Записано на кістках. Друге розслідування

9

Вітру не було. Це перше, що спало мені на думку. Ні вітру, ні барабанного стукоту дощу.

Тільки тиша.

Я розплющив очі. Лежав я в ліжку. Притлумлене палевими шторами денне світло проникало у велику білу кімнату. Білі стіни, біла стеля, білі простирадла. Спочатку я подумав, що це лікарня, та згодом зрозумів, що в лікарнях нечасто трапляються пухові ковдри й двоспальні ліжка. Або скляні душові кабіни, як на те пішло. А плетена з пальмового листя тумбочка біля ліжка наче зійшла зі сторінок журналу про інтер’єри.

Проте тут і зараз мене геть не турбувало те, що я не знав, де опинився. Постіль була тепла і м’яка. Якийсь час я лежав, перебираючи в пам’яті минулі події, які зміг пригадати. Вони поверталися до мене напрочуд легко. Котедж. Покинутий автомобіль. Падіння в темряві, і, нарешті, шлях до далекого вогню.

Ось тут пам’ять вкриває туман. Спогади про те, як я підіймався на схил пагорба й опинився біля стародавніх могильників, про постать, що вийшла зі зруйнованої хижі, скидалися на сюрреалістичний сон. У пам’яті виринали розрізнені картини: мене несуть у непроглядній темряві, я скрикую від поштовху в плече.

Плече…

Відсунувши ковдру, я побачив, що повністю голий, але більше мене хвилювала пов’язка, що притискала ліву руку до грудей. Схоже, професійна робота. Я обережно зігнув плече й здригнувся, коли запротестували пошкоджені зв’язки. Біль пекельний, але вивиху вже немає. Мабуть, хтось його вправив, хоч я й не пам’ятаю цього епізоду. Дивно, адже коли тобі вправляють вивих плеча, про таке не так-то просто забути.

Глянув на зап’ясток — годинника не було. Я гадки не мав, котра година, але надворі — світлий день. Почала здійматися тривога. «Боже, скільки я був непритомний?» Я досі не сказав Воллесу — нікому не сказав! — що ми маємо справу з убивством. І я пообіцяв Дженні, що зателефоную ще минулого вечора. Вона, мабуть, місця собі не знаходить, гадаючи, що зі мною трапилося.

Треба повертатися. Я відкинув ковдру й заходився шукати свій одяг, коли відчинилися двері й увійшла Ґрейс Стракан.

Вона була ще приголомшливішою, ніж запам’ята­лася з першої зустрічі: темне волосся, закручене назад, відкривало ідеальний овал обличчя; обтислі чорні штани та кремовий светр підкреслювали струнку й чуттєву фігуру.

Побачивши мене, вона посміхнулася.

— Привіт, докторе Гантер. Я просто зайшла глянути, чи ви прокинулися.

Принаймні тепер я знав, де я. Її погляд ковзнув униз, і я згадав, що голий. Поспішно накрився ковдрою.

Темні очі сміялися.

— Як ви почуваєтеся?

— Збентеженим. Як я сюди потрапив?

— Майкл привіз вас учора ввечері. Знайшов вас на пагорбі. Точніше, ви його знайшли.

Отже, саме Стракан мене врятував. Я запам’ятав фігуру, що виринала у світлі вогнища.

— То це я вашого чоловіка там побачив?

Вона всміхнулася.

— Так, одне з його хобі, мушу сказати. Рада, що не тільки я вважаю його трохи дивним. І все-таки вам пощастило, що він туди нагодився.

Не посперечаєшся. Але мене все одно хвилювало, як довго я спав.

— Котра година?

— Майже пів на четверту.

Більш як пів дня минуло. Я подумки вилаявся.

— Можна скористатися вашим телефоном? Мушу повідомити людям, що сталося.

— Вже зроблено. Майкл вас привіз і одразу зателефонував у готель, поговорив із сержантом Фрейзером, гадаю, що саме з ним. Повідомив, що ви потрапили в аварію, але більш-менш цілі.

Саме це я й припускав. Але мені все одно потрібно було зловити Воллеса. І зв’язатися з Дженні, вона має знати, що зі мною все добре.

Якщо вона досі зі мною розмовляє.

— І все ж я хотів би скористатися телефоном, якщо можна.

— Звичайно. Я повідомлю Майкла, що ви прокинулися. Він принесе телефон. — Ґрейс здійняла брову, усміхнувшись кутиком губ. — І скажу йому, щоб приніс ваш одяг.

Із цими словами вона вийшла. Роздратований, я повернувся в ліжко. Мене гризла думка про втрачені години. Але чекати довго не довелося — у двері постукали.

Увійшов Майкл Стракан, тримаючи в руках мій ретельно випраний і випрасуваний одяг. Гаманець, годинник і непотрібний мобільний телефон — акуратно складені зверху. Під пахвою в нього була затиснута газета.

— Ґрейс сказала, що вам це може стати в пригоді. — Він усміхнувся, опустивши мої речі на стілець біля ліжка. Поліз у кишеню й витяг бездротовий телефон. — І це теж.

Хотілося негайно зателефонувати, але я стримався. Якби не він, я, мабуть, був би вже мертвий.

— Спасибі. І ще дякую за все те, що зробили для мене вчора вночі.

— Забудьте. Радий допомогти. Хоча, мушу зізнатися, ви мене до півсмерті налякали, коли вигулькнули з темряви.

— То було обопільно, — сухо відповів я. — Як ви мене витягли?

Він знизав плечима.

— Мені вдалося втримати вас у вертикальному положенні більшу частину шляху донизу, але на останньому відрізку довелося закинути вас на баранчика.

— Ви мене несли?

— Тільки до автомобіля. Я не завжди беру його на цю прогулянку, але, повірте, зрадів, що цього разу він зі мною. — Він сказав це недбало, наче нести дорослого чоловіка навіть на коротку відстань було дурничкою. — То як плече?

Я обережно зігнув руку. Досі боліло, але принаймні я міг поворушити рукою і не знепритомніти:

— Краще, ніж було.

— Брюс над вами добряче попітнів, щоб його вправити. Якби не він, ми, ймовірно, відправляли б вас гелікоптером до лікарні. Або запхали б до порома Ієна Кінроса. Проте не думаю, що у вашому тодішньому стані морська подорож була б надто приємною.

— Брюс?..

— Брюс Кемерон. Він шкільний учитель, але за освітою фельдшер. Опікується нашим медпунктом.

— Корисне поєднання, як на мене.

Обличчям Стракана промайнув якийсь вираз.

— Є певні нюанси. Згодом самі з ним побачитеся. Ґрейс йому зателефонувала, сказала, що ви вже прокинулися, тож він запропонував зайти подивитися, як ви. О, і ще ваші колеги знайшли сьогодні вранці машину Елен і витягли її на дорогу. Вам буде приємно почути, що вона не пошкоджена. Що трапилося? Звернули, щоб оминути вівцю?

— Не вівцю. Золотистого ретривера.

Обличчя Стракана спохмурніло.

— Оскар? Боже, оце так! Я взяв його із собою, але він десь побіг. Господи, мені так шкода.

— Не хвилюйтеся. Я просто радий, що не вдарив його. — Цікавість тимчасово взяла гору над моїм нетерпінням. — Слухайте, не подумайте, що я не вдячний, але… що в біса ви там робили?

Він усміхнувся, трохи сором’язливо.

— Сиджу собі там час від часу. Ґрейс думає, що я з глузду з’їхав, але ще в Південній Африці, коли я був малий, батько брав мене на сафарі. На пагорбі приходить таке ж відчуття простору та ізоляції, як тоді в дитинстві. Я не містик і не релігійна людина, але щось у цьому є… майже духовний досвід.

Ніколи не подумав би про Стракана з такого погляду.

— Але ж там так самотньо. І холодно.

Він усміхнувся.

— Я добряче загортаюся, а самотність є частиною цього досвіду. Крім того, брох[11] — гарне місце для роздумів.

— Брох?

— Кам’яна споруда, в якій я був. Це стара сторожова вежа. Мені подобається думка, що хтось сидів там біля багаття дві тисячі років тому. Сидиш там і наче підтримуєш традицію. А ті керни ще старші. Люди, поховані в них, були володарями, лідерами кланів, а тепер усе, що залишилося, — кілька кам’яних купок. Все пізнається на відстані, чи не так? — Раптом він зніяковів. — Так чи так, годі про мої темні таємниці. Ось, погляньте.

Він простягнув мені газету, яку приніс із собою. Це була вчорашня «Льюїс ґезетт», розгорнута на другій сторінці. Заголовок над підписом Меґґі Кесіді сповіщав про таємницю вогняної смерті на Руні. Стаття містила жахливий опис виявлення спаленого тіла, бідна на факти, але багата на припущення. Слід було очікувати, що вона згадає про теорію із самозайманням, ну і мене там називали «шанованим ученим-криміналістом доктором Девідом Гантером».

Що ж, могло бути й гірше. Принаймні фотографій не було.

— Прийшло з поромом сьогодні вранці, — сказав Стракан. — Гадав, вам схочеться це побачити.

— Дякую. — Стаття нагадала мені про нагальні справи. — Після всього, що ви зробили, мені незручно запитувати, але чи не могли б ви підвезти мене до селища?

— Звичайно. — Він помовчав. — Усе гаразд?

— Так. Мені просто потрібно повертатися.

Він кивнув, але навряд чи його переконало моє твердження.

— Я буду внизу. Душ до ваших послуг.

Дочекавшися, поки він піде, я схопив телефон. У моєму мобільному було записано номер Воллеса. Я набрав стаціонарний номер. «Ну ж бо, відповідай», — подумки закликав я його.

Цього разу відповів.

— Так, докторе Гантер? — Судячи з голосу, справи йшли краще.

Я сказав коротко:

— Її вбили.

Йому довелося усвідомити почуте. Нарешті він вилаявся.

— Ви впевнені?

— Її вдарили так сильно, що задня частина черепа тріснула, проте не зламалася. Вогонь змусив череп вибухнути, тому я не помітив цього раніше.

— Чи могла вона вдаритися під час падіння? Можливо, панікувала, коли загорілася?

— Це могло спричинити падіння, але така травма або вбила б її назавжди, або залишила б непритомною. Після цього вона не змогла б рухатися. Тоді тіло лежало б на спині, а не обличчям вниз, як у цьому випадку.

Я почув, як він зітхнув.

— Ви не могли помилитися?

Я почекав хвилину, щоб відповісти, боявся, що зірвуся.

— Ви хотіли мій висновок, ви його отримали. Хтось її вбив, а потім підпалив тіло. Це не випадковість.

Зависла пауза. Я майже чув, як він обмірковує матеріально-технічне забезпечення відтягування команд із місця аварії поїзда та переспрямування їх сюди.

— Гаразд, — сказав він, цього разу вже по-діловому, — завтра вранці я пришлю до вас команду підтримки та слідчу групу.

Я глянув у вікно. Світло вже згасало.

— Вони не можуть прибути раніше?

— Без шансів. Їм доведеться спочатку дістатися Сторновея, а потім звідти переправитися на Руну. Це забере час. Вам доведеться посидіти там до завтра.

Мені це не сподобалося, але більше нічого не вдієш. Коли Воллес завершив розмову, я набрав номер мобільного Дженні. Мене одразу скерувало на голосову пошту.

Я залишив їй повідомлення, у якому просив пробачення, що не зателефонував, додав, що зі мною все гаразд, що зателефоную пізніше. Це здавалося негідним і незадовільним. Я б віддав усе, щоб мати змогу побачити її цієї миті.

Але цього теж не сталося. Лише поклавши слухавку, я зрозумів, що спочатку автоматично подзвонив Воллесу, а не Дженні. Сумно міркуючи про те, що такий порядок говорить про мої пріоритети, я відкинув ковдру й пішов збиратися.

Душ був чудовий, гаряча вода полегшувала біль у плечі та забирала бруд і сморід попередньої ночі. Напівжорстку — з поролону та пластику — пов’язку на липучках вдалося зняти. Але вдягатися з однією рукою виявилося важче, ніж я думав. Лівою я ледве рухав, тому, натягнувши нарешті свій товстий светр, почувався як після важкого тренування в спортзалі.

Я вийшов у коридор. Великий будинок був ретельно оновлений та переобладнаний. Білі стіни щойно оштукатурені, підлога замість килима вистелена циновкою з кокосового волокна.

У верхній частині сходів велике панорамне вікно відкривало краєвид на маленьку піщану бухту. Її оточували скелі, сходи збігали вниз до дерев’яного причалу, в кінці якого була пришвартована вишукана яхта. Навіть у затишку бухти її щогла розгойдувалася під важкими й різкими ударами вітру. У слабкому світлі я розгледів на пристані дві постаті. Одна людина вказувала на бухту — чорне пальто допомогло впізнати Стракана. Я припустив, що іншим має бути Брюс, фельдшер, що перекваліфікувався на вчителя.

Унизу більшу частину підлоги холу вкривав величезний турецький килим. На задній стіні висіла велика абстрактна картина, написана олійними фарбами; вихор фіолетових і синіх кольорів, пронизаних косими лініями індиго. Вона водночас вражала й тривожила. Я майже проминув її, коли помітив у нижньому кутку ім’я Ґрейс Стракан.

З кімнати в дальньому кінці коридору лунала іспанська гітара. Я пішов на звук і опинився у світлій просторій кухні, сповненій аромату спецій. Зі стелі звисали мідні каструлі, декілька каструль булькало на чорній печі «Аґа». Ґрейс стояла біля неї й спритно кришила овочі. Вона всміхнулася мені через плече.

— Бачу, вам вдалося вдягнутися.

— Нарешті.

Зап’ястком вона відкинула з очей пасмо темного волосся. Навіть у простому чорному фартусі Ґрейс мала неймовірно чуттєвий вигляд. Невимушеність тільки посилювала ефект.

— Майкл не затримається. Він повів Брюса до бухти, щоб показати йому свій останній проєкт. Брюс це той, що вам вчора руку вправляв, — уточнила вона.

— Так, ваш чоловік сказав мені. Добра робота.

— Він просто скарб. Запропонував підійти перевірити, як ви, щойно уроки закінчаться. Будете щось пити чи їсти? Ви, мабуть, голодні.

Лише тут я зрозумів наскільки. Я не їв від учора. Ґрейс помітила мої вагання.

— Як щодо сендвіча? Чи омлету?

— Справді, я не…

— Тоді омлет.

Вона налила оливкової олії в сковороду і, поки та нагрівалася, спритно розбила в миску три яйця.

— Майкл каже, що ви з Лондона, — сказала вона, енергійно збиваючи їх.

— Так і є.

— Не була там багато років. Весь час намагаюся витягти туди Майкла, але він застряг тут, мов чобіт у багнюці. Ненавидить, коли його з острова витягають. Я не буваю далі Льюїса, який, чесно кажучи, не назвеш культурною Меккою.

«Мов чобіт у багнюці», — не ті слова, які я пов’язав би з її чоловіком. Але зрештою, як я зрозумів, він сповнений несподіванок.

— Скільки ви тут? — запитав я.

— Ой, уже чотири роки? Ні, п’ять. Боже! — Вона похитала головою, вражена швидкоплинністю часу.

— Мабуть, довго довелося звикати. Я про життя на острові.

— Не зовсім. Ми завжди прагнули до віддалених місць. Можна подумати, що нам нудно, але зовсім ні. Майкл завжди зайнятий, а я допомагаю в школі — переважно на уроках малювання.

— Я бачив вашу картину. Вражає.

Вона недбало знизала плечима, але видно було, що їй приємно.

— О, просто хобі. Але з Брюсом ми так потовари­шували через мою допомогу в школі. Він був учителем початкових класів на великій землі, тож виявився справжньою знахідкою. І я люблю дітей, мені приємно з ними працювати.

Туга на мить промайнула її обличчям, та миттєво зникла. Я відвів погляд, відчуваючи незручність, наче побачив щось приватне. Я вже здогадався, що в них зі Страканом власних дітей нема. Тепер я знав, як вона це відчуває.

— Бачив яхту в бухті, — сказав я, сподіваючись повернутися до безпечнішої теми. — Гарний човен.

— Красуня, правда? — Ґрейс засяяла усмішкою, викладаючи на стіл свіжий буханець хліба й масло. — Майкл купив її, коли ми саме сюди перебралися. Лише сорок два фути, але бухта недостатньо глибока для чогось більшого. І вона такого розміру, що одна людина може впоратися з нею самостійно. Майкл іноді бере її в Сторновей, коли доводиться їхати у справах.

— Як ви познайомилися? — запитав я.

— О боже, ми цілу вічність одне одного знаємо.

— Ще з дитинства закохалися?

Вона засміялася.

— Знаю, це жахливе кліше, але це правда. Ми виросли поблизу Йоганнесбурга. Майкл старший за мене, і малою я ходила за ним хвостиком. Можливо, тому мені тут подобається. Мені подобається, коли він мій і тільки мій.

Її щастя було заразливим. Я виявив, що заздрю Стракану та його шлюбу. Це змусило мене дійти неприємного усвідомлення, наскільки ми з Дженні останнім часом віддалилися.

— Ось, — сказала вона, кладучи омлет на тарілку, — хліб, масло, пригощайтеся.

Я всівся й почав їсти. Омлет був дуже смачний, я саме доїв останній шматок, коли кухонні двері відчи­нилися, впустивши вітер і дощ. Золотистий ретривер кинувся всередину, бризкаючи водою, і схвильовано підскочив до мене.

Я намагався відбитися однією рукою.

— Ні, Оскаре! — наказала Ґрейс. — Майкле, я певна, що Девіду неприємно, коли його брудними лапами мастять. Ой, дивіться, ви такі ж замурзані, скрізь багнюку понаносили!

Стракан слідом за собакою зайшов до кухні. З ним був чоловік в армійському кашкеті, якого я бачив напередодні біля школи.

— Вибач, люба, але я так і не можу знайти свої кляті гумаки. Оскаре, поводься пристойно. Ти вже й так докторові Гантеру біди наробив.

Стракан відірвав від мене собаку й усміхнувся.

— Радий бачити, що ви встали, Девіде. Це Брюс Кемерон.

Його супутник зняв кашкета, оголивши поголену руду щетину, яка прагнула перетворитися на класичну чоловічу лисину. Він був невисокий і худорлявий, схожий на марафонця, і мав такого видатного кадика, що, здавалося, той ось-ось проб’є шкіру.

Відколи вони ввійшли, він не зводив очей з Ґрейс. Тепер же перевів погляд на мене — найблідіші очі, які я коли-небудь бачив. Вони були начебто позбавлені кольору, невизначені, білки світилися з усіх боків райдужки, здавалося, він постійно витріщається. Я бачив, як він провів поглядом мою порожню тарілку. Його обличчям промайнуло щось подібне до гніву — й одразу зникло.

— Дякую, що подбали вчора про моє плече, — простягнув я йому руку. Долоня його була худа і кістлява, стискання у відповідь я не відчув.

— Радий був допомогти. — Голос із такого плюгавого тіла несподівано прогудів глибоко, вразивши, мов гуркіт грому. — Я так розумію, ви тут, щоб оглянути знайдене тіло.

— Можете навіть не пробувати його про це розпитувати, — одразу ж втрутився Стракан. — Мене вже одного разу вдарили по руках, коли я намагався.

Кемерон, схоже, поради не оцінив.

— Як плече? — запитав він без жодного інтересу.

— Краще, ніж було.

Він кивнув. Якимось робом його обличчя поєднувало самовдоволеність і нудьгу.

— Вам пощастило. Потрібно буде зробити рентген, коли повернетеся на велику землю, але я не думаю, що зв’язки серйозно пошкоджені.

Слова пролунали так, ніби я муситиму звинувачу­вати лише себе, якщо зв’язки таки розірвалися. Він опустив руку в кишеню, витяг маленьку пляшечку з таблетками й поставив на стіл.

— Це ібупрофен. Протизапальний засіб. Можливо, він вам зараз не знадобиться, але стане в пригоді, коли закінчиться дія заспокійливого.

— Заспокійливого?

— Ви пручалися, м’язи плеча стиснув спазм, тому я ввів вам дозу, щоб ви трохи заспокоїлися.

Це пояснювало, чому я не пам’ятав, як він обробляв моє плече. І чому проспав більшу частину дня.

— Що це було? — запитав я.

— Не хвилюйтеся, я маю ліцензію, всі ліки рецептурні.

Він глянув на Ґрейс із напівусмішкою, яка, мені здалося, була задумана як самопринизлива, але вийшла самовдоволена. Він не пропонував оглянути моє плече, тож мені закралася думка, що я не був справжньою причиною його візиту.

— Усе одно я хотів би знати, що це було, — наполіг я.

Я не хотів здаватися грубим, але відколи мене ледь не вбили умисно завеликою дозою діаморфіну, я з особливою пересторогою ставився до наркотичних ін’єкцій, не знаючи, що то за препарат. Крім того, зверхня манера Кемерона почала мене дратувати. Здається, він уперше по-справжньому помітив мою присутність. Погляд, який він кинув на мене, привітним не був.

— Якщо вам так кортить знати, я ввів десять міліграмів діазепаму й місцево знеболив новокаїном. Потім зробив укол кортизону, щоб зменшити запалення. — Він знову зверхньо подивився на мене. — Схвалюєте?

Стракан задоволено прислухався.

— Брюсе, я вам хіба не казав, що Девід колись працював терапевтом?

Вочевидь не казав. Кемерон почервонів, а я пошкодував, що тиснув на нього. Я не мав на меті присоромити його. До того ж звідки Стракан довідався? Не те щоб я робив із цього якусь таємницю, але мені не дуже подобається, коли малознайомі люди достеменно вивчають моє минуле.

Господар вибачливо мені всміхнувся:

— Я трохи порився в інтернеті. Сподіваюся, ви не заперечуєте, але я від природи допитливий, коли йдеться про все, що так чи інакше впливає на Руну. А це публічна інформація.

Він мав рацію, але це не означало, що мені сподобалося, що він копирсався в моїй біографії. І все ж минулого вечора він забрав мене до свого будинку. Припускаю, він мав право виявити певну цікавість.

— Я показував Брюсу, де будуть дамби для мого нового проєкту. Перша рибна ферма Руни, — продовжив Стракан. — Атлантична тріска. Органічна, екологічно чиста й створить принаймні шість робочих місць. Більше, якщо справа піде. — Він палав майже хлоп’ячим ентузіазмом. — Це може стати справжнім поштовхом для економіки острова. Я планую почати навесні.

Ґрейс тим часом виймала кістки з курки, нарізаючи м’ясо з відпрацьованою легкістю кухаря.

— Я все ще не впевнена, що хочу мати рибну ферму під своїм садом.

— Люба, я вже казав тобі, на острові більше немає місця, де б було достатньо затишно. І все одно біля підніжжя саду в нас море. Там повно риби.

— Так, але то просто зайди. А будуть постійні мешканці.

Кемерон зрадливо засміявся. Я побачив спалах роздратування на обличчі Стракана, а потім із коридору долинув стукіт дверного молотка.

— Сьогодні ми щось надто популярні, — сказала Ґрейс. Вона потягнулася по рушник, щоб витерти руки, але Стракан уже виходив.

— Я відчиню.

— Може, це хтось із ваших друзів-поліціянтів, — сказала вона мені, коли з холу долинули голоси.

Я на це сподівався. Але замість Дункана чи Фрейзера на буксирі в Стракана виявилася Меґґі Кесіді.

— Тільки гляньте, хто до нас завітав, — мовив він із ледь помітною іронією. — Ти знайома з Меґґі, онукою Роуз Кесіді, правда, Ґрейс?

— Звичайно, — усміхнулася Ґрейс. — Як почувається ваша бабуся?

— О, потроху брикає, дякую. Привіт, Брюсе, — сказала Меґґі, неохоче кивнувши у відповідь. Вона повернулася до мене з усмішкою. — Приємно бачити, що ви досі цілий, докторе Гантер. Я чула про вашу пригоду минулої ночі. Про вас говорили в барі.

«Б’юся об заклад», — сумно подумав я.

— То що привело вас сюди, Меґґі? — запитав Стракан. — Сподіваєтеся на ексклюзивне інтерв’ю з доктором Гантером?

— Насправді я хотіла побачити вас. І, звісно, місіс Стракан теж, — промуркотіла Меґґі. Вона дивилася на нього відвертим відкритим поглядом, просто зразок щирості. — Я б хотіла написати про вас репортаж для «Льюїс ґезетт». Оскільки Руна зараз у новинах, це ідеальний момент. Ми можемо поговорити про те, що ви зробили для острова, додамо кілька фото, на яких ви обоє вдома. Це буде чудова промоція.

Гарний настрій Стракана випаровувався:

— Вибачте. Я погано виходжу на фото.

— Ой, ну ж бо, любий, — вмовляла Ґрейс. — Гарна думка!

Пролунав басовитий голос Кемерона:

— Так, я думаю, що це чудова ідея, Майкле. Я впевнений, що Ґрейс дуже фотогенічна, навіть якщо ти не такий. І для рибної ферми гарна реклама.

— Правильно, — сказала Меґґі, намагаючись кувати залізо, поки гаряче. Вона обдарувала Стракана осяйною усмішкою. — І я закладаюся, ви чудово вийдете на фото.

Я помітив, як піднялася брова Ґрейс від явного флірту репортерки. Меґґі не була гарною в загальноприй­нятому сенсі слова, але її енергія, поза сумнівом, приваблювала.

Але Стракан, здавалося, був непохитний.

— Ні, я так не думаю.

— Принаймні поміркуйте про це пару днів. Може…

— Я сказав ні. — Він не підвищив голосу, але не припускав жодних сумнівів. — Ще щось?

Стракан поводився досить чемно, але фраза пролунала як відверте прощання. Меґґі з усіх сил намагалася приховати розчарування.

— Е-е… ні. Це все. Вибачте, що потурбувала.

— Усе гаразд, — відповів господар. — Можу я попросити про послугу?

Її обличчя проясніло.

— Звісно, звісно.

— Доктора Гантера потрібно підвезти до готелю. Якщо ви зможете допомогти, мені не доведеться знову виходити з дому. Ви не проти, Девіде?

Я не був у захваті від думки, що доведеться сидіти в машині з репортеркою, яка вже колись пошила мене в дурні, але оскільки вона поверталася в селище, пропозиція мала сенс. Я вже був достатньо зобов’язаний Страканам.

— Якщо Меґґі не заперечує, — сказав я.

Вона кинула на мене погляд, який показав, що вона знає, про що я думаю.

— Залюбки.

— Маєте знову до нас завітати до від’їзду, — сказала Ґрейс, цілуючи мене в щоку. В мене запаморочилося в голові від мускусу її парфумів. Короткий дотик її губ залишив довгий спогад на шкірі. Коли вона відступила, я побачив, що Кемерон дивиться на мене з неприхованими ревнощами. Його закоханість була така відверта, що я не знав, збентежитися чи жаліти його.

Здавалося, настрій Стракана знову покращився, коли господар проводив нас у передпокій. Він відчинив вхідні двері, і нас зустрів порив холодного вітру та дощу. Ззовні біля дверей до стіни притулився забризканий брудом гірський велосипед, широкі кошики над заднім колесом надавали йому громіздкого вигляду.

— Скажіть мені, що Брюс не крутив сюди педалі за такої погоди? — охнула Меґґі.

Стракан усміхнувся:

— Він каже, що це підтримує його у формі.

— Клятий мазохіст, — пирхнула вона. Меґґі простягла руку Стракану. — Приємно знову зустрітися з вами, Майкле. Якщо передумаєте…

— Не передумаю. — Він усміхнувся, щоб пом’як­шити відмову. В його очах спалахнув пустотливий блиск. — Можливо, якщо ви ласкаво його попросите, доктор Гантер дасть вам інтерв’ю замість мене. Я впевнений, що він із задоволенням читав про себе у вчорашній газеті.

Її обличчя спалахнуло. Вона нічого не сказала, коли ми рушили проти вітру до місця, де стояв старий проіржавілий «фольксваґен-міні», схожий на бідного роди­ча поруч із «саабом» Стракана та чорним «порше-каєн», який, як я здогадався, належав Ґрейс.

Коли я залазив у машину, Меґґі боролася зі своїм великим червоним пуховиком.

— Обігрівач працює на повну, тож тут зваритися можна, якщо сидіти вдягненою, — пояснила вона, недбало кидаючи пальто на заднє сидіння. Червона тканина, наповнена пухом, непристойно хвилювалася, наче мішок, повний крові. Я не став знімати пальто. Довелося б надто довго виборсуватися з пов’язки.

Меґґі скривилася, тиснучи на старомодний важіль і намагаючись завести машину.

— Ну ж бо, клято таратайко, — буркотіла вона, поки двигун кашляв і скиглив. — Бабусина машина, вона вже нею не користується. Купа мотлоху, але стає в пригоді, коли я приїжджаю.

Машина ожила. Меґґі ввімкнула передачу й рушила до дороги. Я дивився у вікно, де провіяні вітром болота вже потроху зникали в сутінках, що насувалися.

— Ну, ви так і не скажете цього? — раптом запитала вона.

— Чого саме? — Я був настільки заклопотаний роздумами про те, яким курсом тепер піде розслідування, що насправді не помітив мовчання. Але Меґґі, очевидно, неправильно це зрозуміла.

— Що я збрехала на поромі. Коли сказала вам, що пишу роман.

Мені знадобилася мить, щоб зрозуміти, про що вона говорить. Пауза, здавалося, змусила Меґґі ще більше захищатися.

— Я репортерка, я просто виконувала свою роботу. Я не маю за це перепрошувати.

— Я вас про це не просив.

Вона кинула на мене невпевнений погляд.

— Тож без образ?

Я зітхнув. За зухвалим вчинком була приваблива вразливість.

— Без образ.

Їй ніби полегшало. На обличчі знову почав розквітати цей підозріло невинний вираз.

— Тож, не для протоколу, що, на вашу думку, сталося в котеджі?

Я мимоволі розсміявся:

— То ви не здаєтеся, ні?

Вона збентежено всміхнулася.

— Просто запитала. Мала спробувати.

Остання холодність між нами зникла. У мене не було сил злитися. І завтра до цього часу вона отримає набагато більше матеріалу для статті, ніж здатна собі уявити. Я відчув укол провини через таємне знання про хаос, який викликав на цьому віддаленому острові. Руна цього ще не знала, але її мирне існування мало бути зруйноване. І навіть я не уявляв, наскільки нищівне майбутнє нас чекає.