Записано на кістках. Друге розслідування

4

Сидячи на передньому сидінні «рендж-ровера» поруч із Фрейзером, який вів машину назад у селище, я задрімав через задушливе тепло від обігрівача та ритмічне цокання склоочищувачів. Фари витріщалися на дорогу перед нами, мов на сеансі гіпнозу, але за межами їхніх променів зовнішній світ зводився до темряви та забризканого дощем скла.

Того вечора я зробив усе, що міг. Коли Броуді повіз Дункана до селища, щоб узяти фургон, я зв’язався з Вол­лесом через рацію Фрейзера, поки сержант обмотував стрічкою котедж. Суперінтендант був іще заклопо­танішим, ніж вранці, але я виклав усе, що мені вдалося дізнатися.

— Отже, Броуді не перебільшував, — із відчутним здивуванням відгукнувся Воллес. Рація потріскувала, зв’язок міг будь-якої миті перерватися.

— Ні. — Я набрав більше повітря в легені. — Послухайте, вам це не сподобається, але, мабуть, вам варто подумати про те, щоб надіслати сюди слідчу групу.

— Кажете, на вашу думку, це вбивство? — різко запитав він.

— Ні. Але я не можу впевнено стверджувати, що це не воно. Неможливо дізнатися, що може виявитися під попелом, а я не хочу ризикувати й порушувати місце злочину.

— Але ви досі не побачили нічого такого, що дає змогу припустити, що це вбивство? — наполягав він. — Правду кажучи, з ваших слів досі випливає проти­лежне.

Зі слів так, а от мої інстинкти… Але я знав, що їх не наведеш як аргумент.

— Правильно, але…

— Отже, на цьому етапі надсилати групу буде суто пересторогою.

Я вже бачив, до чого йде.

— Якщо хочете так вважати, то так.

Він почув у моєму голосі роздратування та зітхнув.

— За звичних обставин я б надіслав вам групу вже наступного ранку. Але просто зараз у пріоритеті залізнична аварія. Люди досі заблоковані, а погода рятувальній операції не сприяє. Фургон, який лишили на колії, схоже, був вкрадений, і поставили його туди навмисно. Отже, до всього цього, я мушу враховувати версію терористичного нападу. Наразі я не можу зривати групи слідчих обстежити те, що, найімовірніше, виявиться смертю від нещасного випадку.

— А якщо ні?

— Тоді я одразу скерую до вас групу.

Зависла пауза. Я розумів його резони, але це не означало, що вони мене тішили.

— Гаразд. Але якщо я знайду щось, що мені не сподобається, я припиняю будь-яке втручання до прибуття групи, — сказав я зрештою. — І ще одне. Поки я тут, я хотів би спробувати визначити особу загиблої. Ви можете надіслати мені з бази зниклих безвісти інформацію про молодих жінок, які відповідають основному профілю мертвої жінки? Раса, зріст, вік тощо.

Воллес сказав, що надішле дані про зниклих на мій імейл, і вимкнувся без зайвих церемоній. Завершивши розмову, я сказав собі, що зробив усе, що міг. Можливо, він мав рацію. Можливо, я просто перестраховуюся.

Цього вечора я більш нічого не міг зробити. Фрейзер поставив прожектори, які живилися від акумуляторів, але вони були поганою заміною для потужних ліхтарів, які працюють від генераторів, — такі зазвичай застосовують для місць злочину. Тому я вирішив почекати денного світла, щоб по-справжньому оцінити ситуацію. Відкинувши сумніви, я дістав із робочого кейса цифрову камеру та заходився фотографувати останки.

Атмосфера занедбаного котеджу з провислою стелею й розтрісканими стінами пригнічувала. Працюючи, я намагався ігнорувати ірраціональне занепокоєння, яке переслідувало мене. Це не від жалюгідної купки кісток і попелу в центрі кімнати. Мертві мене не лякають. Я бачив смерть у більшості її форм і не вірю в привидів. Якщо мертві живуть, то тільки в наших думках і серцях.

Принаймні мої живуть саме там.

Але в цій самотності у закинутому котеджі було щось неприємне. Я списав свої відчуття на втому й жалісне завивання вітру, на темні тіні в кожному кутку, куди не потрапляло світло прожектора. Я сказав собі, що найбільша небезпека полягає в тому, що старовинний дах котеджу може поховати останки під собою. На вигляд він був дуже ненадійний, а погода погіршувалася, і я не хотів, щоб раптова завала пошкодила крихкі кістки до того, як я матиму змогу їх оглянути.

Я саме закінчив фотографувати, коли Дункан повернувся з трейлером Броуді — маленьким фургончиком «Віннебаґо» з окремим, автономним житловим приміщенням. Доволі тісний усередині, він, утім, виявився таким же ретельно чистим і охайним, як і авто колишнього інспектора.

— Тобі тут буде нормально. Гарно й затишно, — сказав Фрейзер Дункану, поплескавши по боку фургона. Мене чогось не здивувало те, що саме молодий конс­тебль буде чергувати тут усю ніч. Фрейзер мотнув головою в бік котеджу:

— Якщо вона знову прийде й буде до тебе прискіпуватися, дозволяю тобі її заарештувати.

— То так. Дякую щиро, — сумно відповів Дункан.

Фрейзер хрипко хихотнув. Пообіцявши привезти хлоп­цеві вечерю, він залишив Дункана за спробами запалити парафіновий обігрівач у фургоні й запропонував підвезти мене до селища. Ми проїхали близько десяти хвилин, коли я побачив щось схоже на маяк, що сяяв у темряві. Величний будинок, що я його помітив дорогою до котеджу, тепер освітлювався прожекторами.

— Мабуть, добре мати гроші, які можна ось так спалювати, — кисло прокоментував Фрейзер.

— Хто там живе?

— Чолов’яга на ім’я Стракан. Місцеві, схоже, думають, що в нього з дупи сонце світить. Приїхав сюди кілька років тому і почав сипати грошима. Полагодив дороги та будинки, оплатив нову школу та медпункт. Упакований по маківку. Має власну яхту, й дружина, мабуть, приголомшлива. — Він глузливо пирхнув. — Як вже щастить, то щастить.

Я подивився на яскраво освітлені вікна, що висіли в темряві, і на мить задумався, чому життя й удача такі прихильні до одних і такі жорстокі до інших. Тоді дорога повернула, й будинок зник з очей.

Невдовзі ми дісталися селища. Воно розкинулося перед нами в темряві розсипом яскраво-жовтих вуглинок, коли дорога спускалася до гавані. Уже видно було окремі будинки, із вікнами, запнутими фіранками, — захистом від зимової ночі.

Фрейзер, не доїжджаючи до гавані, звернув із головної дороги до вузької вулички. На пагорбі виділявся окремий високий старий будинок з охайною вивіскою: «Готель “Руна”». Заїзд здавався затишним і гостинним, хоча після такого дня будь-який прихисток зійшов би за щастя.

Ми зупинилися перед готелем. Коли я виходив з машини, дощ уже вщух. Пошматовані хмари неслися чорнильним небом, де-не-де проглядали яскраві зорі та серпастий місяць, що сяяв, як розбитий опал. Ніч була холодна, але промите дощем повітря несло солону свіжість. Було так тихо, аж чутно шум хвиль, які розбивалися об причал, невидимий у темряві.

Слідом за Фрейзером я ступив на ґанок і пройшов подвійними дверима. Опинився в довгому, освітленому теплими лампами коридорі, й мене огорнули приємні пахощі бджолиного воску й свіжоспеченого хліба. Відполіровані поколіннями ніг до кольору кориці голі дошки підлоги, обшиті старими сосновими панелями стіни й стеля, — не покидало враження, наче заходиш на старий корабель. Старовинний годинник непохитно стояв біля стіни, поряд із дзеркалом у рамі з червоного дерева, — амальгама свічада була поцяткована від старості.

З розсувних дверей в дальньому кінці кімнати ви­йшла молода жінка. На вигляд близько тридцяти, висока й струнка, в джинсах і синьому светрі, який відтіняв темно-руде волосся. Її носом і вилицями розсипалося сузір’я веснянок, над яким сяяли очі, зелені, мов морська хвиля.

— Feasgar math. Добрий вечір, — додала вона пере­клад для мене. Я знав, що на деяких Гебридських островах досі розмовляють гельською, але раніше чув її лише в тостах. — Припускаю, ви сержант Фрейзер і доктор Гантер?

— То так, — відповів Фрейзер, але вся його увага вже зосередилася на барі, який виднівся за прочине­ними дверима. Зсередини долинав гостинний гомін голосів і сміх.

— Я — Елен Макліод. Не знала, коли саме ви приїдете, але кімнати готові. Ви їли?

Фрейзер заледве відірвав очі від бару.

— Ще ні. Було б добре поїсти гаряченького, коли торби закинемо.

— А як щодо Дункана? — нагадав я йому.

— О, точно, — відповів він без особливого ентузіазму. — В мене там констебль чергує, треба теж нагодувати. Ви зможете спакувати йому якогось тормозка, щоб я завіз?

— Звісно.

Фрейзер знову поїдав бар голодними очима.

— Слухайте, ви можете поки провести доктора Гантера. Я… я тут почекаю.

Він уже прямував до бару. «Сітка розірваних капілярів на щоках і носі інспектора мене не обманули», — подумав я.

— Якщо він хоче перехилити чарку, то його спіткає розчарування, — зауважила Елен, — тут лише я працюю. — Вона обдарувала мене конспіративною усмішкою. — Ходім, проведу вас до вашого номера.

Сходинки зарипіли під нашою вагою, але в них відчувалася солідність та спокійна впевненість. Темно-­червоний килим, старий і вилинялий, ретельно вичистили, так само як і весь будинок.

Поки я підіймався слідом за Елен на другий поверх, краєм ока помітив, як на горішньому поверсі, там, де не горіло світло, промайнуло щось біле. Я підняв очі на наступний марш та побачив бліде обличчя маленької дівчинки, яка спостерігала за нами крізь поруччя.

Серце заколотило.

— Анно, я тобі сказала, що вже давно час лягати, — строго нагадала Елен, — повертайся до ліжка.

Маленька дівчинка сприйняла зауваження мами як запрошення спуститися сходами. Коли вона вийшла з тіні у своїй нічній сорочці, шок, який я відчув, побачивши її, вже вщух. Зблизька вона зовсім трохи ски­далася на мою доньку. Аліса була старшою, мала біляве волосся. Як у її матері. Цій малій було не більш як чотири-п’ять років, і волосся вона мала таке саме темно-­руде, як у молодої жінки.

— Не можу заснути. — Дівчинка з відвертою цікавістю витріщалася на мене. — Вітер налякав.

— Кумедно, ти через нього ніколи раніше не хвилювалася, — дорікнула Елен. — Ну ж бо, бігом до ліжка, юна леді. Я зайду поцілувати тебе й побажати на добраніч, коли покажу докторові Гантеру його кімнату.

Дівчинка ще раз глянула на мене та зробила, про що її попросили.

— Пробачте. — Елен далі йшла коридором. — У донечки, як то кажуть, здорова допитливість.

Я видушив усмішку:

— Радий це чути. Можете звати мене Девід. Їй скільки? П’ять?

— Чотири. Вона завелика для свого віку. — У голосі Елен пролунала нотка гордості. — У вас є діти?

Моє обличчя закам’яніло.

— Ні.

— Ви одружені?

— Був колись.

Елен скривилася.

— Дозвольте запитати: розлучені?

— Ні, вона померла.

Елен затулила рота долонею.

— Ох, вибачте…

— Все гаразд.

Але вона тепер дивилася на мене з розумінням.

— І не тільки дружина, так? Саме тому вас так шокувала поява Анни.

— Була майже одноліткою вашої, от і все. — Я намагався говорити так нейтрально, як тільки міг. Розумів, що вона не хотіла завдати мені болю, але видиво її доньки на сходах торкнуло свіжу рану, яка зазвичай була прихована. Я всміхнувся: — Анна, схоже, дуже ­мила дівчинка.

Елен зрозуміла натяк.

— Ви б такого не сказали, якби побачили, коли щось не по-її. Вона-то ще мала, але як настрій нападає, то добре керує.

— І у вас ще попереду підліткові роки.

Вона засміялася — добрий чистий звук. Сміх у неї був такий, наче вона сама ще дівчинка.

— Я про це навіть думати ще не хочу.

Мені стало цікаво, де батько дівчинки. Обручки Елен не носила, а з її попередніх слів випливало, що вона тут сама з малою донькою. Але то, звісно, мене не обходить.

Вона відчинила двері наприкінці коридору.

— Ось, будь ласка. Боюся, не дуже розкішно.

— Усе чудово, — запевнив я її. Так воно й було. Кімната була спартанською, але чистою та затишною. Біля односпального латунного ліжка стояв старий сосновий комод, з іншого — шафа для одягу. Акуратно відкинуте тартанове покривало на ліжку відкривало хрусткі білі простирадла.

— Ванна в кінці коридору. Спільна, але тільки для вас та сержанта Фрейзера. У нас в цю пору року гостей небагато.

У голосі її чулося: «Що поробиш, так вже є».

— Ну, я піду, ви самі розберетеся. Просто спускайтеся до бару, коли будете готові вечеряти.

Принаймні на комоді стояв телефон і в мене буде можливість зателефонувати Дженні.

— Я тут зможу десь вийти в інтернет? Хотілося б перевірити пошту.

— Якщо у вас із собою ноутбук, можна скористатися цією телефонною лінією. Бездротового в нас ще немає, але тут широкосмугова мережа.

— У вас широкосмуговий? — здивувався я.

— А ви думали, ми тут димові сигнали посилаємо?

— Ні, просто…

Вона всміхнулася, побачивши, як я зніяковів.

— Усе гаразд. Я вас не звинувачую. У нас досі буває, що немає електрики та зв’язок зникає, коли погода погана. Отже, ми ще не настільки досконалі. Але все досить добре працює — здебільшого.

Коли вона пішла, я гепнувся на ліжко. Пружини прийняли мою вагу й відповіли металевим скреготом. Боже.­ Виявляється, я стомився значно сильніше, ніж гадав. Зустріч на сходах пробила захисні мури, які я так ретельно вибудовував після загибелі Кари й Аліси. Надто довго довелося мені йти до того стану, коли я змирився з тим, що досі живий, а мої дружина й дочка — ні. Дженні цьому дуже допомогла, і я був їй справді вдячний за наданий мені другий шанс.

Але час від часу біль утрати навалювався з такою силою, від якої перехоплювало подих. Я протер очі. Втома таки наздогнала. День був довгий. І він ще не закінчився.

Я дістав із сумки ноутбук і поставив на комод. Зняв слухавку, щоб зателефонувати Дженні, чекаючи, поки комп’ютер запуститься. Вона вже мала повернутися з роботи, до своєї квартири в Клепгемі, де ми неофіційно жили разом. Неофіційно тому, що я все ще мав власну квартиру в Східному Лондоні, хоч майже ніколи там не залишався. Коли ми покинули Норфолк вісімнадцять місяців тому, поки Дженні ще оговтувалася після викрадення, яке ледь не вартувало їй життя, ми обоє відчули, що було б добре для нас зберегти певний ступінь незалежності. Здебільшого так і було.

Лише нещодавно в наших стосунках почали з’являтися перші тріщини.

Я знав, що це здебільшого моя провина. Коли ми з Дженні познайомилися, я був звичайним терапевтом. Технічно я ним і залишався, але робота, яку виконував зараз, була зовсім іншою. І вона не тільки часто забирала мене з дому, а й болісно нагадувала про той час — і досвід, — який Дженні воліла б забути.

Я не знав, як розв’язати цей вузол. Моя робота була такою ж частиною мене, як дихання, але я не міг уявити, що втрачу Дженні. Проте вже починав думати, що незабаром мені доведеться вибирати між ними.

Пролунало кілька гудків, нарешті вона відповіла.

— Привіт, це я, — сказав я.

— Привіт, — натягнута пауза. — Отже, як там Зовнішні Гебриди?

— Мокрі й холодні. А в тебе як день минув?

— Чудово.

Дженні працювала вчителькою. У Лондоні важко знайти таку роботу, але їй трапилася неповна ставка в дитячому садку, їй дуже подобалося це місце. Вона прекрасно знала свою справу й добре ладнала з дітьми. Я знав, що вона мріє про свою дитину. Але сам не був упевнений, чи хочу спробувати знову.

Я не міг витримати цієї неприродної натягнутості, що зависла поміж нами.

— Слухай, вибач за те, що я раніше наговорив.

— Не має значення.

— Має. Я просто хочу пояснити

— Не треба. Будь ласка, — додала вона, вже не з таким притиском. — Сенсу нема. Ти зараз там. Я була розчарована, що ти сьогодні не приїдеш.

— Це ж тільки день-два, — промимрив я, розуміючи, що за оливкову гілку примирення ця фраза навряд чи зійде.

— Ок.

Мовчанка затягувалася.

— Я, мабуть, піду, — проговорив я згодом. — Зателефоную тобі завтра ввечері.

І почув її видих:

— Девіде…

У мені все захололо.

— Що?

Знову пауза.

— Нічого. Просто чекаю, коли побачу тебе. От і все.

Я сказав їй, що теж чекаю, і неохоче повісив слухавку. Залишився на певний час у ліжку, гадаючи, що вона мала сказати й не сказала. Що б воно не було, навряд чи я волів би це почути.

Зітхнувши, я під’єднав камеру до ноутбука й завантажив фотографії з котеджу. Понад сотню кадрів останків, знятих з усіх боків. Я швидко переглянув їх, переконавшись, що нічого не пропустив. Знебарвлений спалахом, вигляд уцілілих рук і ніг не втратив здатності шокувати. Я довше вивчав зображення зламаного черепа. Він був схожий на незліченну кількість інших, які я бачив після пожежі. Майже хрестоматійний випадок вибуху черепної коробки.

То чому ж я відчував, що щось пропустив? Я так довго вдивлявся в екран, що заболіли очі, проте так і не знайшов нічого, що мене тривожило. Зрештою вирішив, що й не знайду. «Воллес, мабуть, має рацію. Ми всі тут просто перестрахувалися».

Я створив резервні копії файлів на флешці, а потім під’єднав ноутбук до інтернет-сервера готелю, щоб пере­вірити пошту. Файли зниклих безвісти, про які я просив Воллеса, ще не надійшли, тож я відповів на термінові повідомлення, розтягнувся на ліжку й заплющив очі. Ледь не заснув, але шлунок голосно бурчав, нагадуючи про те, що їсти все одно треба, втомився чи ні.

Я змусив себе вибратися з ліжка й попрямував до дверей. Проходячи повз вікно, мимоволі визирнув надвір. Моє відображення дивилося на мене з темного скла, вкритого дощем, але на секунду мені здалося, що я побачив щось — когось — зовні.

Я підійшов і вдивився в темну шибку. Надворі внизу стояв самотній вуличний ліхтар — яскраво-жовта пляма в темряві. Але, за винятком цього, нічна вулиця була порожня.

«Гра світла», — заспокоїв я себе. Вимкнув світло в номері та спустився на перший поверх.