Записано на кістках. Друге розслідування

20

— Кемерон — незграбний хлоп. Але я не бачу в ньому вбивцю, — сказав Броуді, ставлячи чайник на плиту й запалюючи під ним газ.

Ми були на його маленькій кухні, сиділи за бездоганно чистим столом, він готував чай. Я попросив Меґґі підвезти мене до готелю, але заскочив лише, щоб забрати Фрейзера. «Рендж-ровер» був припаркований надворі, тож я думав, що знайду сержанта в барі. Натомість він був у своїй кімнаті, і, постукавши, я почув, як він шумно висякується, перш ніж підійти до дверей. Коли він відчинив, кімната була в темряві, а обличчя сержанта — вкрите червоними плямами. Проте поводився він так само грубо, як і раніше. Я сказав, що нам потрібно поговорити з Броуді.

— Я й не кажу, що це він, — заперечив я, коли старий інспектор, запаливши газ, струшував сірником. — Але він тримав гайковий ключ лівою рукою. Ми знаємо, що той, хто вбив Дункана, — шульга. І Ґрейс вдарили по правій щоці, тож її нападник, вочевидь, також.

Фрейзер зневажливо засопів.

— Ви можете бути впевнені, що дружині Стракана не завдали удару ззаду?

— Не можу, — зізнався я. — Звісно, на них могли напасти дві різні людини. Але Дункана вдарили так сильно, що пробили дірку в черепі, і уламки посипалися всередину. Такої сили без замаху не буває.

Рот Фрейзера скривився так, що кінчики вусів повисли до підборіддя.

— Кемерон придурок, то сто відсотків. Але я не думаю, щоб такий дурень, як він, переміг Дункана.

— Дункана вдарили ззаду. У нього не було шансу захиститися, — нагадав я йому. — Ми вже знаємо, що Кемерон у захваті від Ґрейс, і він також вписується в теорію шантажу. Він шкільний учитель, тож навряд би зрадів, якби стало відомо, що він ходив до повії. Якщо Дженіс Дональдсон погрожувала розповісти, він міг би вбити її, щоб замовкла.

Броуді кинув чайні пакетики в заварник.

— Можливо. Але якщо ви маєте рацію, то як він вчасно дістався від школи до яхти, щоб напасти на Ґрейс?

— Наскільки ми знаємо, він міг піти раніше за неї. Міг проїхатися на своєму гірському велосипеді прибережною стежкою, про яку нам розповів Стракан. Небезпечно за такої погоди, але він міг би ризикнути, якщо був у відчаї.

Чайник жалібно засвистів, над носиком з’явилася пара. Броуді вимкнув вогонь і залив заварник окропом. Правою рукою, як я зауважив. У мене вже параноя. Госпо­дар приніс до столу чайник і три кухлі.

— Можливо. Але наразі забудьмо Кемерона і подивімося, що в нас ще є, — сказав він, ставлячи заварник на серветку і розкладаючи перед кожним із нас пробкові підставки для кухлів. — Тіло вбитої повії виявили сильно обгоріле. Той, хто її вбив, очевидно, не хвилювався, що її знайдуть, поки не з’явилася інформація, що це розслідування вбивства.

Він на Фрейзера не дивився, але й так було зрозуміло.

— Вбивця панікує і вирішує цього разу як належить позбутися останків, а також будь-яких інших доказів, що залишилися. У процесі він убиває поліціянта, а також ледь не вбиває судово-медичного експерта. — Броуді поворушив чайником, закрив кришку й запитально подивився на нас. — Що скажете?

— Покидьок вочевидь схибнувся на вогні, — сказав Фрейзер, — піроман, чи як там це називається.

Я не був упевнений.

— Чи були на острові інші підпали чи пожежі? — запитав я Броуді.

— Наскільки я знаю, ні. Принаймні відколи я тут живу.

— То чому зараз? Я не психолог, але не думаю, що люди відразу перетворюються на паліїв.

— Може, просто спосіб приховати сліди, — припустив Фрейзер.

— Тоді ми повертаємося до того, чому тіло Дженіс Дональдсон залишили в котеджі, а не поховали чи скинули зі скелі. Найпевніше, тоді його ніколи б не знайшли. Тут чогось не вистачає, — наполягав я.

— Або ми просто занадто все ускладнюємо, — заперечив Фрейзер.

Броуді замислено наливав чай.

— Повернімося до нападу на Ґрейс. Мені здається, що це була випадковість. Що вона натрапила на зловмисника, коли той ламав систему зв’язку яхти. Отже, хто б це не був, він мав знати, що ми не можемо користуватися поліційним радіо.

— Це відкидає Кемерона, — сказав Фрейзер, насипаючи цукру в чай. — Ми йому не казали. Міг бути хтось із корабельні, якщо запитаєте мою думку. Кінрос або хтось із тих бородатих виродків. Вони всі знали, що наші радіо­станції не працюють. Хтось із них міг встигнути до яхти, поки ми були на поромі. Вистачило часу знищити систему зв’язку та майже провернути справу з дружиною Стракана, поки їх не потривожили.

Він поклав мокру ложку на стіл.

Без жодного слова Броуді взяв ложку й відніс до раковини, взяв ганчірку й витер пляму від чаю.

— Можливо, — сказав він, відкинувшись на стільці. — Але ми не можемо просто припустити, що це був один із них. Ми не знаємо, кому ще вони могли сказати. І не забуваймо, що є ще людина, яка точно знала, що ми хочемо скористатися радіо на яхті.

Я міг здогадатися, що він це скаже.

— Ви про Стракана?

Він кивнув.

— Ви запитали його про радіо, коли він приїздив у котедж. Він не дурний, склав два і два.

Я поважав інстинкти Броуді, але подумав, що він до­зволив ворожості затьмарити свої судження про Стракана. Я бачив реакцію Майкла, коли той зрозумів, що Дункан мертвий. Навіть якби шок був удаваний, не думаю, що можна змусити себе виблювати на замовлення, незалежно від того, який ти хороший актор. Фрейзер, очевидно, поділяв мої сумніви.

— В жодному разі. Ми всі бачили, в якому стані він був. Чоловік просто розбитий. І нащо в біса йому на­падати на власну дружину, а потім бігти по допомогу? Не має сенсу.

— А якби він хотів відвернути від себе підозри? — м’яко запитав Броуді та знизав плечима. — Але, можли­во, ви правду кажете. Наскільки ми знаємо, це міг бути взагалі хтось інший, і він знищив комунікації яхти, щоб гарантувати свою безпеку. Я просто не думаю, що ми можемо дозволити собі когось відкидати на цей момент, от і все.

Він мав рацію, і я зрозумів, про що він. Дункан уже помер через те, що ми забагато сприймали як належне.

— Я все одно не розумію, чого він досяг, розбивши радіо на яхті, — проговорив я. — Навіть якби ми зв’язалися з великою землею, ніхто не вирушив би до нас, доки погода не покращиться. То який сенс?

Броуді відпив чаю й обережно поставив кухоль на підставку.

— Час, можливо. Щодо великої землі, для них це все ще вбивство місячної давності. Важливе, але не питання життя і смерті. Навіть те, що ми не можемо зв’язатися, їх не надто хвилює, бо вони знають, що телефони та радіо не працюють. Якщо ж вони знатимуть, що вбили поліціянта, гелікоптер буде готовий, щойно погода дозволить. А так вони чекатимуть, поки все проясниться, і лише тоді заворушаться. Тож поки в нас немає засобів зв’язку, у вбивці є можливість вибратися з остро­ва до того, як його почнуть шукати.

— І куди йому подітися? Навіть якщо він візьме човен, тут навколо відкрите море.

Броуді посміхнувся.

— Не обманюйте себе. Навколо сто п’ятдесят миль островів і узбережжя, де можна сховатися. Крім того, є Британські острови, Норвегія, Фарери та Ісландія, і все це не так уже й далеко.

— То ви думаєте, що вбивця планує втекти?

Собака підійшла й поклала голову господарю на коліно. Броуді ніжно погладив її.

— Я б сказав, що це цілком імовірно. Він знає, що більше не може тут залишатися.

— То що нам із цим робити? — запитав Фрейзер.

Броуді знизав плечима.

— Прикривати спини. І сподіватися, що погода проясниться.

Гнітюча думка.

Невдовзі ми втрьох повернулися «рендж-ровером» до готелю. Ми нічого не їли з того ранку, і хоча ніхто з нас особливого апетиту не відчував, усе одно треба було поїсти. Дощ ущух, але шторм не стихав. Ми проминули гавань та селище. Острів так і був знеструмлений. Поки ми їхали крутим пагорбом до готелю, темні ­вулиці здавалися моторошно пустими у світлі наших фар.

Ми вийшли з машини та помітили, що зсередини долинає гомін. Броуді нахмурився, підняв підборіддя, ніби принюхуючись.

— Щось відбувається.

Маленький бар був переповнений, люди купчилися в коридорі біля дверей. Голови повернулися до нас, і розмови раптово затихли — поширилася звістка, що ми наближаємося.

— Що вже знов? — пробурмотів Фрейзер.

Люди, що стояли у дверях, поворухнулися у відповідь на рух у барі. Вийшов Кінрос, за ним — величезна постать Ґатрі. Крижані очі Кінроса проминули мене, Фрейзера та зупинилися на Броуді.

— Ми хочемо отримати відповіді на деякі запитання.

З усім, що сталося, я забув про обіцянку Броуді пояснити, що відбувається.

Фрейзер рушив уперед, агресивно розправивши плечі, але Броуді зупинив його.

— Так, насмілюся сказати, справді хочете. Дайте нам хвилинку, добре?

Кінрос, здавалося, був схильний сперечатися. Тоді коротко кивнув.

— Навіть дві.

Вони з Ґатрі повернулися до бару. Фрейзер сердито тицьнув пальцем у Броуді.

— Ви більше не клятий інспектор! Я ж казав вам раніше, ви не маєте повноважень їм щось розпо­відати!

Броуді відповів рівним голосом.

— Вони мають право знати.

Обличчя Фрейзера спохмурніло. Шок від смерті Дункана і, можливо, його почуття провини наростали весь день. Тепер він шукав, де б це вихлюпнути.

— Офіцера поліції вбили! Як на мене, ніхто на цьому острові не має права ні на що!

— Двоє людей уже мертві. Ви хочете, щоб хтось загинув, бо ми їх не попередили?

— Він правду каже, — втрутився я. Мені довелося опинитися в ситуації, коли поліція не оприлюднила інформацію, і, як наслідок, постраждали люди. — Треба сказати їм, із чим ми маємо справу. Інакше піддаємо ризику більше життів.

Фрейзер був загнаний у кут, але не піддавався.

— Я цього не підтримую! Я нікому нічого не розповім без належного наказу, і нікому іншому не раджу!

— Ні? — На щелепі Броуді смикався м’яз, але це був єдиний зовнішній вияв його емоцій. — У відставці є свої плюси. Мені не потрібно турбуватися про бюрократичну тяганину.

Фрейзер схопив його за руку, коли той рушив до бару.

— Ви туди не підете!

— Що ви зробите? Заарештуєте мене?

Він зневажливо глянув на сержанта. Фрейзер опустив погляд, потім руку.

— Я цього ніяким боком не стосуюся, — пробурмотів сержант.

— От і не треба, — сказав Броуді й вийшов до людей.

Я пішов з ним, залишивши Фрейзера стояти в коридо­рі. Нам довелося пробиратися в тисняві бару. Люди відсахувалися, коли ми йшли повз них, розмови затихали, зави­сала тиша. Це була досить маленька кімнатка, не призначена для такої кількості людей. Схвильована Елен працювала за барною стійкою. Я помітив Кемерона, який уже почистився й самотньо стояв у кутку. Очевидно, фельдшер відійшов після падіння з велосипеда, але погляд, який він кинув на мене, не потеплішав. Меґґі теж була там, стояла в групі Кінроса і Ґатрі, на обличчі — очікування.

Більшість присутніх я не впізнав. Стракана не було й сліду, і не дивно. Навіть якби йому сказали про зустріч, він не захотів би залишити Ґрейс саму.

Я сподівався, що цього разу він не знадобиться нам, щоб заспокоювати натовп.

Броуді підійшов до каміна й спокійно оглянув кімнату.

— Я знаю, що ви всі хочете знати, що відбувається, — сказав він рівним голосом. — Я впевнений, всім відомо, що сьогодні вдень на Ґрейс Стракан напали. І більшість із вас, мабуть, чули, що поліція займається тілом, яке виявили в старому котеджі біля Бін-Туїріду, і що це підозріла смерть.

Він зупинився, оглядаючи кімнату. Я помітив, що до бару зайшов Фрейзер. Він стояв у дверях і похмуро прислухався.

— Але ви не знаєте, що вчора ввечері поліціянта, який там чергував, було вбито. Той, хто його вбив, також підпалив клуб та медпункт і ледь не вбив доктора Гантера.

Його слова спричинили бурю. Броуді підняв руки, щоб змусити їх замовкнути, але ніхто не відреагував. Лунали гнівні вигуки здивування та протесту. Я бачив, як Елен нервує за барною стійкою, і міркував, чи не припустилися ми помилки. Тоді один голос пролунав над іншими.

— Тихо, всі! Я сказав: ТИША!

Галас стих. Це кричав Кінрос. У тиші, що запанувала, капітан порома витріщився на Броуді.

— Ви хочете сказати, що це хтось з острова? Один з нас?

Броуді дивився у відповідь, не здригаючись.

— Це саме те, що я кажу.

Гуркіт невдоволення наростав. Але все стихло, коли Кінрос знову змусив себе почути:

— Ні, — він рішуче похитав головою, — в жодному разі.

— Мені це подобається не більше, ніж вам. Але річ у тім, що хтось на цьому острові вбив двох осіб і напав на іншу людину.

Кінрос склав руки.

— Ну, це не один із нас. Якби тут був убивця, ви думаєте, що ми б про це не знали?

Почулися бурмотіння «То так» і шепіт згоди. Броуді намагався перекрити гомін та зробити так, щоб його почули. Попереду прослизнула Меґґі. Висунула до нього свій диктофон, наче на пресконференції.

— Тіло, яке знайшли в котеджі. Ви знаєте, хто це?

Броуді зробив паузу. Я знав, що він вирішує, скільки саме може сказати.

— Тіло офіційно ще не ідентифіковано. Але ми думаємо, що це може бути зникла повія зі Сторновея.

Поки Броуді говорив, я спостерігав за Кемероном. Але якщо ця новина щось для нього значила, він цього ніяк не виказав. Залунали нові викрики й запитання:

— Що в біса ця хвойда тут робила? — вигукнула Карен Тейт. Язик у неї заплітався.

Ґатрі посміхнувся.

— Вгадай.

Ніхто не сміявся. Вишкір велетня повільно згас. Але мене більше цікавила інша реакція. Син Кінроса Кевін здригнувся, коли згадали про мертву жінку. Рот відкрився у вражене «О». Щойно хлопець зрозумів, що я за ним спостерігаю, одразу опустив погляд.

Увага всіх інших була прикута до Броуді.

— Поліція відправить сюди бригади, щойно дозволить погода. Коли вони прибудуть, я прошу всіх вас із ними співпрацювати. До того часу нам потрібно, щоб ви всі нам допомагали. Котедж зараз є місцем злочину, тому, будь ласка, не ходіть туди. Коли приїде слідча команда, вони не схочуть марнувати час на дослідження зайвих слідів. Я знаю, що вам цікаво, але, будь ласка, тримайтеся подалі від місця злочину. І якщо хтось із вас думає, що володіє якоюсь інформацію, вам потрібно повідомити її сержанту Фрейзеру.

Усі погляди інстинктивно звернулися до Фрейзера. Він трохи здивувався, та потім майже непомітно випростався, розправив плечі й гідно зустрів погляди. Броуді вчинив розумно: знайшов спосіб повернути Фрейзеру самоповагу та нагадати жителям острова, що на Руні вже присутня поліція.

Я думав, що на цьому зустріч закінчиться, але в Кемерона були інші ідеї. Поки що він мовчав, але тепер маленьку кімнату заповнив його ораторський голос.

— А тим часом від нас ждуть, що ми маємо сидіти спокійно й поводитися пристойно? — Він стояв, розставивши ноги й склавши руки. Меґґі навела на нього диктофон. Він кинув на неї зарозумілий погляд, повний огиди.

— На жаль, ми нічого не можемо зробити, поки сюди не прибуде поліція з великої землі, — відповів Броуді.

— Ви нам кажете, що на острові переховується вбивця, практично звинувачуєте когось із нас, а потім спокійно кажете нам нічого не робити? — Кемерон недовірливо фиркнув. — Ну, я, наприклад, не…

— Замовкни, Брюсе, — сказав Кінрос, навіть не подивившись на нього.

Щоки Кемерона зачервонілися.

— Вибач, Ієне, але я думаю…

— Тут нікого не хвилює, що ти думаєш.

— Вибач, звісно, та хто ти такий?..

Кемерон замовк під крижаним поглядом Кінроса. Кадик смикнувся, коли він стулив рота, проковтнувши все, що хотів сказати. Мені стало його майже шкода. Гордість шкільного вчителя за ці кілька днів зазнала добрячого побиття.

А тепер на нього ніхто не звертав уваги. Люди розійшлися купками, завели нові приглушені розмови, усі обговорювали щойно почуте. Меґґі опустила диктофон, кинула на мене стурбований погляд і вийшла з бару.

Я поглянув туди, де стояв Кевін Кінрос. Але підліток теж вислизнув.

Ми знайшли порожній стіл, коли народ у барі трохи розійшовся після зустрічі. Фрейзер переконав узяти віскі для нас двох і томатний сік для Броуді.

Він підняв келих.

— За Дункана. І хай начувається той виродок, який його вбив. Gonnadh ort![15]

— О, він своє отримає, так і буде, — тихо сказав Броуді. Ми урочисто виголосили тости. Тоді я розповів їм про реакцію Кевіна Кінроса на інформацію про те, що вбита жінка була повією зі Сторновея. Фрейзер, який, можливо, все ще відходив від епізоду з утратою статусу, не надав цьому значення.

— Може, він просто збудився від думки про шльонд­ру. З таким обличчям, він, мабуть, ще незайманий.

— Однак варто звернути увагу, — висловився Броуді.

— Мабуть, варто з ним завтра поговорити, якщо коман­да підтримки ще не прибуде.

Фрейзер похмуро глянув у свою склянку.

— Сподіваюся, що вже прибуде.

«Я теж, — подумав я. — Я теж».

Невдовзі після цього я з ними попрощався. Поїсти за цілий день так і не вдалося, а від алкоголю натщесерце та від виснаження мені паморочилося в голові. Мене наздогнали всі події минулих сорока восьми годин. Очі самі собою заплющувалися.

Коли я вийшов, Елен усе ще працювала за барною стійкою, намагаючись упоратися з несподіваними замовленнями. Я не думав, що вона мене побачила, але, вже підіймаючись сходами, почув її голос.

— Девіде? — Вона поспішно вийшла з бару. — Мені дуже шкода, я не мала нагоди вам зготувати поїсти.

— Все гаразд. Піду трохи посплю.

— Хочете, я щось зладнаю? Суп чи сендвіч? Ендрю догляне за баром.

— Я справді в нормі.

На сходовому майданчику над нами рипнуло. Ми підняли очі й побачили Анну. Вона була в нічній сорочці, бліде обличчя — заспане.

— Що я тобі казала про те, щоб спускатися вниз? — насварилася Елен, коли її дочка пройшла решту шляху.

— Мені наснився поганий сон. Вітер забрав жінку.

— Яку жінку, серденько?

— Я не знаю, — зажурилася Анна.

Елен пригорнула її.

— Це був лише сон, і зараз його немає. Ти подякувала докторові Гантеру за шоколадку, що він тобі вчора купив?

Анна подумала й похитала головою.

— Ну тоді, будь ласка, подякуй.

— Але ж я її вже з’їла.

Елен глянула на мене поверх голови дочки, стримуючи усмішку.

— Ти все ще можеш сказати спасибі.

— Дякую.

— Так краще. А тепер іди, юна леді. Назад до ліжка.

Маленька вже засинала. Вона притулилася до ма­миних ніг.

— Я не можу ходити.

— А я не можу тебе нести. Ти вже заважка.

Анна підняла голову настільки, щоб подивитись на мене сонними очима.

— Він може.

— Ні, леді, він не може. У нього рука болить.

— Нічого страшного. Я впораюся, — сказав я. Елен із сумнівом подивилася на мою пов’язку. — Буду радий. Справді.

Я підняв Анну. Її волосся пахло шампунем. Вона пригорнулася до мого плеча, як колись моя рідна дочка. Цуп­кенька вага в моїх руках засмучувала і втішала водночас.

Я пройшов за Елен у мансарду, де були дві невеличкі кімнати. Анна ледь поворухнулася, коли її мати відтягнула простирадла і я опустив її в ліжко. Я відступив, Елен знову накрила її та пригладила доньці волосся. Ми крадькома вийшли й спустилися вниз. Вона мовчала, коли ми дійшли до мого поверху, рука лежала на дерев’яному поруччі. Елен дивилася на мене. Стурбованим проникливим поглядом.

— Все гаразд?

Їй не потрібно було говорити, що вона мала на увазі. Я всміхнувся.

— Гаразд.

Елен знала достатньо, щоб не тиснути. Побажавши наостанок доброї ночі, вона повернулася до бару. Я пішов у свою кімнату й, повністю одягнений, впав на матрац. Одяг і досі зберігав запах диму, але мені не вистачало сил роздягтися й залізти в ліжко. Я все ще відчував примарну вагу Анни. Якщо заплющити очі, можна уявити, що вона належала Алісі. Я сидів, думав про свою загиблу родину, слухав, як виє надворі вітер. Понад усе хотілося зателефонувати Дженні.

Але було щось інше, із чим я нічого не міг вдіяти.

Моя голова різко піднялася, коли у двері постукали. Я зрозумів, що задрімав. Подивився на годинник і побачив, що вже по дев’ятій.

— Секундочку.

Протерши очі, підійшов до дверей. Мабуть, Елен все-­таки вирішила мене нагодувати. Та за відчиненими дверми в коридорі стояла Меґґі Кесіді.

Вона тримала тацю з мискою супу і двома запашними окрайцями домашнього хліба.

— Елен сказала, що якщо я все одно до вас іду, то маю при­нести ось це. Звеліла переказати, що вам треба щось з’їсти.

Я взяв тацю і відступив, щоб впустити її.

— Дякую.

Вона всміхнулася, але трохи невпевнено.

— Знову суп. Важкий був день, правда?

— Принаймні цього разу ви його не розілляли.

Я поставив тацю на комод. Між нами виникла певна напруга, коли ми опинились удвох в моєму номері. Ми намагалися не дивитися на ліжко — воно займало більшу частину кімнати, й ми обоє усвідомлювали його присутність. Я сперся на підвіконня, а Меґґі сіла на єдиний стілець у кімнаті.

— Вигляд у вас кепський, — сказала вона нарешті.

— Від цього я почуваюся набагато краще.

— Ви розумієте, про що я. — Вона показала на тацю. — Ну ж бо, їжте вже.

— Все гаразд.

— Елен мене вб’є, якщо суп захолоне.

Сил сперечатися не було. Я був надто втомлений, щоб відчувати голод, але перший ковток усе змінив. Раптом я зрозумів, наскільки голодний.

— Чудова зустріч вийшла, — сказала Меґґі, коли я розламав скибку хліба. — Я навіть подумала, що Ієн Кінрос зараз викриє Кемерона. Але не все одразу, правда?

— Ви сюди прийшли не просто потеревенити, так?

— Ні. — Вона обсмикувала край стільця. — Я хочу вас дещо запитати.

— Ви знаєте, я нічого не можу вам сказати.

— Одне запитання, і все.

— Меґґі…

Вона підняла палець.

— Тільки одне. І суворо не для протоколу.

— Де ваш диктофон?

— Боже, але ж ви підозрілий мерзотник.

Меґґі полізла в сумку й дістала диктофон.

— Вимкнений. Гляньте.

Вона сховала його в сумку. Я зітхнув.

— Добре, одне запитання. Але я нічого не обіцяю.

— Це все, що я прошу, — сказала репортерка. Вона нервувала. — Броуді сказав, що мертва жінка була повією зі Сторновея. Ви знаєте її ім’я?

— Ну ж бо, Меґґі, я не можу вам цього сказати.

— Я не питаю, як її звали. Просто чи ви знаєте.

Я намагався зрозуміти, де пастка. Але за умови, що я не наведу жодної конкретики, відповідь не завдасть шкоди.

— Не офіційно.

— Але ви досить добре уявляєте, хто вона така?

Я промовчав на знак відповіді. Меґґі закусила губу.

— Її… Жертву часом не звуть Дженіс?

Моє обличчя, мабуть, мене виказало. Я відставив тацю, апетит зник.

— Чому ви так кажете?

— Вибачте, я не можу розкривати своїх джерел.

— Це не гра, Меґґі! Якщо ви щось знаєте, то мусите сказати поліції.

— Ви про сержанта Фрейзера? То так, правильно, саме йому!

— Тоді Ендрю Броуді! На кону більше, ніж газетна історія, ви граєтеся життями людей!

— Я роблю свою роботу! — спалахнула вона у відповідь.

— А якщо ще когось уб’ють, що тоді? Вважатиме це ще одним ексклюзивом?

Постріл влучив у яблучко. Меґґі відвела погляд.

— Ви самі казали, що ви з Руни, — підштовхнув я. — Вам не болить за те, що тут відбувається?

— Звичайно болить, чорт забирай!

— Тоді скажіть мені, звідки ви взяли це ім’я.

Я бачив, як у ній борються суперечливі емоції.

— Слухайте, це не те, чим здається. Людина, яка сказала мені… Це було конфіденційно. І я не хочу створювати проблеми. Ця людина непричетна.

— Звідки ви знаєте?

Вона подивилася на годинник і підвелася.

— Слухайте, я маю йти. Це була помилка. Не треба було сюди приходити.

— Але ви прийшли. І не можете так просто піти.

Обличчя Меґґі все ще було невпевненим, але вона похитала головою.

— Дайте мені час до завтра. Навіть якщо поліція не доїде, я обіцяю, що розповім вам або Броуді. Але спершу мені потрібно все добре обдумати.

— Не робіть цього, Меґґі.

Але вона вже прямувала до дверей.

— Завтра, я обіцяю. — Вона збентежено всміхнулася. — Добраніч.

Коли вона пішла, я сів на ліжко, міркуючи, звідки репортерка могла знати, що вбиту жінку звали Дженіс. Я сказав лише Броуді та Фрейзеру і не вірив, що суворий інспектор чи сержант могли щось довірити Меґґі.

Я намагався розгадати цю загадку, але надто втомився, щоб мислити ясно. Сьогодні я нічого не міг із цим вдіяти. Суп охолов, але голоду я вже не відчував. Я роздягнувся й змив із себе стільки смороду й диму, скільки зміг. Можливо, завтра запустять генератор готелю й буде гарячий душ. Наразі я хотів тільки спати. Я занурився в сон, немов вимикачем клацнув.

Прокинувся близько опівночі, задихаючись: уві сні я ганявся за кимось й одночасно мене переслідували. Проте я не міг згадати, куди чи від чого біжу.

Залишилося тільки відчуття: біжи — не біжи, не має значення. Я лежав у темній кімнаті, слухаючи, як поступово нормалізується серцебиття. Здавалося, що вітер виє вже не так сильно. Я знову задрімав, дозволивши собі ледь помітний оптимізм: може, шторм досяг кульмінації, може, завтра поліція нарешті зможе дістатися сюди.

Я вже мав бути навчений. Погода і сама Руна приберегли найгірше до останнього.