Записано на кістках. Друге розслідування

11

Шторм дістався острова відразу після опівночі.

Пізніше я дізнався, що це два фронти зіткнулися біля узбережжя Ісландії та пронеслися з Арктики Північною Атлантикою, розгортаючи свою битву. Їхній напад став одним із найгірших, що зазнали Західні острови за понад п’ятдесят років. Вони породили штормовий вітер, який, перш ніж ударити по великій землі Британії, зривав дахи з будинків та затоплював дороги.

Я був у своєму номері, коли здійнялася буря. Попри втому, ніяк не міг заснути. Дженні не дзвонила, і досі не відповідали телефони ні в її квартирі, ні мобільний. Це було не схоже на неї. У мені зароджувалася нестерпна тривога: щось могло статися. Сон відлетів геть: надворі гув вітер, сердито брязкаючи у вікно, плече боліло, дарма що я прийняв протизапальні засоби. Щоразу, коли підступала дрімота, мені марилося, що знову падаю в яр, і тоді я знову прокидався.

Нарешті я замислився, чи не варто вже встати й спробувати попрацювати, коли біля ліжка задзвонив телефон. Я схопив слухавку.

— Алло? — вирвалося в мене.

— Це я.

Мене відпустила напруга, про яку я навіть не здогадувався: то був голос Дженні.

— Привіт. — Я увімкнув світло біля ліжка. — Цілий день тебе набираю.

— Знаю. Отримала твої повідомлення. — Голос був пригнічений. — Ми зі Сюзі та з іншими з роботи… гуляли… Я вимкнула мобільний.

— Чому?

— Не хотіла з тобою говорити.

Я чекав, не знаючи, що сказати. Порив вітру охопив будинок, його стогін дедалі гучнішав. Лампа біля ліжка спалахнула, наче у відповідь.

— Я хвилювалася, коли ти не зателефонував того вечора, — після паузи сказала Дженні. — Не могла додзвонитися тобі на мобільний, навіть не знала, де ти зупинився. А коли сьогодні отримала твоє повідомлення, це було так… Не знаю, я просто злилася. Тому я вимкнула телефон і пішла гуляти. Але я ось повернулася, й захотілося з тобою поговорити.

— Вибач, я не хотів…

— Не хочу, щоб ти вибачався! Я хочу, щоб ти був тут, а не на якомусь клятому острові! І я забагато випила, і в цьому ти теж винний.

У її голосі була відчутна слабка усмішка. Мені було приємно її чути, але душа марудилася.

— Радий, що ти зателефонувала, — сказав я.

— Я теж. Але я все одно на тебе злюся. Я за тобою скучила, і не знаю, коли ти повернешся.

Тепер пролунала нотка страху. Дженні оговталася після такого, що могло б знищити когось слабшого. Вона вийшла сильнішою зі своїх випробувань, але ті залишили по собі осад тривоги, і той час від часу спливав на поверхню. Вона дуже добре знала, наскільки тонка межа відокремлює повсякденне життя від хаосу. І як легко її перетнути.

— Я теж дуже скучив за тобою, — сказав я.

Тиша на тому кінці телефонної лінії здавалася порожнечею, тільки перешіптувалися статичні розряди.

— Ти не відповідаєш за всіх, Девіде, — сказала нарешті Дженні. — Ти не можеш брати на себе проблеми кожного.

Я не був упевнений, що мені почулося: замирення з тим, що є, чи жаль.

— Я і не намагаюся.

— Справді? Схоже, іноді саме так ти і робиш. Принаймні з чужими. — Вона зітхнула. — Гадаю, коли ти повернешся, нам слід поговорити.

— Про що? — я запитав і відчув, як щось холодне торкається серця.

Тріск статики перервав її відповідь. Шум згас, але не повністю.

— …чуєш мене? — долетіли її слова.

— Ось тільки щойно. Дженні? Ти ще тут?

Відповіді не було. Я намагався їй передзвонити, але й гудка не було.

Лінія була мертва.

Ніби у відповідь, лампа біля ліжка раптом спалахнула. За кілька секунд світло вирівнялося, але потьмя­нішало. Очевидно, від шторму постраждали не лише телефонні лінії.

З важким серцем я поклав слухавку. Надворі тріумфально ревів вітер, беззупинно кидаючи дощ у шибку. Я підійшов до вікна, визирнув.

Шторм розірвав хмарний покрив, і повний місяць заливав сцену примарним блідим сяйвом. Вуличний ліхтар тремтів від вітру.

Під ним стояла дівчина.

Здавалося, вона завмерла там, де її зненацька застала бурхлива стихія. Коли я з’явився у вікні, вона підняла голову. Секунду чи дві ми дивилися одне на одного. Я її не впізнав. Ніби підліток, одягнена лише в тонке пальто, яке не захищає від негоди. Під верхнім одягом виднілося щось на кшталт блідої нічної сорочки. Я бачив, як хльостає вітер біле полотно, як прилипло до лоба мокре волосся. Вона кліпала, дивлячись на мене.

А тоді кинулася в тінь за вуличним ліхтарем, рушила до селища й зникла.

Якщо я й сподівався, що шторм мине до ранку, всі мої надії згасли, щойно я прокинувся. Вітер вивалював вікно, дощ тарабанив у шибку, ніби розчарований тим, що не може її розбити.

Незавершена розмова з Дженні важким каменем лягла на душу, але телефон так і стояв німий, скільки я його не перевіряв. Поки не відновлять стаціонарну телефонію, єдиним засобом контакту із зовнішнім світом залишаються цифрові рації поліції. Принаймні електрика все ще працювала, хоча те, як уривчасто мерехтіли лампи, наводило на думку, що це ненадовго.

— Боюсь, це одна з приємностей життя на острові, — іронічно зауважила Елен, коли я вийшов до сніданку.

Анна за кухонним столом сиділа над мискою пластівців, портативний газовий камін наповнював прибудову їдким теплом.

— Телефонний зв’язок завжди зникає під час справжнього шторму. І електрика теж, якщо вітер дуже сильний.

— Довго так триває?

— День-два, іноді довше. — Вона всміхнулася, побачивши мій вираз обличчя. — Не хвилюйтеся, ми до цього звикли. У всіх на острові є нафта чи газ у балонах, а в готелі — власний резервний генератор. Ми не будемо голодувати чи мерзнути.

— Що з вашою рукою? — вигукнула Анна, дивлячись на мою пов’язку.

— Впав.

Вона трішки подумала.

— Треба дивитися, куди йдете, — впевнено зауважила дівчинка й зосередилася на пластівцях.

— Анно, — докорила Елен, але я розсміявся.

— Так, мабуть, справді треба.

Заходячи до бару, я все ще всміхався, мій похмурий настрій зник. Ну то що, як телефони не попрацюють день-два? Це була незручність, а не питання життя чи смерті. Фрейзер уже доїдав сніданок, поглинаючи величезну тарілку яєчні з беконом і ковбасою. Він був з похмілля, але не такий, як минулого ранку. Безсумнівно, перспектива прибуття команди підтримки позбавила його ентузіазму.

— Ви вже говорили з Дунканом? — запитав я, сідаючи. Я все думав, як фургон витримує цей вітер. Хлопцеві там було, м’яко кажучи, не дуже зручно.

— То так, він у порядку, — буркнув сержант. Сунув мені свою рацію. — Дуже хоче, щоб ви йому зателе­фонували.

Я відчув, як у мене псується настрій, раптом усвідомивши, що новина гарною не буде. Так і сталося.

— Буря все зіпсувала, — одразу сказав Воллес. Радіо­зв’язок був такий поганий, що здавалося, наче він телефонував з іншого кінця світу. — Ми не зможемо доставити до вас слідчу групу, взагалі нікого.

Попри те що я був готовий до такого повороту, звістка мене вразила.

— А коли зможете?

Його відповідь загубилася в тріскотливій хвилі статичних розрядів. Я попросив його повторити.

— Кажу ж, не знаю. Рейси та пороми до Сторновея скасовано до подальшого повідомлення, а прогноз погоди на найближчі кілька днів невтішний.

— А гелікоптер берегової охорони? — запитав я, знаючи, що його іноді використовують для перевезення команд поліції на важкодоступні острови.

— Жодного шансу. Шторм наробив біди з кораблями, тож ніхто не покине рятувальні роботи заради трупа місячної давнини. А якби й могли, висхідні потоки зі скель Руни створюють проблеми для гелікоптерів навіть у найкращі часи. Я не ризикну надіслати команду. Вибачте, але наразі вам просто доведеться сидіти, де сидите.

Я потер скроні й спробував угамувати настирливий біль, що охопив голову. Наступні слова Воллеса заглушили чергове дзижчання розрядів.

— …дали вказівку залучити до цього Ендрю Броуді. Я знаю, що він на пенсії, але він був старшим кримінальним інспектором у двох розслідуваннях вбивств. Поки ми не зможемо залучити більше людей на місці, його досвід буде корисним. Послухайте, що він вам скаже, — він зробив паузу. — Ви розумієте, що я кажу?

Усе було досить зрозуміло. Я б також не хотів, щоб Фрейзер залишався головним. Я намагався не дивитися на сержанта, простягаючи йому рацію.

Очевидно, йому вже повідомили цю новину. Він сердито дивився на мене, забираючи рацію, ніби це була моя провина.

— Ви вже говорили з Броуді? — запитав я.

Не варто було такого казати. Фрейзер тицьнув виделкою в шматок бекону.

— Це може почекати, поки я закінчу снідати. І завезу Дункану попоїсти. — Його вуса ворушилися, він сердито жував. — Поспіху вже такого нема, еге ж?

Можливо, поспіху й не було, але я волів би, щоб Броуді дізнався про це раніше, ніж пізніше.

— Піду повідомлю йому.

— Якщо ваша ласка, — буркнув Фрейзер, з таким притиском розрізаючи яйце, наче прагнув роздерти тарілку. Він усе ще їв, коли я закінчив свій сніданок, і всім своїм виглядом показував, що не поспішав. Залишивши його дутися, я запитав у Елен дорогу до дому Броуді, насилу одягнув пальто й вирушив.

Щойно я вийшов надвір, вітер ледь не звалив мене з ніг. Він верещав і рвався, немов в істериці. Поки я дістався набережної, розболілося плече, бо весь час доводилося опиратися поривам вітру. За скелями самотній форпост Стек-Россу майже заховався за білим туманом, буруни врізалися в його основу. У гавані човни билися об причали, пором кидало на бетон пристані, шини вантажівок вздовж краю глухим стуком відповідали на удари.

Броуді жив на протилежному березі гавані. Тримаючись якомога далі від колючих бризок, я перетнув набережну. Тут скелі виростали з невеликого галькового пляжу, біля якого стояла об’ємна гофрована металева халупа. Поруч — складені під брезентом купи будівельного приладдя. Подвір’я навколо було завалене гнилими уламками старих човнів. З одного боку, піднятий на блоки для ремонту, висів старий рибальський човен. Його дерев’яний корпус був частково обдертий, і вигнуті лонжерони рами нагадували скелет грудної клітки. Я здогадався, що це старий човен, який ремонтував Ґатрі. Якщо так, роботи в нього було ще повно.

Будинок Броуді стояв далеко від гавані — акуратне бунгало, яке якимось чином уникло пластикових модифікацій вікон і дверей, які отримали його сусіди. Я подумав, що, мабуть, неприязнь до Стракана змусила старого інспектора відмовитися від можливості відремонтувати будинок разом з іншими.

Броуді одразу відчинив двері. Схоже, він на мене чекав.

— Заходьте.

Усередині пахло кухнею та сосновим дезінфекційним засобом. Маленький охайний будиночок, усе по-­холостяцьки, без прикрас. В обкладеному кахлями каміні вітальні шипів газовий вогонь. Посеред камінної полиці стояла фотографія жінки й дівчини. На вигляд не нова, — я здогадався, що це його дружина з дочкою.

Ми зайшли до кімнати. Бордер-колі підняла очі, висунувши морду зі свого кошика, помахала хвостом і знову заснула.

— Чашку чаю? — запитав Броуді.

— Ні, дякую. Вибачте, що зайшов без попередження, телефони не працюють.

— То так, я знаю.

На ньому був товстий кардиган. Він стояв перед вогнем, засунувши руки в кишені, і чекав.

— Ви мали рацію. Це вбивство, — сказав я.

Новину він прийняв спокійно.

— Ви певні, що маєте мені про це казати?

— Воллес хоче, щоб ви знали. — Я пояснив, що мені вдалося знайти і що сказав суперінтендант.

Броуді всміхнувся.

— Закладаюся, Фрейзеру сподобалося. — Але він одра­зу знову став серйозним. — Випадкова смерть — це одне, а вбивство змінює все. Я припускаю, що є шанс, що вбивця не з острова, але такий шанс досить непевний. Жертва потрапила на Руну з якоїсь причини, і я гадаю, що він і був тією причиною. Як вона сюди дісталася, наразі не має значення. Але гадаю, ми можемо припустити, що вбивця був місцевим і що жертва його знала.

Я вже сам дійшов такого висновку.

— Я досі не можу зрозуміти, чому хтось спалив тіло й залишив його в котеджі замість того, щоб поховати чи викинути в море, — сказав я. На відміну від Фрейзера, я не міг повірити, що вбивця молодої жінки був просто недолугим. — Особливо якщо вбивця живе на Руні. Навіщо залишати його там на кілька тижнів, чекаючи, щоб його знайшли?

— Можливо, лінь чи зарозумілість. Або нерви. Потрібна неабияка мужність, щоб повернутися на місце злочину. — Броуді розчаровано похитав головою. — Боже, якби ж то Воллес послав сюди повну команду, коли мав нагоду. Можливо, ми вже ідентифікували б жертву. З’ясувати, хто її вбив, було б набагато легше, якби ми знали, хто вона.

— Хіба ми нічого не можемо зробити?

Він зітхнув.

— Просто зачекайте, поки шторм закінчиться, і сподівайтеся, що ми зможемо тримати все в секреті до тих пір. Буде зайве, якщо люди дізнаються про розслідування вбивства, перш ніж сюди прибудуть хлопці з великої землі.

Колись я був частиною спільноти, яку розривали страх і підозри, і я не хотів повторювати цей досвід. Але все одно було неправильно приховувати справу від острів’ян.

— Ви хвилюєтеся, як вони відреагують? — запитав я.

— Певною мірою, — погодився Броуді. — Вбивство чи ні, такі острівні громади не люблять зовнішнього втручання. Але мене більше хвилює те, що може зро­бити вбивця. Зараз він усе ще вважає, що знахідку списують на випадкову смерть, але якщо дізнається, що це не так, тоді всі ставки буде скасовано. І я б краще не ризикував, поки на острові лише двоє поліціянтів.

Броуді неуважно поплескав по кишенях кардигана.

— На камінній полиці, — підказав я йому.

Він сором’язливо всміхнувся, взяв пачку цигарок.

— Я намагаюся не палити вдома. Дружина це ненавиділа, а після п’ятнадцяти років шлюбу ти вже начебто й привчився. Як собака Павлова.

— Це вона з дочкою? — Я показав на фотографію.

Він сам дивився на фото, несвідомо крутячи в пальцях цигарку.

— Так, Джіні із Ребекою. Бекі була б… о, тут їй близько десяти. Ми з її матір’ю розійшлися приблизно через рік. Зрештою вона вийшла заміж за страхового брокера.

Він знизав плечима: що тут поробиш.

— А дочка?

Броуді трохи помовчав.

— Вона мертва.

Мов удар кулаком у живіт.

Фрейзер сказав, що дочка Броуді втекла, та й по всьому.

— Перепрошую. Я не знав, — зніяковів я.

— Нічого, ви не винні. У мене немає жодних доказів. Але я знаю, що вона померла. Відчуваю. — Він подивився на мене. — Воллес мені трохи про вас розповів. Ви теж були батьком, тож розумієте, про що я. Зникає частина вас.

Мені було неприємно, що Воллес дозволив собі розповісти йому мою історію. Навіть зараз, коли чужі люди говорять про смерть Кари та Аліси, це здається втручанням в особисте. Але водночас я розумів, що Броуді мав на увазі.

— Що сталося? — запитав я.

Він подивився на цигарку.

— Ми не зійшлися характерами. Бекі завжди була бунтаркою. Свавільна. В мене вдалася, мабуть. Я втратив з нею зв’язок, коли мати померла. Пішов достроково на пенсію, почав її шукати. Купив фургон, щоб заощадити на готельних рахунках. Користі особливої не було. Я поліціянт. Був поліціянтом, — поправився він. — Я знаю, як легко зникнути. Але я також знаю, як шукати зник­лих. Настає момент, коли ти розумієш, що вже не знайти. Принаймні живою.

— Вибачте, — повторив я.

— Буває. — Якщо він і відчував якісь емоції, то стер їх з обличчя. Він підняв цигарку: — Не заперечуєте, ні?

— Це ваш дім.

Він кивнув, потім з усмішкою повернув цигарку в пачку.

— Почекаю, поки вийду надвір. Старі звички, кажу ж.

— Послухайте, це може здатися трохи… дивним, — почав я. — Але вчора вночі я побачив дівчину біля готелю. Мабуть, було після півночі. Підлітка, років 13—15, наскрізь мокра, в дуже тоненькому пальті.

Броуді засміявся.

— Не хвилюйтеся, ви не привида побачили. Це, мабуть, була Мері Тейт, донька Карен. Ну, та криклива жінка з бару. Здається, я згадував про її дівчину… Що ж, у старі часи ми б сказали «відстала», проте зараз так не говорять. Мати пускає її ходити де хоче. Тиняється островом о будь-якій порі, вдень, уночі…

— І ніхто нічого не каже?

— Від неї ніякої шкоди.

— Я не про це. — Розумово відстала чи ні, фізично дівчина вже доросла. Вона могла стати легкою здобиччю для кожного, хто готовий цим скористатися.

— Ні, не про це, — погодився Броуді. — Я теж був думав, що варто звернутися до соціальних служб. Але навряд чи хтось на Руні заподіє їй біль. Вони знають, що з ними буде, якщо хтось таке вчинить.

Я подумав про тіло жінки в котеджі.

— Ви впевнені?

Броуді кивнув.

— Справедливе зауваження. Може, краще…

Він замовк, коли хтось постукав у двері. Стара бордер-колі нашорошила вуха, тихо загарчала.

— Тихше, Бесс, — наказав він, збираючись до дверей. Почулися голоси. За мить повернувся Броуді. З ним був Фрейзер, мокрий і нещасний. Сержант струснув воду з рук.

— У нас проблема.

***

Коли ми приїхали, Дункан напружено чекав біля фургона. Місцина була відкрита всім вітрам, позбавлена захисту будинків і скель. Здавалося, вітер прискорювався, клав долу траву, кидався униз схилами Бін-Туїріду через темні торф’яні болота.

Ми вийшли з машини, і констебль поспішив до нас. Вітер рвав пальта та відчинені дверцята машини.

— Щойно це сталося, я одразу викликав вас по рації, — Дункан майже кричав, щоб його почули. — Пів години тому почув, як упало.

Ми вже й самі могли в цьому переконатися. Шквальний вітер повністю зірвав частину даху котеджу. Те, що залишилося, ненадійно висіло, скрипіло й готувалося обвалитися, вітер прагнув завершити свою справу. Якщо навіть останки жінки всередині вціліли, довго вони не протримаються.

— Вибачте, — сказав Дункан, ніби думав, що підвів нас.

— Не ти винен, синку. — Броуді поплескав його по плечу. — Зателефонуй детективу Воллесу й повідом йому, що в нас тут за ситуація. Скажи йому, що ми мусимо витягти останки, бо ось-ось повалиться решта даху.

Дункан невпевнено глянув на Фрейзера, той неохоче кивнув. Констебль дістав рацію, й ми попрямували до котеджу. Стрічка, що закривала двері, усе ще була на місці, теліпалася на вітрі, але самі двері лежали на підлозі того, що колись було кухнею. Скрізь розкидана розтрощена черепиця, дощ падає крізь дірку в даху. Ми всі пригнулися, коли відірвалася чергова плитка.

Дункан поспішно повернувся, хитаючи головою.

— Не можу з ним зв’язатися. Говорив з відділком у Сторновеї, вони спробують його знайти.

Броуді поглянув на безлад у котеджі. Обернувся до мене. Обличчям його стікав дощ, але він не звертав уваги.

— У нас немає вибору, правда?

— Немає, — підтвердив я.

Він кивнув, ступив уперед і почав зривати стрічку з дверей.

— Що в біса ви робите? — вигукнув Фрейзер.

— Витягуємо останки, поки не впав дах, — не зупиняючись, відповів Броуді.

— Це місце злочину! Ви не можете робити це без дозволу!

Броуді вирвав останню стрічку.

— На це немає часу.

— Він правду каже, — я обернувся до Фрейзера: — Нам потрібно врятувати те, що можна.

— Я за це не відповідаю! — запротестував Фрейзер.

— Ніхто вас про це не просить, — кинув Броуді, заходячи всередину.

Я пішов за ним, пробираючись по розбитій черепиці, яка всіяла кухонну підлогу.

Внутрішня кімната, де лежали останки, не була так сильно пошкоджена, але майже половина даху вже впала. Розбитий прожектор валявся на боці, а моя сітка з розмітка­ми перетворилася на клубок переплутаної ­мотузки. Дощ перетворив попіл на підлозі на калюжу чорної рідини.

Пакети з доказами, з попелом і кістками, які я зібрав до того, як перервав обстеження, лежали в калюжах з водою, але начебто лишилися неушкодженим.

— Заберімо звідси пакети, — сказав я Броуді. — Мені потрібен мій кейс із фургона.

— Я принесу, — гукнув від порога Дункан. Я не знав, що він увійшов за нами. Фрейзера не було й сліду.

— Візьміть із собою стільки пакетів, скільки зможете нести, — сказав я йому. Мене пересмикнуло, коли від раптового пориву вітру вцілілий дах над нами здригнувся й зарипів. — І поспішайте.

Коли Броуді та Дункан виносили мішки з речовими доказами до фургона, я звернув увагу на решту останків. Було щось нескінченно сумне в житті, зведеному до цього: кількох обвуглених фрагментів, які от-от розвіє бурхлива стихія. Принаймні фотографії, що я зробив у перший день, забезпечать візуальну фіксацію. Небагато, але краще, ніж нічого.

Коли Дункан повернувся з моїм кейсом, я накинув комбінезон на пов’язку, натягнув хірургічну рукавичку й поспішив до тіла. Працюючи якнайшвидше, вклав череп і щелепну кістку в пакети для речових доказів і заходився збирати з підлоги фрагменти черепа та розсипані зуби.

Щойно закінчив, як дах застогнав. Черепиця впала й розбилася об підлогу лише за кілька футів від мене.

— Гадаю, вам треба поспішити, — сказав Броуді ­з порога.

— Я й так поспішаю.

Раптом здалося, що вітер стих. Зненацька запала тиша, яку порушував лише каскад дощу, що ллявся на підлогу.

— Звук такий, ніби вщухає, — з надією сказав Дункан.

Але Броуді схилив голову, прислухався. Почувся віддалений рвучкий стогін, наче потяг, що гуркотів до нас.

— Ні, він змінив напрямок, — сказав Броуді.

І тоді вітер знову вдарив у котедж.

Мене забризкало попелом і глиною. Здавалося, вітер увірвався просто до кімнати. Над нами скрипів і стогнав дах, стара деревина опиралася й протестувала, черепиця валилася на підлогу.

— Ходімо! — крикнув Броуді, перекриваючи галас і штовхаючи Дункана до дверей.

— Ще ні! — крикнув я. Я ще не запакував уцілілу руку й ступні — вони нам були потрібні для аналізу відбитків пальців і м’яких тканин. Але перш ніж я встиг щось зробити, почувся гучний удар. Це обвалювався дах.

— Тікайте! — крикнув Броуді.

Я висмикнув руку, коли він зірвав мене на ноги.

— Кейс із обладнанням! — заволав я.

Броуді вихопив кейс, не зупиняючись. Уламки сипалися навколо нас, коли ми бігли через кухню. З-за нашої спини пролунав потужний гуркіт, і на мить, коли здавалося, що серце завмерло, я подумав, що валиться весь будинок. Але ми вже були надворі, цілі.

Задихаючись, ми обернулися й озирнулися. Весь дах котеджу обвалився. Шматок його був відірваний, а решта впала, зруйнувавши більшу частину однієї стіни. Кімната, де ми стояли всього кілька секунд тому, була похована під уламками.

Разом із рештою останків загиблої жінки.

Фрейзер і Дункан стояли поруч, із ошелешеними ­обличчями.

— Боже милий, — видихнув Фрейзер, глянувши на мене. Я подивився на себе. Білий комбінезон був забризканий і вкритий мокрим попелом. Я відчував попіл на обличчі, розмазаний, як знак покути перед Велико­днем. Але Фрейзер дивився не на це. Я досі стискав у кулаці руку мертвої жінки, немов частину манекена з виставкового залу.