Записано на кістках. Друге розслідування

5

Бар виявився маленьким затишним закутком, куди втиснулося кілька столиків. Як і в холі, стіни були обшиті сосновими панелями, тому здавалося, що заходиш у велику дерев’яну коробку. Камін біля стіни було оздоблено мушлями. У вогнищі палав торф’яний брикет, сповнюючи кімнату насиченим пряним ароматом.

Клієнтів набралося менше дюжини, але цього вистачало: пожвавлення без відчуття натовпу. В розмовах лунала цікава суміш мелодійної шотландської говірки та жорсткіших приголосних гельської. Я увійшов до бару й помітив на собі кілька цікавих поглядів. Очевидно, чутка про те, що знайшли в старому фермерському котеджі, вже поширилася — поза сумнівом, стараннями Меґґі Кесіді. Але після першої цікавості всі повернулися до своїх справ. Біля вікна двоє старих грали в доміно, стакато чорних прямокутників лунало контрапунктом до дзвякання келихів. Кінрос, бородатий капітан порома, розмовляв біля бару зі здоровенним пузатим чолов’ягою. До них приєдналася неохайна жінка років за сорок, її хрипкий сміх та прокурений голос перекривали загальний галас.

Усі столики виявилися зайнятими. Фрейзера не було видно, і я подумав, що він, мабуть, повіз вечерю Дункану до трейлера. Я трохи зніяковів, як завжди буває, коли чужинець вдирається в тісну компанію.

— Докторе Гантер. — Броуді вмостився за столиком біля вогню й махав мені рукою. Біля ніг на підлозі дрімала, скрутившись калачиком, стара бордер-колі. — Сядете коло мене?

— Дякую. — Я зрадів знайомому обличчю й пробрався повз гравців у доміно.

— Можна вас пригостити? — Перед ним на столі стояв кухоль із чаєм. Я досі не поїв, але випивка була б не зайвою.

— Віскі, дякую.

Він пішов до бару, а я влаштувався на стільці навпроти нього. Кінрос посунувся та кивнув Броуді. Скоріш як простий знак поваги, ніж дружби. Ніхто не обслуговував, тому Броуді просто налив мірку віскі в склянку та зробив нотатку крейдою на дошці над баром.

— Ось, будь ласка. П’ятнадцятирічний солодовий Айлі. — Він поставив переді мною склянку й маленький глечик води.

Я поглянув на його чай.

— А ви самі не п’єте?

— Більше не п’ю. — Він здійняв своє горня. — Slàinte[6].

Я додав трішки води в солод.

— Ваше здоров’я.

— То ви там ще багато зробили після того, як я поїхав? — похмуро запитав він. — Вибачте, що допитуюся, не треба було. Старі звички, це ж таке.

— Та й нема що вам розповідати, так чи так.

Він кивнув та змінив тему.

— Як там у трейлері розмістилися?

— Нормально, гадаю. Принаймні для Дункана.

Броуді всміхнувся.

— Витяг коротку соломинку, не пощастило, еге ж? Ну то таке, до того, як піде у відставку, йому ще сидіти й сидіти в засідках значно гірших, ніж ця. Коли я саме на пенсію пішов, то цей фургон мені добре послужив. Але зараз від нього користі небагато, відколи я тут.

— Дункан казав, ви з його батьком працювали.

Він замислено всміхнувся.

— То так. Світ тісний, еге ж? Ми разом служили в Територіальній армії[7], коли ще були зеленими констеблями. Востаннє, коли я бачив Сенді, його малий ще до школи ходив. — Він похитав головою. — Куди це час летить, еге ж? Ось ти ганяєшся за всілякими пройдисвітами та думаєш про просування по службі, а ось ти вже…

Він перервався й розцвів усмішкою, бо підійшла Елен.

— Може, я вам попоїсти принесу, докторе Гантер? — запитала вона.

— Звучить заманливо. І звіть мене Девід.

— Девіде, — виправилася вона з усмішкою. — Сподіваюся, Ендрю вас тут не дуже дістає. Ви ж знаєте, які вони — поліціянти на спочинку.

Броуді погрозив пальцем, удавано строго.

— Обережно, це наклеп.

— Шматок домашнього яблучного пирога виправить ситуацію?

Він скрушно поплескав по животі.

— Спокусливо, але краще втримаюся.

— Небо на землю не обвалиться, якщо ви трішки себе побалуєте.

— Ніколи не можна наперед сказати.

Елен засміялася.

— То так. Нагадаю, коли ви знову напихатимете Анну цукерками.

Велетень, з яким теревенив Кінрос, раптом підвищив голос:

— Ще по ковточку, Елен?

— Хвилинку, Шоне.

— То ми собі самі наллємо, га? Вмираємо зі спраги.

Це проговорила жінка, що стояла біля бару. Вона була п’яна, і, як я зрозумів з її вигляду, то був її звичний стан. Кілька років тому вона, мабуть, вирізнялася привабливістю, але зараз її риси були набряклі та приправлені гіркотою.

— Коли ти минулого разу собі наливала, Карен, ти забула записатися, — заперечила Елен. У голосі пролунала криця. — Я розмовляю. Переконана, що кілька хвилин ти переживеш.

Вона обернулася до нас і не помітила люті, що затьмарила обличчя жінки.

— Вибачте. Лише кілька чарок, і деякі люди забу­вають про манери. Отже, я саме питала, чого вам хотілося б на вечерю. Є печеня з ягняти, або можу вам сендвіч зробити.

— Печеня то чудово. Але я не проти, якщо ви спочатку їх обслужите.

— Почекають. Це їм на користь.

— Елен, — тихо почав Броуді.

Вона зітхнула, всміхнулася до нього.

— То ж так. Гаразд. Знаю.

Він провів її поглядом, поки вона йшла до бару обслуговувати клієнтів.

— Елен часом буває трохи… запальна, — сказав він приязно, — і це часом призводить до суперечок, але наливають на Руні тільки в цьому готелі, тож усі або коряться її правилам, або сидять вдома. І готує вона добре. Вчилася в коледжі на великій землі. Я тут зазвичай вечеряю.

Навіть якби Фрейзер не згадав тоді на поромі, що Броуді залишився без дочки й дружини, я б здогадався, що він живе сам. У ньому була якась внутрішня самотність.

— Вона одна керує всім закладом?

— То так. Не легко, але порається — і баром заправляє, і нечастих гостей приймає.

— А з чоловіком її що сталося?

Обличчя його замкнулося.

— Не було нікого. Батько Анни — то вона когось зустріла на великий землі. Вона про це не говорить.

Я зрозумів, що й він не збирається про це говорити. Броуді прочистив горло та кивнув на компанію біля бару.

— Так чи так, давайте я вас трохи познайомлю з нашим місцевим колоритом. Кінроса ви вже зустрічали на поромі. Старий мерзотник, але йому теж дісталося. Жінка померла пару років тому, тож вони зараз з малим, з підлітком вже, удвох лишилися. Той крикун з пивним черевом — Шон Ґатрі. Був колись рибалкою, але банк забрав його човна. Має старого, намагається його полагодити, але поки що перебивається випадковими заробітками та часом допомагає Кінросу на поромі. Здебільшого нешкідливий, але якщо перебрав, краще тримайтеся подалі.

Розповідь перервав хрипкий сміх жінки.

— Карен Тейт. Опікується крамничкою, коли твереза й коли воно їй треба. Має дочку шістнадцяти років, Мері, вона… ну, вона не така, як мала б бути. Можна подумати, що матері слід бути вдома коло неї, але їй більше подобається тут щовечора бар підпирати.

Зрозуміло було, що він про все це думає.

Війнуло холодним повітрям, відчинилися двері, і за мить усередину влетів, дряпаючи кігтями підлогу, золо­тистий ретривер.

— Оскаре! Оскаре!

Слідом за собакою увійшов чоловік. На мій погляд, йому було близько сорока (плюс-мінус два роки). Прекрасне витончене обличчя сучасного Байрона. Чорне водонепроникне пальто, вочевидь дороге. Так само як і його власник, це пальто здавалося несумісним із цератовими дощовиками, яким віддавали перевагу інші мешканці острова.

Його поява змусила всіх у кімнаті замовкнути. Навіть ті, хто грав у доміно, припинили гру. Чоловік звично клацнув пальцями до собаки. Той риссю повернувся до нього, завихляв хвостом.

— Пробач, Елен, — проговорив він легко й упевнено, в його вимові чутно було рубані голосні південноафриканського акценту. — Кинувся вперед, щойно я двері відчинив.

Елен байдуже сприйняла й нового гостя, і його вибачення.

— Мав би тримати на повідці. Це ж готель, а не псарня.

— Я знаю. Більш не повториться.

Він на позір каявся, але коли Елен відвернулася й ви­йшла, я побачив, як незнайомець швидко всміхнувся й підморгнув тим, хто пив біля бару. У відповідь засяяли широкі усмішки. Новий відвідувач був тут популярний.

— Доброго вечора всім. Незатишно сьогодні надворі, — сказав він, знімаючи пальто.

Пролунав хор «Feasgar math» і «то так». У мене склалося враження, що він міг би сказати, що вечір чудовий, і вони б так само охоче з ним погодилися. Але новий гість або не помітив їхньої поваги, або сприйняв її як належне.

— Вип’єте, містере Стракан? — незграбно запитав Кінрос.

— Ні, дякую, Ієне. Але з радістю сам пригощу шановну громаду. Вибирайте випивку й записуйте на мій рахунок. — Він усміхнувся до жінки біля бару, так, що та примружила очі. — Привіт, Карен. Давно тебе не бачив. У Мері все добре?

Вона більш піддавалася його шарму, ніж Елен. Навіть з нашого місця видно було, як вона зашарілася.

— Так, дякую, — відповіла вона, втішена, що її по­мітили.

Тільки тепер чоловік повернувся до того столика, де сиділи ми з Броуді.

— Доброго вечора, Ендрю.

Броуді у відповідь коротко кивнув. Обличчя його затверділо, мов граніт. Він переставив ноги, щоб загородити свою бордер-колі від золотого ретривера, який уже принюхувався до сучки. Новоприбулий поманив ретривера рукавичками.

— Облиш її, Оскаре, агов, собацюро.

Пес відійшов, метляючи хвостом. Його власник обда­рував мене усмішкою. Попри всю його самовпевненість, він приваблював до себе.

— А ви, мабуть, один із гостей острова, про яких я чув. Я Майкл Стракан.

Я вже здогадався, що це мав бути той самий, про кого Фрейзер розповідав мені дорогою від котеджу: неофіційний володар Руни, власник великого будинку. Проте він виявився молодшим, ніж я очікував.

— Девід Гантер. — Я взяв простягнуту руку. Сухий, міцний потиск.

— Можу я вас теж пригостити? — запропонував він.

— Ні, дякую, — відповів я.

Броуді звівся на ноги з кам’яним виразом обличчя. Вищий за Стракана майже на пів голови.

— Я вже збирався йти. Приємно було знову зустрітися, докторе Гантер. Ходім, Бесс.

Собака слухняно почимчикувала за ним.

Стракан провів його поглядом, губи скривилися в слабкій усмішці. Обернувся до мене:

— Ви не проти, якщо я до вас приєднаюся?

Він уже сідав на стілець, з якого щойно встав Броуді, звичним жестом кинувши рукавички на стіл. Чорні джинси й вугільно-сірий светр, підтягнуті вгору рукави оголили засмаглі передпліччя та швейцарський військовий годинник — цей чоловік більше скидався на мешканця Сохо, ніж Зовнішніх Гебридів.

Золотистий ретривер хлюпнувся на підлогу біля нього, так близько до тріскучого вогню, як тільки міг улаштуватися. Стракан потягнувся, почухав його за вухами і сам теж розслабився.

— Товаришуєте з Ендрю Броуді? — запитав він.

— Саме сьогодні познайомилися.

Він широко всміхнувся.

— Боюся, він мене не схвалює. Ви, мабуть, помітили. Я певний, що він був гарним поліціянтом, але боже, суворий дядько!

Я промовчав. Броуді мене досить сильно вразив. Стракан розслаблено розвалився на стільці, недбало закинув ногу на коліно.

— Я так здогадуюся, ви… як це зветься? Кримінальний антрополог? — Він усміхнувся на моє здивування. — На Руні важко щось втримати в таємниці. Особ­ливо коли на острів до бабусі приїздить репортерка.

Я знову згадав, як Меґґі Кесіді підійшла до мене поговорити на поромі. Перечепилася, ледь не впала, вдала, що пише роман, викачала з мене інформацію.

А я на це повівся.

— Не переймайтеся. — Стракан своєрідно зрозумів мій вираз обличчя. — Не так уже часто в нас трапляються такі оказії. Звісно, ми нічого такого не прагнемо. Але останній раз на острові знайшли труп, коли старий фермер намагався дістатися дому вночі після кількох зайвих чарок. Заблукав та й помер. Проте цей випадок зовсім не схожий.

Він замовк, лишивши мені можливість для відповіді.

Я не скористався. Тоді він повів далі.

— Що це було? Якийсь нещасний випадок?

— Вибачте, я справді не можу сказати.

Стракан всміхнувся, перепросив.

— Звісно, що ні. Даруйте мою цікавість. Просто я маю своєрідний приватний інтерес у цьому місці. Відповідаю за багато перепланувань, які тут відбуваються. Це привело на острів більше людей, ніж ми звикли, — підрядників і так далі. Мені б не хотілося думати, що я разом з цим імпортував проблеми з великого міста.

Він здавався справді стурбованим. Але я пильнував, щоб не потрапити в пастку.

— Вимова у вас не місцева, — зауважив я.

Він усміхнувся.

— Моя родина походить із Шотландії, але я виріс поблизу Йоганнесбурга. Ми з дружиною переїхали на Руну десь п’ять років тому.

— Далеченько від Південної Африки.

Стракан потріпав собачі вуха.

— Гадаю, що так. Ми багато подорожували, настав час пустити коріння. Мені сподобалася віддаленість цього місця. Трохи нагадало те, де я виріс. Місце, звичайно, тоді було досить депресивним. Ніякої місцевої економіки, населення скорочувалося. Ще кілька років, і спіткала б доля Сент-Кілди[8].

Я чув про Сент-Кілду — ще один Гебридський острів, покинутий у 1930-ті, який відтоді залишався порожнім. Тепер це був острів-привид, який населяли лише морські птахи та дослідники.

— Схоже, ви змогли відвернути такий кінець, — зауважив я.

Він зніяковів.

— У нас ще є куди розвиватися. І я не хотів, щоб усе приписували саме моїм заслугам. Але Руна тепер — наш дім. Ґрейс, моя дружина, опікується школою, от ми й робимо все, що можемо, кожен у свій спосіб. Тому я й хвилююся, коли чую, що сталося щось таке, як зараз. Агов, Оскаре, що там?

Золотистий ретривер нетерпляче дивився на двері. Я не чув, як хтось заходив у готель, але за мить грюкнули відчинені вхідні двері. Пес схвильовано заскиглив, застукав хвостом об підлогу.

— Не знаю як, але він завжди знає, — сказав Стракан, похитавши головою.

— Знає що? — здивувався я, і тут у бар зайшла жінка. Мені не потрібно усних підтверджень, щоб зрозуміти, що це дружина Стракана. Річ не в тім, що вона була красива, а вона таки була. Плечима білої парки від «Прада», заплямованої дощем, розсипалося густе волосся кольору воронячого крила. Волосся обрамляло обличчя із бездоганною шкірою, пухкі губи вабили погляд.

Але в ній було дещо більше. Якась енергія, чиста фізична присутність, яка, здавалося, притягувала все світло в кімнаті. Я згадав заздрісний коментар Фрейзера: «Дружина в нього, мабуть, приголомшлива».

Він мав рацію.

Жінка зайшла до бару з невпевненою усмішкою, але побачивши Стракана, розквітла сліпучим сяйвом.

— Он ти де! Тож ось де ти завершуєш свої поїздки «у справах», так?

У неї був такий самий південноафриканський акцент, як і в чоловіка. Стракан піднявся й поцілував її.

— Моя провина. Як ти дізналася, що я тут?

— Вийшла до крамниці, але там було зачинено, — пояснювала вона, стягуючи рукавички. Чорні, шкіряні, з хутряною облямівкою, такий собі скромний шик.

На лівій руці вона носила просту золоту обручку та перстень із діамантом, у якому переливалося блакитне світло.

— Коли іншим разом схочеш пропустити чарку, машину перед заїздом не лишай.

— То Оскар винен, затягнув мене сюди.

— Оскаре, розбишако, як ти міг? — піддражнювала вона пса, який радісно стрибав навколо неї. — Усе гаразд, заспокойся.

Вона подивилася на мене, чекаючи, коли нас познайомлять.

Її темні карі очі здавалися чорними.

— Це Девід Гантер, — відрекомендував мене Стракан. — Девіде, це моя дружина Ґрейс.

Вона всміхнулася та простягнула руку:

— Приємно познайомитися, Девіде.

Я взяв руку й відчув пахощі її парфумів, тонкі, делікатні, пряні.

— Девід — кримінальний експерт. Він приїхав з поліцією, — пояснив Стракан.

— Боже, яка жахлива історія. — Вона одразу посерйоз­нішала. — Я просто сподіваюся, що це не місцевий. Знаю, звучить егоїстично, але… ну, ви розумієте, про що я.

Я розумів. Коли доходить до біди, ми всі у своєму серці егоїсти. Підносимо молитви: «Тільки не мене, не моїх. Не зараз».

Стракан підвівся.

— Що ж, радий був познайомитися, докторе Гантер. Можливо, ще побачимося до вашого від’їзду.

Ґрейс іронічно здійняла брову:

— То мені тут навіть випити не запропонують, коли я вже тут?

— Я вас пригощу, місіс Стракан.

Пропозиція пролунала від череваня Ґатрі, і в мене виникла підозра, що біля стійки він із відривом випередив Кінроса та кількох інших. Червонясте обличчя Карен Тейт, про яку всі забули, хоч вона досі стовбичила поруч, скривилося від заздрощів.

Ґрейс Стракан тепло всміхнулася велетню.

— Дякую, Шоне, але я бачу, що Майкл уже їде.

— Вибач, люба, я гадав, ти хотіла додому, — перепросив Стракан, — збирався приготувати на вечерю мідії. Але якщо ти не голодна…

— Як на мене, це вже шантаж. — Її усмішка, адресована чоловікові, набула інтимного забарвлення.

Він обернувся до мене:

— Якщо випаде нагода перед від’їздом, раджу поглянути на могильні скелі на горі. Вони стоять групою, що незвично. Неоліт. Вони справді особливі.

— Не всі такі схиблені, як ти, любий. — Ґрейс, удаючи роздратування, похитала головою. — Майкл захоп­люється археологією. Часом я боюся, що він більше мріє про старі руїни, ніж про мене.

— Це лише цікавість, — пояснив Стракан, засоромившись. — Ходім, Оскаре, ледацюго. Вже час.

Він здійняв руку у відповідь на шанобливі побажання доброї ночі, які супроводжували їх до дверей. На виході подружжя мало не наштовхнулося на Елен, яка саме заходила з іншого боку. Вона зупинилася, ледве не перекинувши миску з печенею, що парувала.

— Пробачте, це ми винні, — сказав Стракан, обіймаючи Ґрейс за талію.

— Зовсім ні. — Елен чемно всміхнулася їм обом.

Мені здалося, що на її обличчі промайнуло щось, коли вона дивилася на іншу жінку, але це зникло, перш ніж я встиг переконатися.

— Добрий вечір, місіс Стракан.

У голосі її мені почулася стриманість, але Ґрейс, здається, нічого не помітила.

— Привіт, Елен. Вам сподобався малюнок, який Анна днями зробила в школі?

— Він уже на холодильнику, поруч із рештою галереї.

— Вона справді подає надії. Можете нею пишатися.

— Так і є.

Стракан рушив до дверей. Здавалося, йому якнайсильніше кортіло піти.

— Гаразд, гаразд, працюйте. Не заважатиму. Добраніч.

Обличчя Елен було настільки позбавлене емоцій, що здавалося маскою. Вона поставила переді мною тарілку і, вже відвертаючись, відповіла на мою по­дяку сумною усмішкою. Коли господиня вийшла, я подумав, що Броуді був не єдиною людиною на Руні, на яку не надто велике враження справляє золота пара острова.

— Сука.

Слово, здавалося, прогриміло в тиші бару. Губи Карен Тейт були гірко стиснуті, вона сердито дивилася на двері, але було незрозуміло, кому з двох жінок, які щойно вийшли, була адресована лайка.

Кінрос тицьнув у неї пальцем, кинув сердитий погляд поверх темної бороди.

— Тобі вже досить, Карен.

— Але вона така є. Заткнися…

— Карен!

Вона обурено затихла. Поступово звичайні звуки бару знову заповнювали тишу. Відновилося клацання фігурок доміно, напруга, яка виникла на мить, роз­віялася.

Я підчепив виделкою баранячу печеню. Елен була чудовою куховаркою, як і сказав Броуді. Коли я їв, то раптом відчув на собі чийсь погляд. Я підвів очі й побачив, що Кінрос дивиться на мене з-за бару. Він на мить витримав мій погляд із холодно-настороженим виразом обличчя, а потім повільно відвернувся.

Коли я прокинувся, в номері було темно. Єдине світло падало з вікна, де вуличний ліхтар освітлював розсіяним променем запнуті штори. Панувала неприродна тиша. Здавалося, що вітер і дощ припинилися, не залишивши навіть шепоту. Єдиним звуком було моє дихання, рівномірні вдихи й видихи, але це могло бути й ще чиєсь дихання.

Не знаю, коли я зрозумів, що не один. Це було радше усвідомлення іншої присутності, ніж раптовий шок. У тьмяному світлі з вікна я подивився на підніжжя свого ліжка й побачив, що там хтось сидить.

У темряві виднілася лише темна фігура, і якимось чином я зрозумів, що це жінка. Вона дивилася на мене, але я чомусь не відчував ні подиву, ні страху. Тільки вагу її німого очікування.

Кара?

Але надія була лише рефлексом пробудження. Хто б це не був, то не моя померла дружина.

Хто ти? Я сказав — чи подумав, що сказав. Ці слова, здавалося, навіть не потурбували холодного повітря кімнати. Постать не відповіла. Просто далі собі терпляче пильнувала, ніби всі відповіді, що мені коли-небудь знадобляться, були вже викладені для мене. Я дивився, намагаючись збагнути риси — чи намір. Але не міг розібрати ні того, ні іншого.

Я підскочив, коли порив вітру струснув вікно. Вражений, озирнувся, очікуючи, що тінь усе ще в ногах ліжка. Але навіть у темряві побачив, що кімната порожня. І завжди була, зрозумів я. Це був сон. Надзвичайно реалістичний, та, однак, сон.

Довгий час після того, як мої дружина та донька загинули, я не дивувався таким снам.

Ще один порив струснув стулку, накинувши дощ на шибу, наче жменю гравію. Ззовні я почув щось схоже на крик. Це могла бути сова чи інший якийсь нічний птах. Або щось інше. Прокинувшись, я встав із ліжка й піді­йшов до вікна. Вуличний ліхтар унизу помітно тремтів від вітру. Я помітив спалах чогось блідого, що тріпотіло на краю його жовтої корони, та потім воно зникло.

«Просто щось вітром принесло», — сказав я собі, коли воно більше не з’являлося. Але й далі дивився в темряву за вікном, поки холодне повітря не змусило мене затремтіти та знову заховатися в ліжко.