Записано на кістках. Друге розслідування

22

Моторошна тиша запала на корабельні, всеохопна тиша, — усі побачили, що витягли з полум’я. І раптом немов чари зникли: навколо мене вибухнув новий галас, штовханина, люди намагалися або відійти подалі, або навпаки краще роздивитися.

Але я все ще силувався оговтатися від шоку після того, як побачив доньку Карен Тейт у пальті Меґґі. Бо воно абсолютно точно належало Меґґі.

Помітне червоне пальто на репортерці здавалося величезним, але Мері Тейт була набагато вищою. Попри великий розмір, пуховик здавався замалим для її огрядної статури.

Карен Тейт, мати Мері, обернулася, щоб зиркнути на мене, але Броуді вже був поруч.

— Щось не так? — запитав він.

До мене повернулася мова.

— Це пальто Меґґі.

— Він бреше! — п’яним голосом перебила Карен Тейт. У верескливому звинуваченні пролунала фальш.

Кінрос відійшов від групи людей біля багаття й просувався до нас. Син капітана плентався позаду, світло багаття жорстоко підкреслювало горби та ями на прищавому обличчі. Забачивши Кевіна, Мері засяяла усмішкою, але відповіді не отримала. Коли підліток побачив, куди прямує його батько, він різко позадкував. Усмішка Мері зникла, коли її приятель розчинився в натовпі.

Кінрос почорнів і смердів димом, а в руках все ще стискав обгорілу жердину, якою витягнув тіло з вогню. Він відкашлявся й виплюнув на підлогу кульку чадного мокротиння.

— Ми дістали тіло, як ви просили. — Він перевів погляд з мене на Карен Тейт. — Що відбувається?

— Це вони, вони кажуть, що Мері злодюжка! — вигукнула Тейт.

Броуді не відреагував на звинувачення.

— Мері одягнена в пальто Меґґі.

Тейт скривилася.

— Це брехня! Не вір йому!

Але Кінрос уже впізнав пальто дівчини. Я згадав, як вони з Меґґі жартували на поромі. Між ними відчувалася справжня прихильність. Він озирнувся туди, де зібралися інші пожежники, оглядаючи жаристе тіло, яке витягли з полум’я, і я побачив, як у нього виникла така ж думка, що у мене.

— Де Меґґі? — різко запитав він.

Ніхто не відповів. Щось у виразі Кінроса ніби закам’яніло. Він перевів погляд на Карен Тейт.

— Ми зараз не маємо на це часу, — швидко сказав я, намагаючись викинути з голови власні страхи за Меґґі. — Треба охороняти місце пожежі та убезпечити тіло.

Броуді кивнув.

— Він правий, Ієне. Це може почекати. Маємо витягнути всіх звідси. Ви допоможете?

Кінрос не відповів. Він свердлив поглядом Карен Тейт, але та відвела очі. Він тицьнув у неї пальцем.

— Ми ще не закінчили, — попередив він. Повернувся спиною й почав вигукувати вказівки, щоб звільнили корабельню.

Залишивши Карен Тейт з дочкою під наглядом Броуді, я проштовхнувся до тіла, Кінрос і кілька інших чоловіків відганяли людей. Обгорілий і перекручений труп лежав на брудній бетонній підлозі корабельного двору — жалюгідне й жахливе видовище. Періщив дощ, у світлі охопленого полум’ям човна на воді мертвою веселкою блищала нафта. Від смаженого м’яса здіймалися пасма пари, тепло пашіло від тіла, мов від печені, що перестояла в духовці. Рот відкрився, наче в агонії. Я знав, що це неминучий ефект стиснутих у вогні сухожиль, але не міг позбутися химерного образу.

«Будь ласка, нехай я помилюся».

Я звернувся до Ґатрі, коли він проходив повз, виводячи з двору купу людей.

— Можна мені шмат пластику чи брезенту?

Я думав, що він не почув мене чи просто ігнорує. Але за кілька хвилин велетень повернувся зі згортком брудного полотна. Тицьнув мені:

— Ось.

Я почав розгортати його однією рукою, борючись із поривами вітру. На мій подив, Ґатрі прийшов на допомогу. Ми боролися зі змахами полотна, коли з тіні виринула якась постать. У мерехтливому світлі я побачив Кемерона. Він дивився на тіло.

— Боже милий, — прошепотів він. Він ковтнув, смикнувся кадик. — Що я можу зробити? — Його звичайної нахабності як не було. Я мимохіть замислився, чи він лише зараз починає усвідомлювати, що поставлено на карту. Міг пристати на його пропозицію, але Ґатрі перебив:

— Пішов ти до біса, як завжди, — зневажливо пробурчав він. — Думаєш, від твоїх перев’язок тут якась користь буде?

Кемерон наче ляпаса отримав. Не кажучи ні слова, він розвернувся і разом з рештою вийшов із подвір’я. Може, він і заслуговував на співчуття, але зараз були нагальніші справи.

Зрештою, треба вирішити, що робити з тілом, але спочатку його потрібно було накрити. Щойно ми розгорнули брезент, Ґатрі без зайвих слів допоміг мені розстелити його на почорнілому трупі.

— Як ви думаєте, хто це? — запитав він.

Я здогадувався, але мені здалося, що він сам боявся почути відповідь. Довелося тільки похитати головою. Ми опустили брезент і сховали тіло з очей.

Але важкий камінь на серці підказував мені, що Меґ­ґі нарешті потрапила на першу шпальту.

Вогонь майже догорів. Те, що колись було човном, перетворилося на гору червоного попелу й вугілля, яке дотлівало посеред корабельного двору. Вітер роздував рештки вогню, але той швидко згасав, прибитий власною люттю й зусиллями острів’ян. Вхід до корабельні огородили жалюгідним обривком поліційної стрічки — все, що знайшлося у Фрейзера. Прив’язана до двох стовпів, вона гуділа на вітрі, як жива істота, не більше ніж символічна перешкода.

Більшість жителів острова розійшлися по домівках. Броуді попросив Елен розбудити Фрейзера, коли повернеться до готелю, і сержант поліції невдовзі прибув, збентежений і пом’ятий. Він намагався бурчати, що я мав би докласти більше зусиль, щоб його розбудити, але ніхто не мав настрою слухати його скарги чи виправдання.

Зрештою ми вирішили занести тіло в майстерню. Досі невідомо було, коли прибуде слідча група, і хоча протокол передбачав, що місце злочину слід залишати без змін, навряд чи це можна було тут забезпечити. Десятки людей товклися навколо корабельні, і після того, як його витягли з вогню, сенсу хвилюватися про пошкодження тіла вже не було. Мені доведеться оглянути його пізніше, а тим часом найкраще, що ми могли зробити, це переконатися, що труп зберігається в безпеці.

Тіло надто сильно обгоріло, впізнати особу було неможливо, але думаю, що сумнівів щодо особи ні в кого не було. Меґґі зникла, а попри всі її недоліки вона б не покинула бабусю без попередження. Ґатрі з Кінросом занесли тіло всередину, скориставшись брезентом як ношами, та залишили в майстерні. Ґатрі, пригнічений і похмурий, пішов прямо додому. Але Кінрос категорично відмовився йти.

— Поки не почую, що вона скаже, — заявив він, смикнувши підборіддям у бік Карен Тейт, яка похмуро чекала разом зі своєю донькою.

Броуді не сперечався, і я подумав, що знаю чому.

Тейт могла не реагувати на тиск Броуді чи Фрейзера, але Кінрос — то інша справа. Він був одним із них, я не думав, що вона зможе йому опиратися.

Мати й донька розташувалися за тим самим столом, де чоловіки напередодні грали в карти. Труп звідси видно не було. Мері сиділа з відсутнім виразом обличчя, таким самим, як коли дивилася з вулиці на моє вікно. Ми вмовили матір зняти з Мері пальто. Загорнуте в пакет для сміття, воно тепер зберігалося подалі від зайвих очей в «рендж-ровері» поліції. У кишенях нічого не знайшли, не помітили й плям крові чи ознак пошкодження, але криміналісти все одно мають дослідити його на наявність слідів. Можливо, це була моя уява, але коли я спостерігав, як дівчина знімає пуховик, мені здалося, що він втратив частину своєї яскравості. Червоний колір наче вицвів і пошарпався.

Кінрос укутав Мері у свою важку куртку-дощовик. Не помічаючи холоду, він майже ніжно допоміг їй впоратися з рукавами. Проте коли він дивився на матір дівчинки, ніжності в його обличчі не було.

Карен Тейт втупилася в обпалену цигарками стільницю й відверталася від нас. Броуді сів навпроти неї, і я помітив, що Фрейзер більше не заперечує проти його командування. Відставний детектив очевидно втомився, але в його словах на це й натяку не було.

— Гаразд, Карен. Де Мері взяла пальто?

Вона не відповіла.

— Нумо, ми всі знаємо, що воно належить Меґґі Кесіді. Тож чому Мері його вдягнула?

— Я ж казала тобі, це її, — глухо відповіла Карен і здригнулася, коли Кінрос раптом гепнув рукою по столі.

— Не бреши! Ми всі бачили, як Меґґі в ньому ходила!

— Спокійно, — прогарчав Фрейзер. Але відступив, коли Броуді похитав головою.

— Ти бачила пожежу, Карен! — У голосі Кінроса чутно було і застереження, і благання. — Заради бога, скажи, де Мері взяла пальто!

— Це її, Ієн, чесно кажу!

— Не бреши мені!

Опір Тейт раптово зник.

— Не знаю! Я тільки сьогодні ввечері побачила! Клянусь, це щира правда, як перед Богом! Мабуть, знайшла.

— Де?

— Звідки я знаю? Ти ж знаєш, яка вона, блукає по всьому острову. Де завгодно могла підібрати!

— Господи, Карен, — з огидою сказав Кінрос.

— Це гарне пальто! Я таке ніколи не куплю! Що мені, його викидати?! І не дивись на мене так, Ієне Кінросе! Ти ніколи не хвилювався про те, що Мері надворі поночі ходитиме, як до мене пхався!

Кінрос кинувся до неї, але Броуді зупинив його.

— Спокійно. Нам потрібно з’ясувати, де вона знайшла пальто. — Він повернувся до Тейт. — О котрій годині Мері вийшла?

Вона похмуро знизала плечима.

— А я знаю? Як я прийшла з готелю, її вже не було.

— Коли саме?

— О пів на дванадцяту… чи о дванадцятій.

— І о котрій годині вона прийшла?

— Звідки мені знати? Я спати лягла.

— То коли ти знову її побачила? — терпляче допитувався Броуді.

Тейт роздратовано зітхнула.

— Ото як тут цей шарварок з вогнем почався, то й прокинулася.

— І тоді в неї було пальто?

— То так, я вже ж сказала!

Якщо Броуді й відчував зневагу до цієї жінки, то виду не показав. Він обернувся до її дочки.

— Привіт, Мері. Ти знаєш, хто я, правда?

Вона подивилася на Броуді, не розуміючи, перевела очі на маленький ліхтарик, що тримала в руках. Дитячий, пластиковий, яскравого кольору. Кілька прядок волосся впало дівчині на очі, але вона наче не помічала цього, тільки світила променем ліхтарика собі в обличчя та клацала перемикачем.

— Ви марнуєте час, — сказав Кінрос. Усупереч словам, тон його не був неприязним. — Вона, мабуть, не пам’ятає, де взяла пальто.

— Хто питає, той не блудить. Мері? Подивись на мене, Мері, — лагідно промовив Броуді. Нарешті вона ніби помітила його. Броуді всміхнувся дівчинці. — Гарне в тебе пальто, Мері.

Нічого. Тоді раптом сором’язлива усмішка осяяла її обличчя.

— Гарне. — Її голос був м’який, як у маленької дів­чинки.

— Так, дуже гарне. Де ти його взяла?

— Це моє.

— Я знаю. Але чи можеш ти сказати мені, звідки ти його взяла?

— У дядька.

Я радше відчув, ніж побачив, як Броуді напружився.

— Що то був за дядько? Він зараз тут?

Вона засміялася.

— Ні!

— Ти можеш сказати мені, хто він?

— Дядько.

Вона сказала це так, ніби це було очевидно.

— Цей дядько… Ти покажеш мені, де він дав тобі пальто?

— Він мені його не давав.

— Ти маєш на увазі, що ти його знайшла?

Вона неуважно кивнула:

— Коли вони втекли. Після всього шуму.

— Хто втік? Що за шум, Мері?

Але він уже втратив її увагу. Броуді деякий час намагався відновити контакт, але було очевидно, що Мері розповіла нам усе, що мала. Броуді попросив Фрейзера відвезти їх додому, а тоді відразу повернутися. Кінрос також пішов, але перед цим востаннє глянув у бік майстерні, де вони з Ґатрі поклали тіло.

— Вона завжди любила втрапляти в халепи, — сумно сказав він. І вийшов. Двері майстерні з гуркотом зачинилися за ним.

Надворі лемент вітру, мов плач банші[16], здавався ще голоснішим. Знову почався дощ, він гримів об гофрований дах і майже заглушив торохкотіння генератора майстерні. Ми з Броуді підійшли до тіла. Накрите брезентом, мов у примітивному саркофазі, воно лежало на бетонній підлозі.

— Ви думаєте, що це вона? — запитав Броуді.

Я розповів йому про пізній візит Меґґі до мого номера. Вона знала ім’я Дженіс Дональдсон, але не сказала від кого. Я згадав задумливу усмішку, з якою вона виходила з номера. «Завтра, я обіцяю». От тільки для Меґ­ґі вже не було «завтра».

Я кивнув.

— А ви ні?

Броуді зітхнув.

— Так. Але подивімось, чи можна переконатися. — Він глянув на мене. — Ви готові?

Чесною відповіддю було б «ні». Ніколи не можна бути до цього готовим, а надто коли це хтось знайомий. Хтось, хто тобі подобався. Але я лише кивнув і відтягнув брезент. Мене зустрів подих теплого повітря й запах пересмаженого м’яса. Те, як ми реагуємо на запахи, багато в чому залежить від контексту. З огляду на його джерело, запах був нудотно недоречним.

Я присів біля трупа. Зморщений від вогню, він здавався жалюгідно малим. Одяг весь згорів, так само — значна частина м’яких тканин. Полум’я перекрутило й деформувало його, оголивши перегорілі кістки та сухо­жилля, стягнувши кінцівки до характерного боксерського присіду.

Це видовище ставало до жаху знайомим.

— То що ви думаєте? — запитав Броуді.

У моїй пам’яті виникла усмішка Меґґі. Майже сердито я відштовхнув непроханий образ.

«Розмежовуй. Це робота. Решту збережеш на потім».

— Це жінка. Череп надто малий для чоловіка. — Я глибоко вдихнув, дивлячись на гладку кістку черепа, що оголилася під почорнілими шматками плоті. — Крім того, підборіддя загострене, а лоб і надбрівні дуги гладкі. Чоловічі були би набагато важчими й виразнішими. А ще зріст.

Я вказав, де крізь спалену м’язову тканину виднілася стегнова кістка, усвідомлюючи жахливу інтимність того, що ми робимо.

— Важко точно сказати, коли тіло лежить ось так, але, судячи з довжини стегнової кістки, це була людина невисокого зросту, навіть для жінки. П’ять футів, можливо, трохи менше. Не вище.

— Чи може це бути дитина?

— Ні, це однозначно доросла людина. — Я вдивився в мовчазний крик роззявленого рота. — Зуби мудрості пробилися. Тобто їй було щонайменше вісімнадцять-­дев’ятнадцять. Можливо, старша.

— Скільки було Меґґі? Двадцять три, двадцять чотири?

— Приблизно стільки й було.

Броуді зітхнув.

— Правильний зріст, правильний вік, правильна стать. Немає особливих сумнівів, так?

Мені було важко говорити.

— Немає.

Від визнання цього трагедія здавалася ще гіршою, наче я чимось підвів Меґґі.

Але прикидатися не було сенсу. Я змусив себе про­довжити.

— Якщо це вартує уваги, вона була принаймні частково одягнена, коли її підпалили. — Я вказав на потьмянілий металевий диск, втиснутий в обгорілу плоть між стегновими кістками. Завбільшки з дрібну монету. — Це ґудзик від штанів. Тканина згоріла, але він розплавився в плоті. За зовнішнім виглядом, думаю, вона була в джинсах.

Меґґі була в джинсах, коли я бачив її востаннє.

Броуді стиснув губи.

— Тож її, ймовірно, не зґвалтували. Це щось, я вважаю.

Справедливе припущення. Небагато ґвалтівників потурбувалися б одягнути жертві джинси, перш ніж убити її. І вже точно не потім.

— Є якісь думки щодо причини смерті? — запитав він.

— З того, що я бачу, череп не пошкоджений. До того, як тіло витягли з вогню, черепний тиск спричинив вибух, що трохи спрощує ситуацію. Немає жодних ознак травми голови, як це було з Дженіс Дональдсон і Дунканом. Припускаю, що її просто не так сильно вда­рили, хоча…

Я замовк, нахилившись уперед, щоб ближче роз­глянути.

Вогонь знищив шкіру та м’язи горла, оголив спалені хрящі та сухожилля. Я уважно оглянув їх, потім — руки й ноги та нарешті тулуб. Обвуглена м’яка тканина замаскувала ознаки, але не приховала їх зовсім.

— Що це? — запитав Броуді.

Я показав на горло.

— Бачите тут? Сухожилля на лівій стороні горла розрізано. Кінці відчахнулися один від одного.

— Розрізано, як різана рана? — Броуді нахилився вперед, роздивляючись.

— Однозначно розрізано. Вогонь міг спричинити розрив, але кінці для цього занадто чисті.

— Ви маєте на увазі, що хтось перерізав їй горло?

— Я не можу бути впевнений, не провівши належного обстеження, але дуже схоже на це. І є інші колоті рани. Тут, на плечі. М’язові волокна сильно обпалені, але їх досі видно. Те саме з грудьми та животом. Думаю, коли я зроблю рентген, ми знайдемо сліди від леза на ребрах та, ймовірно, на інших кістках.

— Тож її зарізали до смерті? — запитав Броуді.

— Через вогонь важко сказати, поранили її чи зарубали, але на неї точно напали з холодною зброєю. Мені потрібно дослідити надрізи кісток у лабораторії, тоді зможу напевно сказати, якого типу лезо. Але все набагато складніше.

— Що саме?

— Шия зламана.

Я потер очі, бо мене накрила хвиля втоми. Проте навіть крізь утому я не сумнівався в тому, що побачив.

— Подивіться на кут нахилу її голови. Я не хочу сильно ворушити тіло, але якщо придивитеся, то побачите, що видно третій і четвертий хребці. Вони розрізані. А також зламані ліва рука й права гомілка. Ось тут видно, як кістки стирчать крізь спалену тканину.

— Чи не могло це статися, коли човен розвалився у вогні або коли її витягали?

— Це могло спричинити кілька переламів, але не так багато. І вони схожі на компресійні переломи, бо були спричинені ударом…

Я зупинився.

— Що? — запитав Броуді.

Але я підійшов до брудного вікна. Було надто темно, мало що видно, але в тьмяному світлі човна, що догоряв, я бачив темну скелю, що височіла над корабельнею.

— Ось як він приніс сюди тіло. Він скинув її зі скелі.

— Ви певні?

— Це пояснює переломи. На неї напали з ножем, і вона або впала, або її скинули згори. Потім вбивця спустився і перетягнув тіло з підніжжя скелі у двір корабельні.

Броуді закивав.

— У кінці гавані є сходи, що ведуть на вершину скелі. З ліхтариком там можна пробратися в темряві, і так набагато швидше, ніж повертатися дорогою через селище. І менше шансів, що тебе хтось помітить.

Це не пояснювало, як Меґґі взагалі там опинилася. Але принаймні тепер ми почали формувати картину того, що сталося, хай ще не визначивши причину.

Броуді втомлено потер обличчя, зі скрипом продер рукою сіру щетину, що посріблила підборіддя.

— Як ви думаєте, вона була жива, коли падала?

— Сумніваюся. Жертви падіння майже завжди мають так звані переломи зап’ястка Коллеса, — вони про­стягають руки, щоб зупинитися. Нічого такого тут немає. Зламана тільки одна рука, вище ліктя, у плечовій кістці. Це означає, що вона була мертва або непритомна, коли впала.

Броуді глянув у вікно майстерні. Надворі стояла непроглядна темрява.

— Зараз надто темно, щоб там щось побачити. Як розвидниться, піднімемося на вершину скелі й подивимося. Тим часом…

Він замовк, бо надворі раптово зчинився галас. Почувся крик, потім щось впало на підлогу, до нас долинули звуки боротьби. Броуді зірвався й побіг до дверей, але ті відчинилися ще до того, як він до них дістався. Порив крижаного вітру увірвався в майстерню, і всередину ввалився Фрейзер, тягнучи когось із собою.

— Подивіться, кого я знайшов: шпигував крізь вік­но! — пихкав він, штовхаючи перед собою зловмисника.

Постать вилетіла в центр майстерні. Бліде, вражене, всипане прищами обличчя Кевіна Кінроса злякано дивилося на нас.