Записано на кістках. Друге розслідування

15

Я сидів за столом у медпункті. У темряві ледь проглядало оточення. Запорошені сутінки ніби вкрили все. Жалюзі на вікнах і дверях були зсунуті, а череп і щелепна кістка все ще лежали на сталевому столику-візку. На столі переді мною стояв мій ноутбук із темним і мерт­вим екраном. Галогенна оглядова лампа нависала над столом, де я її залишив, але тепер вона не горіла.

Не було чутно жодного звуку. Я озирнувся, розглядаючи кімнату. І, попри брак здивування, яке іноді супро­воджує такі моменти, я, не замислюючись, уже знав, що сплю. У кутку кімнати я відчув присутність якоїсь постаті ще до того, як побачив її. Вона губилася в тіні, але я все одно бачив. Жінка, міцна і м’ясиста. Кругле привабливе обличчя зіпсоване внутрішньою грубістю.

Вона дивилася на мене й мовчала.

«Що ти хочеш?» Жінка не відповіла.

«Я зробив усе, що міг. Тепер справа за поліцією». Усе ще дивлячись на мене, вона вказала на череп на столі.

«Я не розумію. Що ти хочеш, що я маю зробити?» Вона відкрила рота. Я чекав, що вона заговорить, але замість слів із вуст пішов дим. Я хотів відвести погляд, та не міг.

Дим валив із неї: з очей, носа й рота, з кінчиків пальців. Я відчував запах її горіння, але полум’я не було. Тільки дим. Він заповнював кімнату, ховаючи її від мене. Я знав, що маю щось зробити, спробувати їй допомогти.

«Ти не можеш. Вона вже мертва».

Дим ставав густішим, мене починало душити. Я все ще не міг рухатися, але потреба діяти була надзвичайною. Я більше не міг бачити жінку, більше нічого не бачив. «Рухайся. Зараз!»

Я кинувся до неї…

І прокинувся. Я все ще був у медпункті, сидів за столом, де заснув. Але тепер у кімнаті справді було темно. Слабке сяйво йшло від мого ноутбука, де мчала в забуття нескінченність зірок. Заставка ввімкнулася сама, а це означало, що я спав принаймні п’ятнадцять хвилин.

Надворі бушував буревій. Я намагався позбутися наслідків сну. Мені не вистачало дихання, зір затуманився, ніби перед очима майорів серпанок. І відчувався їдкий запах диму.

Я глибоко вдихнув і одразу закашлявся. У гортані стояв смак диму, і запах теж. Я спробував вимикач галогенної лампи. Нічого. Шторм, мабуть, нарешті спромігся вимкнути електроенергію на Руні. Ноутбук працював від акумулятора. Я натиснув клавішу, виводячи його з режиму енергоощадження. Засвітився екран, кидаючи по стінах медпункту тьмяне синє світло. Тепер задимленість повітря стала очевидною, і коли останні залишки сну розвіялися, я зрозумів, що мені це не просто снилося.

Кімната була повна диму.

Кашляючи, я підскочив і кинувся до дверей.

Схопився за ручку, але відразу ж відсмикнувся.

Та була розпечена.

Я опустив жалюзі на скляну панель у дверях після денного візиту зловмисника, але тепер ривком підняв їх. Зал за склом плив у сірчано-помаранчевому світлі.

Горів весь клуб.

Я відступив від дверей і швидко оглянув приміщення. Єдиним іншим виходом було маленьке віконце, розташоване високо в стіні. Якщо стати на стілець, можна спробувати протиснутися. Я спробував його відчинити, але віконниця не зрушила з місця. Побачив замки, вилаявся. Невідомо, де може бути ключ, і нема часу шукати. Схопив настільну лампу, щоб розбити скло, але зупинився останньої секунди. Відчинене вікно не було таким великим, щоб я міг пролізти. Якби я розбив його, то ніколи не проліз би через менший отвір. І хоча двері медпункту були зачинені, приплив насиченого киснем повітря ззовні все одно був здатен спричинити вибухове поширення вогню. Я не міг ризикувати.

Дим у кімнаті густішав, дихати ставало дедалі важче. «Ну ж бо! Думай!»

Я зняв пальто з гачка й побіг до умивальника. Відкривши кран на повну, занурив під нього голову, намочив шарф і рукавички. Холодна вода стікала обличчям, коли я натягав пальто, проклинаючи незграбну пов’язку.

Замотавши ніс і рот мокрим шарфом, я засунув праву руку в рукав, підняв капюшон пальта.

Схопивши ноутбук зі столу, кинув погляд на череп і щелепу, що лежали на сталевому столику. «Вибач, Дженіс».

Цієї ж миті шибка круглого віконця вибухнула.

Я дивився в інший бік, капюшон і шарф захистили мене від більшості уламків скла, що розлетілися кімнатою. Я відчув кілька уколів на відкритій шкірі, але біль від порізів був затьмарений раптовою доменною хвилею жару. Дим із полум’ям поринули в медпункт, я відсахнувся. Я втратив останній шанс вибратися крізь вікно. Навіть якщо вогненна куля, що увірвалася крізь розбиту шибку, не вбила мене одразу, я згорю до смерті, перш ніж зможу пробратися крізь вузький отвір.

Дим просочувався крізь шарф, душив мене. Відхекуючись і кашляючи, я згорбився, прикрившись спиною від жару, що пробивався крізь розбите кругле віконце, і схопився за дверну ручку. Вода на рукавичці випаровувалася, жар пробивав крізь товсту тканину. Я рвучко відчинив двері й кинувся всередину.

І наштовхнувся на стіну вогню й шуму.

Фортепіано палало, мов смолоскип, ноти волали в божевільному дисонансі, вогонь смикав і ламав струни. Я ледь не повернувся до медпункту, але знав: таке повернення означатиме смерть. Але тепер я побачив, що клуб горить не весь. Одну половину охоплювало полум’я, жовті язики ганялися по стелі та підлозі, але сторона, де вихід, ще не була ушкоджена.

«Вибирайся! Іди!» Очі сльозилися, я спотикався, пробираючись крізь дим. Майже одразу заблукав і осліп. Я відчував запах пойнятого тлінням пальта, від шарфа на моєму обличчі йшов сморід обпаленої вовни. Серце калатало від страху та браку кисню, я не бачив стільців, поки не впав на них.

Біль пронизав плече, і ноутбук вилетів з рук. Я впав на підлогу. Але мене врятувало падіння. Наче в рап­товому запливі в термоклин[12], біля підлоги зібралася смуга відносно чистого повітря. «Дурний! Треба було второпати!» Я панікував і втратив ясність думки. Тримаючи обличчя притиснутим до підлоги, я жадібно ковтнув повітря, шукаю­чи ноутбук. Немає. «Облиш це!» Я поповз до виходу. Вихор диму відчинив подвійні двері прямо переді мною.

Зробивши востаннє глибокий вдих, я підвівся на ноги й потягнув за ручки. І почув брязкіт замкненого ланцюга. Шок і страх паралізували мене. Я зовсім забув про замок. «Ключ. Де ключ?» Не міг згадати. «Думай!» Я віддав запасний Броуді, але де мій? Зірвавши зубами рукавичку, я гарячково обшукав кишені. Нічого. Боже, ключ лишився в медпункті.

І раптом я намацав тонку металеву смужку в задній кишені. «Дякую, Боже!» Я тримав його, знаючи, що якщо впущу, мені кінець. Вогонь вчепився мені в спину. Груди здіймалися, поки я намагався вставити ключ у замок, але вдихнути я не наважувався, бо вдихнув би дим, а не повітря, жар обпік би легені. Рука не слухалася, замок уперто опирався.

Нарешті щось клацнуло, і замок відчинився.

Я рвонув замок, ланцюг зі скрипом ковзнув по ручках. Я розчахнув двері, сподіваючись, що веранда діятиме як шлюз, даючи мені змогу вибратися до того, як свіже повітря підживить вогонь. Так і вийшло, але лише частково. Обличчя миттєво відчуло холод, а потім мене огорнув порив спеки й диму. Я вискочив із нього, заплющивши очі, борючись із напруженням грудей і намагаючись перевести подих.

Я не уявляв, як далеко зайшов, перш ніж упав. Але цього разу — на щастя — на холодну мокру траву. Раз по раз я втягував повітря, смакуючи його прохолоду. Воно було заплямоване димом, але це все одно було повітря.

Якісь руки, що відтягували мене від клубу. Очі надто сильно сльозилися, я нічого не бачив, але впізнав голос Броуді, який повторював:

— Усе гаразд, ви з нами.

Я підвів очі, кашляючи й витираючи сльози. З одного боку мене підтримував відставний інспектор, з іншого — велетенська фігура Ґатрі. Навколо юрмилися люди, — приголомшені обличчя, освітлені полум’ям. Прибували нові люди: розвіяні пальта, поспішно накинуті поверх піжам і нічних сорочок. Хтось кричав, щоб дали води; через мить мені в руки сунули кухоль. Я жадібно пив, холод заспокоював горло.

— З вами все гаразд? — запитав Броуді.

Я кивнув, обернувся й озирнувся на будівлю клубу. Уся споруда палала, викидаючи смуги полум’я та іскор, які миттєво розвіював вітер. Прибудова медпункту, де я був лише кілька хвилин тому, також була охоплена полум’ям, з розбитого вікна йшов дим.

— Що сталося? — запитав Броуді.

Я спробував заговорити, але кашель знову здушив мене.

— Гаразд, спокійно, — сказав Броуді та знову дав мені пити.

Ще одна постать продиралася до нас крізь натовп. Кемерон, не вірячи своїм очам, дивився на охоплений полум’ям клуб. Тоді обернувся до мене, втупився поглядом маніяка.

— Що ви зробили? — запитав він басом, голос тремтів від люті.

— Заради Бога, дайте йому оклигати! — перервав Броуді.

Кадик Кемерона сіпнувся під шкірою горла, наче миша в пастці.

— Дати йому оклигати? Мій медпункт горить!

Я намагався стримати кашель.

— Мені шкода… — прохрипів я.

— Вам шкода? Тільки-но погляньте! Все знищено! Що в біса ви зробили?

Вени на його скронях пульсували, мов каліграфія гніву. Я змусив себе встати, витираючи очі, з яких досі ллялися сльози.

— Я нічого не робив. — У горло немов гравію насипали. — Я прокинувся, а зал горить. Це почалося там, не в медпункті.

Кемерон не збирався давати заднього.

— О, значить, це почалося само собою, так?

— Не знаю… — Я знову закашлявся.

— Дайте йому спокій, він щойно сам вийшов, — попередив Броуді.

Неподалік долинув різкий сміх. Це був Кінрос, який стояв поперед натовпу. Темноволосий, в дощовику, це була якась постать із дикої, похмурої доби.

— Еге ж, аби з ним усе було гаразд, так?

— Ти б хотів, щоб він так там і залишився? — огриз­нувся Броуді.

— У нас є вибір?

Я зрозумів, що увага з пожежі перекинулася на нас. Я озирнувся й побачив, що острів’яни обступили нашу невеличку групу. Люди зібралися в коло: суворі й невблаганні обличчя у світлі полум’я.

— Воно ж саме по собі не загорілося, — пробурмотів хтось.

Почулися інші голоси, викрики, запитання, чому ми скористалися клубом і хто заплатить за новий. Я відчував, як настрій змінюється від шоку до гніву.

Раптом натовп почав розступатися, звільняючи дорогу високій постаті. З полегшенням я побачив Стракана. Напруга спала.

Він підійшов до нас, волосся розвівалося на вітрі. Оглянувся на полум’я, що охопило клуб.

— Боже! Хтось був усередині?

Я похитав головою, намагаючись стримати кашель.

— Тільки я. — «І Дженіс Дональдсон». Я дивився на полум’я, що огортало будівлю, відчуваючи, ніби підвів її.

Стракан забрав у мене порожню чашку.

— Ще води, будь ласка.

Він простягнув кухля, навіть не подивившись, хто його взяв. Майже миттєво кухоль знову наповнили й знову тицьнули мені в руку. Я з вдячністю ковтнув крижаної води. Стракан почекав, поки я опущу кухоль.

— Як, на вашу думку, все почалося?

Кемерон спостерігав за діалогом із ледь прихованою злістю.

— Хіба це не очевидно? Там був тільки він!

— Не кажи нісенітниці, Брюсе, — нетерпляче відповів Стракан. — Усі знають, що це місце було вогняною пасткою. Електропроводка старезна. Я мав наполягати на тому, щоб знести все це, коли ми будували медпункт.

— І оце по всьому, так? Ми маємо тако собі спустити? — процідив крізь зуби Кемерон.

Стракан легко посміхнувся.

— Гадаю, ви завжди можете лінчувати доктора Гантера. Он стоїть ліхтар, я впевнений, що ви знайдете мотузку. Але чому б нам не почекати, доки ми не дізнаємося, що стало причиною пожежі, перш ніж когось звинувачувати?

Повернувшись до Кемерона спиною, він звернувся до острів’ян.

— Я обіцяю, що ми дізнаємося, що сталося. І побудуємо новий, кращий пункт медичної допомоги та селищний клуб, даю слово. Але сьогодні ми більше нічого не можемо зробити. Усім зараз треба розійтися по домівках.

Ніхто не ворушився. Потім, неначе за командою, те, що залишилося від зали, обвалилося в зливі іскор і полум’я. Спочатку поступово, потім дедалі впевненіше, натовп почав розпадатися, чоловіки похмуро похнюпилися, багато хто з жінок витирав очі.

Стракан розмовляв з Кінросом і Ґатрі.

— Ієне, Шоне, ви зберете кількох людей і залишитеся на деякий час? Я не бачу, щоб вогонь поширювався, але буду вдячний, якщо ви за всім тут доглянете.

Вдалий спосіб розрядити залишкову напругу. Кінрос і Ґатрі напозір здивувалися, але зраділи тому, що їх попросили. Стракан повернувся до Кемерона, коли вони пішли виконувати команду.

— Чому б вам не поглянути на порізи й опіки Девіда?

— Немає потреби, — сказав я, перш ніж Кемерон встиг відповісти. Фельдшер він чи ні, мені цього чолов’яги на сьогодні вистачило. — Нічого такого, із чим я сам не впораюся.

— Я все ж кажу, що ми повинні… — почав Кемерон, але Стракан перебив його:

— Тоді вам теж немає потреби тут залишатися, Брюсе. Вам за кілька годин уроки проводити. Можете йти додому.

Його тон не припускав жодної суперечки. Набурмосений Кемерон пішов геть. Стракан дивився, як він іде, а потім повернувся до мене.

— Гаразд, то що сталося?

Я ще раз напився води.

— Я, мабуть, задрімав. Коли прокинувся, світла не було, а кімната медпункту була повна диму.

Він кивнув.

— Приблизно годину тому на всьому острові зникло світло. Знеструмлення, мабуть, спричинило якесь коротке замикання.

Я вперше помітив, що за межами жовтого сяйва полум’я селище було в темряві. Ні вуличних ліхтарів, ні світла у вікнах.

— Це була пекельна ніч. І все ж могло бути набагато гірше. — Стракан замовк, і його манера ледь помітно змінилася. — До мене дійшли чутки, що поліція розглядає знайдене тіло як убивство. Ви щось знаєте про це?

Броуді заговорив раніше, ніж я встиг відповісти.

— Ви не маєте звертати увагу на чутки.

— Тож це неправда?

Броуді просто витріщився на нього з кам’яним обличчям. Стракан натягнуто всміхнувся.

— Я так і думав. Ну, тоді доброї ночі. Радий, що з вами все гаразд, Девіде.

Броуді почекав, поки він рушив йти.

— Дивна річ. Селища з вашого будинку не видно. То як ви дізналися про пожежу?

Стракан повернувся до нього. За стриманим виразом обличчя проглядав гнів.

— Небо було вкрито заревом. А я погано сплю.

Вони двоє дивилися один на одного, не поступаючись ні на дюйм. Потім, кивнувши в мій бік, Стракан пішов у темряву.

Броуді відвіз мене назад до готелю. Його будинок стояв біля гавані, тож він помчав до клубу на своїй машині, коли побачив полум’я з вікна спальні.

— Я теж мало сплю, — сказав він мені з іронією.

Коли ми їхали темними вулицями, від загального виснаження в мене виникло відчуття нереальності. Я встояв перед бажанням відкинутися на підголівник і заплющити очі. Почалася реакція, порізи та опіки, яких я раніше не помічав, давалися взнаки. Від смороду диму й паленого заклало ніс і горло. Я опустив вікно, але сила вітру змусила мене знову підняти його.

— Як ви думаєте, як це почалося? — запитав Броуді через деякий час.

— Припускаю, що Стракан мав рацію. — Горло все ще пекло. — Вимкнення електроенергії могло спричинити коротке замикання або стрибок напруги. Клуб став вогненною пасткою.

— Тож просто збіг, що він згорів через кілька годин після того, як до нас завітав зловмисник? І після того, як Фрейзер обмовився, що триває розслідування вбивства?

Я почувався надто розбитим, щоб чітко мислити.

— Не знаю.

Він не висував суті.

— Ми втратили все?

«Більшість із того, що має значення», — подумав я. Окрім останків Дженіс Дональдсон, у медпункті були мій робочий кейс та обладнання. Камера, ноутбук з усіма нотатками та файлами, магнітофон — усе пішло за димом. Але навіть коли я думав про це, усе одно відчував, що ми не залишилися з порожніми руками.

— Не зовсім, — сказав я, виймаючи флешку. — Я раніше створив резервну копію свого жорсткого диска. Сила звички. Тож принаймні ми все ще маємо фото­запис.

— Мабуть, краще, ніж нічого, — зітхнув Броуді.

— Є ще щось, — сказав я. — Я знаю, ким вона була.

Я розповів йому, як дефекти на зубах черепа збіглися з дефектами на фотографії Дженіс Дональдсон, зниклої повії зі Сторновея. Броуді злегка вдарив по керму від задоволення.

— Молодець, — усміхнувся він, ентузіазм на мить переміг його природну стриманість.

— Ну, у нас залишилися тільки фотографії черепа, тож буде краще, якщо криміналісти підтвердять виснов­ки. Якщо пощастить, вони могли б урятувати достатньо непошкоджених м’яких тканин із котеджу, щоб спробувати перевірити за аналізом ДНК.

— Якщо ви кажете, що знаєте, хто вона така, мені цього достатньо, — сказав Броуді. Прихована впевненість лестила. Я тільки сподівався, що Воллеса це так само легко переконає.

Ми доїжджали до готелю. У коридорі горіло світло, отже, Елен ще не спала. Її розбудила раптова тиша, позаяк вимкнення електроенергії заглушило постійне серцебиття центрального опалення та холодильників у готелі. Тепер постійна фонова вібрація доводила, що резервний генератор виконує свою роботу.

Вона жахнулася, коли побачила мене.

— Боже мій, з вами все гаразд?

— Бували й кращі ночі, — зізнався я. Тоді кивнув на лампочку, трохи тьмянішу, ніж зазвичай, але вона працювала: — Приємне видовище.

— Так. За розумної економії нам вистачить нафти на три-чотири дні роботи генератора. Якщо пощастить, до того часу живлення відновиться. Божа воля, — сухо додала вона.

Броуді пішов розбудити Фрейзера, а вона провела мене на кухню й допомогла зняти пальто. Воно смер­діло димом і було дуже обпалене. Елен зморщила ніс від запаху.

— Шкода, що пальто водостійке, а не вогнетривке.

Я подивився, де на капюшоні та плечах обгоріла тканина з тефлоновим покриттям. Відчував поколювання на відповідних місцях власної плоті, але нічого серйозного.

— Не скаржуся, — сказав я.

Броуді повернувся за кілька хвилин, разом із заспаним Фрейзером, який видихав пари віскі й усе ще застібав ґудзики на сорочці.

— Це йому не сподобається, — попередив він, коли я попросив його зв’язатися з Воллесом. Він правду казав. Але гнів суперінтенданта дещо вгамувався, коли він дізнався, що в мене є ймовірне ім’я жертви. Я хотів запитати, коли можна очікувати прибуття допомоги, але зв’язок був жахливим. Коли не зникав зовсім, голос суперінтенданта ледь пробивався крізь тріскання перешкод.

— …ог… мо… втра… — почув я його слова.

— Сучасні технології, — пхикнув Броуді, коли я завершив розмову. — Вони замінили старі аналогові радіоприймачі на цифрові, але вони так і так передають сигнал із мережі мобільного зв’язку. Щойно виникають проблеми із цим, усе зникає.

Фрейзер неохоче сказав, що збирається оглянути клуб, але справжнього сенсу це не має, поки вогонь не згас. Зафіксувавши мою коротку заяву, він пробурмотів вибачення й повернувся до ліжка. Елен непомітно вийшла з кімнати, коли я подзвонив Воллесу, але тепер повернулася й випроваджувала Броуді.

— Ідіть поспіть. Вигляд у вас майже такий кепський, як у Девіда, — докоряла вона.

Слушне зауваження. Колишній поліціянт був виснажений і змучений. Він видушив слабку усмішку:

— Не знаю, кому з нас на цей комплімент ображатися більше. Але, можливо, я так і зроблю. Довгий був день.

— Завтра маємо ще один, — сказав я йому.

— Так, — важко відповів він.

Але я ні на хвилину не сумнівався, що він буде в гущі подій. Коли він пішов, Елен наповнила миску гарячою водою, дістала антисептик і вату.

— Так, тепер з вами розберемося?

— Усе гаразд, я можу сам.

— Впевнена, що можете. Але так не буде. — Вона заходилася чистити порізи й подряпини на моєму обличчі. — Не хвилюйтеся. Я була тут неофіційною медсестрою до появи Брюса Кемерона.

Надворі стогнав вітер, але між нами, поки вона працювала, панувала легка тиша. Мені було цікаво, що така молода жінка, як вона, мати-одиначка, робила в такій глушині, на Руні. Заробляти на життя в такому місці нелегко. Броуді сказав мені, що вона зустріла батька Анни на великій землі, тож, очевидно, колись виїжджала. І все ж повернулася сюди. Чи тому, що їй справді подобалася ізоляція острова, чи вона тікала від того, що сталося?

Я знову подумав про відвідувача, який раніше був на кухні і залишив її в сльозах. На острові такого розміру небагато самотніх чоловіків, тому важко було не дійти висновків про причину її таємничості.

Знову ж таки, що я знав? Якби я мав хоч якийсь розум, зараз би повернувся додому до Дженні. Я хотів би поговорити з нею і пошкодував, що не попросив скористатися радіо Фрейзера, коли мав нагоду. Мені було цікаво, що вона робить, чи хвилюється за мене. Ймовірно. «Не треба було погоджуватися на це». Що в біса я робив на похмурому острові за багато миль від цивілізації, де ледь не помер, коли заблукав на вересовищі, ледь не згорів до смерті, — усе це замість того, щоб жити власним життям?

От тільки саме це й було моїм життям, — раптом осяяло мене розуміння. Це те, що я роблю. Те, хто я є. І якщо Дженні сприймає це як проблему, куди нас це приводить?

Голос Елен повернув мене в стан тут і зараз.

— Чи правда те, що люди говорять? Про тіло?

— Що говорять?

Вона акуратно промазала поріз антисептиком.

— Що це було вбивство.

Завдяки Фрейзеру я, мабуть, міг уже спокійно підтвердити те, що майже всі на Руні вже знали, але все одно відчував небажання говорити про це, навіть з Елен.

— Усе гаразд, я знаю, що не варто питати, — швидко сказала вона. — Я просто не можу повірити, що тут може статися щось подібне. В барі тільки про це й говорять. Ніхто не може уявити, хто жертва, не кажучи вже про те, хто причетний до вбивства.

Я пробурчав щось незрозуміле. Саме цього ми сподівалися уникнути. Тепер плітки та чутки заповнюють вакуум, утворений за браком вагомих фактів, каламутять воду та розбурхують мул недовіри. І єдина особа, яка виграє від цього, — це вбивця.

— То ви приїдете до Руни на наступну відпустку? — запитала Елен, навмисне підвищуючи настрій.

Я розсміявся. Виявилося, що це боляче.

— Облиште, — сказав я їй, здригаючись.

Вона всміхнулася.

— Вибачте. Але чи завжди ви так схильні до нещасних випадків?

— Зазвичай не так. Мабуть, це місце таке.

Її усмішка згасла.

— Так, можу в це повірити.

Це був надто гарний вступ, щоб ним не скористатися.

— А що ви? Вам тут подобається?

Вона раптом сконцентрувала всю увагу на порізі.

— Тут не так уже й погано. Вам слід побувати тут улітку. Ночі чудові. Компенсують такі дні.

— Але?.. — запитав я.

— Але… це маленький острів. Ти весь час бачиш одні обличчя. Кілька підрядників або випадковий турист, оце й усе. І, фінансово, ти просто борешся за те, щоб хоч якось залишитися на плаву. Іноді я бажаю… ну, це не має значення.

— Продовжуйте.

На її обличчі відбився смуток, який, на мою думку, вона зазвичай стримувала.

— Я хотіла б утекти звідси. Залишити це місце — готель, острів — позаду мене, забрати Анну й просто піти. Куди завгодно. Кудись туди, де є пристойні школи, і магазини, і ресторани, і люди, яких ви не знаєте, які не знають вас і ваших справ.

— Так чому б і ні?

У тому, як вона похитала головою, відчувалася поразка.

— Це не так просто. Я виросла на Руні, і все, що маю, — тут. Крім того, що б я робила?

— Ендрю Броуді сказав мені, що ви навчалися в коледжі на великій землі. Хіба не можна цим скористатися?

— Патякав язиком, еге? — Вона наче не знала, сердитися їй чи сміятися. — Так, я провела два роки у коледжі громадського харчування в Данді. Там навчилася надавати першу медичну допомогу, — вся ця нісенітниця про здоров’я та безпеку. Колись уявляла себе шеф-кухарем. А потім захворів батько, тому я й повернулася. Тільки тимчасово, думала я. Та згодом опинилася з дитиною, яку треба утримувати, а роботи тут не те щоб багато. Тож коли батько помер, я продовжила керувати цим закладом.

Вона підняла на мене брову.

— Ви не збираєтеся запитувати?

— Запитувати що?

— Про батька Анни.

— Ні, поки ви промиваєте антисептиком мої порізи, точно ні.

— Добре. Щоб ви знали, скажімо так, там ніколи не було майбутнього. — З її тону було зрозуміло, що тему закрито. Вона повернулася до свого мазка. — То що ще вам сказав Ендрю Броуді?

— Небагато. Мені б не хотілося, щоб ви заборонили йому приходити до готелю.

— Малоймовірна загроза, — засміялася вона. — Анна його так любить. Мабуть, я теж, хоча не кажіть йому цього, будь ласка. Він і так весь час прагне нами опікуватися.

Вона зробила паузу. Я здогадувався, що буде.

— Ви знаєте про його дочку? — запитала вона.

— Він мені сказав.

— Ви, мабуть, йому сподобалися. Зазвичай він про це не говорить. Наскільки я розумію, дівчина була трохи дикою. І все-таки я не можу уявити, як це має бути для нього — не знати, що з нею сталося. Він намагався відшукати її після того, як вийшов на пенсію, але так і не знайшов. Тоді й приїхав сюди. — Вираз її обличчя по­м’якшав. — Не сприйміть це неправильно. Але в певному сенсі все це було для нього добре. Дало йому нове дихання. Деякі люди не створені для пенсії, от Ендрю один із них. Я вважаю, що він був непоганим поліціянтом.

Я теж. Я був радий, що він тут. Зараз більше, ніж будь-коли.

Елен опустила закривавлену вату в миску.

— Ось так. Найкраще, що ви можете зробити зараз, це прийняти гарячий душ і трохи поспати. Я дам вам мазь від опіків.

Раптовий порив вітру налетів на готель, змусивши затремтіти всю будівлю. Елен похитала головою, прислухаючись.

— Шторм підіймається, — сказала вона.