Записано на кістках. Друге розслідування

18

Поліційна стрічка рвалася й перекручувалася, натягнута між сталевими штирями, які Фрейзер забивав у землю. З однією рукою я мало чим міг допомогти. Броуді тримав штирі, поки Фрейзер вбивав їх молотком, розташовуючи через кожні кілька ярдів, щоб зафіксувати квадратний периметр навколо фургона.

— Може, поміняймося? — проговорив сержант на півдорозі.

— Вибачте, вам доведеться доробити. Артрит, — пояснив Броуді, потираючи спину.

— То так, звісно, — пробурмотів Фрейзер, стукаючи сталевим стрижнем по дернині, наче вихлюпуючи свій гнів і горе.

Мабуть, саме цього Броуді й хотів.

Я стояв неподалік, згорбившись від холоду та дощу, поки вони протягували стрічку між штирями. Бар’єр був лише символічний, і поки вони боролися з вітром, закріплюючи хвилясті кінці стрічки, я шкодував, що ми не можемо зробити більше.

Нарешті справу було зроблено. Ми втрьох стояли й востаннє дивилися на фургон за його крихкою ого­рожею. Потім без жодного слова повернулися до «рендж-­ровера».

Зараз нашим пріоритетом було повідомити велику землю про те, що сталося. Хай навіть Воллес не зможе надіслати підтримку, поки шторм не вщухне, але вбивство поліціянта підніме розслідування на абсолютно новий рівень. І поки допомога не прибула, для нас як ніколи важливо підтримувати зв’язок із зовнішнім світом. «Особливо для Фрейзера», — подумав я, спостерігаючи, як він плентається попереду нас ґрунтівкою, понуривши широкі плечі. Усе в ньому кричало про жалюгідну поразку.

Біля мене раптом зупинився Броуді.

— У вас залишилися пакети для доказів?

Він дивився вниз на пучок жилавої трави, що хвилювався й згинався на вітрі. За нього зачепилося щось темне. Я потягнувся до кишені по один із морозильних пакетів, які приніс із готелю, і передав Броуді, аж тут Фрейзер обернувся.

— Що це? — запитав він.

Броуді не відповів. Засунувши руку в пакет, наче в рукавичку, він нахилився й підняв предмет, який зачепився за траву. Потім, перевернувши пакет, щоб ця річ опинилася всередині, підняв його та показав нам. Великий чорний пластиковий ковпачок. З нього стирчав приблизно дюйм тонкого ременя, який колись кріпив його до контейнера, а тепер був відірваний.

Броуді притулився носом до отвору в пакеті.

— Бензин.

Він передав його Фрейзеру, той теж понюхав.

— Думаєте, негідник загубив це минулої ночі?

— Я б сказав, що це справедливе припущення. Його тут учора не було, інакше ми б це побачили.

Фрейзер із розлюченим виразом обличчя запхав знахідку до кишені пальта.

— Отже, десь на цьому богом забутому острові є ємність із бензином зі зламаним ремінцем, але без кришки.

— Якщо її ще не скинули зі скелі, — сказав Броуді.

Дорога до будинку Стракана минула в приглушеній тиші. Коли ми повернули на довгу під’їзну доріжку, що веде до будинку, то побачили, що «порше-каєн» Ґрейс зник, але «сааб» Стракана стоїть надворі.

Не думаю, що дім Стракана не мав власного генератора, але, попри сутінки, в жодному з вікон не горіло світло. Фрейзер постукав чавунним дверним молотком, з кулака падали краплі дощу. Ми почули в домі гавкіт собаки Стракана, але інших ознак життя не було. Фрейзер ввалив по важких дверях так, що вони затріщали на петлях.

— Ну ж бо, де в біса ти? — прогарчав він.

— Напевно, знову пішов прогулятися, — сказав Броуді, відступаючи й дивлячись на будинок. — Гадаю, ми можемо самі спуститися до яхти. Ситуація надзвичайна.

— Так, а якщо вона замкнена? — запитав Фрейзер. — Ми не можемо просто ввірватися.

— Люди тут зазвичай не замикають двері. Немає причини.

«Зараз може бути», — подумав я. Але в мене були інші резони.

— Якщо прийдемо туди й виявимо, що яхту зачинено, то втратимо ще більше часу, — сказав я. — І взагалі: хтось знає, як користуватися супутниковим радіо? Або зв’язком корабель-земля?

Вони промовчали, а отже, ніхто з них цього раніше не робив.

Фрейзер ударив рукою по дверях.

— Чорт!

— Ходімо знайдімо Кінроса. Скористаємося радіо на поромі, — запропонував Броуді.

Кінрос жив біля гавані. Коли ми вийшли на околицю селища, Броуді підказав Фрейзеру зрізати вузькою брукованою вуличкою, що оминала головну дорогу. Збірне бунгало капітана порома, як більшість будинків на Руні, мало нові пластикові двері та вікна.

Але решта обійстя стояла запущеною та занедбаною. Унизу стежки не було воріт, а маленький зарослий сад виявився всіяний іржавими частинами човнів. Дірявий і розколотий текстолітовий шлюп поріс дюнною травою. Броуді сказав мені, що Кінрос був вдівцем і жив сам із сином. Воно й видно.

Ми з Броуді залишили Фрейзера в машині та піднялися стежкою. За дверима пролунав веселий електронний дзвінок. Ніхто не відповів. Броуді подзвонив ще раз, а потім рішуче закалатав.

Зсередини долинули приглушені звуки руху, двері відчинилися. У коридорі стояв Кевін, син Кінроса. Він на мить зосередив на нас погляд та знову відвів очі вбік. Червоні купи вугрів порізали обличчя хлопця жорстокою топографією.

— Батько вдома? — запитав Броуді.

Підліток, не дивлячись на нас, похитав головою.

— Знаєш, де він?

Він незручно поворухнувся, звузив щілину у дверях, — залишилася відкритою лише тонка смужка завширшки з його обличчя.

— Внизу, на корабельні, — пробурмотів він. — У майс­терні.

Двері з гуркотом зачинилися.

Ми повернулися до машини. Гавань кипіла хвилями, що билися в припнуті човни. Пором біля пристані підкидало й жбурляло. Море шаленіло, густа піна хвиль зливалася з бризками дощу.

Фрейзер заїхав до гофрованої халупи на набережній. Я проминув її вчора, коли йшов до Броуді. Майстерню звели біля підніжжя високих скель, що оточували гавань і захищали її від найгірших погодних умов.

— Громадська корабельня, — пояснив Броуді, коли ми вилізли з машини й поспішили всередину, опираючись вітру. — Кожен, хто має човен, докладається до поточних витрат, а якщо потрібен ремонт, беруть участь усі.

— Це Ґатрі? — спитав я, вказуючи на напівзруйнований рибальський човен, підтягнутий на блоках, який помітив напередодні. Зблизька він виявився в іще гіршому стані. Бракувало половини дерев’яного корпусу, немов це був скелет якоїсь вимерлої доісторичної тварини.

— То так. Мав би зробити його знову придатним, але, здається, нікуди не поспішає. — Броуді несхвально похитав головою. — Йому приємніше витрачати гроші в барі.

Оминаючи накриті купи будівельного приладдя, ми поспішили до входу в майстерню. Вітер погрожував зірва­ти двері з петель, коли ми їх відчинили. Усередині майстерні панувала задушлива спека, пахло мастилом і тирсою. Токарні верстати, зварювальні пальники та різальні інструменти валялися розсипані на підлозі, а стіни були вкриті полицями з інструментами, почорнілими від старого мастила. Грало радіо, тиха мелодія намагалася побороти пихкання генератора.

У майстерні було до пів дюжини чоловіків. Ґатрі та ще один сиділи навпочіпки над розчленованими залишками двигуна, розкладеними на бетонній підлозі. Кінрос та інші грали в карти за старим столом із початими кухлями чаю. Коробка з фольги, що слугувала за попільничку, вже переповнилася недопалками.

Усі вони припинили свої заняття й витріщилися на нас. Обличчя не були ворожими, але й дружніми їх не назвеш. Байдуже очікування в кожному погляді.

Броуді зупинився перед Кінросом.

— Ми можемо поговорити, Ієне?

Кінрос знизав плечима.

— А я вам що, не даю?

— Я маю на увазі приватно.

— Тут всі свої. — Щоб підкреслити свої слова, він відкрив кисет тютюну й почав скручувати цигарку заплямованими мастилом пальцями.

Броуді не став сперечатися:

— Нам потрібно скористатися радіо на поромі.

Кінрос провів кінчиком язика по краю цигаркового паперу, розгладив його. Кивнув у бік Фрейзера.

— А з вашим що не так? Хіба нині в поліції немає радіо?

Фрейзер мовчки глянув у відповідь.

Кінрос вирвав із рота шматок тютюну.

— Здулися, еге ж?

Сержант рушив уперед. Я чув, як він важко дихав ротом, наче то фукав розлючений бик.

— Сам здуєшся, якщо…

— Ми просимо вашої допомоги, — перервав Броуді, поклавши руку на плече Фрейзера. — Нам потрібно зв’язатися з великою землею. Це важливо, інакше ми б не питали.

Кінрос, не поспішаючи, запалив самокрутку. Струсив сірник, кинув його в переповнену попільничку, поглянув на Броуді крізь смугу синього диму.

— Ви можете запитати, чого це вартує.

— Тобто? — запитав Фрейзер.

— Ви не зможете передати сигнал із гавані. У нас радіо на ультракоротких хвилях. Має бути пряма видимість, а скелі блокують сигнал до великої землі.

— А що як вам потрібно надіслати сигнал про допомогу? — недовірливо запитав Броуді.

Кінрос знизав плечима.

— Якщо ти в гавані, то не потрібно.

Фрейзер стиснув кулаки.

— Тож виведіть цей клятий човен у море, щоб передати.

— Хочеш спробувати вийти в море, давай. Але не на моєму поромі.

Броуді розім’яв перенісся.

— А як щодо інших човнів?

— Усі рації однакові.

— Ось яхта містера Стракана… — запропонував хтось із картярів.

Ґатрі засміявся.

— Так, у нього там навіть з дупи антени стирчать.

Броуді наблизився до капітана.

— Слухайте, ми можемо спробувати радіо на поромі?

Кінрос байдуже потягнув самокрутку.

— Якщо хочете згаяти час, то ваше право. — Він відкусив жаристий кінчик цигарки й поклав її в кисет. Підвівся на ноги. — Вибачте, хлопці.

— Я все одно програвав, — сказав один, кидаючи карти. — Додому пора.

Ґатрі витер руки промасленою тканиною.

— Так. Піду попоїсти.

Інші гравці вже кидали карти на стіл, брали дощовики. Кінрос натягнув дощовик і вийшов, хльоснувши дверима, і ми пішли за ним. Дощ і бризки наповнювали повітря йодним запахом. Капітан без шапки крокував уздовж гавані до причалу, не звертаючи уваги на хвилі, що розбивалися навколо. Пором підкидало на хвилях, але Кінрос без вагань піднявся трапом.

Ми обережно рушили за ним, тримаючись за поручні трапа, який перехилявся та гойдався. На борту ви­явилося не краще: слизька палуба хилиталася на всі боки. Я подивився на зігнуту антену порома, яка тремтіла на вітрі, й на скелі навколо нас. Тепер я зрозумів, що мав на увазі Кінрос. Скелі оточили маленьку гавань з трьох боків, здіймаючись стіною між нами та великою землею. Кінрос уже вовтузився з радіоприймачем, коли ми впихнулися в тісну рубку. Я вперся в стіну, бо палуба нудотно гойдалася під ногами. З радіоприймача Кінроса долинала суміш хаотичного дзижчання й скрипу, він щось говорив у пристрій, марно чекаючи на відповідь.

— Кого ви викликаєте? — запитав Броуді.

Кінрос відповів, не обертаючись:

— Берегову охорону. У них найбільша радіощогла на Льюїсі. Якщо вони нас не почують, ніхто не почує.

Ми чекали, він говорив у радіо, але у відповідь чутно було лише глухе шипіння.

Фрейзер дивився на капітана порома з виразом похмурої неприязні.

— Ви пам’ятаєте, чи привозили незнайомців на поромі близько чотирьох чи п’яти тижнів тому? — раптом запитав він. Броуді кинув на нього сердитий погляд, але той не звернув на це уваги. Кінрос не обернувся.

— Ні.

— «Ні» — що? Ні, ви нікого не привозили, чи ні, ви не пам’ятаєте?

Кінрос припинив те, що робив, і обернувся, щоб витріщитися на нього.

— Це якось стосується вбивства?

— Просто дайте відповідь на запитання.

Посмішка Кінроса стала погрозливою.

— А якщо ні?

Броуді втрутився, перш ніж Фрейзер встиг відповісти.

— Спокійно, Ієне, ніхто тебе ні в чому не звинувачує. Ми просто прийшли сюди по зв’язок.

Кінрос демонстративно опустив слухавку. Відки­нувся на хитку перегородку, склавши руки та дивлячись на нас.

— Ви збираєтеся сказати мені, про що йдеться?

— Це справа поліції, — прогарчав Фрейзер.

— Так, а це мій пором і моє радіо. Якщо ви хочете скористатися ним, можете сказати мені, чого справа така термінова.

— Ми ще не можемо, Ієне, — м’яко втрутився Броуді. — Але це важливо. Повірте мені.

— Це наш острів. Ми маємо право знати, що відбувається.

— Я знаю, і ви дізнаєтеся, обіцяю.

— Коли?

Броуді зітхнув.

— Сьогодні ввечері. Але зараз нам потрібно зв’язатися з великою землею.

— А тепер послухайте… — почав Фрейзер, але Броуді заговорив замість нього:

— От вам моє слово.

Кінрос витріщився на нього, нічого не кажучи. Тоді підвівся і попрямував до дверей.

— Куди ви? — запитав Броуді.

— Ви хотіли, щоб я спробував радіо, я спробував.

— Ви не можете продовжити спроби?

— Ні. Якби хтось нас почув, ми б уже знали.

— А як щодо інших кораблів? Хтось міг би передати наше повідомлення на велику землю. Щоб скелі не заважали.

— Мабуть, що ні, все одно треба скеровувати сигнал, а це радіо дотягується всього на тридцять миль[13]. Якщо хочете марнувати час, стоячи під дощем на вітрі, ваше право, але можете самі спробувати. — Він показав на слухавку. — Натисніть перемикач, щоб говорити, відпустіть, щоб приймати сигнал. І вимкніть все, коли закінчите.

З цим він вийшов. Коли за ним з гуркотом зачинилися двері, Фрейзер сердито обернувся до Броуді.

— Що в біса ви вичворяєте? Ви не маєте повноважень їм щось казати!

— У нас немає вибору. Нам потрібна допомога цих людей. Криком нічого не досягнеш.

Обличчя Фрейзера побагрянішало.

— Один із тих виродків убив Дункана!

— Так, і ворогуючи з усіма, ви не знайдете, хто це зробив. — Броуді зупинився, стримався. Глибоко вдихнув. — Кінрос має рацію. Немає сенсу витрачати тут час, яхта Стракана має систему супутникового зв’язку. Може­мо дорогою заїхати до школи й перевірити, чи Ґрейс там.

— А якщо ні? — жорстоко запитав Фрейзер.

— Тоді ми почекаємо в них удома, поки хтось із них повернеться, — видушив із себе Броуді, явно незадоволений тим, що йому доводиться щось просити в Стракана. — У вас немає кращих ідей?

Фрейзер кращих ідей не мав. Ми проїхали через селище від гавані, але коли дісталися школи, чорного «порше» Ґрейс видно не було. Маленька будівля стояла темна й порожня.

— Вони, мабуть, відправили дітей додому раніше через вимкнення електрики. Певно, ми пропустили її, коли їздили по Кінроса, — розчаровано сказав Броуді.

Нічого не залишалося робити, як прямувати до дому Стракана і сподіватися, що вона там. Фрейзер їхав у похмурій тиші. Я не міг не пошкодувати його. Він не був приємною людиною, але смерть Дункана сильно по ньому вдарила. А він втратив контроль над собою ще до того, як вбили його колегу.

Ми наближалися до великого будинку, коли сержант раптом напружився.

— Що в біса він робить?

«Сааб» Стракана мчав дорогою прямо на нас. Фрейзер вилаявся, повернув убік, натиснувши на гальма, коли «сааб» занесло, і зупинився лише за кілька футів від нього.

— Клятий ідіот! — вилаявся Фрейзер.

Стракан вискочив і побіг до нас, навіть не давши собі ради зачинити дверцята машини. Фрейзер сердито опустив вікно й закричав на нього:

— Що це за дурні ігри?

Стракан, здавалося, не почув. Він нахилився до відчиненого вікна — обличчя було бліде, перелякані очі широко розплющені.

— Ґрейс немає! — видихнув він.

— Що ви маєте на увазі, зникла безвісти? — запитав Фрейзер.

— Я маю на увазі, що вона зникла! Її немає!

Броуді виліз з «рендж-ровера».

— Говоріть помалу, розкажіть, що сталося.

— Я ж вам кажу! Боже, ви всі оглухли, холера? Ми маємо її знайти!

— Ми це зробимо, але вам доведеться заспокоїтися й розповісти нам усе, що знаєте.

Стракан зробив зусилля, зібрався.

— Я повернувся кілька хвилин тому. Машина Ґрейс була на місці, в ній горіло світло і грала музика, тому я подумав, що вона вдома. На кухні вона залишила чашку кави, та охолола, я погукав, вона не відповіла. Я зазирнув у кожну кімнату, але її немає!

— Чи не могла вона піти погуляти? — запитав Фрейзер.

— Ґрейс? У таку погоду? Слухайте, чому ми просто тут стоїмо, треба щось робити!

Броуді повернувся до Фрейзера, автоматично прийнявши командування.

— Нам потрібно організувати пошук. Повертайтеся в селище і приведіть стільки людей, скільки зможете.

— А ви? — запитав Фрейзер. Незадоволений, бо йому казали, що робити.

— Я піду огляну будинок.

— Я ж кажу, її там немає! — майже крикнув Стракан.

— Ми все одно подивимося ще раз. Докторе Гантер, хочете піти зі мною?

Я все одно збирався це запропонувати. Якби Ґрейс постраждала, від мене було б більше користі тут, ніж у пошуковій групі в селищі. Ми поспішили до «сааба», а Фрейзер від’їхав на «рендж-ровері».

— Що ви думаєте? — запитав я Броуді тихим голосом.

Він лише похитав головою з похмурим обличчям.

Стракан залишив двигун увімкненим. Він ледве дочекався, поки ми сядемо, і рушив назад дорогою та під’їзною алеєю. Нарешті зарипів гальмами й зупи­нився біля чорного «порше» Ґрейс. Не перевіряючи, чи ми йдемо за ним, побіг до будинку, вигукуючи ім’я дружини. Єдиною відповіддю був несамовитий гавкіт собаки з кухні.

— Бачите, її тут немає! — він розгублено провів рукою по волоссю. — А коли я повернувся, Оскар бігав просто неба. Якби Ґрейс кудись пішла, вона б не залишила його надворі!

Коли я почув, як уривається його голос, у мене всередині все напружилося. Я знав, через що він проходив. Одного разу я зайшов до Дженні додому й виявив жахливу порожнечу. Там теж тоді блукав убивця, і пере­лякані очі Стракана викликали в мене жахливе відчуття дежавю.

Проте Броуді був спокійний. Ми швидко обшукали будинок. Ґрейс не було й сліду.

— Ми просто втрачаємо час! — повторював Стракан, коли ми закінчили. Паніка його наближалася до межі.

— Ви обшукали господарські будівлі? — запитав Броуді.

— Так! Є тільки сарай, а її там немає!

— А як щодо бухти?

Стракан просто витріщився на нього.

— Я… Ні, але Ґрейс ніколи туди не ходить без мене.

— Може, все-таки подивимося?

Стракан повів нас на кухню. На столі стояла почата чашка кави, поруч — розгорнута книжка, але лицьовим боком донизу, наче Ґрейс вийшла лише на мить. Нетерпляче відштовхнувши ретривера, Стракан рушив через задні двері й кинувся до сходів, що вели вниз до бухти.

Я боявся, що на гальці під нами ми побачимо розбите тіло Ґрейс. Але бухта була порожня, тільки яхта пришвартована біля короткого причалу. Прекрасний човен. Корпус скрипів об гумові відбійники, море підкидало його, висока щогла гойдалася вперед-назад, наче стрілка зламаного метронома.

Стракан біг уздовж причалу. Він підскочив до трапа й рушив у рубку. Я сходив на борт повільніше, намагаючись утримати рівновагу однією рукою. Коли ж ступив на палубу, Стракан відкинув люк рубки й раптом завмер.

Я підійшов до нього й зрозумів чому.

Як і решта яхти, рубка була прекрасно обладнана: панелі з тикового дерева, арматура з іржостійкої сталі, продумана приладна консоль. Точніше, те, що від неї залишилося. Радіоприймач і прилади супутникового зв’язку були розбиті вщент, палуба під ними всіяна обірваними дротами та переламаними схемами.

Стракан якусь мить дивився на це, а потім кинувся через рубку до каюти.

— Ґрейс? О боже, Ґрейс!

Вона лежала на підлозі каюти. Голова і плечі вкриті мішком, з-під якого виглядала біла парка. Ґрейс згорнула­ся калачиком на боці, зв’язані руки стягнуто за спиною.

Від пояса вниз вона була гола. Майже. Ноги не були зв’язані, але джинси, стягнуті навколо щиколоток, трима­ли надійно, як мотузка. Її трусики лишилися на колі­нах, ніби нападник хотів їх здерти, та щось його зупинило.

Вона здавалася непристойно беззахисною, довгі оголені ноги побіліли від холоду. Вона не рухалася. Я подумав, що ми запізнилися, але тоді Стракан доторкнувся до неї, і вона раптом почала відбиватися.

— Тримайте її, не дайте їй поранитися! — попередив я, намагаючись підхопити ноги.

— Усе гаразд, Ґрейс, це я! Це я! — сказав Стракан, зриваючи мішок з її голови.

Сплутане волосся під ним закривало обличчя. Рот їй запхали шматком брудної тканини. Перелякані очі були розширені, та коли вони зупинилися на Стракані, вона одразу припинила боротьбу.

— Усе гаразд, я тут, усе гаразд! — повторював він, виймаючи кляп у неї з рота. Вона вдихнула, схлипуючи.

— Майкле, о, слава богу, Майкле!

Обличчя Ґрейс розчервонілось і опухло, на шкірі відбилася груба тканина мішка. На правій щоці темнів синювато-сірий синець, закривавлений рот набряк. Але, крім цього, я не бачив жодних явних травм.

— Ти ціла? Не поранена? — допитувався Стракан, його голос зривався.

— Ні, я… Мабуть, ні.

— Він зґвалтував вас? — прямо запитав Броуді.

— О, заради бога! — вибухнув Стракан. Навіть я був шокований запитанням.

Але Ґрейс хитала головою:

— Ні… ні, він цього не зробив… Мене не зґвалтували.

«Слава богу», — подумав я. Принаймні цього вона уникла. І, мабуть, краще було розібратися із цим питанням зараз і позбутися його.

Можливо, Броуді не був таким уже й товстошкірим.

У Стракана текли сльози, коли він ніжно відкидав волосся з обличчя своєї дружини.

— Хто це зробив? Ти бачила його?

— Я не знаю, я… я…

Він обійняв її.

— Тс-с, усе гаразд, тепер усе скінчено. Все скінчено.

Ми з Броуді намагалися надати їм стільки приватності, скільки можна було за таких умов, поки Стракан поправляв спідню білизну та джинси Ґрейс. Я спробував розв’язати мотузку, що стягувала зап’ястки, але вона виявилася надто тугою, однією рукою не впораєшся. Шкіра була здерта, руки білі через обмежений кровообіг.

Броуді знайшов ніж, розрізав мотузку, і тоді ми відступили, а Стракан допоміг Ґрейс підвестися.

— Допоможіть мені віднести її, — сказав Стракан Броуді. Вони на якийсь час забули про свою неприязнь.

— Я можу ходити, — сказала Ґрейс.

— Я не думаю…

— Все гаразд, я можу ходити!

Вона все ще плакала, але істерики, якої я боявся, не було. Ми з Броуді трималися на непомітній відстані позаду них. Стракан вів її пристанню, підтримуючи, Ґрейс пригорнулася до нього. Вони не звертали уваги на інших, біля них кожен з нас почувався зайвим і чужим.

Коли ми підіймалися східцями з бухти, самотні крики мартинів лунали, мов глузливий сміх вітру.