Записано на кістках. Друге розслідування

14

Після гарячого душу та зміни одягу мені стало легше. Я вже використав усе, що спакував для поїздки до Ґрампіанів, і зазначив собі, що треба запитати Елен, чи можна десь попрати речі. Плече все ще боліло, але душ допоміг, і два ібупрофени, які я прийняв, почали діяти. Тож я спустився на перший поверх, щоб щось поїсти.

Проте біля бару зупинився. Не хотілося заходити. Навіть до цього я почувався аутсайдером, але тепер ступінь моєї ізоляції раптово зріс. Попри моє переконання, що вбивця жінки має бути на острові і, можливо, це навіть хтось, кого я бачив, це досі особливо ніяк на мене не впливало. Я тут, щоб виконувати свою роботу. Однак тепер хтось пробрався до клубу, хтось шпигував за мною, і я не мав уявлення, хто й чому.

Чомусь здавалося, що межу перетнуто.

«Не впадай у параною. І пам’ятай, що сказав Броуді: доки сюди не прибуде команда підтримки, найкращий захист — не повідомляти те, що ми знаємо».

Я штовхнув двері до бару. Погода, схоже, розігнала частину клієнтів. Я з полегшенням побачив, що Ґатрі та Карен Тейт ніде не видно, а з гравців у доміно прийшов лише один. Він сумно сидів за столом, і перед ним чекала коробка з грою.

Але Кінрос був на місці. Мовчки дивився у свою пінту, а його син сором’язливо згорбився на барному стільці поруч. Фрейзер теж прийшов і сидів за столом сам, атакуючи тарілку, наповнену сосисками з овочевим пюре. Очевидно, він не гаяв часу на повернення, щойно Дункан змінив його у фургоні.

Біля його тарілки стояла чарка віскі, сповіщаючи, що він не працює, а рум’янець на обличчі сержанта спричиняв сумніви, що то перша.

— Боже, я помираю з голоду, — пробуркотів він, нагрібаючи виделкою картоплю, коли я сів за його стіл. У вусах застрягли крихти їжі. — По-перше, не їв цілий день. Можу вам сказати, це не жарт чергувати у фургоні в цю кляту погоду.

«Він не здавався таким стурбованим, коли там сидів Дункан», — іронічно подумав я.

— Чи казав вам Дункан, що у нас є зловмисник? — запитав я стиха.

— Так. — Він зневажливо помахав виделкою. — Мабуть, кляті дітлахи.

— Броуді не впевнений щодо цього.

— Я б не звертав особливої уваги на те, що він каже, — пирхнув сержант, дожовуючи ковбасу. — Дункан сказав, що ви вирішили, ніби мертва жінка була повією зі Сторновея. Так?

Я роззирнувся навколо — переконатися, що ніхто не чує.

— Я не знаю, звідки вона. Але думаю, що вона, ймовірно, була повією, так.

— І, судячи з усього, наркоманкою. — Він запив їжу ковтком віскі. — Якщо хочете знати мою думку, вона припхалася сюди, щоб обслуговувати підрядників, і один із них виявився занадто грубим. Нічо такого.

— Чотири-п’ять тижнів тому, коли її вбили, тут не було підрядників.

— То так, добре, з усією повагою, але я не розумію, як можна сказати напевно, коли це сталося, за тими рештками, що залишилися. За такої холодної погоди вони могли б лежати там місяцями. — Він помахав мені ножем. — Ще згадаєте мої слова: той, хто її вбив, уже повернувся або на Льюїс, або на велику землю.

Я переглянув свою оцінку того, скільки віскі вже видудлив Фрейзер. Але сперечатися не збирався.

Він уже все вирішив, а такі незручні дрібнички, як факти, не змінять його вердикту. Мені не хотілося далі слухати його теревені, і я вже думав попросити в Елен сендвічів із собою, коли торф’яна плита у вогнищі спалахнула від раптового пориву холодного повітря. Через мить до бару ввійшов Ґатрі, заповнюючи дверну пройму своєю масою.

Я відразу зрозумів, що щось не так.

Він люто глянув туди, де сиділи ми з Фрейзером, прошепотів щось Кінросу. Капітан порома спохмурнів, обернувся й витріщився на нас. Його син тривожно спостерігав за їхніми діями, а вони з Ґатрі підійшли до нашого столика. Захоплений їжею, Фрейзер не помітив цих пересувань, поки вони не стали над нами. Сержант роздратовано підвів очі.

— Що таке? — огризнувся й продовжив жувати.

Кінрос дивився на нього як на якусь неприємну й непотрібну істоту, що потрапила в рибальську сітку.

— Для чого вам замок?

Я дорікнув собі за те, що не передбачив цього. Знаючи, що ми влаштувалися в медпункті, гадати, до чого тут замок, довго не треба. І я мав розуміти, що Кемерон, мабуть, не єдиний, кому наша присутність не до шмиги.

Фрейзер нахмурився.

— Замок? Що ви в біса верзете?

— Я купив замок, — пояснив я йому, — для клубу.

Він був набурмосився, що його не повідомили раніше, але спокуса їжі та віскі перемогла. Він жестом вказав на мене й повернувся до тарілки.

— Ось так. Тепер ви знаєте.

Ґатрі склав м’язисті руки на видатному череві. Цього разу він не був п’яним, але й щасливим не був.

— І хто сказав, що ви можете закрити нам доступ до нашого, мать його так, селищного клубу?

Фрейзер опустив ніж і вилку й сердито поглянув на нього.

— Я сказав. Там побував зловмисник, тож тепер ми його замикаємо. Маєте якісь заперечення?

— То так, правда ваша, холера його мать, маємо, — пробурчав Ґатрі, погрозливо опустивши руки. Довгі й м’язисті, мов у мавпи, вони висіли по боках. — Це, бляха, наш довбаний клуб.

— То подайте скаргу, — відповів Фрейзер. — Приміщення використовується для потреб поліції. Це означає, що вхід туди заборонено, доки ми не скажемо.

Очі Кінроса запалали над темною бородою.

— Можливо, ви не почули. Це наш селищний клуб, а не ваш. І якщо ви думаєте, що можете прийти сюди та заблокувати нам доступ до наших будівель, то вам потрібно подумати ще раз.

Я втрутився, поки все не вийшло з-під контролю:

— Ніхто не хоче нікого блокувати, це ненадовго. І ми спершу узгодили із Ґрейс Стракан.

Я подумки перепросив Ґрейс за те, що вплутав її ім’я, але воно спричинило саме той ефект, на який я сподівався. Кінрос і Ґатрі перезирнулися, невпевненість стала на заміну войовничості, що панувала хвилину тому.

Кінрос потер шию.

— Ну, як місіс Стракан сказала, що все гаразд…

«Дякувати Богові». Але моє полегшення було передчасним. Можливо, через віскі, а може, відчуваючи, що Броуді підірвав його авторитет, але з якоїсь причини Фрейзер вирішив залишити останнє слово за собою.

— Ви можете вважати це попередженням, — прогарчав він, тицяючи товстим пальцем у Кінроса. — Наразі маємо розслідування вбивства, і якщо знову спробуєте втрутитися, то повірте мені, пошкодуєте, що не залишилися на своєму довбаному поромі!

Весь бар затих. Усі в кімнаті витріщилися на нас. Я намагався стримати вираз розчарування на обличчі. «Клятий ідіот!»

Кінрос остовпів:

— Розслідування вбивства? Відколи?

Із запізненням Фрейзер зрозумів, що наробив:

— Не ваше діло, — вигукнув він. — Тепер, якщо ви не проти, я хотів би доїсти свою вечерю. Розмову за­кінчено.

Він знову нахилився над тарілкою, але не зміг зупинити рум’янець, що залляв шию. Кінрос дивився на нього вниз, задумливо закусивши губу. Він кивнув до Ґатрі.

— Ходім, Шоне.

Вони повернулися до бару. Я витріщився на Фрейзера, але він копирсався в тарілці й уникав мого погляду. Нарешті похмуро глянув на мене.

— Що таке? Вони самі скоро дізнаються, коли сюди прибуде слідча команда. Нічо такого.

Я був надто розлючений, щоб коментувати. Єдина річ, яку ми сподівалися замовчати, — і Фрейзер усе розпатякав. Я підвівся, не бажаючи більше залишатися в його компанії.

— Я краще піду замінити Броуді, — сказав я й пішов попросити Елен зробити мені сендвічів.

Броуді досі сидів у коридорі, де я його залишив, і охороняв двері до медпункту. Коли я зайшов, він нахи­лився, зсунувся на край сидіння, але розслабився, побачивши, що це я.

— Ви швидко. — Він підвівся й потягнувся.

— Вирішив перекусити тут.

Я прихопив з готелю ноутбук. Поставив його й дістав із кишені пальта замок і ланцюжок. Простягнув Броуді запасний ключ.

— Ось. Вам теж знадобиться.

Узявши його, він запитально подивився на мене.

— Чи не варто віддати запаску Фрейзеру?

— Ні, бо він і так біди наробив.

Броуді стиснув губи, коли я описав, що щойно сталося в барі готелю.

— Клятий дурень. Ще цього не вистачало. — Він на мить замислився. — Слухайте, може, ви хочете, щоб я тут залишився на деякий час? Зараз прогуляю Бесс, і мені більше нічого робити.

Я не думав, що він усвідомлює, яка самотність криється за його словами.

— Я в нормі. Ви можете піти й щось перекусити.

— Ви певні?

Я сказав, що так. Я оцінив пропозицію, але мені потрібно було працювати. І краще не відриватися. Коли він пішов, я обмотав ланцюг крізь ручки подвійних дверей клубу, просунув засув замка крізь ланки й замкнув.

Задоволений тим, що зал максимально убезпечено, я сів на стілець, який Броуді поставив біля дверей медпункту, й з’їв сендвічі від Елен. Вона також дала мені термос із чорною кавою, тож, поївши, я сьорбнув пекучої рідини, слухаючи, як гуде вітер.

Стара будівля скрипіла, як корабельна обшивка у відкритому морі. Звук був на диво заспокійливий, їжа викликала у мене сонливість. Повіки почали закриватися, але голова різко піднялася, коли раптовий порив вітру вдарив у вікна. Верхнє світло потьмяніло, нерішуче задзижчало й нарешті знову ожило. «Час починати».

Череп і щелепа лежали, як я їх залишив. Я під’єднав ноутбук до розетки й увімкнув його. Батарея повністю заряджена, але якщо вимкнеться живлення, її надовго не вистачить. Краще, поки можна, користуватися електромережею острова й вірити, що захист ноутбука витримає в разі перепадів напруги.

Коли ноутбук завантажився, я відкрив файли зниклих осіб, що їх надіслав Воллес. Нарешті випала справжня нагода подивитися на них. Усього їх було п’ять: молодих жінок віком від вісімнадцяти до тридцяти, які зникли на Західних островах або поблизу Західного узбережжя Шотландії за останні кілька місяців. Швидше за все, вони просто втекли й колись з’являться в Глазго, Единбурзі чи Лондоні, приваблені химерою великого міста. Але не всі.

Кожен файл містив детальний фізичний опис зниклої жінки й фотографію формату «.jpeg». Дві фотографії ­нічого мені не сказали: на одній об’єкт був із закритим ротом, а на іншій — знімок усього тіла, роздільна здатність якого була надто низькою, щоб щось там побачити. Але швидкий погляд на описи, які їх супроводжували, зробив подальший аналіз непотрібним. Одна була чорношкіра, а друга замала на зріст, щоб бути тією, чий скелет я вимірював у котеджі.

Інші три, однак, усі збігалися з фізичними характеристиками загиблої. На фотографіях вони були лише дівчатами, які потрапили в об’єктив фотокамери до тієї доленосної події, яка або змусила їх піти із життя, або обірвала його. У моєму ноутбуці стоїть ­до­кладна програма для аналізу цифрових зображень, і я використав її, щоб роздивитися рот на першій фотографії, збільшуючи масштаб, доки екран не заповнився гігантською анонімною усмішкою. Коли картинка стала ­настільки великою і чіткою, наскільки було можливо, я почав порівнювати усмішку дівчини з вишкіром скелета.

На відміну від відбитків пальців, які потребують мінімальної кількості відповідних ознак, одного зуба може бути достатньо, щоб забезпечити позитивну ідентифікацію. Іноді характерна форма, певний злам — це все, що потрібно, щоб розкрити всю особистість.

Це те, на що я і сподівався. Зуби, які я вставив у череп, були криві й пощерблені. Якби жодна із жінок на фотографіях не мала таких самих дефектів на зубах, то це принаймні усувало б їх з переліку можливих кандидаток. Але якби мені пощастило знайти збіг, я міг би назвати ім’я анонімної жертви.

Від самого початку я знав, що це буде нелегко.

Фотографії були лише знімками, навряд чи призначеними для моєї сумної мети. Збільшені та очищені, зображення ставали зернистими й нечіткими. І поганий стан зубів, які я старанно вставив назад у череп, не допоміг. Якщо жертва була однією із цих молодих жінок, фотографія була зроблена до того, як вона втратила зуби через наркозалежність.

Після кількох годин переглядання фотографій я почувався так, ніби мені очі натерли піском. Я налив собі ще кави, розім’яв шию. Почувався втомленим і знесиленим. Хоча знав, що шанс дуже невисокий, я все ще сподівався щось знайти.

Втомлений, я повернувся до оригінальних зображень трьох молодих жінок. Одна світлина особливо привернула мою увагу, хоча я не міг сказати чому. Фото було зроблено на якійсь вулиці, жінка стояла перед вітриною магазину. Обличчя привабливе, але жорстке, попри усміх: навколо очей і рота якась настороженість. «Якщо саме вона жертва, вона б пручалася», — подумав я.

Я уважніше вивчив її фотографію. Усмішка відкривала лише різці та верхні ікла. Вони були такими ж викривленими, як ті, які я замінив у черепі, але жодна з характеристик не збігалася. Верхній лівий різець мертвої жінки мав характерний V-подібний скол, але той, що на моєму екрані, був без позначок. «Кидай уже це все. Тільки час марнуєш».

Але на фото все одно було щось, чого я не міг торкнутися. І тоді я це побачив.

— Ви, мабуть, жартуєте, — сказав я вголос.

Я натиснув просту команду. Молода жінка на екрані зникла, а потім знову з’явилася, трохи змінившись. За нею тепер можна було розібрати обрізану вивіску магазину: «Сторновей. Крамниця й Прес…». Але важливо було не те, що написано, а те, що напис більше не був задом наперед.

Фотографія була неправильна. Звичайна помилка, яка здебільшого не має значення. Але в якийсь момент, чи то під час сканування з негатива, чи передавання до бази даних зниклих безвісти, зображення перевернули. Праве — ліворуч, ліве — праворуч.

Я дивився на дзеркальне зображення.

З дедалі сильнішим хвилюванням я знову збільшив зуби молодої жінки на фотографії. Тепер її верхній лівий різець мав V-подібну виїмку, яка точно збігалася зі сколом у черепі. І обидва нижні праві ікла були викривлені, пере­криваючи так само зуб поруч із ними. Я знайшов збіг.

Уперше я дозволив собі прочитати опис, який супроводжував фотографію. Молоду жінку звали Дженіс Дональдсон. Їй було двадцять шість років, вона була повією, алкоголічкою та наркоманкою, яка зникла безвісти в Сторновеї п’ять тижнів тому. Не було ні широкомасштабного пошуку, ні бюлетенів новин. Просто ще один відкритий файл, ще одна душа, яка завалилася в щілину.

Я знову подивився на її фотографію, на застиглу електронну усмішку. Повнолиця, з круглими щоками й подвійним підборіддям. Навіть якщо зважити на її наркозалежність, видно було, що вона схильна до надмірної ваги. Багато жиру для спалювання. Це ще потрібно підтвердити стоматологічними картами та відбитками пальців, але я не сумнівався, що знайшов убиту жінку.

— Привіт, Дженіс, — сказав я.

Я дивився на екран свого ноутбука, а Дункан у цей час тулився у фургоні, намагаючись зосередитися на підручнику з кримінології. Це було нелегко. Вітер дув сильніше, ніж будь-коли. Дарма що фургон був припаркований на підвітряному боці за котеджем, який узяв на себе основний удар сили шторму, трейлер усе одно безжально розгойдувало.

Постійні удари викликали занепокоєння й незручність. Дункан думав вимкнути парафіновий обігрівач, бо раптом фургон перекинеться, але вирішив цього не роби­ти. Він радше ризикнув би загорітися, аніж замерзнути на смерть. Тож констебль спробував не звертати увагу на те, як гойдається його прихисток, і зробив усе можливе, щоб зосередитися на книзі, поки дощ свердлив металевий дах. Але коли помітив, що перечитує той самий абзац утретє, нарешті змирився, що увагу вже не зосередити.

Він зітхнув і закрив книгу. Річ у тім, що його турбував не тільки шторм. Він усе ще тривожився через ідею, яка спала йому на думку раніше. Знав, що взяв дурне в голову, що думка ця сміховинна. Але тепер знову почав думати про це й не міг викинути з голови. Занадто ­активна уява.

Питання полягало в тому, що із цим робити? Сказати комусь? Кому? Він майже проговорився докторові Гантеру, але передумав. Звичайно, завжди був Броуді. Або Фрейзер. «Ага, аякже». Дункан добре знав про прорахунки сержанта-детектива як поліціянта. Запах віскі в його подиху вранці викликав збентеження. Огидно. Це було так, наче він думав, що люди не помітять або не перейматимуться. Батько Дункана розповідав йому про де­яких офіцерів, які пережили професійне вигоряння й чиї амбіції зводилися до того, щоб не вскочити в халепу, поки не вдасться вийти на повну пенсію. Фрейзер як він є.

Дункан подумав, чи той завжди був таким, чи поступово скотився в цей стан розчарування. Звичайно, він чув, що про нього говорять; дечому вірив, до іншого ставився трохи скептично. Але йому завжди хотілося думати, що під алкогольними щоками все ще ховається поліціянт, який не втратив порядності.

Однак тепер він не був аж такий упевнений. Ось вони й опинилися на вістрі розслідування вбивства — просто на вістрі — і Фрейзер все ще поводився так, ніби це якась дурна незручність. Дункан зовсім цього не розумів. Дункан думав, що це найцікавіша справа в його житті. Це визнання викликало невеличке почуття провини. А жінка-то померла. Чи правильно почуватися таким збудженим?

Але це його робота, міркував він. Саме для цього він і пішов у кримінальну поліцію, а не заповнювати бланки на паркування чи розбирати п’яні сусідські сварки. Він знав, що є зло — можливо, не в біблійному розумінні, але все одно є. Він хотів мати можливість подивитися злу в очі й змусити його здригнутися. Є різниця. «Так, і я можу уявити, що Фрейзер сказав би про це». Усмішка повільно зникла з його обличчя. Тож що він збирався робити?

Краєм ока Дункан помітив якийсь спалах. Він подивився у вікно, чекаючи, що спалах блимне знову. Цього не сталося. «Блискавка?» Але грому не було. Він вимкнув світло, і фургон занурився в темряву, тільки світилося слабке блакитне полум’я парафінового обігрівача. Він міг розрізнити темний силует котеджу, й більш нічого.

Він вагався. «Це могла бути блискавка», — подумав він. Ніякого шуму нема, чи не так? Або, можливо, просто обман зору. Але ж це міг бути хтось ззовні, з ліхтариком.

«Знову репортерка? Меґґі Кесіді?» Він сподівався, що ні. Певною мірою він почувався пожвавленим від цієї перспективи, але все-таки повірив їй, коли вона сказала, що більше нічого не пробуватиме. Наївно, так, але його дуже розчарує, якщо вона порушить свою обіцянку. Але якщо не вона, то хто? Дункан не думав, що в котеджі лишилося достатньо доказів, щоб хтось мав перейматися, — хіба що привезти екскаватор, щоб спочатку розкопати завали.

Але тепер це — розслідування вбивства. Він не збирався ризикувати. Дункан спершу думав зв’язатися по радіо з Фрейзером, але відкинув цей варіант. Він міг уявити гнівну реакцію сержанта й не хотів ставати її об’єктом. Спочатку треба все перевірити. Натягнувши пальто, констебль узяв свій «маґлайт» і вийшов надвір.

Сила вітру мало не збила його з ніг. Зачинивши двері якомога тихіше, він на мить замовк, прислухаючись. Через вітер нічого не чути. Ще й надто темно, щоб побачити щось без ліхтаря. Він увімкнув його і швидко посвітив променем навколо. Промінь вибирав лише розпушену траву та самотню оболонку котеджу.

Вітер хутко видув із нього тепло фургона. І він забув надіти рукавиці. Тремтячи, хлопець підійшов до котеджу, провів променем ліхтарика по дверях. Він знову запечатав двері — чого Фрейзер не потрудився зробити, — і на стрічці не було жодних ознак втручання. Він посвітив ліхтариком усередину, переконавшись, що там нікого немає, а потім обійшов навколо зруйнованих стін. Нічого. Поступово констебль дозволив собі розслабитися. Зрештою, це, мабуть, була блискавка. «То так, або це, або твоя уява». Він завершив своє коло, ноги шурхотіли густою травою. Коли він знову дійшов до дверей, найбільше його хвилювало те, як йому холодно. Пальці заніміли на сталевому корпусі ліхтарика. Усупереч цьому він змусив себе востаннє посвітити променем перед тим, як знову сховатися у фургон. Дійшов­ши до нього, він раптово завагався: його вразила думка, що там хтось може чекати.

«Якщо так, сподіваюся, вони поставили чайник».

Стиснувши важкий ліхтар, він штовхнув двері.

Автофургон був порожній. Шипляче блакитне сяйво парафінового обігрівача віддавало привітне тепло. Дункан із вдячністю поспішив усередину й зачинив двері. Потираючи крижані руки, щоб відновити в них відчуття, він увімкнув світло й підняв чайник, перевірив, чи достатньо в ньому води. Вода була, але він нагадав собі, що завтра їм потрібно буде наповнити пластиковий контейнер. «Фрейзер, мабуть, цілий день чай хлебтав», — похмуро подумав він.

Дункан поставив чайник на маленьку газову конфорку автофургона й узяв коробку сірників. Дістав один, тернув об стінку, раптовий спалах випустив сірчаний дим.

Хтось постукав у двері.

Дункан підскочив. Поколювання на кінчиках пальців нагадало, що він досі тримає сірника. Він струснув його, отямившись від здивування.

Він мало не крикнув, щоб запитати, хто це. «Але поруш­ник навряд чи підійде й постукає», — докорив він собі. Попри це, він знову взявся за ліхтар. Про всяк випадок. Заспокоєний вагою ліхтаря, він пішов від­чиняти двері.