Записано на кістках. Друге розслідування

12

Ми забрали пакети з доказами в селище. Єдиним іншим варіантом було залишити їх у фургоні, але хоча кістки та попіл могли зберігатися там, руку жінки потрібно було тримати за низької температури, щоб не втратити тканину в стані розпаду. А в автофургоні не було холодильника.

Дункан згадав про медпункт. Нам доведеться узгодити це з Кемероном і, ймовірно, зі Страканом, оскільки він його фінансує. Але тепер у нас не було іншого вибору, крім як забрати останки з місця злочину, і це було єдине очевидне місце, куди їх можна було скласти.

Фрейзер усе ще бурчав. Він дав зрозуміти, що знімає із себе будь-яку відповідальність за наші дії.

— Я не казав, що ви можете це зробити, — нагадав він, поки ми завантажували мішки з доказами в «рендж-­ровер», — це було ваше рішення, не моє.

— Ви вважаєте, що краще було б залишили їх на місці? — Броуді кивнув у бік котеджу, що лишився без даху. — Пояснювати слідчій групі, що ми стояли поряд і дивилися, як тіло засипає уламками?

— Я просто заявляю, що я до цього не причетний. Самі скажете Воллесу.

Нам досі не вдалося зв’язатися із суперінтендантом. Я був готовий (не надто) пожаліти Фрейзера. За цими словами стояв чоловік, який відчайдушно не хотів визнати, що втратив контроль над ситуацією, і якому не вистачало ні знань, ні досвіду, ні вміння впоратися з нею.

— Не переживайте, я скажу. — У м’який тон Броуді вдалося якимось чином вкласти всю свою зневагу. — До речі, з огляду на те, як ви демонстративно вмиваєте руки, можете замінити Дункана на цьому посту. Він може привести себе до ладу в мене вдома, коли допоможе доправити докази до медпункту.

— Сидіти тут? — ошелешено бовкнув Фрейзер. — Чого б це? Нічого ж не залишилося!

Броуді знизав плечима.

— Тут досі місце злочину. Але якщо хочете пояс­нювати Воллесу, чому залишили його без нагляду, то ваша справа.

Дункану вочевидь було неприємно чути цю розмову:

— Та нічого, я можу залишитися.

— Ви чергували всю ніч, — втрутився Броуді, перш ніж Фрейзер встиг відповісти. — Я впевнений, що сержант Фрейзер не вимагатиме від молодшого офіцера зробити щось, до чого сам не готовий.

Обличчя Фрейзера стікало отрутою.

— Так, гаразд. — Він тицьнув пальцем у Дункана. — Але я хочу, щоб ти повернувся не пізніше шостої. Цю ніч ти теж чергуєш. — Він кинув на Броуді переможний погляд. — Ми не можемо залишити місце злочину без нагляду, правда?

Я побачив, як у старого поліціянта стислися зуби та напружилася щелепа, але він нічого не сказав, коли Фрейзер ішов до фургона. Тільки всміхнувся до стурбованого Дункана.

— Ну ж бо, синку. Можеш душ прийняти, якщо схочеш.

Я їхав у «рендж-ровері» з Дунканом, а Броуді — слідом за нами на своєму авто. З великим полегшенням ми сховалися від вітру та дощу. Плече боліло — певно, йому дісталося, коли я вибігав із котеджу. Я відкинув голову назад і заплющив очі. Наступне, що я пригадую, — це голос Дункана, який будив мене:

— Докторе Гантер? Мені зупинитися заради неї?

Я сів, кліпаючи очима. Попереду нас на узбіччі стояв «порше-каєн», який я бачив біля дому Стракана. Біля нього махала рукою Ґрейс, звісно ж, у своїй білій парці.

— Так, мабуть, треба.

Ми під’їхали, вітер шмагав її волосся. Я опустив вікно.

— Девіде, дякувати Богові! — Вона осяяла мене усміш­кою. — Така дурна халепа, я саме їхала до селища, а в цій клятій машині закінчився бензин. Ви не проти мене підвезти?

Я вагався, думаючи про пакети з доказами, які виднілися за заднім сидінням. Броуді пригальмував за нами — дорога була завузькою, щоб розминулося дві машини. Я думав, чи не запропонувати їй поїхати з ним, але, з огляду на холодні стосунки Броуді з її чоловіком, передумав.

— Якщо це проблема, я піду пішки, — сказала Ґрейс, її усмішка згасла.

— Це не проблема, — відповів я і повернувся до Дункана: — Ви не заперечуєте?

Він посміхнувся:

— Усе чудово. — Хлопець уперше побачив дружину Стракана. — Тобто звичайно, без проблем.

Я сів позаду, пропустивши Ґрейс на переднє сидіння, попри її протести. Ніжний мускус її парфумів наповнив автомобіль. Я намагався не всміхатися, зауваживши, що Дункан помітно розправив плечі.

Я представив їх одне одному, Ґрейс обдарувала констебля сліпучою усмішкою:

— Ви, мабуть, той молодий чоловік, якого вони залишили у фургоні.

— Так, мем.

— Бідненький. — Вона співчутливо торкнулася його руки. Навіть із заднього сидіння я бачив, як почервоніли вуха Дункана. Не думаю, що Ґрейс усвідомлювала, яке враження справляла на юнака. Вона обернулася, щоб поговорити зі мною, а Дункан намагався зосередитися на дорозі.

— Дуже дякую, що зупинилися. Я така дурепа, що без бензину залишилася. На острові немає заправки, доводиться заливати бак з контейнерів. Я була впевнена, що Майкл сказав, ніби заправив машини того тижня. А може, то було позаминулого? — Вона трішки поміркувала над цією загадкою й легковажно її відкинула. — Ну то добре. Може, це навчить мене перевіряти показники перед поїздкою.

— Куди вас підвезти? — запитав я.

— До школи, якщо вам зручно. Сьогодні вранці у мене уроки малювання.

— Чи буде там Брюс Кемерон?

— Гадаю, так. А що?

Не вдаючись у подробиці, я пояснив, що сталося в котеджі й чому нам потрібно скористатися мед­пунктом.

— Боже, жах який, — скривилася Ґрейс. — Я певна, Брюс не буде проти.

Я не був настільки впевнений, але не уявляв, що Кемерон зможе їй відмовити. Коли ми дісталися школи, Ґрейс поспішила всередину, а я залишив Дункана охороняти останки й пішов розповісти Броуді, що відбувається.

— Має бути цікаво, — сказав він, вилазячи з машини.

Ми піднялися стежкою до школи. Це була нова будівля, невелика, з плоским дахом. Кілька дерев’яних сходів вели до дверей, що відкривалися просто до класу, який займав більшу частину внутрішнього простору.

Вздовж однієї стіни вишикувалися монітори ком­п’ютерів, парти розташувалися акуратними рядами перед класною дошкою. Зараз усі учні скупчилися за великим столом позаду, перебираючи баночки з фарбами, пензлі й скляночки з водою. Дітей було близько дюжини, віком від чотирьох до дев’яти-десяти років. Я впізнав серед них Анну. Побачивши мене, вона сором’язливо всміхнулася, а потім розташувала аркуш паперу так, як їй подобається.

Ґрейс уже зняла пальто й організовувала прийдешній урок:

— Сподіваюся, цього тижня в нас не буде катастроф через розхлюпану воду? Так, так, Адаме, я на тебе дивлюся.

— Не буде, місіс Стракан, — присоромлений хлопчина всміхнувся у відповідь.

— Гаразд. Бо якщо хтось бешкетуватиме, боюся, нам доведеться розмалювати йому писок. А ми ж не хочемо пояснювати причину цього батькам, правда?

Почулося захоплене хихотіння, хор голосів:

— Ні, місіс Стракан.

Ґрейс була така пожвавлена, така енергійна, навіть вродливіша, ніж зазвичай. Щоки розчервонілися. Усміхнена, вона обернулася до нас і кивнула на бокові двері.

— Ідіть туди, я закинула за вас слівце Брюсові.

Вона повернулася до дітей і забула про нас, поки ми перетинали кімнату. Я постукав у зачинені двері кабінету, але ніхто не відповів. «Може, Кемерон десь ви­йшов?» — подумав я. Аж тут басовитий голос учителя невимушено протягнув:

— Заходьте.

Озирнувшись на Броуді, я відчинив двері й увійшов. Стіл і шафа для документів займали більшу частину кімнати. Кемерон стояв спиною до нас і дивився у вік­но. Мені було цікаво, чи він зробив це для спеціального ефекту, знаючи, який вигляд матиме проти світла. Він обернувся й кинув на нас непривітний погляд.

— Слухаю вас?

Я нагадав собі: співпраця з ним значно полегшить нашу роботу.

— Нам потрібно скористатися приміщенням медпункту. Буря знесла дах котеджу, і нам потрібно десь зберігати те, що вдалося врятувати.

Банькаті очі холодно втупилися в нас.

— Ви маєте на увазі, що хочете зберігати там людські останки?

— Тільки до переміщення їх на велику землю.

— А з моїми пацієнтами що буде?

Втрутився Броуді:

— Ну ж бо, Брюсе. Ви проводите прийом у медпункті лише двічі на тиждень, наступний — аж через два дні. Ми маємо звільнити приміщення задовго до того.

Кемерон не заспокоївся.

— Це ви так кажете. А як виникне невідкладна си­туація?

— Це вже невідкладна ситуація, — відрізав Броуді, втрачаючи терпіння. — Ми тут не через забаганки.

Кадик вчителя сердито смикнувся:

— Можна ще кудись їх покласти.

— Якщо знаєте куди, з радістю дослухаємося до вашої поради.

— А якщо я скажу «ні»?

Броуді роздратовано дивився на нього.

— Навіщо вам таке робити?

— Бо це пункт медичної допомоги, а не морг! І я не думаю, що ви маєте право привласнювати це при­міщення!

Я відкрив рота, щоб заперечити, але не встиг нічого сказати: позаду почувся голос Ґрейс.

— Проблеми?

Вона стояла на порозі, запитально звівши одну брову. Кемерон почервонів як школяр, якого зненацька заскочив учитель.

— Я просто казав їм…

— Так, я почула, Брюсе. Разом із цілим класом.

Кадик Кемерона знову засіпався.

— Перепрошую. Але я не думаю, що медпункт слід використовувати для такого.

— Чому б і ні?

— Ну… — Кемерон крутився мов в’юн на пательні. Він усміхнувся їй з усією прихильністю. — Зрештою, Ґрейс, я фельдшер. Я маю право вирішувати, як дати раду у власному медпункті.

Ґрейс холодно поглянула на нього.

— Насправді, Брюсе, медпункт належить острову. Я певна, що мені не потрібно вам про це нагадувати.

— Ні, звичайно, ні, але…

— Тож якщо ви не можете запропонувати інше приміщення, щоб допомогти поліції, я справді не бачу альтернативи.

Кемерон намагався триматися за свою пошарпану гідність.

— Ну… в такому разі, припускаю…

— Гаразд. Отже, все вирішено, — всміхнулася йому Ґрейс. — Чому б вам не під’їхати туди й не показати поліціянтам, що там і де? Я нагляну за школою до вашого повернення.

Вона повернулася на заняття. Кемерон дивився в стіл. Рум’янець зійшов з обличчя, він так і стояв, блідий, зі стиснутими губами. Ґрейс, звісно, допомогала йому в школі, але йому щойно публічно нагадали, що школа працює на гроші її чоловіка й саме її чоловік забезпечує Брюсову платню. Він мовчки зняв своє пальто з вішака й вийшов з кімнати.

— Я б за таке видовисько гроші заплатив, — прошепотів Броуді, коли ми рушили за вчителем.

Медпункт був недалеко від школи. Невеличка прибудова, доточена до причілка селищного клубу, навіть вхідних дверей окремих не було. Кемерон їхав туди проти вітру на своєму гірському велосипеді. Коли ми дісталися місця, він уже заходив у скляну веранду, яка прикривала вхід до клубу. Залишивши Дункана в машині стерегти пакети з доказами, ми з Броуді пройшли всередину.

Клуб наче вийшов із фільмів про Другу світову війну: довга дерев’яна будівля з низьким бітумним дахом й вік­нами зі старими дерев’яними рамами.

Більша частина приміщення була великим залом. Наші кроки глухо відлунювали нелакованими дошками підлоги, на яких майже зникли примарні позначки майданчика для бадмінтону. На стінах висіли афіші, що запро­шували на танці та торішню дитячу різдвяну виставу, по краях залу були навалені старі дерев’яні стільці. Реконструкція острова, вочевидь, сюди ще не дісталася.

— Стракан хотів побудувати новий громадський центр, але всім подобається так, як воно є, — пояснив Броуді, здогадуючись, про що я думаю. — Мабуть, тому що все знайоме. Люди люблять, коли деякі речі залишаються незмінними.

Кемерон зупинився біля нових на вигляд дверей і роздратовано брязкав зв’язкою ключів, шукаючи потрібний. Поки ми чекали, я підійшов до потертого піаніно, що стояло поруч. Кришка була піднята, відкри­ваючи клавіші кольору слонової кістки, потріскані та жовті від віку. Я натиснув одну — пролунала глибока, надтріснута нота, яка дисонансом стихла в тиші зали.

— Не могли б ви цього не робити? — огризнувся Кемерон. Він уже відімкнув двері й заходив до пункту медичної допомоги.

Медпункт був невеликий, але добре обладнаний, із незаймано-білими стінами та блискучими сталевими шафками. Тут стояли автоклав для стерилізації інструментів, добре укомплектована аптечка, холодильник. Найбільше мене потішив великий іржостійкий столик на колесах та потужна галогенна лампа. Була навіть велика збільшувальна лінза на регульованій підставці — для огляду і зашивання ран.

Кемерон підійшов до письмового столу й перевірив, чи всі шухляди замкнено. Ми з Броуді мовчки спостерігали, як він так само перевірив шухляди картотеки. Покінчивши із цим, він обернувся до нас із погано прихованою неприязню.

— Сподіваюся, ви залишите все саме так, як і знайшли. Не збираюся тут за вами прибирати.

Не дочекавшись нашої відповіді, він рушив надвір.

— Нам знадобиться ключ, — сказав Броуді.

Стиснувши зуби, Кемерон від’єднав один від зв’язки й поклав на стіл.

— А від усього клубу? — запитав я.

— Ми не тримаємо його під замком, — зухвало відказав він. — Він належить усім у селищі. Ось чому він і називається селищним клубом.

— Все одно я хотів би отримати ключ.

Він поблажливо посміхнувся.

— То гірше для вас. Бо якщо він і є, я гадки не маю, де він.

Здавалося, він відчував дрібне задоволення від можливості відмовити нам хай у такій дрібниці. Броуді дивився йому вслід.

— Цей чолов’яга — просто королівський геморой.

Я подумав приблизно те саме.

— Занесімо пакети з доказами всередину, — за­пропонував я.

***

Поки Броуді з Дунканом носили до медпункту пакети з доказами, кістками й попелом, я мав неприємну розмову з Воллесом. До начальника слідчого відділу нарешті дійшла звістка, що ми намагаємося з ним зв’я­затися. На жаль, він зателефонував Фрейзеру, а не Дункану, тож сержант не згаяв можливості, щоб висловити свою думку про перебіг подій.

Отже, Воллес розпалився, вимагаючи відповіді, чому ми порушили місце злочину без його дозволу. Не маючи настрою кричати, я сердито зауважив, що в нас не було вибору і що нічого цього не сталося б, якби він узагалі надіслав слідчу групу.

Саме Броуді владнав ситуацію, забравши рацію для розмови з Воллесом так, щоб ми його не чули. Коли він повернув мені пристрій, суперінтендант різко вибачився. Й наказав далі досліджувати останки.

— Гадаю, тепер, коли ви зайшли так далеко, то могли б подивитися, що ще можете дізнатися, — нелюб’язно заявив він.

Цей жест був не більш ніж символічною оливковою гілкою примирення, позаяк ми обидва знали, що без належно обладнаної лабораторії я мало що можу зробити. Але я сказав, що зроблю все можливе. Перш ніж Воллес поклав слухавку, я запитав, як ситуація з аварією поїзда. Я не чув жодних новин, відколи приїхав на Руну, бо був поза зв’язком. Суперінтендант помовчав.

— Придурки вкрали фургон, щоб покататися. Кинули його на рейках, запанікували та втекли.

Зрештою це не теракт. Люди загинули, слідча група не могла виїхати на Руну через те, що якісь шалапути вкрали фургон. Я думав про це, коли повертався до медпункту. Дункан обережно сунув руку мертвої жінки в холодильник, тримаючи її на відстані витягнутої руки. У поліетиленовому пакеті для речових доказів вона ­неприємно скидалася на шматок м’яса в морозильній камері.

— Досі не можу зрозуміти, як це сталося, — сказав він, з полегшенням зачиняючи дверцята холодильника. — Я про те, як запалили тіло. Просто це здається неприродним.

— О, це було цілком природно, — відповів я, все ще розмірковуючи над тим, що сказав Воллес. І Дункан, і Броуді подивилися на мене.

— Знаєте, що спричинило пожежу? — запитав Броуді.

Я знав майже з того моменту, як побачив останки. Але не хотів брати на себе відповідальність за вердикт, доки не зможу підтвердити свою теорію. Однак тепер, коли острів відрізано, а половина доказів похована під уламками котеджу, здавалося, немає жодної причини не розповідати їм.

— Досить багато, — сказав я, — днями я дав вам підказку, Дункане, пам’ятаєте?

— Ви маєте на увазі жирну речовину на стелі котеджу? Так, але я все ще не второпаю.

Він зніяковів. Броуді дивився на мене й чекав.

— Усе зводиться до двох речей. Жир і те, у що вона була одягнена, — пояснив я. — Хтось із вас чув про так званий ефект ґнота?

Обидва дивилися на мене порожніми очима.

— Є два способи перетворити людське тіло на попіл. Ви або спалите його за дуже високої температури, чого тут не було, інакше весь котедж згорів би. Або ви спалює­те його за нижчої температури, довше. Під шкірою у всіх нас є шар жиру, який горить. Раніше свічки виготовляли з лою, топленого тваринного жиру, а потім замість нього почали використовувати парафін. Отже, за певних умов людське тіло фактично стає гігантською свічкою.

— Ви жартуєте, — сказав Броуді. Тепер уже й старий поліціянт здавався розгубленим.

— Аж ніяк. Тому залишки на стелі та земля навколо останків такі важливі. У теплі жир розріджується й переноситься димом. Очевидно, що більше жиру в організмі людини, то більше палива можна спалити. Судячи з того, скільки було на стелі в котеджі, у мертвої жиру було чимало.

— Тож вона мала надмірну вагу? — запитав Дункан.

— Я б сказав, що так.

Броуді зморщив лоба.

— Я не бачу, до чого тут її одежа.

— Бо коли жир тане, він вбирається в одяг. Тканина діє як ґніт свічки, дозволяючи тілу горіти набагато довше, ніж було б за інших обставин. Особливо якщо тканина легкозаймиста.

Броуді був приголомшеним:

— Боже. Пекельна картина.

— Знаю, але таке буває. Більшість випадків так званого самозаймання людини трапляється з людьми похилого віку або з п’яними. У цьому немає нічого підо­зрілого чи паранормального. Вони просто впускають цигарку, або підходять надто близько до вогню й підпалюють себе, або сплять, нездатні загасити полум’я. Як Мері Різер, — сказав я Дункану, — класичний випадок, що завжди наводять як «незрозумілий». Але вона була похилого віку, із зайвою вагою, до того ж курила. Згідно з повідомленням поліції, останнім її бачив син. Вона щойно прийняла снодійне й сиділа в кріслі в нічній сорочці — і крісло, і сорочка, ймовірно, виконали функцію ґнотів — і курила цигарку.

Дункан на мить задумався над цим.

— Так, але чому більше нічого не постраждало від пожежі? І чому не все тіло згоріло?

— Тому що навіть коли в організмі багато жиру, який працює як паливо, людські тканини не горять аж так сильно. Це повільний вогонь, достатньо інтенсивний, щоб поглинути тіло, але він не запалить нічого іншого. Знову ж таки, подумайте про свічку — вона тане, коли горить гніт, але не пошкоджує того, що поруч. Що стосується того, чому іноді руки й ноги можуть вціліти…

Я простягнув руку, відтягнувши рукав, щоб відкрити зап’ястя.

— Здебільшого це шкіра та кістки. На них майже немає жиру. І вони зазвичай не вкриті тканиною, як тулуб, тому немає нічого, що могло б відігравати роль ґнота. Руки іноді обпікаються лише тому, що вони поряд із тілом, якщо тільки вони не розкинуті. Але ступні, а іноді й гомілки, часто опиняються далеко від вогню, тому зберігаються. Як і тут. Вона лежала на одній руці, тому та обпеклася разом з усім іншим. Але інша рука та ноги вцілили.

Броуді задумливо потер підборіддя, пошкріб рукою по вусах, які вже виднілися.

— Думаєте, цей «ефект ґнота» був навмисним? Хтось зробив це навмисно?

— Сумніваюся. Це не те, що легко інсценувати. Я навіть ніколи раніше не чув, щоб таке відбувалося під час вбивства. Усі зареєстровані випадки стосуються випадкових смертей, і в цьому ще одна причина, чому я не поспішав вважати цей випадок підозрілим. Ні, думаю, хто б це не вчинив, ймовірно, просто хотів знищити будь-які викривальні докази, які могли залишитися на тілі. Припускаю, він використав невелику кількість бензину чи іншого прискорювача, щоб розпалити вогонь, — небагато, інакше стеля в котеджі обгоріла б сильніше, — потім кинув сірник на тіло та втік.

Зморшки на лобі Броуді поглибилися.

— Чому вбивця не спалив весь котедж?

— Гадки не маю. Можливо, хвилювався, що приверне забагато уваги. Або сподівався, що так більше скидатиметься на нещасний випадок.

Вони мовчали, обмірковуючи почуте. Нарешті Дункан заговорив.

— Вона була мертва?

Я сам про це весь час думав.

Не було жодних ознак того, що жінка рухалася після того, як її підпалили, жодних доказів того, що вона намагалася загасити полум’я. Удар, який розтрощив її череп, принаймні залишив її непритомною, а можливо, навіть у комі. Але чи мертва?

— Не знаю, — відповів я.

Під натиском шторму здригалися стіни медпункту. Дивно, але цей звук лише посилив тишу після того, як вони пішли. Я натягнув одну з останніх пар хірургічних рукавичок. В одній із шаф стояла майже повна коробка, але я не хотів брати їх без потреби. Кемерон і без того був досить сварливий, а якби я торкнувся його припасів… Я мало що міг зробити без належних лабораторних умов, але тепер, коли Воллес дав мені дозвіл дослідити врятовані останки, хотів спробувати одну річ. Броуді наблизився до цього, сказавши, що розслідування припиняється, поки не буде ідентифікована жертва. Щойно ми дізнаємося, хто вона, то зможемо пролити світло на те, хто її вбив. Без цієї інформації спроби знайти її вбивцю схожі на пошуки в темряві.

Я сподівався, що зможу щось із цим зробити.

Діставши череп із пакета для доказів, я обережно поклав його на столик з іржостійкої сталі. Почорнілий і потрісканий, він криво лежав на холодній поверхні. Порожні очні ямки втупились у вічність. Я замислився над тим, на що дивилися очі, що містилися в них не так давно. На коханця? Чоловіка? Друга? Як часто вона сміялася, не знаючи, що вже цокали секунди останніх днів і годин її існування? І що вона побачила, коли це усвідомлення остаточно й безповоротно відкрилося їй?

Ким би вона не була, я відчув дивну близькість до неї. Я майже нічого не знав про її життя, але її смерть втягнула мене на цю орбіту. Я бачив її історію, написану на обгорілих кістках, помічав, як кожен рік минає в кожній ґулі та шрамі. Вона була оголена настільки, що навіть ті, хто її знав, ніколи б не впізнали.

Я спробував пригадати, чи відчував таке в минулому, коли працював у справах до загибелі Кари й Аліси. Навряд. Тепер здавалося, наче минуло років сто, наче це частина іншого життя. Інший Девід Гантер. Десь на цьому шляху, і, можливо, через власну втрату я, здавалося, загубив відстороненість, що мав колись. Я не був упевнений, добре це чи погано, але правда в тому, що я більше не сприймав мертву жінку як анонімну жертву. Ось чому вона відвідала мене вві сні, чекаючи в ногах ліжка. Я відчував відповідальність перед нею. Цього я не очікував і навіть не хотів.

Але не міг відвернутися від цього.

— Добре, скажи мені, хто ти, — тихо промовив я.