Записано на кістках. Друге розслідування

19

Я почистив і перев’язав ушкодження Ґрейс, поки Фрейзер брав у неї свідчення. Він прибув із селища разом із колоною машин невдовзі після того, як ми відвезли Ґрейс додому. Стракан не хотів, щоб його дружину допитували одразу після нападу, але я пояснив, що краще якнай­швид­ше із цим покінчити. Їй доведеться знову розповісти свою історію, коли прибуде поліція з великої землі, але тим часом краще описати те, що сталося, поки пам’ять ще свіжа. Відомо, що опитування за свіжими слідами допома­гає уникнути психологічної травми в жертв нападу, а окрім того, так я зможу переконатися, що Фрейзер не надто тисне на неї.

Чомусь я не думав, що він буде дуже делікатним.

Стракан розгублено подякував усім, хто зголосився допомогти розшукати Ґрейс, запевнив, що вона не сильно постраждала, та відправив волонтерів по домівках. На їхніх обличчях читалися шок і гнів. Попри те що звістка про смерть Дункана ще не поширилася, тепер усі чули, що в котеджі знайшли тіло жертви вбивства. А те, що сталося з Ґрейс, вразило ще більше. Жертва вбивства була їм невідома, тоді як Ґрейс — дружина благодійника Руни, її шанували та любили. Напад на неї ранив саме серце громади.

Кінрос і Ґатрі були серед тих, хто прийшов допо­могти з пошуком. Обличчя капітана нічого доброго не віщувало.

— Хто б це не зробив, він мертвий, коли б ми його не знайшли, — поклявся він Стракану.

Мені не здавалося, що це порожня погроза. У селищі вирували емоції. Кемерон також поспішив на допомогу з пошуками, і не дивно, з огляду на те, як він захоплювався Ґрейс. Він пішов останнім, уперто наполягаючи на тому, що має її побачити. Його протести долинули з холу на кухню, де Броуді та Фрейзер чекали, поки я очищав ушкодження Ґрейс.

— Якщо вона поранена, мені потрібно її оглянути, — обурено гримів Кемерон.

Голос Стракана залишався незворушним.

— Немає потреби. Девід уже приводить її до ладу.

— Гантер? — Кемерон сплюнув. — З усією повагою, Майкле, якщо хтось і мусить лікувати Ґрейс, то це маю бути я, а не хтось… якийсь колишній терапевт!

— Дякую, але я сам вирішу, хто піклуватиметься про мою дружину.

— Але Майкле…

— Я сказав ні! — зависла приголомшлива пауза. Коли Стракан заговорив знову, голос його лунав стриманіше. — Ідіть додому, Брюсе. Я дам знати, якщо виникне потреба.

— Здається, я створюю проблеми, — сумно сказала Ґрейс, коли ми почули, як зачинилися вхідні двері. Вона стоїчно терпіла мої однорукі спроби змастити її ушко­дження антисептиком.

— Думаю, він просто хоче допомогти, — сказав я, відкладаючи пачку вати. — Вибачте.

Залишивши її з Броуді та Фрейзером, я вийшов із кухні, щоб перехопити Стракана, коли той повертався через хол.

— Я чув, що сказав Кемерон, — сказав я йому. — Він має рацію. Він має більше досвіду обробляння ран, ніж я.

Події останньої години важко відбилися на стані Стракана. Йому було вже трішки краще, ніж раніше, але витончені риси обличчя поблякли, наче його залишила життєва сила.

— Я впевнений, що ви здатні на більше, ніж просто накласти пов’язку, — втомлено відповів він.

— Так, але він фельдшер.

Його обличчя затверділо.

— Зараз так.

Я нічого не сказав. Стракан глянув на кухонні двері й стишив голос:

— Ви, мабуть, бачили, як він дивиться на Ґрейс. Раніше я мирився із цим, бо вважав, що він нешкідливий. Але після сьогоднішнього…

Мені було цікаво, як Стракан ставився до почуттів Кемерона до його дружини. Тепер я знав.

— Ви не думаєте, що це він напав на неї? — сказав я із сумнівом.

— Хтось же це зробив! — спалахнув він. Але запал майже одразу минув. — Ні, я не кажу, що це був Брюс. Я просто… добре, мені не хочеться, щоб він наближався до неї тут і зараз. — Він збентежено всміхнувся. — Повернімося. А то вони подумають, що ми про щось змовляємося.

Ми приєдналися до інших на кухні. Фрейзер чекав із блокнотом, а Броуді сидів, ледь помітно спохмурнівши, та дивився у свій остиглий кухоль чаю. Відколи ми повернулися в дім, старий інспектор поводився надзвичайно тихо, мабуть, задовольнившись тим, що Фрейзер поставив більшість запитань.

Стракан сидів біля Ґрейс, тримаючи її за руку, поки я закінчував обробляти її ушкодження. Серйозних не було, здебільшого порізи та садна. Найгіршим виявився темніший синець на обличчі, де її вдарили.

Синець був на правій щоці, і це означало, що той, хто її вдарив, імовірно, був шульгою.

Так само як вбивця Дункана.

Я протирав пошкоджену шкіру антисептиком, а Ґрейс розповідала Фрейзеру все, що пам’ятала.

— Це сталося невдовзі після того, як я повернулася зі школи. Я саме зварила собі каву. — Її рука, якою вона тримала склянку бренді, розбавленого водою, що я їй дав замість заспокійливого, тремтіла. Голос теж ледь помітно зривався, але загалом вона начебто добре справлялася зі своїм випробуванням.

— Коли це було? — запитав Фрейзер, ретельно записуючи все в блокнот.

— Не знаю… приблизно о другій, пів на третю, мабуть, так. Брюс вирішив закрити школу достроково через вимкнення електрики. У нас було опалення, але не було світла. — Вона замовкла, потім заговорила до чоловіка: — Майкле, нам справді потрібно подбати про резервний генератор для школи, ти ж знаєш.

— Знаю, зробимо.

Стракан усміхнувся, але все одно вигляд у нього був жахливий. Здавалося, він звинувачував себе в тому, що трапилося, за те, що не нагодився поруч, коли був їй потрібен. Ґрейс зробила ковток бренді й здригнулася.

— Оскар гавкав біля кухонних дверей. Він не замовкав, і, щойно я відчинила, кинувся в бухту. Я не хотіла, щоб він біг на пристань у таку погоду, тому пішла за ним. Коли я спустилася туди, він гавкав на яхту, мов скажений, і тут я побачила, що люк рубки відкритий. Навіть тоді нічого такого не подумала. Він ніколи не замикається, я вирішила, що Майкл забув його закрити. Почала спускатися в рубку, але там не го­ріло світло і я нічого не бачила. Тоді… потім мене щось вдарило.

Вона завагалася, рука потягнулася до синця на правій щоці.

— Тобі не треба говорити про це, якщо не хочеш, — сказав їй Стракан.

— Зі мною все гаразд. Справді. — Ґрейс легко йому всміхнулася.

Вона була приголомшеною, але в ній відчувалася рішучість, тож вона продовжила:

— Тоді все наче попливло. Я зрозуміла, що я на підлозі, руки в мене зв’язані. На голові теж щось було. Я думала, що задихнуся. Мішок чи щось там смерділо рибою й олією, а мені в рот запхали якусь жахливу шмату. Я відчула холодне повітря на ногах і зрозуміла, що з мене стягнули джинси. Я намагалася закричати чи якось брикнутися, але не могла. Тоді я відчула… Я відчула, як з мене стягнули трусики…

Вона замовкла, її самоконтроль увірвався.

— Я просто не можу повірити, що це був хтось, кого я знаю! Навіщо комусь коїти щось таке?

Стракан сердито повернувся до Фрейзера:

— Заради бога, хіба ви не бачите, що це її мучить?

— Усе гаразд, насправді. Я краще закінчу. — Ґрейс витерла очі. — Так чи так, більше нема чого розповідати. Після цього я знепритомніла. Наступне, що я пам’ятаю, це вже коли ти прийшов.

— Але ви кажете, що вас не ґвалтували? — нетактовно запитав Фрейзер.

Вона дивилася на нього рівно.

— Ні. Я так пам’ятаю.

— Слава богу, — палко сказав Стракан. — Негідник, мабуть, почув, як ми гукали тебе, і втік.

Фрейзер ретельно записував.

— Ви можете згадати ще щось? Щось про те, хто на вас напав?

Ґрейс трохи подумала, а потім похитала головою.

— Якщо чесно, ні.

— Він був високий, низький? Від нього був якийсь запах? Лосьйон після гоління, щось подібне?

— Боюсь, я відчувала лише запах гнилої риби та олії з мішка.

Я закінчив чистити подряпину на щоці Ґрейс.

— Чи є інший вихід із бухти? — запитав я.

— Ви маєте на увазі, окрім моря? — Стракан знизав плечима. — Якщо перелізете через каміння біля підніжжя скелі, то виберетеся на гальковий пляж, який тягнеться майже пів дороги до селища. Ближче до кінця є стежка, що веде на вершину скелі. За такої погоди шлях трохи небезпечний, але можливий.

Це пояснювало, як нападнику вдалося втекти непоміченим. Наскільки ми знали, він міг просто сховатися, поки ми не зайшли в будинок. Ми більше турбувались про те, чи з Ґрейс усе гаразд, ніж про пошук того, хто напав на неї.

Після цього у Фрейзера запитання скінчилися. Я подумав, що Броуді, мабуть, теж хоче щось дізнатися, але старий інспектор змовчав, коли Ґрейс перепросила й зібралася нагору. Стракан хотів зробити для неї ванну, але вона й чути не схотіла.

— Я не інвалід, — злегка роздратовано всміхнулася вона. — Побудь тут, з нашими гостями.

Вона підійшла й поцілувала мене в щоку. Мускус її парфумів був помітний навіть під запахом антисептика.

— Дякую, Девіде.

— Радий допомогти.

Під очима Стракана були темні тіні, коли він провів її поглядом.

— З нею все буде добре, — запевнив я його.

Він кивнув, не переконаний.

— Боже, що за день, — пробурмотів він і провів рукою по обличчю.

Броуді заговорив уперше після того, як допоміг Ґрейс повернутися в дім.

— Розкажіть мені ще раз, що сталося.

Стракан був здивований.

— Я вже сказав вам. Я прийшов додому, а її не було.

— А де саме ви були?

Його тон не можна було назвати звинувачувальним, але він не залишав особливих сумнівів, чому Броуді запитує. Стракан дивився на нього з гнівом, який ставав дедалі сильнішим.

— Я пішов погуляти. Аж до кернів, кам’яних пірамід, якщо хочете знати. Я повернувся додому після того, як побачив Девіда в котеджі, мене дуже засмутило те, що сталося з молодим констеблем. Ґрейс була в школі, тому я залишив машину й знову вийшов.

— На гору.

— Так, на гору, — відповів Стракан, ледве стримуючись. — І повірте мені, я б хотів, щоб нікуди не йшов! Якщо ви закінчили, Броуді, дякую за допомогу, я думаю, що вам уже час!

Атмосфера на кухні забриніла. Я сам був здивований питанням Броуді. Попри те що вони один одного відверто недолюблювали, це ще не привід закидати Стракану підозри, наче він міг напасти на власну дружину.

Підвівшись, я порушив напружену тишу:

— Можливо, нам усім вже час іти.

Стракан усе ще злився, обличчя червоніло плямами.

— Так, звичайно, — він завагався. — Насправді… Девіде, я був би вдячний, якби ви залишилися на де­який час. Просто щоб переконатися, що з Ґрейс усе гаразд.

Я очікував, що він захоче побути наодинці зі своєю дружиною. Глянув на Броуді. Той майже непомітно кивнув.

— Вам нема чого робити в селищі. Ми можемо пізніше зустрітися в мене й обговорити ситуацію.

Я чекав на кухні, поки Стракан проводив інших двох. Вхідні двері зачинилися. Він повернувся й почувався вочевидь неспокійно. Навіть збентежено.

Але я зрозумів, що сьогоднішній день і йому завдав травми. Можливо, він хотів, щоб хтось запевнив його, що з Ґрейс усе буде гаразд, що він не винен у тому, що сталося. А може, просто потребував компанії.

— Дякую, що залишилися. Лише на годинку чи близько того, поки Ґрейс засне. А тоді я відвезу вас до готелю.

— Чи зможе вона залишитися сама? — запитав я.

Здається, йому це не спало на думку.

— Ну… Гадаю, ви завжди зможете заночувати тут. Або візьмете мою машину. Це автомат, можна керувати однією рукою.

У мене вже була одна аварія на Руні, й перспектива спробувати їздити з пов’язкою мене не приваблювала. Проте поживемо — побачимо.

— Даруйте, я забуваю про свої манери, — продовжував Стракан. — Можу я запропонувати вам випити? У мене пляшка солодового віскі двадцятирічної витримки чекає, щоб її відкрили.

— Не відкорковуйте тільки заради мене.

Він усміхнувся.

— Це найменше, що я можу зробити. Ходімо до вітальні.

Він повів мене через хол у велику вітальню, оформлену з таким самим стриманим смаком, як і решта будинку. Два чорні шкіряні дивани стояли один проти одного, між ними — журнальний столик із димчастого скла, паркетна підлога вкрита грубими килимами. Над каміном висіла ще одна абстрактна олійна картина Ґрейс, обабіч — книжкові полиці від підлоги до стелі. Біля однієї стіни стояла скляна вітрина з кремнієвими знаряддями та наконечниками стріл. Інші археологічні артефакти — фрагменти стародавньої кераміки, зразки різьблення по каменю — ретельно й продумано розміщені в кімнаті, кожен тонко виокремлений прихованим світлом.

Я переглядав книжкові полиці, поки Стракан відкривав чорну лаковану шафку для напоїв. Здебільшого нон-фікшн. Кілька біографій дослідників, як-от Лівінґс­тон і Бертон, але більшість — академічні тексти з археології та антропології. Я помітив, що було кілька досліджень примітивних традицій поховання. Зняв один том — «Минулі голоси, минулі життя» — й погортав.

— Тут цікавий розділ про тибетські небесні поховання, — сказав Стракан. — Вони виносили своїх мертвих на гори та згодовували їх птахам. Думали, що так духи перенесуть їхні душі на небо.

Він поставив на журнальний столик пляшку солодового віскі й дві широкі чарки, сів на один зі шкіряних диванів.

— Не думав, що ви п’єте, — сказав я, поставив книгу на полицю й підійшов до іншого дивана.

— Я не п’ю. Але зараз мені хочеться порушити своє правило. — Він налив віскі й простягнув мені чарку. — Slàinte.

Солодовий присмак був торф’яний, але м’який. Стракан випив і закашлявся.

— Боже! Вам подобається? — запитав він зі слізьми на очах.

— Дуже.

— Тоді все гаразд.

Він знову випив.

— Треба трохи відпочити, — сказав я йому, — вам сьогодні теж дісталося.

— Я впораюся.

Але слова не могли приховати його виснаження. Він відкинув голову на диван, поставив майже порожню чарку на груди.

— Мій батько завжди казав, що треба остерігатися речей, наближення яких ти не можеш побачити. — Він сумно всміхнувся. — Тепер я знаю, що він мав на увазі. Ви думаєте, що нарешті контролюєте своє життя, а потім — бац! Щось, чого ти ніколи не очікуєш, приголом­шує тебе зненацька.

— Це просто життя. Ви не можете захиститися від усього.

— Ні, мабуть, ні. — Він задумливо дивився на свою склянку. У мене було відчуття, що він збирається розкрити справжню причину, чому попросив мене залишитися. — Цей напад… як ви гадаєте, із Ґрейс усе буде добре? Я не маю на увазі фізично. Як ви думаєте, чи будуть якісь… не знаю. Психологічні шрами?

Я ретельно підбирав слова.

— Я не психолог. Але я б сказав, що поки що вона справляється доволі добре. Вона здається мені досить сильною.

Він не те щоб заспокоївся.

— Сподіваюся, ви маєте рацію. Річ у тім… Кілька років тому у Ґрейс стався зрив. Вона була вагітна, і все завершилося викиднем. Виникли ускладнення. Лікарі сказали, що вона не зможе мати дітей. Це її сильно вразило.

— Мені шкода. — Я подумав про тугу, яку помітив на обличчі його дружини, коли вона днями заговорила про дітей. І про те, як їй подобається працювати в школі. Бідна Ґрейс. І бідний Стракан. Я заздрив їхнім стосункам, забуваючи, що трагедії байдуже на багатство чи гламур. — Чи думали ви про усиновлення?

Стракан різко похитав головою і знову відпив віскі.

— Нам цей варіант не підходить. Все гаразд, правда. Вона вибралася. Але саме тому ми залишили Південну Африку й так багато подорожували. Ми хотіли почати все заново. Тому ми тут і оселилися. Руна була схожа на… таємну схованку. Де ми могли б підняти звідний міст і почуватися в безпеці. І тепер сталося ось це.

— Це маленький острів. Той, хто це зробив, не втече.

— Можливо, ні. Але Руна більше не відчуватиметься так само. І я хвилююся, як це вплине на Ґрейс.

Стракан говорив трохи невиразно, втома та реакція посилювали ефект алкоголю. Він осушив склянку й потягнувся до пляшки.

— Ще по одній?

— Ні, дякую.

Я подумав, що мені вже варто йти. Йому краще бути зі своєю дружиною, а не тут, унизу, напиватись і плакатися мені в жилетку. Окрім того, вести машину однією рукою і без зайвого віскі досить складно.

Від необхідності щось казати мене врятував звук — хтось стукав у вхідні двері. Стракан насупився й поставив пляшку з віскі назад.

— Хто це в біса? Якщо знову клятий Брюс Кемерон… — Він підвівся, похитуючись. — Тепер я згадав, чому не п’ю.

— Я подивлюсь, хто це? — запропонував я.

— Ні, я піду.

І все ж він не заперечував, коли я пішов з ним у хол. Події останніх годин розбурхали всіх. Я затримався, коли він відчинив двері, і лише тоді, коли впізнав червоний пуховик Меґґі Кесіді, розслабився й зрозумів, який був напружений. Але Стракан не зрадів новій відвідувачці.

— Чого вам треба? — запитав він, не запрошуючи її увійти.

Дощ пробивався крізь відчинені двері, Меґґі стояла на порозі. Її обличчя, схоже на личко пустотливого ельфа, здавалося таким крихітним під капюшоном великого пальта. Вона крадькома кинула на мене погляд та звернулася до Стракана:

— Вибачте, що турбую, але я чула про те, що сталося. Я просто хотіла розпитати, як ваша дружина.

— Нам нема чого розказувати, якщо ви тут саме тому.

Вона серйозно похитала головою.

— Ні, я… Я принесла ось це. — Вона показала миску, накриту кухонним рушником. — Це курячий бульйон. Фірмовий, від моєї бабусі.

Очевидно, Стракан такого не очікував.

— Ой. Ну… Дякую.

Меґґі збентежено всміхнулася, простягаючи суп. Це нагадало мені те, як вона всміхалася Дункану перед тим, як обдурила його, скинувши сумку з плеча, і я раптом зрозумів, що зараз станеться. Розтулив рота, щоб попередити господаря, але коли Стракан простягнув руку за супом, миска вислизнула з їхніх рук. Суп і уламки розлетілися підлогою.

— О боже, мені шкода… — затинаючись, промовила Меґґі. Вона не дивилася на мене, шукаючи в кишені серветку. Бліді бризки супу заляпали яскраво-червоне пальто й одяг Стракана.

— Залиште це, не має значення, — сказав він роз­дратовано.

— Ні, будь ласка, дозвольте мені прибрати…

Обличчя репортерки набуло майже такого самого кольору, як і її пальто, але я не був певен, чи це сталося через розлитий суп, чи тому, що вона відчула, як я на неї дивлюся. Стракан сердито схопив її зап’ястя, коли вона заходилася розмазувати плями по його сорочці.

— Майкле? Щось розбилося?

Ґрейс сходила вниз, закутана в товстий білий халат. Її волосся було розпущене, кінчики його ще вологі. Відштовхнувши руки Меґґі, Стракан відступив від неї.

— Усе гаразд, люба. — Він іронічно показав на безлад. — Міс Кесіді принесла тобі суп.

Ґрейс криво всміхнулася.

— Так, я бачу. Ну, не залишай її стояти надворі.

— Насправді вона саме збиралася йти.

— Не будь дурним, вона здолала такий шлях.

Стракан неохоче відійшов убік, щоб впустити Меґґі. Коли він зачинив за нею двері, репортерка нарешті впізнала мене.

— Привіт, докторе Гантер, — прощебетала вона з виразом навченої невинності та різко повернулася до Ґрейс. — Мені справді шкода, місіс Стракан. Я не хотіла вас потурбувати.

— Не потурбували. Проходьте на кухню, я принесу ганчірку для столу. Майкле, любий, чому б тобі не почистити пальто Меґґі? У підсобці є губка, можна скористатися.

— Принаймні дозвольте мені помити підлогу… — запротестувала Меґґі. Вона була переконливою, слід віддати їй належне.

— Нісенітниця, Майкл і про це може подбати. Ти ж не проти, правда, Майкле?

— Ні, — з кам’яним виразом відповів Стракан.

Меґґі зняла пальто й віддала йому. Без об’ємного пуховика вона здавалася ще меншою, ніж раніше, але все одно наче наповнювала кімнату об’ємнішою за ­себе енергією.

Меґґі не дивилася на мене, коли ми пройшли на кухню. Ґрейс почала наповнювати чайник.

— Мені так ніяково, — заявила їй Меґґі. — Особливо в такий час. На вас напали… вам, мабуть, було жахливо.

Настав час мені втрутитися.

— Ґрейс, вам справді не варто хвилюватися. Ми з Меґ­ґі кілька хвилин побудемо самі. Адже так, Меґґі?

Меґґі кинула на мене погляд, гострий, мов кинджал.

— Ну…

— Я таки почуваюся трохи втомленою, — сказала Ґрейс. Вона справді щось зблідла. Ґрейс тьмяно всміхнулася: — Девіде, якщо ви певні, що складете компанію Меґґі, я гляну, як справи в Майкла, а тоді, мабуть, піду спати.

Я сказав їй, що зовсім не проти. Меґґі дивилася, як вона йде, потім її плечі опустилися. Вона сердито повернулася до мене.

— Що, задоволені? Я просто намагалася бути товариською!

Замість відповіді я підійшов до раковини й відірвав із рулону паперовий рушник.

— У вас суп на джинсах, — сказав я, простягаючи серветку Меґґі й спостерігаючи, як вона заходилася сердито його витирати. — Вашу бабусю часом не Кемп­белл звати?

— Кемпбелл? Ні, вона Кесіді, так само як…

Вона спала з обличчя, коли зрозуміла.

— Я практично жив на супах «Кемпбелл», коли був студентом, — сказав я їй. — Курячий крем-суп був моїм улюбленим. Такий запах ніколи не забудеш.

— Добре, бабуся не встигла зварити. І що? То ж головне — добрі наміри.

Її опір був ледь помітний, та ми не встигли й двох слів сказати, як почули крик Ґрейс. Я вибіг у коридор і побачив, що вона дивиться на відчинені вхідні двері, тривожно обхопивши себе за плечі. За кілька секунд повернувся Стракан.

— Усе гаразд, Девіде. Хибна тривога, — пояснив він, зачиняючи двері.

Ґрейс витерла очі й слабо всміхнулася.

— Вибачте. Я власної тіні сахаюся.

— Я можу щось зробити? — запитав я.

Стракан підійшов і обійняв дружину.

— Ні. Я повернуся за хвилину.

— Насправді ми саме збиралися йти, — сказав я. — Меґ­ґі запропонувала підвезти мене до готелю. Правда, Меґґі?

Репортерка спромоглася натягнуто всміхнутися.

— Так. Я тут відповідаю за регулярні перевезення.

Ніхто з нас не розмовляв, коли Стракан допоміг Ґрейс піднятися нагору, а потім спустився й забрав пальто Меґґі з підсобки. Там, де він промивав суп, лишилися темні плями.

— Дякую, — тихо сказала Меґґі. Вона подивилася на підлогу, де серед бризок супу валялися осколки розбитої миски.

— Вибачте за безлад. І я дуже рада, що з вашою дружиною все гаразд.

Стракан холодно кивнув їй. Я сказав йому, що зайду наступного дня, погляну, як Ґрейс, і випустив Меґґі надвір. Уже настала ніч. Ми поспішали до «фольксваґена-міні», нахилившись проти вітру, дощ підганяв нас потоками. У салоні було тепло, я із запізненням згадав попередження Меґґі про несправний обігрівач. Але це було найменше з моїх хвилювань, коли я грюкнув дверцятами машини й сердито обернувся до неї.

— То ви збираєтеся сказати мені, що ви, на вашу думку, там робили?

Меґґі насилу стягнула пальто й кинула його на заднє сидіння.

— Нічого! Я ж кажу, просто вийшла, щоб…

— Я знаю, чому ви прийшли, Меґґі. Господи, на Ґрейс напали! Її могли вбити, а ви в ігри граєте? Просто щоб потрапити на першу шпальту?

Меґґі ледь не плакала, коли ввімкнула передачу й попрямувала до дороги.

— Добре, я корова! Але я не можу просто сидіти біля бабусі, вдаючи, що нічого не відбувається. Що б тут не коїлося, така історія може для мене стати великою справою! Все, що я хочу, це кілька слів від одного з них.

— Це все? Просто кар’єрна нагода?

— Ні, звичайно, ні! Я народилася тут, я знаю цих людей! — Вона задерла підборіддя. — І я дала вам спокій, коли ви попросили мене сьогодні вранці, так? А могла рушити за вами, та не поїхала. Хоч тут віддайте мені належне!

Її маленьке обличчя стислося й напружилося. Мене й далі дратувало те, що вона зробила, але це прагнення, щоб їй повірили, здавалося щирим. І вона мала рацію: того ранку вона дотримала слова. Вітер тряс «міні», а я думав, що робити далі. Чи міг я їй довіряти? «Що підказують твої інстинкти?»

Я просто сподівався, що можу довіряти їм.

— Це конфіденційно, Меґґі. Строго не для протоколу, добре? Життя людей під загрозою.

Вона швидко кивнула.

— Так, звичайно. І я знаю, що мені не слід було приходити й лізти до Ґрейс…

— Це не тільки про Ґрейс… — Я зробив паузу, не впевнений навіть зараз. Але все одно це скоро вийде на поверхню. Краще сказати їй зараз, ніж дати далі шпигувати. Бо тоді або вона постраждає, або хтось інший. — Дункан, молодий констебль, був убитий минулої ночі.

Вона затулила рота рукою.

— О мій боже! — Меґґі дивилася крізь лобове скло, намагаючись усвідомити почуте. — Я не можу в це повірити. Тобто, він був… Що в біса відбувається? Це ­Руна, бога ради, тут такого не буває!

— Мабуть, так. Ось чому вам потрібно припинити ваші трюки. Уже вбито двох людей. Сьогодні вдень їх могло стати троє. Тому, хто це робить, байдуже, кому він завдасть шкоди, Меґґі.

Вона кивнула з каяттям.

— Хтось ще знає? Про Дункана?

— Ще ні. Кінрос знає, що щось сталося, і деякі інші теж. Броуді чи Фрейзеру, ймовірно, доведеться роз­повісти людям набагато раніше. Але поки вони цього не зроблять, я буду вдячний, якщо ви залишите це при собі.

— Я нічого не скажу. Обіцяю.

Я їй повірив. По-перше, вона не мала змоги повідомити свою газету, а по-друге, Меґґі справді була при­голомшена. Вона все ще здавалася не при собі, коли світло фар виділило фігуру на узбіччі попереду нас. Розмита скрипом склоочисників постать перетворилася на велосипедиста, що згорбився у світловідбивному жовтому плащі.

— Схоже, Брюс потрапив у халепу, — сказала Меґґі.

Вона пригальмувала, і я побачив, що це був Кемерон. Його обличчя біліло у світлі фар, він перебирав ланцюг свого гірського велосипеда. Жовтий дощовик був забризканий брудом.

— Невже він приїхав сюди на цьому велосипеді? — запитав я, усвідомлюючи, що він, мабуть, ще повер­тається з дому Стракана.

— Так. Я проминула його, як сюди їхала. Пишається тим, що виходить надвір за будь-якої погоди. Довбаний amadan[14].

Не треба знати гельську, щоб зрозуміти лайку, коли її почув. Кемерон прикрив очі від фар автомобіля, все ще стискаючи в руці гайковий ключ. Меґґі опустила вікно й висунулася, скривила обличчя від дощу.

— Вас підвести, Брюсе? — гукнула вона.

Світловідбивна накидка плескалася навколо нього на вітрі, прилипаючи до худої статури, наче жива істота, погрожуючи вивести його з рівноваги. Не дивно, що він зійшов з велосипеда, подумав я. Він був геть замерзлий і мокрий, але коли побачив мене в машині, його обличчя затверділо.

— Я впораюся.

— Як хочеш, — пробурмотіла Меґґі. Вона зачинила вікно й від’їхала. — Боже, але цей придурок справді мене дістав. Днями нахамив, коли я попросила дозволу написати про нього статтю. Ну цікаво ж: він учитель і фельдшер, — але він поводився так, ніби я якась вітром підперезана й маю до нього діло. Я б не звернула уваги, але він від моїх цицьок очей не міг відірвати. Збоченець.

Я подумав, що почуття Кемерона до Ґрейс, очевидно, не завадили йому дивитися на інших жінок. А потім зрозумів ще щось, і це вразило мене так сильно, що я не міг заспокоїтися.

Він тримав гайковий ключ лівою рукою. Я обернувся, щоб глянути в заднє скло. Але темрява й дощ поглинули велосипедиста-невдаху.