Записано на кістках. Друге розслідування

2

Більшість свого робочого часу я проводжу з померлими. Іноді — з дуже давно померлими. Я — кримінальний антрополог. Це підрозділ судово-медичної експертизи. Ніде правди діти, більшість не бажає стикатися із цією сферою діяльності, аж поки не виникне крайня потреба. Певний час я належав до цієї більшості. Коли мої дружина з донькою загинули в автокатастрофі, ця робота постійно нагадувала мені про втрату. Було надто боляче. Отже, я став звичайним терапевтом, лікарем, який має справу здебільшого із живими, а не з мертвими.

Але згодом події розгорталися так, що я був змушений повернутися до свого первинного заняття. Можна сказати, до покликання. Те, чим я займаюся, трохи подібне до патологоанатомії, трохи до археології, але виходить за межі обох дисциплін. Бо навіть тоді, коли біологічна природа людини руйнується, коли те, що раніше було сповнене життям, зводиться до розкладу, гнилі та старих висушених кісток, навіть тоді померлі можуть давати свідчення. Вони все одно здатні розповісти свою історію — головне, щоб нагодився той, хто може її розтлумачити. Саме цим я й займаюся.

Вмовляю мертвих розповідати їхню історію.

Воллес, мабуть, передбачав, що я йому не відмовлю. Для мене вже було заброньовано квиток на рейс до Льюїса, головного острова Зовнішніх Гебридів. Рейс затримали через погану погоду, тож я сидів у залі відправлення, намагаючись не звертати уваги, коли було оголошено лондонський рейс, яким я мав повертатися додому, коли завершилася посадка і коли він нарешті зник з табло.

У польоті нас так і кидало, добре хоч летіли ми недовго. День добігав кінця, коли я взяв таксі з аеропорту до поромного термінала в Сторновеї, похмурому робітничому містечку, яке й досі суттєво залежить від риболовецького промислу. Мене висадили на холодному туманному причалі, просоченому характерним для порту їдким і важким чадом солярки та риби. Я думав, що маю зійти на борт одного з великих автомобільних поромів, які випускали стовпи диму в дощове небо сірої гавані, але кораблик, на якому я опинився, радше скидався на маленьке риболовецьке судно, з тих, що іноді погоджуються перевозити пасажирів. Тільки «рендж-­ровер» поліції, який займав більшу частину палуби, переконав мене, що я потрапив куди треба.

Трап нудотно гойдався на важких хвилях. Знизу, на бетонному причалі, стояв сержант поліції, засунувши руки до кишень форменої куртки. Щоки й обличчя його були вкриті сіткою розірваних капілярів. При­пухлі злобиві очі з-під лоба спостерігали, як я нама­гаюся затягнути на борт свої сумку та алюмінієвий кейс з обладнанням.

— Ви доктор Гантер? Я сержант Фрейзер, — похмуро повідомив він. Імені свого не назвав, руки з кишень не витягнув. У нього була жорстка гаркава назальна говірка, зовсім не така, до якої я звик у центральних землях Шотландії. — Ми тут усе чекаємо, коли ви нарешті з’явитеся.

Буркнув та піднявся трапом, залишивши мене поратися з моїм важким багажем. Я перекинув ремінь сумки через плече, підхопив алюмінієвий кейс та почав підійматися за сержантом. Вологий слизький трап гойдався вгору-вниз із кожним сплеском хвиль. Я силувався втриматися на ногах, намагаючись прилаштувати ходу до непевного руху моря. Раптом хтось збіг трапом мені на допомогу. Молодик у формі констебля широко всміхнувся та прийняв важкого кейса в мене з рук.

— Ось, я візьму.

Я не заперечував. Він відійшов до «рендж-ровера», припнутого канатами до палуби, і поклав кейс на зад­нє сидіння.

— Що у вас там? Труп? — весело запитав він.

Я поставив сумку поруч з алюмінієвим кейсом.

— Ні, тільки здається. Дякую.

— Без проблем. — Йому було не більш як двадцять. Приязне відкрите обличчя, охайна форма, яку навіть дощ не зіпсував. — Я констебль Маккіні, звіть мене просто Дункан.

— Девід Гантер.

Він з ентузіазмом потис мені руку, наче хотів компенсувати непривітність Фрейзера.

— Отже, ви і є той криміналіст?

— Боюся, що так.

— Класно! Тобто не класно, а… ну ви зрозуміли. Так чи так, ходімо десь із цього дощу.

За рубкою стернового для пасажирів було відгоро­джено скляний відсік. Перед входом Фрейзер щось гаряче втовкмачував бородачеві в рибальському дощовику. За ним довготелесий прищавий підліток похмуро споглядав, як сержант тицяє пальцем у повітря.

— …і так уже досить довго чекали, а тепер ви мені кажете, що не готові відпливти?

Бородань незворушно витріщався на нього.

— Буде ще одна пасажирка. Ми не відчалимо, поки вона не з’явиться.

Червоне обличчя Фрейзера набуло пурпурового відтінку.

— Це не клятий туристичний круїз. Ми вже вибилися з графіка, то підіймай вже цей трап, ок?

Очі над чорною бородою якось особливо дико за­блищали.

— Це мій човен, і я тут графік виставляю. То як тобі кортить підіймати трап, то сам і роби.

Фрейзер зібрався був показати, хто тут головний, як трапом застукали підбори. Мініатюрна молода жінка поспішно підіймалася на борт, із зусиллям тягнучи за собою на позір важку сумку. Яскраво-червоний пуховик, здавалося, був для неї завеликий, розмірів на два. На вуха вона натягнула грубу плетену шапку. Русяве піщане волосся, гостре підборіддя, чудернацьке вбрання — ельф та й годі.

— Привіт, панове. Може, мені тут хтось хоча б руку подасть? — захекано запитала вона.

Дункан кинувся був до неї, але бородань його випередив. Широко всміхнувшись новій пасажирці, — білі зуби засяяли в темній бороді, — він без зайвих зусиль витягнув її важку сумку.

— Вчасно ж ти нагодилася, Меґґі. Ми мало без тебе не відчалили.

— Добре зробили, що почекали, або моя бабця вас би прибила. — Вона стала, сперши руки в боки, відсапуючись та розглядаючи чоловіків на палубі. — Привіт, Кеві­не, як ся маєш? Татко й досі змушує тебе тут надриватися?

Підліток зашарівся й опустив очі.

— То так.

— То так. Деякі речі ніколи не змінюються. Тобі вже вісімнадцять, маєш вимагати підвищення платні.

Я помітив, як спалахнули цікавістю її очі, коли вона побачила «рендж-ровер» поліції.

— О, то що тут відбувається? Сталося щось таке, про що я маю знати?

Бородань зневажливо мотнув на нас головою:

— В них допитуйся. Вони нам нічого не кажуть.

Усмішка молодої жінки зів’яла, коли вона побачила Фрейзера. І хоча швидко повернулася, у новому її сяйві майорів якийсь виклик.

— Привіт, сержанте Фрейзер, оце так сюрприз. Чого це ви до Руни вибралися?

— Справи поліції, — відповів категорично Фрейзер і відвернувся. Ким би не була ця молода жінка, його ця зустріч не тішила.

Усі пасажири, що запізнювалися, вже були на борту. Капітан порома із сином узялися до своїх справ. Почувся жалібний скрегіт мотора лебідки, трап було піднято, якірний ланцюг закріплено в належному місці, дерев’яна конструкція судна завібрувала. Жіночка кинула на мене останній допитливий погляд і зайшла до рубки.

Пором відригнув соляркою, відчалив та вийшов з гавані.

Море бушувало, звичайне двогодинне плавання забрало майже три години. Щойно ми вийшли з-під захисту Сторновейської гавані, Атлантика взялася виправдовувати свою репутацію. Пором борознив бурхливу сіру рівнину, сповнену сердитих хвиль. Він раз у раз злітав над гребенями, падав у провалля так, що виверталися шлунки, і здіймався знову.

Заховатися можна було лише в тісному пасажирському салоні, де випари солярки та спека від розжарених радіаторів додавали дискомфорту. Фрейзер із Дунканом здебільшого пригнічено мовчали. Я намагався розпитати Фрейзера про труп, але він, схоже, знав про нього не більше за мене.

— Та дурна робота, — пробуркотів він, витираючи піт, що краплинами виступив на лобі, — якесь п’яне заснуло надто близько від багаття, ото й усе.

— Воллес мені сказав, що його знайшов відставний кримінальний інспектор. Хто саме?

— То Ендрю Броуді, — долучився до розмови Дункан, — мій батько працював з ним на великій землі до того, як той перебрався до Сторновея. Кажуть, до біса був гарний поліціянт.

— Еге ж, «був», — повторив Фрейзер. — Я розпитував про нього перед тим, як ми виїхали. Кажуть, надто відлюдькуватий, таке до добра не доводить. Не любив у команді працювати. Чув, що він остаточно відгородився від усіх, коли жінка з дочкою від нього втекли. Тому він і на пенсію вийшов.

Дункан, вочевидь, зніяковів.

— Батько казав, що то в нього був стрес.

Фрейзер відмахнувся.

— Те чи те, однаково. Принаймні допоки він пам’ятає, що більше не інспектор. — Корабель знову труснуло й підкинуло на черговій величезній хвилі. Інспектор напру­жився. — Боже, з усіх клятих місць відправили саме до…

Я ще трохи побув у салоні, гадаючи, що взагалі роблю на маленькому поромі посеред Атлантики замість того, щоб бути вдома з Дженні. Останнім часом ми дедалі більше сварилися, і завжди через мою роботу. Ці думки мене зовсім не розрадили, тож зрештою я сидів та нервував, міркуючи, чи правильне рішення ухвалив та як маю залагодити свою провину перед подругою.

Зрештою я залишив поліціянтів та вийшов на палубу. Вітер одразу накинувся на мене, бризнув дощем, але порівняно до перегрітого закислим повітрям са­лону то було полегшення. Зігнувшись проти вітру, я тішився бризками на обличчі. Острів уже було видно: пором пихкав і наближався до темного масиву. Я вдивлявся в темряву та відчував знайоме стискання всередині: трішки нерви, трішки передчуття того, що чекає тут на мене.

Що б то не було, я сподівався, що воно того варте.

Краєм ока помітив сплеск червоного й обернувся на молоду жінку, яка невпевнено пробиралася до мене палубою. Раптом вона ледь не впала на останніх кількох кроках, тож я простягнув руку, щоб її підтримати.

— Дякую.

Вона вчепилася за поруччя біля мене та задиркувато всміхнулася.

— Жорстко. Ієн каже, що весело буде швартуватися.

Говірка в неї була м’якша, співоча, але подібна до мови Фрейзера.

— Хто такий Ієн?

— Ієн Кінрос. Шкіпер. Ми старі сусіди на Руні.

— Ви там живете?

— Вже ні. Моя родина перебралася до Сторновея, тільки бабуся тут. Ми її по черзі провідуємо. Отже, ви тут разом з поліцією?

Мене не зовсім переконала невинна інтонація за­питання.

— Щось таке.

— Але ж ви сам-то не з них? Не поліціянт, маю на увазі.

Я похитав головою.

Вона широко всміхнулася.

— Я так і подумала. Ієн казав, що вони вас називають «доктором». Там когось поранено? Чи що?

— Ні, наскільки мені відомо.

Видно було, що така відповідь тільки розпалила її ­цікавість.

— То що то за доктор, що їде на Руну разом з поліцією?

— Ви краще сержанта Фрейзера запитайте.

Вона скривилася:

— Еге ж, так він і скаже.

— Ви одне одного добре знаєте?

— Якось так. — Вона не продовжила теми.

— То чим ви займаєтеся на Сторновеї? — запитав я.

— О, я… пишу. Працюю над романом. До речі, я Меґ­ґі Кесіді.

— Девід Гантер.

Враження було, наче вона зберегла цю інформацію в спеціальному файлі. Ми трохи помовчали, спостерігаючи, як у слабкому світлі поступово наближається острів: сірі скелі, вкриті поверху невиразною зеленню, виростали з моря. Одна з них, висока й чорна, здіймалася перед нами, мов природна вежа — такі ще називають «морський стек».

— Майже прибули, — сказала Меґґі. — Гавань одразу за Стек-Россом, отією чорною штукою. Кажуть, третій за висотою стрімчак у Шотландії. Типова Руна. Тільки-­то й слави, що бути номером три.

Вона відступила від поруччя.

— Гаразд, приємно було познайомитися, Девіде. Може, ще побачимося до вашого від’їзду.

Вона пробралася палубою, повертаючись до Кінроса із сином в рубці. Я помітив, що крокує вона тепер значно впевненіше.

Мою увагу знову привернув острів, до якого ми наближалися. За Стек-Россом скелі оточували невеличку гавань. Світло вже починало згасати, але я зміг роздивитися розсип будинків, розташованих на березі бухти, маленьке віддалене поселення, загублене в дикому безлюдному просторі океану.

Різкий свист позаду мене перекрив навіть завивання вітру та торохтіння мотора. Я обернувся на Кінроса, який люто махав мені:

— Всередину!

Двічі повторювати не довелося. Море розбушувалося, хвилі котилися між стрімкими скелями, що оточували гавань. Корабель тепер гойдало не вгору-вниз; рух, що вивертав шлунок, навіював думки про коркотяг: хвилі кидалися одна на одну, перекочувалися через палубу, заливаючи її солоними бризками.

Я повернувся до задухи салону, тримаючись за поруччя. Пором, здригаючись від ударів хвиль, маневрував гаванню, а ми з Дунканом і геть зблідлим Фрейзером чекали на палубі. Крізь вікно салону видно було, як хвилі розбиваються об бетонний причал, викидаючи хмари білої піни. Пришвартуватися вдалося тільки з третьої спроби; від потужних зусиль двигуна втримати кораблик на місці той вібрував усім корпусом.

Ми вийшли із салону, із зусиллям крокуючи хиткою палубою. Сховатися від вітру не було як, але нас освіжило холодне повітря із чистим солоним присмаком. Над головою з криком кружляли мартини, а на пристані снували люди, закріплюючи мотузки та гумові відбійники. Попри скелі, гавань була повністю відкрита для моря, і лише єдиний хвилеріз притлумлював силу хвиль. Кілька рибальських човнів уже стояли на якорі, посмикуючись біля своїх причалів, наче собаки, що натягують повідець.

Низькі будинки й котеджі, немов колонія раків, вчепилися у крутий схил пагорба, що спускався до гавані. Позаду них розкинувся безлісий зелений краєвид, похмурий та відкритий пронизливим вітрам. Вдалині над горизонтом нависала скеля, вершина якої губилася в тумані низьких хмар.

Молода жінка, яка назвалася Меґґі Кесіді, поспішно зійшла з порома, щойно опустили трап. Я трохи здивувався, що вона не попрощалася, але не надто переймався з цього приводу. За спиною в мене запустився двигун «рендж-ровера», і я розвернувся, щоб сісти на заднє сидіння. Я помітив, що Фрейзер пустив молодого констебля за кермо. Пором усе ще підкидало на хвилях, і Девід обережно звів машину хитким трапом.

На пристані нас чекав чоловік із грубуватим суворим обличчям. На вигляд близько п’ятдесяти, високий, міцної статури. У його зовнішності невловимо вгадувалося, що він — поліціянт. Мені не потрібно було пояснювати, що це був кримінальний інспектор у відставці, який знайшов тіло.

Фрейзер опустив вікно:

— Ендрю Броуді?

Чоловік коротко кивнув. Він дивився на нас трьох, що сиділи в машині, вітер куйовдив йому сиве волосся. Місцеві, які допомагали пришвартувати корабель, зацікавлено поглядали на них з-за його спини.

— Це всі, хто приїхав? — Він вочевидь був незадо­волений.

Фрейзер напружено кивнув:

— То так. На цей момент.

— А оперативна слідча команда? Коли вона буде?

— Ми ще не знаємо, чи вони будуть узагалі, — відрізав Фрейзер, — ще не вирішено.

Броуді стиснув губи. Тон інспектора йому не сподобався. Навіть у відставці колишні кримінальні інспектори не люблять, коли їх зрізають звичайні сержанти поліції.

— А відділ карного розшуку? Вони ж бо в будь-якому випадку мають приїхати.

— Старший інспектор має прибути зі Сторновея після того, як доктор Гантер огляне труп. Він — кримінальний експерт.

До цього моменту Броуді на мене уваги не звертав. Тепер подивився з певною долею цікавості. Гострі розумні очі, — я відчув, що він оцінює мене та складає судження.

— Вже мало світла, — сказав він, кинувши оком на небо, яке починало темніти. — Тут тільки п’ятнадцять хвилин їхати, але буде темно, поки доберемося. Може, поїдете у моєму авто, докторе Гантер? Введу вас у курс справи.

Фрейзер обурився:

— Переконаний, що доктор і раніше бачив обгорілі трупи.

Броуді на хвилину витріщався на нього, так, наче нагадував собі, що він більше не має звання. Тоді обернувся до мене, глянув пильно.

— Не такі.

Його машина була припаркована на молові, новенький на вигляд «вольво-салун». Усередині все було бездоганно. Пахло освіжувачем повітря та, слабше, цигарками. Стара бордер-колі сиділа на підстилці на задньому сидінні, — чорна морда посивіла від віку. Вона радісно підвелася, коли Броуді забрався в машину.

— Сидіти, Бесс, — ласкаво сказав господар. Собака одразу ж всілася. Броуді нахмурився, роздивляючись елементи керування обігрівачем на приладовій панелі. — Вибачте, я зараз. Все ще не можу запам’ятати, де що розташовано.

Коли ми вибралися з гавані, фари «рендж-ровера» підказали нам, що Фрейзер з Дунканом їдуть слідом. У цю пору року на півночі дні довго не тривають, і сутінки вже поступалися темряві. Засвітилися вуличні ліхтарі, освітлюючи вузьку головну дорогу, яка навряд чи заслуговувала на таке гордовите ім’я. Вона вела з узбережжя через селище: жменьку маленьких крамниць, оточених сумішшю старих котеджів та нових бунгало, які поки що мали досить стандартний вигляд.

Навіть із тієї невеличкої частини острова, що я зміг побачити, було очевидно, що Руна не аж такий закинутий глухий кут, як я очікував. Поблизу дороги виднілися руїни старої церкви, яка навіть не мала даху. Але більшість дверей та вікон у будинках, які ми минали, були новенькими, так, наче їх нещодавно замінили. Була невеличка, але сучасна школа, а трохи далі — дерев’яний клуб, розширений новою прибудовою із вивіскою «Руна. Пункт медичної допомоги».

Навіть дорога мала нове покриття. Вона була досить вузька, тільки з однією смугою руху, з півколами об’їздів через кожні сто метрів чи близько того, але чорне блискуче гудронове покриття присоромило б і головні дороги на великій землі. Проходячи крізь селище, дорога потроху здіймалася вгору, а коли ми проїздили два останні будинки, вирівнялася. На вершині пагорба, що височів над ними, силуетом на тлі темного неба, стирчав менгір — древній високий і кривий камінь, що здіймався з трави, немов погрозливий чи осуд­ливий палець.

— Це Бодах-Руна, — сказав Броуді, помітивши, куди я дивлюся, — Старий дядько з Руни. Є легенда, що він вийшов із дому й виглядає сина, який має повернутися з моря. Але син не повернеться, і старий стоїть тут так довго, що перетворився на камінь.

— За такої погоди я б у це повірив.

Він усміхнувся, але усмішка швидко згасла. Він-бо хотів, щоб я поїхав із ним, але тепер чомусь ніяковів, наче не був певний, із чого починати. Я вийняв мобільний, щоб перевірити повідомлення.

— Тут сигналу немає, — попередив Броуді. — Якщо хочете зателефонувати, то треба скористатися стаціонарним телефоном чи поліційним радіо. А як сильний вітер, то навіть вони не завжди працюють.

Я відклав телефон. Була слабка надія, що Дженні напише мені повідомлення, хоча не дуже-то я в це вірив. Зателефоную їй зі стаціонарного телефона пізніше й спробую якось залагодити те, що між нами сталося.

— Отже, що ви за «кримінальний експерт»? — запитав Броуді.

— Кримінальний антрополог.

Я подивився на нього, намагаючись зрозуміти, чи мушу пояснювати. Навіть офіцери поліції часом не зовсім розуміли, у чому полягає моя робота. Але Броуді, схоже, був задоволений.

— Добре. Принаймні буде хоч одна людина, яка знатиме, що робити. Воллес вам багато розповів?

— Тільки те, що це смерть у вогні і що тут щось негаразд. Він не сказав, що саме, тільки зазначив, що щось підозріле.

Щелепа Броуді несхвально скривилася.

— Та невже?

— Чому ви так кажете?

— Нічого я не кажу, — відповів Броуді. — Самі зрозумієте, коли побачите. Я просто чекав, що Воллес пришле повну команду, от і все.

У мені заворушилися погані передчуття. Коли смерть сталася за підозрілих обставин, розслідування має йти за чітким протоколом. Зазвичай на місце злочину мене викликали, коли слідча група вже обстежила всю локацію. Сподіваюся, що Воллес не ухвалив хибного рішення через свою зайнятість аварією на залізниці.

Але я також пам’ятав, що він сказав про Броуді. «Нормальний був чолов’яга». Відставні поліціянти часто почуваються незатишно, коли опиняються за бортом. Броуді не перший з тих, хто перебільшує, щоб знову відчути себе в гущі подій. Я не дуже вірив пліткам Фрейзера про його емоційний зрив, але мусив замислитися, чи такі самі сумніви не вплинули на рішення Воллеса.

— Він просто хотів, щоб я поглянув на труп, — пояснив я. — Якщо я побачу щось таке, що дасть змогу припустити, що це не був нещасний випадок, то одразу перетелефоную та залишуся тут до прибуття оперативної слідчої команди.

— Мабуть, що так і доведеться зробити, — відповів неохоче Броуді.

Але він досі був незадоволений. Чого б він там не наговорив Воллесу, суперінтендант вочевидь не сприйняв його слова за чисту монету, а для колишнього кримінального інспектора це було образливо.

Я запитав:

— Як ви знайшли тіло?

— Собака винюхала, коли ми гуляли з нею цього ранку. Це закинутий крофтерський котедж, крофт — це маленька ферма така, — додав він, щоб я зрозумів. — Діти туди, бува, залазять, але ж не взимку. І — поки ви не спитали — ні, я нічого не чіпав. Може, я й на пенсії, але діло знаю.

Я не сумнівався.

— Є якісь думки про те, хто міг це зробити?

— Жодної. Наскільки мені відомо, на острові ніхто не повідомляв про зниклих людей. А тут менш як дві сотні живе, тобто якщо хтось зникне, то не помітити буде важко.

— А гостей з великої землі чи з інших островів не буває?

— Небагато, але хтось приїздить. Всілякі диваки — натуралісти, археологи. На островах понатикано різних руїн — кам’яна доба, бронзова, Бог зна, яка ще. Начебто тут були поховальні піраміди з каменів, знаєте, «керни» на них кажуть, ще старовинна сторожова вежа на горі. А ще тут ведеться багато робіт з оновлення, тож є й будівельники, і наймані робітники. Кладуть нове дорожнє покриття, будинки зводять, таке все. Але не зараз, погода змінилася.

— Хто ще знає про труп?

— Ніхто, наскільки мені відомо. Я тільки Воллесу сказав.

Це пояснювало зацікавлені погляди місцевих, коли вони побачили приїзд поліції. Для такого маленького острова це величезні новини. Я сумнівався, що причина нашого приїзду довго буде таємницею, але принаймні зараз ми не мали перейматися через любителів половити витрішки.

— Він сказав, що тіло дуже обгоріло.

Броуді похмуро посміхнувся.

— О так, дуже обгоріло, точно. Але краще ви самі подивитеся.

Він сказав це впевнено, наче завершив розмову, закрив тему.

— Воллес казав, що ви з ним працювали.

— Я працював у штаб-квартирі в Інвернессі. Ви це знали?

— Я там тільки проїздом був. Руна для вас, напевно, дуже велика зміна оточення.

— То так. І на краще. Тут добре жити. Тихо. Є час і місце для роздумів.

— Ви самі звідси?

— Боже, ні. Я «з тих, що понаїхали», — сказав він, — хотів забратися десь подалі від всього, коли рано ви­йшов на пенсію. А далі вже й нікуди.

Тут не посперечаєшся. Ми виїхали із селища біля гавані, і тепер важко було помітити якісь ознаки життя. Єдиним житлом, що ми зустріли дорогою, був примітний старий будинок, віддалений від дороги. Окрім нього, нам трапилися хіба що розвалені халупи та вівці. У сутінках, які ставали дедалі густішими, Руна здавалася прекрасною, але безлюдною.

Самотньо тут, мабуть, помирати.

Нас труснуло, коли Броуді звернув із дороги та потрюхикав зарослою ґрунтівкою. Поперед нами вогні фар вихопили з темряви потрісканий старий котедж. Воллес казав, що тіло знайшли в «крофті», але мало що нагадувало про те, що це колись була ферма. Броуді загальмував перед хатиною та вимкнув двигун.

— Сиди тут, Бесс, — наказав він бордер-колі.

Ми вибралися з машини, коли позаду нас ґрунтовкою під’їхав «рендж-ровер». Котедж, присадкувата одно­поверхова будівля, поступово повертався в природу. Над ним невиразно вимальовувався стрімчак, який я бачив раніше: тепер це була тільки чорна постать у пітьмі, що наповзала.

— Бін-Туїрід, — сказав Броуді. — Він тут горою вважається. Кажуть, якщо видерешся на вершину ясного дня, то можна побачити Шотландію.

— Правда?

— Нема дурних перевіряти.

Він дістав з бардачка «маґлайт»[4]. Ми зачекали біля машини, поки до нас приєдналися Фрейзер з Дунканом. Я дістав із кейса, який залишив у «рендж-ровері», свій ліхтар, і ми попрямували до котеджу. В темряві підстрибували й перетиналися промені ліхтариків. Котедж виявився невеличкою кам’яною халупою, зі вкритими мохом і лишайниками стінами. Двері були такі низькі, що мені довелося нахилитися, щоб увійти.

Я зупинився й посвітив собі ліхтариком. Вочевидь, це місце давно вже було закинуте, — непотрібні залишки забутого життя. З дірки в даху крапала вода, низька стеля обдертої кімнати додавала клаустрофобії. Ми стояли в колишній кухні. Тут ще була стара плита, запилюжена чавунна пательня стояла на одній із холодних конфорок, розхитаний дерев’яний стіл — на викладеній кам’яними плитами підлозі. На підлозі ж купчилися кілька банок і пляшок — не таке вже й закинуте це місце. Приміщення просякнув затхлий сморід застарілої вологи, але на цьому все. Як на смерть у вогні, тут було надзвичайно мало слідів вогню.

— Сюди, — сказав Броуді й посвітив ліхтариком на інші двері.

Наблизившись, я відчув перший слабкий кіптявий запах горіння. Але очікував чогось набагато сильнішого. Іржаві завіси поламаних дверей запротестували, коли ми спробували відчинити їх. Я обережно, дивлячись під ноги, пройшов до наступної кімнати.

Відчуття навіть гнітючіше, ніж у кухні. Сморід вогню тепер не можна було не впізнати. Ліхтарик висвітив старий потрісканий тиньк на голих стінах; в одній зіяв камінний отвір. Але смерділо не від нього. Джерело лежало посеред кімнати, і коли промінь мого ліхтарика торкнувся його, горло мені перехопило.

Від того, що колись було живою людиною, залишилося дуже мало. Не дивно, що Броуді мав такий вигляд, коли я запитав, чи сильно обгоріло тіло. Воно таки сильно обгоріло. Навіть біле полум’я крематорію не здатне цілковито спопелити тіло людини, але цьому вогню це вдалося.

На підлозі лежала сміттєподібна купа жирного попелу й золи. Вогонь поглинув кістки так само жадібно, як шкіру й плоть. Залишилися тільки більші кістки, що стирчали з попелу, мов мертве гілля з кучугури. Навіть вони були кальциновані: вуглець з них вигорів, кістки стали сірими та крихкими. Немов тріснута шкаралупа яйця, виділявся череп — його щелепа відсахнулася вбік.

Але окрім тіла, у кімнаті не було ніяких ушкоджень. Вогонь, який спопелив людину, який перетворив її кістки на пемзу, якимось дивом не торкнувся нічого поблизу. Кам’яні плити підлоги трішки почорніли, але за кілька футів від трупа лежав неторканий матрац, пошарпаний і брудний. Старе листя та гілки, що вкривали підлогу, — навіть їх помилував вогонь.

Але не це було найгіршим. Мені мову відібрало, коли я побачив дві незгорілі ступні та єдину кисть руки, які стирчали з попелу. Кості, які виходили з них, вигоріли до чорних паличок. Але самих кінцівок вогонь зовсім не торкнувся.

Броуді підійшов та став поруч.

— Ну що, докторе Гантер? Все ще думаєте, що нічого тут підозрілого немає?