо, вітер і дощ. Але принаймні сьогодні вранці селище ожило.

На вулиці були люди, дітлахи скупчилися біля брами маленької, але нової на вигляд школи. Я шукав Анну, проте не міг її розрізнити серед парок і дафлкотів. Дітей зустрічав чоловік у гостроверхій вовняній шапці, його нездорова худорба впадала в око, попри грубе пальто. Він зупинився й витріщався на мене, коли я проїжджав повз. На мій кивок не відповів, тільки відвів погляд.

Отже, я виїхав із селища, минаючи пагорб із Бодах-­Руною, стародавнім каменем, який показав мені Броуді. Острів не можна було назвати мальовничим, але він таки справляв враження: край пагорбів і темних торф’яних боліт, усіяних вівцями. Єдиною ознакою житла за межами селища був великий будинок, що, як я тепер знав, належав Страканам. Вогні у вікнах вже не горіли, але все одно це була найвеличніша будівля, яку я бачив на острові. Гранітні стіни з башточками та решітчасті вікна, вивітрені атлантичними вітрами, — навколо них панувало відчуття незмінності.

Коли я приїхав, «вольво» Броуді вже стояв біля котеджу. Колишній інспектор з Дунканом сиділи в автофургоні, на маленькій конфорці посвистував чайник. У тісному салоні пахло несвіжим тілом й парами парафіну.

— Доброго ранку, — привітався Броуді, коли я уві­йшов. Він сидів на пошарпаному диванчику, що стикав­ся з відкидним столом. Стара собака дрімала біля ніг.

Чомусь я не здивувався, знайшовши його тут. Можливо, цей чоловік вийшов на пенсію, але він не здався мені людиною, яка могла б залишитися осторонь після відставки.

— Сержант Фрейзер не з вами?

— У нього справи в селищі.

Вираз обличчя в нього був несхвальний, але він нічого не сказав.

— Ви не заперечуєте, що я знову тут? — запитав колишній інспектор, ніби читаючи мої думки. — Я розмовляв із Воллесом сьогодні вранці. Він сказав, це на ваш розсуд.

— У такому разі я згоден.

Тепер, коли Воллес знав, що Броуді не перебільшував, повідомляючи про тіло, я припустив, що він, мабуть, зрадів, що колишній інспектор готовий долучитися до справи. Якщо вже на те, я теж. Хай там як воно Фрейзеру проти шерсті, але не завадить мати під рукою когось із досвідом Броуді.

Дункан позіхнув — юнак вочевидь погано спав, — і з ентузіазмом дитини на Різдво почав розгортати сендвіч з беконом і яйцем від Елен.

— Здається, учора ввечері в нас був гість, — сказав мені Броуді, багатозначно дивлячись на нього.

З повним ротом Дункан описав спробу Меґґі Кесіді сфотографувати останки.

— В неї нічого не вийшло, — наполягав він. — І я змусив її пообіцяти, що вона більше не намагатиметься.

Броуді скептично звів брову, але нічого не сказав. На столі перед Дунканом лежав товстий підручник з криміналістики, із закладкою на перших кількох сторінках.

— Вчився? — запитав я.

Він почервонів.

— Не зовсім. Просто щось почитати, знаєте.

— Дункан каже, що хоче подати заявку у відділ карного розшуку, — додав Броуді.

— Зрештою, — швидко проговорив зніяковілий Дункан, — я ще не приділяв цьому достатньо часу.

— Не завадить знати, що ти хочеш робити, — сказав Броуді. — Я розповідав йому про кілька справ, у яких працював із його батьком, але, здається, це його не відлякало.

Дункан посміхнувся. Залишивши їх теревенити за чаєм, я відкрив кейс, який прихопив із собою. Усередині був мій польовий набір, те, що я завжди брав на роботу.

Диктофон для запису, одноразовий комбінезон, взуття та маски, латексні рукавички, лопатки, пензлі, а також два сита різного розміру. І пластикові пакети для доказів. Багато-багато пакетів для доказів. Мені мало вистачити кількох останніх пар одноразових рукавичок і комбінезонів, більшість із яких я використав на роботі в Ґрампіанах. Комбінезон був дуже великий, одягався поверх пальта. Я насилу нап’яв його, взув захисні бахіли поверх черевиків, насамкінець натягнув латексні рукавички поверх пари шовкових підкладок. Зазвичай я носив із собою хімічні грілки для рук, щоб працювати надворі, але вже витратив їх усі на попередній справі. Доведеться терпіти зашпори в пальцях.

Дункан спостерігав, як я готуюся. Відклав сендвіч.

— Вас це не бентежить? Я маю на увазі роботу з трупами?

— Не будь зухвалим, хлопче, — докорив Броуді.

Констебль зніяковів.

— Вибачте. Я не хотів…

— Усе гаразд, — заспокоїв я його. — Хтось має це робити. Що ж до решти… До цього звикаєш.

Але його слова застрягли в пам’яті. «Вас це не бентежить?» Легкої відповіді не було. Я добре усвідомлював, що багато людей вважають мою роботу жахливою, але то була моя робота. І те, чим я був.

То що ж я відчував, коли виконував свою роботу?

Це запитання все ще крутилося в моїй голові, коли я вийшов із трейлера й побачив лискучий сріблясто-­сірий «сааб», що прямував трасою до котеджу. На звук вийшли Броуді та Дункан. «Сааб» зупинився біля «жучка».

— Що в біса він тут робить? — роздратовано запитав Броуді, коли Стракан вийшов з машини.

— Доброго ранку, — привітався гість. Слідом за ним із «сааба» вискочив його золотистий ретривер.

— Заберіть ту собаку в машину! — кинув Броуді.

Ретривер пильно принюхувався.

Стракан потягнувся, щоб узяти пса, але той уже почув запах та стрілою помчав до котеджу.

— Чорти б його схопили! — вилаявся Броуді й кинувся напереріз.

Колишній інспектор виявився напрочуд швидким для людини його ваги й віку. Він схопив пса за нашийник, коли той мчав повз нього, намагаючись ухилитися. Різко потягнув назад, ледь не підняв над землею, відтягнув до себе.

Підбіг вражений Стракан:

— Боже! Вибачте!

Броуді тримав ретривера за нашийник, натягуючи його так, що передні лапи відірвалися від землі. Пес скавчав і борсався.

— Що в біса ви робите? Ви що собі думаєте?

— Я сказав, що перепрошую. Зараз заберу.

Стракан простягнув руку, але Броуді не віддав со­баку. Пес був великий, інспектор легко, без зусиль, тримав його за нашийник, і хватка була така міцна, що пес уже задихався, звиваючись та намагаючись ви­вільнитися.

— Я сказав, що забираю його, — повторив Стракан, уже рішучіше.

На мить я подумав, що Броуді не збирається відда­вати собаку. Та він штовхнув тварину до Стракана.

— Вас тут не має бути. Ані вас, ані клятого пса!

Стракан заспокоював свого вихованця, притримуючи його за нашийник.

— Вибачте. Я не хотів його випускати. Просто хотів побачити, чи зможу якось допомогти.

— Можете повернутися в машину й поїхати. Це справа поліції, а не ваша!

Але тепер Стракан і сам почав злитися.

— Дивно, я гадав, ви вже вийшли у відставку.

— Я маю дозвіл бути тут. А ви — ні.

— Можливо, ні, але це все одно не дає вам законного права вказувати мені, що робити.

Щелепи Броуді рухалися, він ледь стримувався.

— Констебль Маккіні. Чому б вам не провести цього джентльмена до його машини?

Украй схвильований Дункан випростався перед Страканом.

— Нема потреби. Я йду, — сказав Стракан. Щоки його вкрилися плямами, але тепер він начебто заспокоювався. Всміхнувся до мене, немов вибачливо, старанно ігноруючи Броуді.

— Доброго ранку, докторе Гантер. Даруйте, що так сталося.

— Все гаразд. Просто краще, щоб сюди не сходилося багато людей, — відказав я.

— Звісно, ні, я все розумію. Але якщо я можу чимось допомогти, дайте мені знати. — Він легенько смикнув нашийник пса. — Ходім, Оскаре, погане хлопчисько.

Броуді із суворим і невблаганним обличчям спостерігав, як той веде собаку до машини.

Дункан, затинаючись, пробурмотів:

— Вибачте, я не був певний, чи мені потрібно…

— Не треба перепрошувати. Мені не варто було так втрачати самовладання. — Броуді вийняв із кишені пачку цигарок і запальничку, вочевидь ще розбурханий.

У фургоні закипів чайник.

Я почекав, поки Дункан забереться до фургона, щоб зробити чай, та звернувся до Броуді:

— Вам не дуже подобається Стракан, правда?

Броуді посміхнувся.

— А це в око впадає, еге ж? — Він дістав цигарку з пачки, подивився на неї з огидою. — Брудна звичка. Відмовився, коли вийшов на пенсію. Але, схоже, почав знову.

— Що ви проти нього маєте?

Він запалив цигарку й довго затягувався, видихаючи дим, наче його це обурювало.

— Я не схвалюю його манери. Привілейовані типи, які думають, що мають гроші й можуть робити, що їм заманеться. І то ж не сам заробив, а дістав у спадок. Його родина заробила свої статки, видобуваючи золото в Південній Африці під час апартеїду. Думаєте, вони там хотіли ділитися зі своїми тамтешніми робітниками?

— Ви не можете звинувачувати його в тому, що зробила його сім’я.

— Може й ні. Але, як на мене, він надто самовпев­нений. Ви бачили, як він учора ввечері поводився в барі, купував усім напої, зачаровував Карен Тейт. Така дружина, а він ще очима накидає.

Я згадав, як Фрейзер розповідав мені, що Броуді покинула дружина, й подумав, що його неприязнь до Стракана могла бути забарвлена заздрістю.

— Але ж він так багато зробив для острова. Я чув, що поки він сюди не приїхав, Руна рухалася в тому ж напрямку, що й Сент-Кілда.

Броуді трохи помовчав. Його бордер-колі визирнула з дверей фургона, вийшла назовні. Її задні лапи затерпли від артриту. Старий інспектор погладив собаку по голові.

— Один переказ про Сент-Кілду завжди змушує мене задуматися, чи те, що там сталося, не було для них найкращим варіантом. Перед тим як покинути острів, мешканці вбили своїх собак. Усіх. І лише двох приспали. Решті прив’язали на шиї каміння і кинули в гавань. Своїх собак. — Він похитав головою. — Ніколи не міг зрозуміти, чому люди так вчинили. Але вважаю, що в них була причина. Я досить довго був поліціянтом, тому розумію: що б люди не робили, завжди є причина. І так чи так, це зазвичай особистий інтерес.

— Ви ж не можете вважати, що для Руни було б краще залишитися безлюдною?

— Ні, мабуть, ні. Стракан зробив острів комфортнішим для людей, треба віддати йому належне. Кращі будинки, кращі дороги. Ніхто про нього поганого слова не скаже. — Він знизав плечима. — Я просто не вірю, що все це задурно. Завжди є ціна, яку треба сплатити.

Я подумав, чи не забагато в цьому цинізму.

Стракан допомагав острову, а не експлуатував його.

Але Броуді був не першим поліціянтом серед моїх знайомих, який настільки закам’янів від впливу темного обличчя людства, що не міг побачити його світліший бік.

Знову ж таки, він може бути проникливішим суддею людських характерів, ніж я. Чоловік, якого я колись хибно вважав другом, сказав мені, що я краще розумію мертвих, ніж живих, і, можливо, мав рацію. Принаймні мертві не брешуть і не зраджують.

Тільки зберігають свої таємниці, якщо ви не знаєте, як їх розшифрувати.

— Мабуть, мені вже слід розпочинати, — сказав я.

***

У денному світлі котедж привабливішим не став. Темрява приховувала руйнування та вбогість. Дах похилився, подекуди зяяв дірами, а тріснуті шибки вкрилися десятиліттями густого бруду. Позаду височів величезний масив Бін-Туїріду, безформна купа каміння, вимазана брудними слідами снігу.

Від вхідних дверей до кімнати, де лежали згорілі останки, протягнувся коридор зі стрічки. Стеля над ними, здавалося, могла ось-ось обвалитися, хоча на попіл і кістки дощ іще не протік. У тьмяному світлі, що просочувалося крізь вікно, останки здавалися ще жалюгіднішими, ніж я пам’ятав.

Я відступив і роздивився їх, знову вражений жахливою невідповідністю необпалених руки й ніг. Але попри все жахіття, м’які тканини, що розкладаються, це несподіваний подарунок для того, хто розслідує смерть у пожежі. Вони допоможуть проаналізувати леткі жирні кислоти, установити час, що минув з моменту смерті, а також надати відбитки пальців і ДНК. Зрештою, допоможуть ідентифікувати невідому жінку.

Оскільки це не місце злочину, як силувався довести Воллес, у мене не було реальних причин розставляти мітки навколо останків. Це зазвичай робиться, щоб зафіксувати положення кожного знайденого речового доказу. Але я все одно виконав цю процедуру. Кілочків у кам’яну підлогу не ввіб’єш, але я мав просвердлені дерев’яні бруски.

Розташувавши їх квадратом навколо тулуба, я поставив у кожен по кілочку. Поки натягнув сітку нейлонового шнура між ними, руки в тонких латексних рукавичках заніміли й замерзли. Потерши їх, щоб повернути трохи відчуття, я взявся за лопатку й тонкий пензлик, щоб зчистити покривний шар талькоподібного попелу.

Поступово оголилося те, що залишилося від карбонізованого скелета.

Наше життя, а іноді й смерть, — це історії, записані на кістках. Вони надають чіткий запис про травми, нехтування власним здоров’ям чи жорстоке поводження. Але для того щоб знайти те, що тут написано, мені спочатку потрібно це побачити. Повільна, копітка справа. Опрацьовуючи по одному квадрату сітки, я обережно видаляв і просіював попіл, наносив на міліметровий папір розташування фрагментів кісток і всього, що знайшов, запечатував усе в пакети для доказів.

Час минав непомітно. Думки про холод, про Дженні, про все зникли. Світ звузився до купи попелу та висохлих кісток, тож я здригнувся, коли почув, як хтось кашляє позаду мене.

Я підвів очі й побачив у дверях Дункана.

Він підняв кухоль із чаєм, над яким клубочилася пара.

— Я подумав, вам, мабуть, не завадить.

Я подивився на годинник: вже близько третьої. Я працював до обіду, не помічаючи цього. Випростався, здригнувся, запротестували м’язи спини.

— Дякую. — Я підійшов до Дункана, знімаючи рукавички.

— Щойно дзвонив сержант Фрейзер і хотів дізнатися, як у вас справи просуваються.

Фрейзер ненадовго з’явився, але не затримався, стверджуючи, що йому потрібно продовжити опитування місцевих жителів. Коли він пішов, Броуді вголос розмірковував, скільки таких опитувань відбуватиметься в барі готелю. Я подумав, що чимало, але не озвучив цього.

— Повільно, — відповів я Дункану, вдячно дозволяючи гарячому кухлю зігріти мої замерзлі руки.

Він затримався у дверях, розглядаючи останки.

— Як ви думаєте, скільки ще часу знадобиться?

— Важко сказати. Потрібно просіяти багато попелу. Але, мабуть, я закінчу щонайпізніше до завтрашнього ранку.

— То ви, ну, розумієте… щось уже знайшли?

Схоже, йому було справді цікаво. За інструкцією, я мав би спочатку доповісти Воллесу, але не бачив нічого поганого в тому, щоб розповісти Дункану щось із того, що дізнався.

— Ну, я можу підтвердити, що це точно жінка, молодша за тридцять, біла і зростом близько п’яти футів і шести-семи дюймів.

Він дивився на обгорілі кістки.

— Серйозно?

Я вказав на стегна, вже очищені від попелу.

— Якщо тіло жіноче, то вік часто можна визначити за кістками тазу. У підлітка, незрілої людини, лобкова кістка майже гофрована. З віком у жінки вона починає вирівнюватися, а потім руйнуватися. Ця досить гладенька, тож вона не була підлітком, але й недостатньо доросла для справжнього зносу. Це означає, що їй далеко за двадцять, але не більш як тридцять.

Я вказав на одну з довгих стегнових кісток. Вона пережила пожежу краще, ніж більшість менших, але поверхня була почорніла, вкрита тонкими лініями теплових розломів.

— Беручи до уваги довжину стегнової кістки, можна отримати приблизне уявлення про зріст, — сказав я. — Щодо раси, багато зубів тріснули або випали, але їх залишилося достатньо, щоб побачити, що вони були більш-менш вертикальними, а не виступали вперед. Отже, вона була білою, а не чорною. Я поки що не можу повністю відкинути ймовірність того, що вона не була азійкою, але…

— Але на Гебридах небагато азійців. — Дункан закінчив замість мене й був дуже задоволений собою.

— Правильно. Отже, ми, ймовірно, дивимося на білу жінку років 25—27, з великими кістками. І я знайшов у попелі металеві ґудзики разом із тим, що залишилося від блискавки та гачка для бюстгальтера. Тобто вона не була голою.

Дункан кивнув, достатньо розумний, щоб зрозуміти, що це означає. Той факт, що вона була одягнена, не є переконливим, але якби вона була оголеною, то, ймовірно, ми б розглядали сексуальне насильство. І тому вбивство.

— Тоді, схоже, це точно був нещасний випадок, еге ж? Вона просто опинилася надто близько до вогню, щось таке? — У голосі юнака відчувалося розчарування.

— Схоже на це.

— А могла вона сама це зробити? Навмисно, я маю на увазі?

— Ви маєте на увазі самогубство? Сумніваюся. Вона б використала прискорювач, та, як я вже сказав, прискорювач не спричинив би такого результату. І десь поруч була б каністра, а її немає.

Дункан потер потилицю.

— А як щодо, е-е, знаєте, рук і ніг? — ошелешено запитав він.

Я чекав цього. Але світло, що пробивалося крізь брудне віконне скло, вже починало тьмяніти, а я мав ще багато чого зробити.

— Я дам вам підказку. — Я вказав на жирний коричневий залишок, який вкривав почорнілу від диму стелю. — Пам’ятаєте, що я про це сказав?

Дункан подивився на стелю.

— Що це був жир, коли тіло згоріло?

— Правильно. Це ключ. Погляньмо, чи ви зможете ним скористатися. — Я осушив кухоль і повернув його констеблю. — Гаразд, мені треба продовжувати.

Але коли він пішов, я не відразу взявся до роботи. Тепер, коли очищено більшу частину покривного шару попелу, я міг почати видаляти вцілілі кістки, поміщаючи їх у пакети для пізнішого належного дослідження.

Попри те що я працював максимально ретельно, я не знайшов нічого, що вказувало б на підозрілу смерть.

Жодних видимих слідів ножа на кістці, жодних інших ознак скелетної травми чи рани. Я навіть знайшов поховану в попелі під’язикову кістку, витончену підко­воподібну, яка так часто ламається під час удушення. Кістка вигоріла майже до стану крихкого порошку, тако­го делікатного, що найменший поштовх міг її зламати, але вціліла.

То чому я все ще відчував, що чогось бракує? Різкий порив вітру з дірявого даху охолодив мене, а я стояв, дивлячись на останки. Я підійшов туди, де на підлозі лежав скошений череп, весь у тріщинах від теплових розломів. Череп складається з окремих пластин, які стикаються одна з одною, як лінії геологічного розлому. В одному з них вибух залишив дірку розміром майже з кулак — на потиличній кістці позаду тімені. Навколо нього на підлозі лежали невеликі уламки кісток, які вилетіли, коли вибухнули гарячі гази. Це було ще одним свідченням того, що пошкодження виникло під час пожежі — якби пробоїна була спричинена ударом, осколки були б занесені всередину, у порожнину черепа.

І все ж щось у черепі мене непокоїло, щось на кшталт настирливого нервового свербіння. Майже мимоволі я знову почав розглядати його. Наче за злим умислом, денне світло згасало дедалі швидше. Вчора я уникав роботи вночі, бо не хотів наробити помилок. Тепер я відчув, що припущуся ще більшої, якщо цього не виконаю. Я переставив прожектор, але він усе одно був недостатньо яскравий для моїх цілей.

Діставши свій ліхтар, я поставив його на підлогу, щоб він світив у зівущу порожнину черепа. Світло моторошно полилося з порожніх очниць, коли я звернув увагу на осколки кісток, що лежали на підлозі. Більшість з них були крихітними, не більшими за мій ніготь. Я вже записав їхні позиції на міліметровому папері, але тепер, наче огидний пазл, намагався зібрати їх докупи.

Це було те, що я зазвичай намагався робити лише в лабораторії, де мені на допомогу приходили відповідні затискачі, пінцети та збільшувальні лінзи. Тут не було навіть столу, а мій прогрес уповільнювався через занімілі пальці. Однак я поступово збирав фрагменти докупи, доки не склав значну частину.

І тоді я це побачив.

Удар, досить сильний, щоб зламати черепну коробку, призводить до блискавичних переломів, що поширюються від місця контакту. Зазвичай їх важко не помітити, і я не бачив жодних їхніх ознак. Але я шукав не в тому місці. Фрагменти з’єдналися, щоб виявити рвану павутину тріщин. Характерні зигзагоподібні лінії, які міг спричинити лише сильний удар, достатньо сильний, щоб зламати кістку, не зламавши її.

Череп тріснув у вогні, все так, але саме там, де він уже був ослаблений.

Я обережно поклав уламки кісток на землю. Броуді весь час мав рацію. Це не нещасний випадок.

Цю жінку було вбито.