Записано на кістках. Друге розслідування

3

За стінами старого котеджу бився й вив шквалис­тий вітер — моторошний музичний супровід для макабричної сцени, що відкрилася перед нами. Я почув, як біля відчинених дверей втягнув у себе повітря Дункан, коли вони з Фрейзером побачили те, що лежить на підлозі.

Але я тепер уже відходив від шоку, починаючи оцінювати те, що бачу.

— Чи можна хоч трішки додати сюди світла? — за­питав я.

— У нас в машині — переносний прожектор. — Фрейзер відірвав очі від купи кісток і попелу. Він не дуже переконливо намагався вдати, що видовище його не вразило. — Піди-но принеси, Дункане. Дункане!

Молодий констебль втупився очима в те, що лишилося від тіла. Кров зійшла з лиця.

— Ви в нормі? — запитав я. Переймався, втім, не тільки за хлопця, бо під час багатьох виявлень трупів молодих офіцерів вивертало на самі останки. А від цього нікому легше не стає.

Він кивнув. Обличчя поступово знову набувало кольору.

— То так. Вибачте.

Він поспішив вийти. Броуді роздивлявся останки.

— Я сказав Воллесу, що тут щось дивне, але не думав, що він мені повірить. Мабуть, вирішив, що після кількох років на пенсії в мене дах поїхав.

«Можливо, він не помиляється», — подумав я, пригадавши сумніви, які сам плекав кілька хвилин перед тим. Але звинувачувати Воллеса за його скептицизм не міг. Те, на що я зараз дивився, своєю химерністю могло розбити вщент будь-яку очевидну логіку. Якби я сам цього не побачив, подумав би, що в рапорті перебільшення.

Тіло — те, що від нього лишилося, — лежало обличчям донизу. Не підходячи ближче, я посвітив ліхтариком на необпечені кінцівки. Ступні від самої щиколотки не­ушкоджені. Кросівки додавали видовищу моторошності. Я провів променем ліхтарика вище, освітивши руку. Правиця могла належати як невисокому чоловікові, так і великій жінці. Каблучок не було, нігті не вкриті лаком, обкусані. Променева та ліктьова кістки стирчали з оголеної тканини зап’ястка. Кістка обгоріла до темно-бурштинового кольору близько до плоті й після цього швидко почорніла та розтріскалася від теплових переломів. Якраз перед ліктьовим з’єднанням обидві прогоріли наскрізь.

Ступні — так само. Обгорілі остови великогомілкової та малогомілкової кісток стирчали з обох стоп, наче полум’я з’їло все, що було до цього місця, а потім різко зупинилося на півшляху до гомілки.

Проте окрім цих слідів, на вцілілих кінцівках лишилося мало наслідків вогню, який знищив решту тіла. Основних ушкоджень завдали гризуни чи інші дрібні тварини, які обгризали м’які тканини та необпалену кістку. У м’яких тканинах, що залишилися, вже почався нормальний процес розкладання — під потемнілою шкірою був помітний мармуровий ефект. Практично не видно активності комах, яка часто є ключовим показником тривалості процесу розкладання.

Але я саме цього й очікував, з огляду на холодні зимо­ві умови. Мухам потрібні тепло й світло. Я обвів кімнату ліхтариком. Камін містив сліди вогню, інше, менше багаття, колись розпалювали на кам’яних плитах підлоги. Обпалені ділянки були за добрих шість футів[5] від місця, де лежало тіло, але це нічого не означало. Якщо тільки людина не лежить непритомна, ніхто не залишається нерухомим, якщо раптом спалахне.

Я повернув промінь ліхтарика до стелі. Безпосе­редньо над тілом потрісканий тиньк почорнів, але не обгорів. Його вкривав маслянистий коричневий наліт. Аналогічний жировий осад був і на підлозі на­вколо останків.

— Що то за брунатна штука? — запитав Фрейзер.

— Жир. Виділяється з тіла, коли те горить.

Сержант скривився.

— Схоже трохи на те, коли фритюр спалахує, еге ж?

— Щось таке.

Повернувся Дункан з прожектором. Він встановлював його на підлогу та широко розплющеними очима дивився на останки кістяка.

— Я про таке читав, — пробурмотів він. Ми на нього витріщилися, і він одразу зніяковів. — Ну, коли люди раптово спалахують, без причини. Коли біля них немає джерела вогню.

— Не мели дурниць, — перебив Фрейзер.

— Все правильно. — Я обернувся до Дункана. — Ви говорите про спонтанне загоряння.

Він з готовністю закивав:

— То так, це воно!

Я чекав на щось таке, відколи побачив останки. Зазвичай думають, що спонтанне загоряння людини — це щось подібне до історій про єті чи НЛО, паранормальне явище, для якого немає реалістичного пояснення. Але є багато задокументованих випадків, коли спалених до попелу людей знаходили в кімнаті, не ушкодженій вогнем, і при цьому руки та нижня частина ніг часто зберігалися в попелі. Для пояснення цього факту висували цілу низку теорій, від одержимості демонами до мікрохвиль. Але здебільшого доходили висновку, що яка б не була причина, її досі не в змозі пояснити відома наука.

Я такому ні на хвилину не вірив.

Фрейзер кинув на Дункана сердитий погляд:

— Що за чортівню ти про це вичитав?

Дункан розгублено подивився на мене.

— Я фотографії бачив. Одна жінка саме так обгоріла, як оце. Лишилися тільки ноги в черевиках. Її називають попільна жінка.

— Мері Різер, — сказав я йому, — літня вдова з Флориди. Це сталося в 1950-ті. Від неї майже нічого не залишилося, крім однієї ноги, від гомілки й донизу, а на ступні навіть знайшли взутий капець. Крісло, в якому вона сиділа, було знищено, і столик поблизу, й лампа на ньому, а все інше в кімнаті не було ушкоджено. Ви про цю історію?

Дункан відповів вдячним поглядом.

— То так. І я ще про інших читав.

— Так, вони раз у раз вигулькують, — погодився я. — Але люди не можуть вибухати полум’ям просто так, без причини. І що б не сталося із цією жінкою, нічого надприродного й паранормального тут не було.

Броуді уважно спостерігав за нашою розмовою, слухав, але не втручався. А тепер заговорив:

— А чого ви думаєте, що це жінка?

Пенсіонер то пенсіонер, а важливих деталей не впус­тить.

— Через форму скелета. — Я посвітив ліхтариком на те, що лишилося від тазових кісток, затемнене попелом, але ще видиме. — Навіть по тому, що залишилося, видно: стегнова кістка очевидно заширока для чоловіка. І голівка плечової кістки — ось, кулька, де верхня частина руки входить у плече, — замала. Хто б це не був, вона була великою, але точно жінкою.

— Як я вже сказав, не можу уявити, що це хтось із місцевих, — проговорив Броуді. — Я переконаний, що ми б помітили, якби хтось зник. Як ви гадаєте, довго труп тут пролежав?

Гарне запитання. Попри те що деякі дані можна отри­мати навіть із найобпаленіших останків, точний час, що минув після смерті, зазвичай встановити майже неможливо. Для цього необхідно простежити ступінь розкладання м’язових білків, амінокислот і летких жирних кислот, які зазвичай руйнуються вогнем. Але химерний стан цього тіла зберіг достатньо м’яких тканин для проведення тестів, неможливих у більшості випадків смертей від вогню. Доведеться зачекати, доки я повернуся в лабораторію, але тим часом можна сформулювати обґрунтоване припущення.

— Холодна погода уповільнює швидкість розпаду, — пояснив я йому, — але рука й ноги вже почали розкладатися, тому не можна сказати, що смерть відбулася нещодавно. Якщо припустити, що труп перебував тут весь час, що його не перенесли з іншого місця, і беручи до уваги те, як обпалені плити підлоги, я б сказав, що наш діапазон — 4—5 тижнів.

— Контрактники завершили роботу раніше, — замислено пробурмотів Броуді, — тобто ця людина не з ними приїхала.

Фрейзер прислухáвся. Його роздратування невпинно зростало, йому не подобалося, що колишній інспектор перехоплює ініціативу.

— Еге ж, якщо це не хтось із місцевих, ми можемо з’ясувати особу, проглянувши списки пасажирів порома. У цю пору року навряд набереться багато відвідувачів.

Броуді посміхнувся:

— Ви справді думаєте, що наші перевізники ведуть якісь записи? Окрім того, між Руною та Сторновеєм курсує добра дюжина човнів. І ніхто не відстежує, хто там приїздить чи виїздить.

Він повернувся до мене, не звертаючи уваги на сержанта.

— То що тепер? Я так гадаю, ви доповісте Воллесу, що треба скерувати оперативну слідчу групу?

Фрейзер сердито перебив ще до того, як я встиг від­повісти:

— Ми нічого не робитимемо, поки доктор Гантер не виконає того, для чого приїхав. З того, що ми тут бачимо, це може бути якась пиячка, що перебрала та й заснула надто близько від багаття.

Вираз обличчя Броуді неможливо було зрозуміти:

— То що ж вона, для початку, робила на Руні посеред зими?

Фрейзер стенув плечима:

— Може, в неї тут друзі чи родичі. Або це котрась із тих прихильниць нью-ейджу, що прагнуть повернутися до природи, чи що вони там торочать. Вони й на віддаленіші острови дістаються.

Броуді посвітив ліхтариком на череп. Той лежав долілиць, трохи нахилений убік серед попелу. У колись гладенькій маківці зяяла дірка.

— Гадаєте, вона могла так сама собі голову розчахнути?

Я вирішив втрутитися, поки градус гніву не зріс до критичної точки.

— Направду, череп часто саме так розтріскується за високої температури. Він же — фактично запечатаний контейнер рідини й желеподібної речовини, тому під час нагрівання спрацьовує ефект скороварки. Накопичуються внутрішні гази, які зрештою призводять до вибуху.

Фрейзер зблід:

— Боже.

— То ви таки думаєте, що це міг бути нещасний випадок? — із сумнівом запитав Броуді.

Я вагався, знаючи, яким оманливим може бути вплив вогню на тіло людини. Всупереч власним словам, я сам усвідомлював, що маю певні сумніви. Але Воллесу потрібні факти, а не здогадки.

— Таке можливо, — про всяк випадок підстрахувався я. — Я розумію, що випадок дивний, але «дивний» не означає «підозрілий». Мені потрібно як слід оглянути труп, але я не бачу поки що ніяких беззаперечних ознак убивства. Крім розбитого черепа, очевидної травми немає. Або будь-яких ознак втручання, наприклад, того, що руки чи ноги були зв’язані.

Броуді насупився та потер підборіддя:

— А мотузка не могла згоріти разом з усім іншим?

— Без різниці. Від вогню м’язи скорочуються, тому кінцівки підтягуються в ембріональне положення. Це називається боксерська поза, бо коли боксер присідає, він приблизно так і згинається… Але якщо руки чи ноги жертви були зв’язані, такого ефекту немає, навіть якщо мотузка згоріла.

Я посвітив ліхтариком вздовж тіла, показуючи їм, як воно скрутилося.

— Якби її перед тим зв’язали, то руки й ноги залишилися б прямими, а не такими, як зараз. Отже, бачимо, що не зв’язували.

Броуді це не задовольнило.

— Досить зрозуміло. Але я тридцять років служив у поліції. Надивився добряче цих смертей від вогню, й випадкових, і всіляких інших, але ніколи нічого подібного не бачив. Не зрозуміло, як таке могло статися, якщо не було використано підпалювач.

За звичайних обставин він мав би рацію. Але обставини тут зовсім не були звичайними.

— Підпалювач, наприклад, бензин, такого ефекту не створить, — відповів я, — він не дає такої високої температури. А якби й дав, то щоб спалити труп до такого ступеня, знадобилося б стільки бензину, що згорів би весь котедж. А тут ми маємо справу з локалізованим полум’ям.

— То чим тоді воно було викликано?

Я гадки не мав, але не хотів обговорювати це з ними просто зараз.

— Саме це мені й треба дізнатися. Так чи так, давайте все ж таки підстрахуємося. — Я обернувся до Фрейзера: — Ви можете обвести стрічкою прохід від дверей та огородити труп? Не хочу, щоб ми тут щось порушили більше, ніж мусимо.

Сержант махнув головою до Дункана:

— Біжи принеси стрічку, огородимо місце нещас­ного випадку. Ми не можемо тут цілу ніч стовбичити.

Я помітив, що він сказав про місце «нещасного випадку», а не «злочину». Броуді теж цього не упустив. Він був відкрив рота, але змовчав, коли Дункан попрямував до дверей. Та не встиг констебль дійти навіть до пройми, як кімнату раптово освітили промені фар, що проникли крізь маленьке віконце. Ми почули, як біля котеджу хтось заглушив двигун авта.

— Схоже, в нас гості, — прокоментував Броуді.

Фрейзер вже розлючено махав до Дункана:

— Виходь туди. Нікого не впускай!

Але запізно. Коли ми поспішили з кімнати, у дверях вже маячила чиясь постать.

Це була молода жінка, з якою я розмовляв на поромі. Її завеликий червоний пуховик сяяв крикливою кольоровою плямою в похмурій сепії котеджу.

— Вижени її, — прогарчав Фрейзер до Дункана.

Вона опустила ліхтарик і прикрила долонею очі від променя, який спрямував на неї Дункан.

— Що це? Не можна так поводитися з представниками преси!

«Преси?» — збентежився я. Вона казала мені, що пише роман. Дункан зупинився, не певний, що робити далі. Молода жінка вже заглядала за наші спини, намагаючись роздивитися деталі в темряві кімнати. Броуді спробував зачинити двері, але іржаві завіси, здається, перемерзли. Вони заскреготіли та відмовилися обертатися.

Меґґі обдарувала його усмішкою:

— Ви, мабуть, Ендрю Броуді. Чула про вас від бабусі. Я Меґґі Кесіді, з «Льюїс ґезетт».

Броуді її раптова поява не схвилювала.

— Що вам потрібно, Меґґі?

— З’ясувати, що відбувається, звісна річ. Поліція на Руну не щодня приїздить. — Вона широко всміхну­лася. — Просто щастя, що я приїхала провідати бабусю саме цього дня. У потрібний час у потрібному місці, еге ж?

Тепер до мене дійшло, чого вона так хутко вискочила з порома: бігла по машину. А позаяк тут усього одна дорога й «рендж-ровер» поліції стоїть перед котеджем, то знайти нас було дуже легко.

Вона обернулася до мене:

— І знову здрастуйте, докторе Гантер. Ви ж тут не до пацієнта приїхали, адже так?

— Мені все це байдуже, — обличчя Фрейзера побагрянішало, — я хочу, щоб ви звідси забралися! Негайно! Або я сам вас за шкеберки викину.

— Це буде неправомірне застосування сили, сержанте Фрейзер. Ви ж не схочете, щоб я висунула звинувачення, правда? — Вона покопирсалася в сумці на плечі та дістала диктофон. — Лише кілька коментарів, це все, про що я прошу. На Руні не щодня знаходять трупи. Ви тут саме через це, правда? Труп?

Фрейзер стиснув кулаки.

— Дункане, вистав її геть.

Вона наставила на нас диктофон.

— Є якісь здогадки, хто це може бути? Якісь підозрілі обставини?

Дункан потягнувся, щоб схопити її за руку.

— Ходімо, міс… — У його голосі чутно було нотки вибачення.

Меґґі знизала плечима, погоджуючись.

— Ну гаразд. Але ж чого ви так не хочете дати дів­чині шанс?

Вона обернулася, наче готова піти, але сумка зіслиз­нула з плеча. Дункан автоматично нахилився її підняти, і в ж ту мить Меґґі рвонула в інший бік та оббігла конс­тебля. Очі її розширилися, коли вона побачила, що саме лежить у кімнаті.

— Боже милий!

— Негайно вийдіть! — Фрейзер проштовхнувся повз Дункана й схопив її за руку. Він міцно тримав її та намагався вивести до дверей.

— Ой! Боляче! — Вона здійняла диктофон. — Я це записую. Сержант Фрейзер застосував до мене фізичну силу, він намагався вигнати мене звідси…

Фрейзер не звернув уваги.

— Якщо я побачу, що ви вештаєтеся тут поблизу, я вас заарештую. Зрозуміло?

— Це насильство!

Але Фрейзер вже випхав її з котеджу. Він повернувся до Дункана.

— Проведи її до машини та переконайся, щоб вона поїхала. Впораєшся?

— Вибачте, я…

— Просто зроби це.

Дункан поспішив надвір.

— Чудово! — скипів Фрейзер. — Саме те, чого нам бракувало, — клята шльондра!

— Вона, схоже, знає вас, — зауважив Броуді.

Фрейзер покосився на нього.

— Зараз я запишу ваші свідчення, містере Броуді, — він навмисно зробив цей образливий наголос, — і після цього ваші послуги нам не знадобляться.

Броуді стиснув зуби, але його роздратування видавало тільки це.

— Де ви плануєте влаштувати штаб, поки будете на острові?

Фрейзер блимнув із підозрою:

— А що?

— Ви не можете залишити це місце без нагляду. Принаймні зараз. Якщо хтось із вас захоче повернутися зі мною до міста, то в мене є фургон для кемпінгу, яким ви можете скористатися. Нічого особливого, але навряд ви зараз знайдете на острові щось краще. — Він здійняв брови: — Хіба що ви плануєте залишитися тут в машині на ніч?

Вираз обличчя сержанта свідчив, що він про це наперед не подумав.

— Я пошлю з вами Дункана, хай візьме фургон, — буркнув він похмуро.

У погляді Броуді, коли він кивнув мені на прощання, відчувалася якась іронія:

— Приємно було познайомитися, докторе Гантер. Щасти.

Вони з Фрейзером вийшли. Я залишився сам. Стояв у тиші маленької кімнати, намагаючись не визнавати того, як незатишно мені було лишитися тут на самоті.

«Не дуркуй». Я повернувся до кімнати, де лежали останки мертвої жінки. Коли почав планувати, що мені потрібно зробити, відчув, як поколює волосся на загривку. Хутко обернувся, думаючи, що повернувся Дункан чи Фрейзер.

Але кімнату наповнювали лише тіні.