Записано на кістках. Друге розслідування

24

Світанок прийшов, як запізніла думка.

Світанку як такого не було. Просто непомітний проблиск, що підкрався зненацька, поки ви не зрозуміли, що ніч змінилася каламутними сутінками й що офіційно настав ранок.

Я не пішов спати одразу з майстерні. Натомість попросив Фрейзера відвезти мене до бабусі Меґґі. Елен казала, що пішла до старої, бо та впала. Я сумнівався, що зможу щось для неї зробити, але все одно мав побачити її.

Я був винен це Меґґі.

Роуз Кесіді жила в невеликому кам’яному котеджі на дві родини, а не в збірному бунгало, як більшість сусідів. Старенька хатина з тюлем на вікнах — видно було, що тут доживає вік літня людина. У нижньому вікні мерехтіли свічки, ще одна нагорі. Свічки за померлою.

Дім був повний жінок. Сусідки посходилися, щоб побути з бабусею Меґґі. Я зайшов, і мене вразив запах старості, та особлива затхлість, що відгонить нафта­ліном і кип’яченим молоком. Бабуся Меґґі була квола, мов пташеня, під тонкою, як пергамент, шкірою проглядали карлючки синіх жилок. Вона вже знала, що внучка померла. Тіло ще потрібно було формально ідентифікувати, але було б неправильно давати їй хибну надію.

Дивно, але Фрейзер вирішив піти зі мною — послухати, що стара скаже про години, які передували смерті Меґґі. Її онука здавалася схвильованою, сказала йому Роуз тремтячим голосом. Але Меґґі не пояснила чому. Приготувавши їм обом вечерю — як і в більшості інших будинків, духовка працювала на балонному газі, — Меґ­ґі вийшла з дому, бо збиралася на зустріч у барі готелю.

— Коли вона повернулася, було о пів на десяту, — згадала Роуз Кесіді, показавши слабкою рукою на годинник із великими цифрами, що стояв на камінній полиці. Почервонілі очі старенької затягнула катаракта. — Вона якась не така була. Наче мала щось на думці.

Це відповідало тому, що ми вже знали. Кевін Кінрос уже назвав їй ім’я померлої жінки, і вона вже заходила до мене в номер.

Але Меґґі непокоїло ще щось, окрім питання, чи не зраджує вона довіру сина Кінроса. Що б це не було, бабусі вона не розповіла. Старенька почула, як вона пішла, десь о пів на одинадцяту, гукнула, куди вона йде. Меґґі крикнула нагору, що їде машиною, зустрічається з кимось по роботі й не затримається.

Вона так і не повернулася.

До другої години її бабуся зрозуміла, що щось не так. Вона впала з ліжка, коли стукала в стіну, щоб розбудити сусіда. Так-от і ставилися до Кемерона на острові, — послали по Елен, а не по офіційного фельдшера. Не те щоб її потрібно було лікувати. Вона не сильно постраждала від падіння, але, як і більшість старих людей, яких мені довелося знати, її тіло повільно згасало, втрачаючи життєву силу, тримаючи жінку в пастці небажаного вже життя. А тепер вона пережила власну онуку.

Таке невиправдано жорстоке довголіття.

Коли я повернувся до готелю, минула шоста година. Ще не розвиднилося, але сенсу лягати вже не було. Я сидів на жорсткому стільці, прислухаючись до стогону шторму, нарешті почув звуки внизу й зрозумів, що Елен не спить. Почуваючись утомленішим, ніж очі­кував, я занурив голову в холодну воду, намагаючись прокинутися.

Я підвівся, потім постукав у двері Фрейзера й спус­тився на кухню.

Елен наполягала на тому, щоб приготувати повноцінний сніданок — на столі парувала тарілка з яєшнею з беконом, тости та солодкий гарячий чай. Я не відчував голоду, але апетит прийшов під час їжі. Я жадібно їв, помічаючи, як у тіло повільно повертається енергія. Через кілька хвилин спустився Фрейзер, сів навпроти мене. Обличчя опухло від недосипання. Принаймні сьогодні вранці він був тверезий.

— Радіо все ще не працює, — буркнув він, не чекаючи на запитання.

Я іншого не очікував. І оптимізм, і розчарування ­давно скінчилися. Тепер я хотів лише довести справу до кінця.

Розвиднялося, світло просочувалося в небо, поки ми поверталися до корабельні. Ще один жахливий день. Море било гальку й скелі, викидаючи стіни бризок високо в повітря, звідки вітер відносив їх углиб острова. Пором Кінроса, пришвартований в гавані, підкидало розбурханими хвилями. Принаймні його власник не відпливе нікуди сьогодні вранці, як би сильно цього не хотів.

За ним білі хмари розбивалися об вершину Стек-­Россу, клубочилися, боролися одна з одною, наче в розпачі, що їм несила зруйнувати його темної величі.

І над усім цим панував вітер. Не вщухаючи, буря набувала нової сили. Її первинна лють штовхала «рендж-­ровер», кидала дощ на лобове скло такими потоками, що склоочисники насилу могли впоратися. Коли ми вилізли з машини, буря загнала нас до майстерні. Попіл і скелет спаленого рибальського човна скидалися на залишки похорону вікінгів, — яскраве нагадування про нічні події.

Усередині майстерні Броуді сидів у старому автокріслі, комір його пальта був піднятий, захищаючи від холоду. Лом лежав у нього на колінах, коли він обернувся обличчям до дверей. Позаду нього на бетонній підлозі вкрите брезентом тіло Меґґі здавалося особливо жалюгідним, майже дитячим.

Він ледь помітно всміхнувся, коли ввійшли ми з Фрей­зером.

— Доброго ранку.

Здавалося, він постарів за одну ніч. Обличчя виснажене, тіло щільніше натягнулося на кістки, на шкірі навколо очей і рота закарбувалися нові зморшки. Підборіддя вкрив іній срібної щетини.

— Якісь проблеми? — запитав я.

— Ні, все тихо.

Він підвівся, потягнувшись, — затріщали суглоби. Злегка зітхнув, відкушуючи від сендвіча з беконом, який передала Елен. Я налив йому кухоль чаю з термоса, який вона теж спакувала, і розповів, що ми дізналися в бабусі Меґґі.

— Якщо Меґґі взяла машину, буде легше знайти, куди вона поїхала. Припустимо, що її не перегнали, — сказав він, коли я закінчив. Тоді акуратно змахнув крихти з пальців і рота, допив чай, підвівся.

— Так, подивімося ту скелю.

— А як щодо… цього? — спитав Фрейзер, неспокійно кивнувши на тіло. — Хіба не треба стежити за цим? Якщо Кінрос вирішить щось зробити.

— Будете волонтером? — запитав Броуді. Він тонко всміхнувся, побачивши небажання на обличчі Фрейзера. — Не хвилюйтеся. Я тут у шухляді замок знайшов. Можемо замкнути двері. До того ж я все одно не думаю, що Кінрос чи ще хтось ризикне серед білого дня.

— Я не проти залишитися, — запропонував я.

Броуді похитав головою.

— Ви єдиний судово-медичний експерт, який у нас є. Якщо знайдемо якісь докази, вам треба їх побачити.

— Такі речі не зовсім моя сфера.

— Це більше ваше, ніж моє чи Фрейзера, — відказав він.

З цим не посперечаєшся.

Броуді поспішив додому провідати собаку, а ми з Фрей­зером замкнули двері майстерні добре змащеним замком. Металевий запах викликав небажаний спогад про вогняну пастку клубу. Я зрадів, коли за кілька хвилин повернувся Броуді й ми змогли вирушити до підніжжя гори.

Найближча точка була лише за тридцять-сорок ярдів від корабельні, але дощ невблаганно бив нас, поки ми перетинали відкриту ґрунтову дорогу.

— Та чорт забирай! — вигукнув Фрейзер, згорбившись.

Ми дісталися скель, які трохи захищали від вітру. Вздовж підніжжя пролягала смуга гальки, розбита зубчастими виступами гострого каміння. Нахиляючись від вітру, ми обережно пробиралися кам’яним розсипом, придивляючись до слизьких від дощу камінців.

Через кілька ярдів Броуді зупинився.

— Ось.

Він показав на гострий камінь, що стирчав із гальки. Промитий дощем, він усе одно зберігав якусь темну пляму. Я присів, щоб краще роздивитися. Це був шмат закривавленої тканини. У розкиданих довкола камінцях виднілася заглибина, яка могла залишитися від падіння чогось важкого. Можливий слід, як ніби щось тягнули, простягався від неї до корабельні, зникаючи там, де галька поступалася твердішій землі.

Я захопив з готелю більше пакетів для заморожування, щоб використовувати їх як запасні пакети для доказів. Діставши один з кишені, лезом канцелярського ножа я підчепив зразок закривавленої тканини. Якщо дощ триватиме, він змиє криваві плями до того моменту, коли сюди приїде поліція, а мартини зжеруть те, що залишилося.

Броуді дивився на вершину скелі, приблизно на сто футів над нами.

— Сходинки далі, але немає сенсу всім трьом піді­йматися нагору. — Він повернувся до Фрейзера. — Вам доцільніше взяти машину та зустріти нас на вершині.

— Так, маєте рацію, — поспішно погодився Фрейзер.

Віддавши йому поліетиленовий пакет, щоб поклав до «рендж-ровера», ми з Броуді рушили хрустким кам’яним розсипом до сходів. Вони були вирубані в скелі, круті та звивисті. Біля сходів тягнувся старий поручень, але він не викликав довіри. Витираючи дощ з обличчя, Броуді подивився на сходи, потім на мою пов’язку.

— Ви впевнені, що готові?

Я кивнув. Я не збирався зараз відступати. Ми рушили вгору. Броуді пішов першим, я йшов у власному темпі. Сходинки були слизькі від дощу. Морські птахи тулилися до скелі, пір’я тріпотіло на вітрі. Що вище ми підіймалися, то більше відкривалися для вітру. Той верещав і махав на нас, ніби прагнучи відштовхнути назад.

Ми були лише за кілька ярдів від вершини, коли Броуді послизнувся на зламаній сходинці. Він з’їхав вниз на мене, я вдарився об поруччя. Іржавий метал піддався під моєю вагою, і мить я вдивлявся в нічим не загоро­джену прірву. Та Броуді схопив мене за комір пальта й витягнув у безпечне місце.

— Вибачте, — прошепотів він, відпускаючи. — Цілі?

Я кивнув, не довіряючи своєму голосу. Мій пульс усе ще калатав, коли я знову рушив за ним. І тут я помітив дещо на скелі за кілька ярдів.

— Броуді, — покликав я.

Він обернувся, і я вказав туди, де ще одна темна пляма вкривала опуклий виступ на скелі. Надто далеко, щоб я міг узяти зразок, але я міг здогадатися, як пляма туди потрапила. Саме тут тіло Меґґі вдарилося об скелю, падаючи згори.

Ми досягли вершини через кілька хвилин після цього. Нас охопила повна сила шторму. Він рвав наші пальта, наповнюючи їх, як вітрила, погрожуючи відкинути наші тіла назад.

— Справжнє пекло! — вигукнув Броуді, тримаючись проти вітру.

Під нами відкривалася гавань Руни — неглибока підкова бурхливої води, оточена скелями. Запаморочливий краєвид: сіре море та небо, розмиті вітром, розпливалися на невиразному горизонті. Один чи два самотні мартини боролися з поривами, їхнє жалібне квиління долинало до нас, птахи марно намагалися зловити потік повітря, та їх зносило вітром. Углибині острова виднілися задумливі схили Бін-Туїріду, а за сто ярдів від нього височів Бодах-Руна — менгір, древній камінь острова, що виростав із дернини, як кривий палець. Решта поверхні на Руні була безлісим вересовищем, укритим травою, розтріпаною вітром. Нічого не вказувало на те, що Меґґі чи хтось інший тут побували.

Дощ ударив по нас картеччю, коли ми йшли до того місця, звідки, вочевидь, падала Меґґі. Я почав думати, що ми марнуємо час, коли Броуді вказав:

— Ось.

За пару ярдів перед нами земля зберігала сліди боротьби. Дернина була розплющена й розірвана, я придивився уважніше й побачив в’язкі чорні плями, що вкривали траву. Навіть після такого дощу їх було багато.

— Ось тут її вбили, — сказав Броуді, витираючи дощ з обличчя, та нахилився, щоб розглянути плями. — Усе кров’ю поляпане, вона, мабуть, дуже багато її втратила.

Він підвівся, оглядаючи землю навколо нас.

— Там ще більше. І там.

Плями були менші за ту, що на краю скелі, майже змиті дощем. Вони утворили кривавий слід, який вів від краю обриву. Або, найімовірніше, до нього.

— Вона тікала, — сказав я. — Вона була поранена ще до того, як дісталася краю.

— Можливо, намагалася дістатися сходів. Або просто бігла наосліп. — Він подивився на мене. — Ви думаєте про те саме, що я?

— Про те, що сказала Мері Тейт? — Я кивнув. «Вони втекли. Після всього шуму». Можливо, люди, яких вона бачила, не просто втекли. Можливо, один із них переслідував іншого.

Але звідки вони взялися?

Броуді обвів поглядом порожню вершину скелі, розчаровано похитав головою.

— Де в біса її машина? Має бути десь тут.

Але сам я думав про обвітрену вершину скелі.

— Пам’ятаєте, ви запитали Мері, де вона взяла пальто? Що саме вона сказала?

Броуді кинув на мене спантеличений погляд.

— Що якийсь чоловік дав його їй. А що?

— Ні, вона не сказала «чоловік». Вона сказала «дядько».

— Так?

Я вказав на менгір, який був не більш ніж за п’ятдесят ярдів.

— Ви казали, що Бодах-Руна перекладається як «Старий дядько з Руни». Можливо, саме цього дядька вона мала на увазі. У Мері був ліхтарик. Вона могла піднятися сюди сходами, так само, як ми.

Броуді дивився на менгір, обмірковував.

— Подивімося?

«Рендж-ровер» поліції було видно, мабуть, за чверть милі звідси, він пробирався до нас гірським серпан­тином, а ми рушили до каменя. Дорога час від часу зникала з поля зору, але Бодах-Руну було важко не помі­тити. Фрейзер міг побачити, куди ми прямуємо, й зустрі­ти нас там.

Броуді йшов швидким кроком по нерівній місцевості. Я тремтів від холоду й дощу, до того ж біль у плечі знову давався взнаки. Та я все одно силувався не відставати від нього. Земля піднялася грядою між нами та менгіром, так що видно було лише його верхню половину. Але коли ми підійшли ближче, я розгледів щось в улоговині позаду. Поступово відкрився дах автомобіля.

Старий «фольксваґен-міні» Меґґі.

Закинутий у западині відразу за каменем.

Кілька овець притулилися до нього, ховаючись від вітру, від чого авто здавалося ще більш забутим. Вівці кинулися геть, коли ми з Броуді зісковзнули до нього трав’янистим схилом. Із зарослої колії, що вибігала з улоговини, долинув звук двигуна автомобіля, а через кілька хвилин ми побачили «рендж-ровер».

Фрейзер запаркувався в кінці дороги й виліз з машини.

— Це її?

— То так, — підтвердив Броуді, — авто Меґґі.

Дверцята були відчинені, злегка хитаючись на вітрі. Передні сидіння промокли від дощу, але потемніли не від води. Бризки та плями крові вкрили приладову панель і вітрове скло, ніби помахи пензля божевільного художника.

— Господи, — видихнув Фрейзер.

Ми підійшли трохи ближче, а тоді все одно відступили, щоб не затоптати землю навколо машини. Броуді поглянув крізь відчинені дверцята водія на забризканий кров’ю салон.

— Схоже, на неї напали збоку й вона змогла вибратися з пасажирських дверей. Як ви думаєте, ніж чи сокира?

Це здавалося нереальним: обговорювати, якою зброєю вбили Меґґі, коли лише напередодні ввечері я сидів поруч із нею в цій самій машині. Але сентименти не допоможуть зловити її вбивцю.

— Ніж, я б сказав. Недостатньо місця, щоб розмахнутися сокирою, не залишивши слідів усередині автомобіля.

Я оглянув западину. Вночі, за межами світла автомобільних фар, тут було непроглядно темно. Досить темно, щоб Мері Тейт могла сховатися та спостерігати. І почути. Думаю, тут багато чого можна було послухати.

Фрейзер дивився позаду машини.

— Тут є ще сліди шин. Не схожі на «міні».

Броуді роздратовано клацнув язиком. Я знав: він думав, що або дощ, або копита овець перетворять дорогу на багнюку до того часу, коли слідча група дістанеться сюди й зможе зняти відбитки шин. Але ми нічого не могли із цим вдіяти.

— Вона сказала бабусі, що зустрічається з кимось. Схоже, тут воно й було. Мері, мабуть, уже блукала десь поблизу.

Броуді насупився, дивлячись на машину.

— Я досі не можу зрозуміти, як вона зняла пальто. Воно не було пошкоджене чи закривавлене, але чому Меґґі не вдягла його такої холодної ночі?

— Можливо, вона зняла його заради Кінроса, — припустив Фрейзер. — І ще дещо, крім пальта, якщо ви розумієте, про що я. А чого інакше вони тут стирчали. Потім сталася сварка коханців, чи що там, і Кінрос втратив береги.

— Це не була сварка коханців! — огризнувся Броуді. — Меґґі була амбітною молодою жінкою; вона б замахнулася на щось вище, ніж капітан старого порома. І доки ми не доведемо, що минулої ночі вона зустрічалася з Кінросом, я не робитиму поспішних висновків.

Фрейзер почервонів від докору. Але те, що він сказав, спонукало мене до інших думок.

— Мабуть, Меґґі справді зняла пальто, — сказав я. І розповів їм про її автомобільний обігрівач, що застряг на максимумі. — Обидва рази, коли Меґґі підвозила мене, вона клала його на заднє сидіння. Це пояснює, чому на ньому не було крові.

Броуді намагався зазирнути до задньої частини машини.

— Може бути. Там майже немає бризок. Якщо дверцята машини залишилися відкритими, коли Меґґі намагалася втекти, Мері могла б просто підійти та зазирнути всередину. Навіть якщо вона помітила кров спереду, сумніваюся, що вона зрозуміла, що це було.

Усе ще тримаючись на відстані від «міні», він почав обходити машину. Перейшов на іншу сторону, зупи­нився.

— Дивіться.

Ми з Фрейзером підійшли глянути, що він знайшов. Наплічна сумка Меґґі лежала на землі під пасажирськими дверима, її вміст висипався на брудну траву. Клапті тканини та паперу валялися на землі навколо, розкидані вітром. Зачепившись за стебла трави, вони перетворилися на кашу під потоками дощу.

Серед косметики та інших фрагментів життя Меґґі лежав блокнот у палітурці, його брудні сторінки майоріли, наче метелики в пастці.

— Дайте мені пакет, — попросив Броуді.

— Точно? — невпевнено перепитав Фрейзер. Броуді відкрив пакет, який я йому дав.

— Меґґі була репортеркою. Місце злочину чи ні, але вона могла записати, з ким зустрічалася, а тут він пропаде.

Обережно ступаючи, він підійшов до машини й присів біля відчинених пасажирських дверей.

Діставши з кишені ручку, він просунув її в палітурку блокнота, обережно підняв його та поклав у пакет. Навіть із місця, де я стояв, видно було, що сторінки злип­лися, написи на них перетворилися в нерозбірливі чорнильні плями.

Рот Броуді перетворився на тонку розчаровану лінію.

— Ну, навіть якщо в ньому щось і було, воно вже не дуже корисне.

Він знову почав підводитися, потім зупинився.

— Під машиною щось є. — У його голосі прозвучало нове хвилювання. — Схоже на її диктофон.

Я згадав, як Меґґі розмахувала своїм диктофоном. Як більшість сучасних журналістів, вона покладалася на нього більше, ніж на блокнот і ручку. Тож якщо й вела якісь записи, поки була на острові, то необов’язково в блокноті.

Броуді ледве стримував своє нетерпіння, коли я дав йому ще один пластиковий пакет.

— Не хвилюйтеся, я скажу Воллесу, що це було моє рішення, — сказав він, кинувши на Фрейзера проникливий погляд.

Цього разу сержант не сперечався. Свідчення потенційно важливі — і вразливі, — їх навряд чи можна залишити до прибуття слідчої команди. Засунувши руку в пакет, Броуді присів та схопив диктофон. Повернувся до нас із Фрейзером, вивернув торбинку, щоб диктофон опинився всередині.

Він підняв його, щоб ми могли краще роздивитися. Диктофон був цифровий, модель «Соні», схожа на ту, яку я втратив у пожежі в медпункті.

— Цікаво, як надовго вистачає батарейок в таких штуках? — міркував Броуді.

— Досить надовго, — сказав я йому, — він усе ще записує.

— Що? — Він витріщився на прилад. — Жартуєте.

— Почав писати, коли ви заговорили. Він активується голосом.

Броуді розглядав дисплей диктофона.

— Тож ця штука могла працювати, коли вбили Меґґі?

— Якщо його не вимкнули випадково, коли викинули з машини, тоді так.

Вітер завивав навколо нас, поки ми обдумували сказане. Броуді замислено потер щелепу, дивлячись на маленьку сріблясту машинку в поліетиленовому пакеті. Ще до того, як він заговорив, я знав, що він скаже:

— Як увімкнути відтворення?