Записано на кістках. Друге розслідування

8

Я майже не помічав вітру й дощу, коли повертався до фургона. Надворі була непроглядна темрява, але вікно світилося, немов маяк. У роті залишився кислий присмак. Хтось убив молоду жінку, а потім підпалив труп. Подобалося це Воллесу чи ні, але тепер у нього не було іншого вибору, окрім як перевести справу до повномасштабного розслідування вбивства.

Я сердився на суперінтенданта, але ще більше на себе. Мало втішало те, що смерть від пожежі, як відомо, важка. Я мав дослухатися до власних інстинктів. І ще дещо слід взяти до уваги. Помилково вважати, що, якщо мертва жінка не місцева, її вбивця теж чужинець. Ми не знали, що жертва робила на Руні, але, за словами Броуді, в цю пору року сюди приїздить мало сторонніх. Тож цілком імовірно, що вона приїхала або з кимось із місцевих мешканців, або щоб із ним побачитися. А це означає, що вбивця досі може бути на ­острові.

Ця думка переслідувала мене, поки я поспішав до автофургона. Після крижаного котеджу там панувало майже задушливе тепло, повітря обважніло від випарів парафінового обігрівача.

— Як справи? — спитав Дункан, підводячись.

— Мені потрібно поговорити з Воллесом. Можна скористатися вашим радіо?

— Ну, звичайно. — Він навіть здивувався. Передав мені рацію та додав: — Я, е-е, побуду надворі.

Поліційна радіостанція виявилася одним із новітніх цифрових пристроїв, що дозволяли зв’язатися як зі стаціонарними, так і з мобільними телефонами. Але Воллес не відповідав за жодним із номерів. Чудово. Я залишив повідомлення з проханням мені зателефонувати й почав вилазити з комбінезона.

— Усе гаразд? — запитав Дункан, повертаючись.

— Все добре. — Він сам незабаром дізнається, але я хотів поговорити з Воллесом, перш ніж розповісти комусь іншому. — Повертаюся до селища.

Мені більше не було сенсу сидіти в котеджі. Я більше нічого не торкатимуся, поки сюди не прибуде слідча група, окрім того, потрібно було заспокоїтися й подумати про наслідки того, що я знайшов. Але на виході я завагався.

— Слухайте, пильнуйте тут, добре? Бодай щось підозріле, чи хтось сюди прийде, негайно дзвоніть Фрейзеру.

Він здавався спантеличеним і трохи ображеним.

— То так, звісно.

Я вийшов до машини. Лляло, мов з відра, вікна старого «фольксваґена» Елен запітніли, щойно я сів. Увімкнувши обігрівач, щоб вони очистилися, я здолав громіздкий важіль коробки передач і вибрався з колії на дорогу. Склоочисники скрипіли, розмазуючи дощ на лобовому склі. Я випростався на сидінні, вдивляючись крізь запітніле скло. Начебто машини тут не їздять, але я не хотів збити якусь вівцю, яка раптом вирішила поблукати асфальтом.

Приблизно на півдорозі до селища переді мною раптом вискочила бліда тінь. Я встиг побачити блискучі собачі очі, в яких відбилося світло фар, натиснув на гальма, і тут машина вийшла з-під контролю. «Фольксваґен» шалено закрутило, мене підкинуло в ременях безпеки, машина різко зупинилася.

Від удару перехопило подих. Я відкинувся на спинку сидіння, мене трусило, я розтирав груди там, де їх притиснув ремінь. Я не дуже сильно постраждав, і двигун «фольксваґена» ще працював. Машина з’їхала з дороги в кювет, фари освітлювали не асфальт, а густі купини трави.

Принаймні я не збив собаку. Я бачив, як той від­скакував, коли машина втратила контроль. І якщо на острові немає двох золотистих ретриверів, то це мав бути собака Стракана. Одному Богові відомо, що він тут робить.

Думка про те, що в його розпорядженні весь острів, але він примудрився вибігти саме переді мною, мене не розрадила. Я ввімкнув зворотну передачу і спробував виїхати на дорогу заднім ходом. Колеса крутилися й буксували, але машина не зрушила з місця. Я перемкнувся на першу передачу й спробував посунутися вперед, але з тим самим результатом.

Довелося вимкнути двигун і вийти подивитися. Машина, здається, не була пошкоджена, але задні колеса загрузли в багнюці. Я натягнув капюшона й зазирнув до багажника, сподіваючись знайти щось, щоб підсунути під шини. Нічого. Я повернувся в машину; у світлі фар струмені дощу виблискували, мов білі дроти. Я міркував, що мені робити. Не було сенсу повертатися до фургона, тож залишалося два варіанти. Я міг або сидіти в машині, поки хтось не прийде, або решту шляху до селища пройти пішки. У першому випадку я міг би чекати годинами. Принаймні прогулянка мене зігріє.

Я вилаявся, коли зрозумів, що залишив ліхтар у робочому кейсі в фургоні. Увімкнув верхнє світло, порився в бардачку, сподіваючись знайти там ліхтарик. Але нічого доладного не виявив, тільки якісь старі карти й клаптики паперу.

Вимкнувши фари, я дочекався, поки очі звикнуть до раптової темряви. Через деякий час я визнав, що вони достатньо пристосувалися до оточення. Руну вкрила ніч, ставало дедалі темніше. І все ж мені не хотілося виходити з машини. Я щойно дізнався, що на острові, ймовірно, є вбивця. Мене тривожила думка про те, що я опинився на самоті на порожній дорозі.

Але то дурня. Навіть якщо він досі на Руні, навряд чи вбивця молодої жінки вештається десь поблизу. «Ну ж бо! Немає сенсу далі чекати».

Я вийшов з машини. Крізь рвані хмари пробивався місяць. Він надавав болотам і пагорбам суворої, неземної краси, заливаючи дорогу сріблястим світлом. Настрій поліпшився, коли я рушив у дорогу. «Зрештою, не так уже й погано». Щойно я про це подумав, хмари знову закрили місяць, і світло раптово зникло.

Цілковита темрява вразила мене. Я жив за містом і думав, що знаю, якою темною може бути ніч. Але тут усе було інакше, не так, як у моєму попередньому досвіді. Руна — крихітний острів, розташований за багато миль від великої землі, навколо — ані міста, ані містечка, яке б відбивало далеке світло. Я подивився вгору, сподіваючись побачити в небі хоч якісь ознаки світла. Нічого. Хмарний покрив гасив будь-який проблиск зірок чи місяця, немов груба ковдра.

Я озирнувся, сподіваючись побачити хоча б обнадійливий силует «фольксваґена». Але темрява стояла абсолютна. Лише звук моїх кроків доводив, що я рухаюся. «Це лише темрява. Вона тобі не зашкодить». Якщо я не збився з дороги, немає про що хвилюватися. Рано чи пізно дорога приведе мене назад у селище.

Попри це, коли я знову почав рухатися, моя впевненість падала з кожним кроком. Лляв крижаний дощ, вітер видував усе тепло з мого тіла, я майже оглух і осліп.

Але не настільки оглух, щоб не почути гуркоту позаду на дорозі.

Я обернувся, серце калатало. Не було видно нічого, крім темряви. «Напевно, просто вівця, або щось вітром надуло. Або клятий Страканів собацюра». Повернувшись спиною до шуму, я знову пішов. Усі мої відчуття були зосереджені на тому, що могло бути там, за мною, я все ще напружував слух, коли раптом зробив крок у порожнечу.

Я полетів уперед, змахнувши руками, і з усього розмаху врізався в землю. Покотився вниз, втративши будь-яке відчуття неба і землі. Груба трава дряпала обличчя. Нарешті все різко зупинилося.

Ошелешений і відкритий всім вітрам, я лежав горілиць у багнистій траві, а дощ періщив мені в обличчя. Я знав, що сталося. Не усвідомлюючи цього, я зійшов із середини дороги та впав з узбіччя в кювет. «Ідіот!» Почав підводитися й закричав: ліве плече пронизав біль.

Коли вщухло до тупого болю, я знову обережно поворухнув рукою. Біль відновився: не такий, як раніше, але настільки сильний, що я голосно застогнав.

Принаймні не чутно скрипу кістки. Я сподівався, що це означає, що нічого не зламано. Проковтнувши жовч, яка піднялася до горла, я незграбно помацав плече іншою рукою. Навіть через пальто відчув, що щось не так у суглобі. Там, де не мало бути, виявилася опуклість, а коли я обвів її контур пальцями, мене накрила жахлива хвиля нудоти.

Я вивихнув плече. Дуже сильно.

Наказав собі не панікувати. «Дихай глибоко. Роби крок за кроком». Знав: щоб знову користуватися рукою, суглоб доведеться повернути на місце. Я потягнувся ­іншою рукою, наскільки зміг дістати, і відчув, промацуючи пальцями, де голівка плечової кістки вискочила з гнізда. Передихнув, скрегочучи зубами, а потім штовх­нув. Від болю мало не втратив свідомість. Заволав так, що іскри з очей посипалися. Коли вони зникли, я знову лежав на спині. Обличчям стікали піт і дощ. Хотілося блювати. Спазм ущух, але я тремтів від слабкості й болю.

Більше я не мацав плече. Я знав, що суглоб так і не став на місце. Рука невпинно пульсувала, біль у кістці струменів від основи черепа вниз, аж до кисті. Я зібрав слабкі сили докупи й знову сів. Повільно підвівся — голова пішла обертом. Про те, щоб йти пішки до селища, тепер не було й мови. Мені доведеться спробувати знайти машину та сісти там, сподіваючись, що Фрейзер або Дункан рано чи пізно спробують мене розшукати.

Підійматися на слизьке узбіччя було важко. Я нічого не бачив і міг лише однією рукою підтягуватися на схил. Довелося відпочивати. Плече боліло дедалі сильніше. Я подумав, чи не порвані зв’язки, але викинув цю думку з голови. Якби й так, нічого з цим я зараз не вдію. Коли схил почав вирівнюватися, я був увесь спітнілий і виснажений. Підтягнувся останні кілька футів і випростався на слабких, мов водою наллятих, ногах. Полегшення від того, що вдалося повернутися нагору, витіснило все інше. Але потім я зрозумів, що щось не так.

Дороги не було.

Полегшення зникло. Я ступив ще кілька обережних кроків, щоразу сподіваючись відчути під черевиками асфальт. Але там була лише дернина і болотиста, нерівна земля. Очевидно, падіння дезорієнтувало мене більше, ніж я думав. Замість того щоб піднятися на дорогу, я продирався крізь ще одну купину трави.

Я змусив себе зберігати спокій. Треба було зробити лише одне. Дорога мала бути навпроти мене. Потрібно лише повернутися, а потім піднятися з іншого боку.

Я спустився багнистим схилом, проїхавшись останні кілька футів на спині. Мацав навколо, намагаючись знайти схил, з якого впав. Знайти так і не зміг. «Ну ж бо, він має бути тут». Але місцевість унизу не відповідала такій чіткій логіці. У темряві це був лабіринт горбів і ярів. Блукаючи наосліп, я не міг дізнатися, куди він веде.

Я знав, що не міг опинитися далеко від дороги, але й не міг визначити, де вона. Я підвів очі, сподіваючись побачити проблиски зірок. Але земля й небо злилися в одну непроглядну пітьму.

Вітер і дощ рвали мене на всі боки, ніби намагаючись ще більше заплутати. Я тремтів від шоку й від холоду. Попри те що мав водонепроникне пальто, я знав, що можу впасти в гіпотермію, якщо не знайду притулок. «Ну ж бо, думай! Куди йти?» Я ухвалив рішення й почав рухатися. Навіть якщо це був неправильний напрямок, зусилля допомагали зігрітися. Залишатися на місці зараз було для мене рівноцінно смерті.

Це було важко. Замість землі була зрадлива суміш вересу й трави, я міг підвернути або зламати щиколотку на кожному кроці. Я замовк, коли щось зашелестіло поблизу, намагаючись почути, що це, крізь поривчастий вітер і дощ на моєму капюшоні. Але не бачив нічого, крім темряви. Серце калатало. «Нічого. Просто вівця».

Але навіть намагаючись переконати себе, я пригадував гуркіт, який почув позаду на дорозі. Я знав, що поводився ірраціонально, що навіть якби тут був хтось інший, ця людина не змогла б побачити мене — так само, як я не зміг би побачити її. Не допомогло. Я заблукав, поранений, і темрява вивільнила всі примітивні страхи, які денне світло та сучасний світ дозволили нам поховати.

Тепер їх нічого не приховувало.

Я ішов далі. Дернина під ногами ставала мокрішою, горбків більшало, я набрів на торф’яне болото. Зуби цокотіли, я шумно хлюпав крізь багнюку. Чи то стало холодніше, чи то, попри всі мої зусилля, падала моя внутрішня температура.

Мабуть, те й те.

Плече горіло, пронизуючи мене білим жаром на кожному кроці. Я втратив відчуття часу, швидко втомлювався й ставав неуважним від утоми. Збоку долинув ще один шум — щось ворушилося в траві. Я повернувся на звук і впав. Жахливий біль спалахнув в травмованому плечі, бо на нього припала вся моя вага.

Мабуть, я втратив свідомість. Коли опам’ятався, то лежав обличчям вниз, і дощ гіпнотично стукав по капюшоні. Я відчував смак суглинку, сморід торфу в роті. Досі напівпритомний, піймав себе на думці про незліченну кількість мертвих тварин, комах і рослинності, з яких складається торф: тисячоліття гнилі, спресованої в нафтохімічний осад. Я виплюнув його і спробував піднятися, але це виявилося занадто важко. Вода просо­чилася під пальто, я промерз до кісток. Я тремтів від холоду, сил не стало, і я знову впав у багнюку. «З усіх клятих способів померти цей — найдурніший». Це було так абсурдно, що майже смішно. «Вибач, Дженні». Вона розлютилася тільки через те, що я сюди поїхав. А коли дізнається, що я дозволив цьому місцю себе вбити, то вона ж мене на шмаття порве.

Але спроба шибеницького гумору з тріском прова­лилася.

Лежачи в болоті, я відчував гнів і смуток. «То що, оце й усе? — підбурював я себе. — Вирішив здатися?»

Саме тоді, коли все висіло на волосині, я побачив світло.

Спочатку подумав, що це моя уява. То була лише жовта іскра, що танцювала в темряві переді мною. Але коли я рухав головою, світло залишалося на тому ж місці. Я заплющив очі, розплющив. Світло є. Я відчув приплив надії, коли згадав про будинок Стракана. Він був ближче, ніж селище. Можливо, все-таки я блукав у правильному напрямку.

Частина мене навіть тоді знала, що світло надто високо, щоб іти з будинку, але мені було байдуже.

Мені було до чого прагнути. Навіть не замислюючись про це, я заледве звівся на ноги й пошкандибав до вогника.

Світло висіло наді мною, і я не міг сказати, як далеко. Це не мало значення. Жовте сяйво було єдиною річчю у Всесвіті, що вабила мене до себе, як нічного метелика. Воно неухильно збільшувалося. Тепер я бачив, що світло не було постійним, а мерехтіло в якомусь нечутному ритмі. Я ледве помітив, як земля підіймається на шляху до нього, а підйом крутішає. Здоровою рукою я підтягувався вгору, іноді мусив повзти на колінах, та потім підводився й знову, спотикаючись, прямував уперед. А світло все наближалося. Я зосередився на цьому, відкинувши все інше.

Тоді воно опинилося прямо переді мною. Не машина, не будинок. Лише маленьке недоглянуте вогнище перед зруйнованою кам’яною хатиною. Коли розчарування пробилося крізь моє приголомшення, я почав сприй­мати, що саме освітлювало вогнище. Мене оточували хаотичні насипи каміння, і їхній вигляд викликав у пам’яті якийсь тьмяний образ. Я зрозумів, що це не природні утворення.

Керни.

Про них згадували Броуді та Стракан. Пригадавши їхні розповіді, я зрозумів, що заблукав ще більше, ніж думав.

Я дістався верхівки пагорба. Ноги підігнулися, вичерпався останній запас сил.

Коли поплив зір, я помітив рух біля входу до зруйнованої хатини. Надто заціпенілий і виснажений, щоб поворухнутися, я дивився, як зсередини повільно вийшла постать у капюшоні. Ступила в коло вогню. Очі, що відбивали полум’я, дивилися на мене з-під покриву.

Потім вогонь потьмянів, і ніч закрутила мене в пітьму.