Записано на кістках. Друге розслідування

16

Знову задощило — на решту ночі. Потоки води перетворювали те, що залишилося від будівлі клубу, на нерівний курган сірого та чорного попелу. Пасма диму здіймалися над згарищем, їх розвіював вітер. Один куток частково вцілів: кілька футів обгорілої деревини, яка далі переходила в ніщо. Місцями крізь купу уламків все ще стирчали впізнавані фігури: куток сталевої шафи, запеченої вогнем, ніжки скелета крісла, які про­бивалися крізь попіл, наче мертві гілки крізь сірий сніговий замет.

Похмуру картину доповнювали темні важкі хмари, що вкривали вершини невисоких пагорбів. Дощ лляв майже горизонтальними потоками. І шторм, здавалося, посилився, кидаючись на все на своєму шляху, що здавалося навмисним з його злою волею.

Броуді, Фрейзер і я вийшли до клубу, щойно розвиднилося. Я почувався виснаженим. Спав менш як чотири години, все тіло боліло. Вивернуте під час втечі з вогню плече невблаганно пульсувало. Того ранку я ледве впізнав себе в дзеркалі, коли взявся голитися. Шкіра обличчя вигоріла від сонця, вкрита дрібними порізами — сліди уламків скла, що розлетілися під час вибуху. Підпалені брови й вії надавали мені дивного, здиво­ваного виразу.

Проте, як сказав Стракан, могло бути значно гірше.

Броуді з Фрейзером стояли позаду мене, поки я розглядав дим над уламками. Згідно з правилами, я мав зачекати, доки пожежний інспектор переконається, що будівля безпечна, але коли це має статися, невідомо. У мене не було ілюзій, що останки Дженіс Дональдсон змогли пережити своє друге спалювання.

Але мені доведеться переконатися в цьому особисто.

Дощ падав, ніби небо було створене з води, утрамбовував попіл і зволожував його зовнішній шар до чорної каші. І все ж він ще не здолав вогонь повністю. Руїни тліли зсередини. Я відчував тепло від них на своєму обличчі, контраст із холодом на спині.

— Ви думаєте, щось ще лишилося неушкоджене? — запитав Броуді.

— Не думаю. — Голос у мене ще хрипів від диму.

Фрейзер роздратовано зітхнув. Під дощем він здавався якимось пошарпаним і жалюгідним.

— То навіщо клопотатися?

— Щоб переконатися, що не залишилося.

Я міг розгледіти один почорнілий куток мого кейса, що стирчав із попелу того, що колись було медпунктом. Кейс був відкритий, а його вміст перетворився на обвуг­лені залишки. Відразу за ним виднівся столик-візок з іржостійкої сталі, де я працював над черепом Дженіс Дональдсон. Візок лежав на боці, наполовину похований під залишками даху. Черепа та щелепи ніде не було видно, але надії я не плекав. Від удару кальциновані кістки мали розбитися на порох. Можливо, кілька зубів уціліло, але не більше. Так чи так, залишалося чекати, доки прибуде експертно-криміналістична група, яка зможе просіяти уламки. Для належного пошуку знадобиться більше ресурсів, ніж є в мене.

Я стер з обличчя шматок рознесеного вітром попелу, обережно пробрався до холодильника. Рука мертвої жінки була всередині, тож існував шанс, що ізоляція її захистила. Але коли я розчистив уламки, ця надія швидко зникла. Біла емаль холодильника вигоріла, гумовий ущіль­нювач розплавився, дверцята відчинилися й віддали вміст вогню. Від руки Дженіс Дональдсон залишилася лише кістка, розпечена до темно-карамельного кольору.

Окремі суглоби пальців розсипалися, на них згоріла сполучна тканина. Вони лежали на дні холодильника, ще гарячі на дотик. Я вибрав їх, давши їм трохи охолонути, перш ніж помістити в пакет.

Усі мої невикористані пакети з доказами були в кейсі з обладнанням. Вони згоріли в полум’ї разом з усім іншим, але я приніс із готелю пачку пакетів для заморозки. Коли я зібрав те, що залишилося від руки, в один із них, то знову приєднався до Броуді з Фрейзером.

— Оце й усе? — запитав Фрейзер, примружившись на сумку.

— Оце й усе.

— Навряд чи варто було клопотатися.

Я проігнорував його й пішов туди, де в руїнах клубу все ще стояла вертикальна частина чорної деревини. Дерев’яний брус обвуглився. До нього були прикріплені яскраві мідні дроти — усе, що залишилося від елект­ричної проводки клубу. Пластикова ізоляція навколо міді згоріла, але самі дроти вціліли, прикріплені скобами до дерев’яної стійки.

Судячи з розташування, вони живили вимикач біля входу. Коли я побачив їх, у мене зародилося уявлення, надто слабке, щоб назвати підозрою. Мені вдалося втекти з охопленого полум’ям залу лише тому, що вогонь не поширився до дверей. Отже, все, мабуть, почалося з дальнього боку, навпроти того місця, де я зараз стояв. Я почав обходити руїни клубу, пробираючись у дальній кінець.

— Що тепер? — роздратовано запитав Фрейзер. Броуді нічого не сказав, просто замислено дивився.

— Хочу дещо перевірити.

Я сказав собі, що, мабуть, марно витрачаю час, оглядаючи попіл і уламки, де стояла задня стіна. Потім щось привернуло мій погляд. Присівши, я обережно змахнув попіл і відкрив те, чого сподівався не побачити.

Маленькі калюжі розплавленого металу виблискували на тлі обвугленої деревини.

У мене мороз пройшов поза шкірою. Я надивився достатньо пожеж й дуже добре знав, що вони означають.

Ця пожежа не була випадковістю.

І тоді мені спало на думку дещо гірше, про що я навіть не думав до цього моменту. «О боже».

Усвідомлення нової нагальної потреби погнало мене назад до Броуді з Фрейзером. Та все одно я почув, як наближається машина, і побачив, як пошарпаний «фольксваґен-міні» Меґґі Кесіді підстрибує дорогою в нашому напрямку. Гіршого моменту для неї не придумати. Вона вилізла, маленька, як завжди, у своєму великому червоному пуховикові.

— Доброго ранку, панове, — весело привіталася Меґ­ґі. — Чула, хтось вчора ввечері влаштував барбекю.

Фрейзер уже крокував до неї.

— Це заборонено. Назад до машини. Негайно!

Вітер розчахнув її пальто, обгорнув навколо неї, наче кокон, а вона вже простягла свій диктофон, ніби відлякуючи поліціянта. Обличчя репортерки було знервованим, але вона з усіх сил намагалася це приховати.

— То так? Чому це?

— Бо я так кажу.

Вона похитала головою з удаваним жалем.

— Вибачте, неправильна відповідь. Я проспала весь шарварок минулої ночі й не збираюся втратити новини зараз. Можливо, якби ви сказали мені кілька слів, о, скажіть про те, як зараз триває розслідування вбивства, і як, на вашу думку, почалася пожежа, тоді я радо дам вам спокій.

Фрейзер стиснув кулаки, дивлячись на неї з такою ворожістю, що я злякався, що він зараз щось учворить.

Меґґі посміхнулася мені.

— А ви, докторе Гантер? Чи є надія…

— Нам потрібно поговорити.

Я не знаю, хто найбільше здивувався: вона чи Фрейзер.

— Ви не говоритимете з нею!

Я спіймав погляд Броуді.

— Не лізьте, — зупинив він Фрейзера.

— Що? Жартуєте чи що? Вона ж клята…

— Просто не лізьте.

Усі роки командування гримнули в його голосі. Фрейзеру це не сподобалося, але він поступився.

— То так, добре! Робіть що хочете, — кинув він, повертаючись до «рендж-ровера».

— Не відпускайте його нікуди, — попередив я Броуді, — нам потрібна машина.

Меґґі дивилася на мене підозріло, наче я влаштував якийсь новий трюк.

— Мені потрібна ваша допомога, — сказав я їй, узяв її під руку та повів назад до «міні». — Ми зараз поїдемо, і я не хочу, щоб ви рушили за нами.

Вона витріщилася на мене, наче я збожеволів.

— Що це ви…

— Послухайте. Будь ласка, — додав я, знаючи, що вже забагато часу було витрачено. — Ви хочете статтю, я обіцяю, що ви її отримаєте. Але зараз мені потрібно, щоб ви дали нам спокій.

Недовірлива усмішка повільно зникла з її губ.

— Справи кепські?

— Сподіваюся, що не дуже. Але боюся, що може бути й так.

Вітер метляв пасмом волосся по її обличчі, поки вона вдивлялася мені в очі. Кивнула, відкинула пасмо.

— Гаразд. Але краще, щоб це була стаття на першій шпальті, добре?

Я поспішив назад, де Броуді з Фрейзером чекали біля «рендж-ровера». Вона вже сідала у свій міні.

— Що в біса ви їй сказали? — запитав Фрейзер, коли вона від’їжджала.

— Байдуже. Ви сьогодні вранці з Дунканом гово­рили?

— З Дунканом? Ні, ще ні. — Він захищався. — Ще не дзвонив. Але, знаєте, я збирався принести йому сніданок пізніше…

— Спробуйте набрати його зараз.

— Зараз? Чому, що…

— Просто зробіть це.

Він кинув на мене сердитий погляд, але потягнувся до рації.

— Не можу з’єднатися… — Він нахмурився.

— Гаразд, сідаймо в машину. Їдьмо туди.

Броуді дивився на це зі стурбованим виразом обличчя, але нічого не сказав, поки ми не сіли в машину і Фрейзер не виїхав на дорогу.

— Що це? Що ви знайшли?

Ми виїжджали із селища. Крізь лобове скло я тривожно вдивлявся у небо попереду.

— Я перевірив електропроводку в приміщенні клубу. Пожежа, спричинена несправністю електрики, не була б такою гарячою, щоб розплавити мідний сердечник. Але на задній стінці є місце, де розплавилися дроти.

— Ну то що? — нетерпляче запитав Фрейзер.

— Це означає, що вогонь там був гарячішим, — повільно сказав Броуді. — О боже.

Фрейзер застукав по керму.

— Хтось, будь ласка, скаже мені, що в біса відбу­вається?

— Там було гарячіше, бо там використовувався прискорювач, щоб спричинити пожежу, — пояснив я йому. — Пожежа виникла не через коротке замикання. Хтось її навмисно влаштував.

Він усе ще намагався второпати.

— Як це стосується Дункана?

Відповів Броуді.

— Тому що якби хтось хотів позбутися доказів, могли спалити не лише медпункт.

Я бачив по обличчю Фрейзера, що він нарешті зрозумів. Але навіть якби він цього не зробив, пояснювати далі вже не було потреби.

Прямо попереду небом тягнулася чорна смуга диму.

Звивиста місцевість не давала змоги побачити джерело диму. Здавалося, що кожен пагорб і поворот на дорозі змовилися, щоб не показувати котедж і фургон. Фрейзер вдавив ногу в педаль газу та мчав вузькою дорогою набагато швидше, ніж було безпечно в цих жахливих умовах. Ніхто не скаржився.

Потім ми проминули останній поворот, і перед нами відкрився старий котедж. І фургон.

Те, що від нього залишилося.

— О ні, — тільки й видихнув Фрейзер.

Більшість диму, який ми бачили, виходила з котеджу. Того, що могло горіти, залишилося небагато, але товсті балки дерев’яного каркасу даху, що впали напередодні, ще тліли в руїнах. Якщо там і було щось, що слідча коман­да могла б відновити, все це було знищено зараз.

Але приголомшив нас вигляд фургона Броуді. Він перетворився на згорілу оболонку, шини розплавилися, перетворившись на деформовані гумові грудки. Житлове приміщення майже повністю вигоріло, стіни були з’їдені вогнем, дах частково зірвало, коли вибухнув газовий балон або бензобак. Тонкі смуги диму здіймалися з нього, мов примара, їх розносив вітер.

Дункана не було й сліду.

Фрейзер не пригальмував, коли з’їхав з дороги та виїхав на ґрунтовку, і важка машина прокрутилася на мокрому брудові, коли він натис на гальма. Він вискочив з машини й побіг до фургона, залишивши двері хитатися на вітрі позаду нього.

— Дункане? Дункане! — ревів він, пробираючись крізь високу траву. Ми з Броуді бігли за ним, дощ хльостав нам в обличчя. Фрейзер, хитаючись, зупинився перед фургоном.

— О боже милий! Де він? Де в біса він?

Сержант диким поглядом обводив усе навколо, ніби сподіваючись, що до нас зненацька вийде молодий констебль. Я помітив погляд Броуді. На його обличчі було те саме усвідомлення, що й у мене. Він бачив те саме, що бачив я.

— Він тут, — тихо сказав я.

Фрейзер стежив за напрямком мого погляду. Чобіт стирчав з-під шматка розпеченої покрівлі, шкіра прогоріла, оголивши обгорілу плоть і кістки.

Він зробив крок до фургона.

— Ні, боже…

Перш ніж я встиг його зупинити, він вчепився в покрівлю і став її несамовито смикати.

— Не треба, — почав я, але коли я рушив уперед, чиясь рука впала мені на плече. Я озирнувся на Броуді. Він похитав головою.

— Залиште його.

Це було місце злочину; ніхто з нас не повинен його торкатися. Але я розумів, чому Броуді не намагався втрутитися.

— Я не вважаю, що зараз це має особливе значення, а ви? — похмуро сказав він.

Фрейзер вирвав панель покрівлі, кинув на вітер, і той поніс її вересовищем. Метал кидався й підстрибував уздовж трави, наче повітряний змій, що впав на землю, поки не наштовхнувся на котедж. Фрейзер як божевільний шматував решту уламків. Навіть з того місця, де я стояв, відчувався нестерпний запах горілого м’яса.

Потім він зупинився, дивлячись на те, що відкрилося зору.

І відштовхнувся назад, нескоординований, як зла­мана маріонетка.

— О боже. Боже, нахрін, милий, це ж не він. Скажіть, що це не він!

Тіло лежало в центрі автофургона. Труп не так сильно обгорів, як останки Дженіс Дональдсон, але його обпалена людська подоба робила видовище ще гіршим. Кінцівки були підтягнуті, він згорнувся в позі ембріона, такий жалюгідно вразливий. Навколо його середини звивався обгорілий ремінь однострою. До нього все ще були прикріплені почорнілі від вогню палиця та наручники.

Фрейзер ридав.

— Чому він не вибрався? Чому не вибрався?

Я взяв його за руку.

— Нумо…

— Геть від мене! — прогарчав він, висмикуючись.

— Опануйте себе, чоловіче! — різко сказав йому Броуді.

Фрейзер обернувся до нього.

— Не кажи мені, що робити! Ти довбаний пенс! У тебе тут немає повноважень! Ти тут ніхто!

Обличчя Броуді не ворухнулося.

— Тоді почніть самі діяти як офіцер поліції.

Фрейзер раптом ніби попустився.

— Йому було двадцять один, — пробурмотів він. — Двадцять один! Що я скажу хлопцям?

— Скажете їм, що його вбили, — сказав Броуді жорстоко. — Скажете їм, що в нас на острові вбивця. І скажіть їм, що якби Воллес одразу відправив відповідну слідчу групу, ваш двадцятиоднорічний констебль міг би жити!

У його голосі бриніло невластиво сильне почуття. І ми всі знали, що він не озвучив: саме обмовка Фрейзера про те, що ми розслідуємо вбивство жінки, можливо, змусила вбивцю запанікувати. Але тепер не було сенсу когось звинувачувати, і, дивлячись на Фрейзера, я подумав, що він уже досить страждає.

— Спокійно, — сказав я Броуді.

Він глибоко вдихнув, потім кивнув, знову взявши себе під контроль.

— Ми маємо повідомити велику землю про те, що сталося. Це вже не просто звичайне розслідування вбивства.

З червоними очима Фрейзер дістав радіоприймач. Повернувшись спиною до вітру й дощу, він набрав номер на клавіатурі. Прислухався, потім спробував ще раз.

— Ну ж бо, ну!

— Що не так? — запитав Броуді.

— Не працює.

— Як це не працює? Ви Воллесу вчора ввечері дзвонили.

— А тепер нічого! — огризнувся Фрейзер. — Раніше я думав, що це лише радіо Дункана, але тепер не можу нікого викликати. Подивіться самі, сигналу немає!

Він штовхнув його Броуді. Колишній інспектор узяв апарат, постукав по клавішах. Приклав слухавку до вуха, віддав її.

— Спробуймо те, що в машині.

Стаціонарне радіо «рендж-ровера» використовувало ту саму цифрову систему, що й портативні рації. Не спитавши Фрейзера, Броуді спробував, а потім похитав головою.

— Глухо. Шторм, мабуть, зруйнував щоглу. Якщо таке стається, уся мережа зв’язку на островах вимикається.

Я дивився на порожній, продутий вітром краєвид навколо нас. Низькі темні хмари, що нависли над островом, ніби ще більше закривали все від зовнішнього світу.

— То що нам тепер робити? — запитав я.

Здавалося, навіть Броуді розгубився.

— Працюємо далі, будемо пробувати зв’язатися. Рано чи пізно відновлять або радіо, або стаціонарну телефонію.

— Але до того часу?

Дощ стікав смугами по його обличчю, поки він дивився на фургон. Рот стиснувся в жорстку лінію.

— До того часу ми самі.