Записано на кістках. Друге розслідування

23

Хлопець стояв у майстерні, вода з нього крапала на бетонну підлогу. Він трусився, опустив очі, зігнув плечі — жалюгідна картина.

— Я тебе ще раз питаю, — повторив Фрейзер, — що ти там робив?

Кевін не відповів. Я знову накрив тіло брезентом, але хлопець уже побачив його на підлозі, коли Фрейзер затягнув його в майстерню. Кевін відвів погляд одразу, мов ошпарений.

Фрейзер сердито дивився на нього. Він почувався на своїй території: можна утвердити свою владу поліціянта.

— Слухай, синку, якщо не співпрацюватимеш, отримаєш забагато проблем. Це твій останній шанс. Це місце під охороною поліції, що ти тут робив? Намагався підслухати, еге?

Син Кінроса ковтнув слину, наче збирався заговорити, але не вийшло жодного звуку. Броуді перебив:

— Можна я з ним поговорю?

Досі він мовчав, дозволяючи Фрейзеру розпитувати. Але знущання сержанта явно не спрацювали. Від них і так уже наляканий підліток трусився ще більше. Фрейзер кинув на Броуді роздратований погляд, але коротко кивнув. Старий інспектор сходив по табуретку від столу, де перед тим сиділи Мері Тейт із матір’ю. Поставив біля Кевіна.

— Ось, сідай.

Сам він примостився на кутку верстака. Його поведінка була набагато розкутішою, ніж у Фрейзера на його суворому допиті. Кевін невпевнено дивився на табурет.

— Можеш стояти, якщо хочеш, — додав Броуді. Кевін вагався, та потім повільно опустився на сидіння. — То що ти маєш нам сказати, Кевіне?

Червоні горбки Кевінових прищів полум’яніли на тлі зблідлого обличчя.

— Я… нічого.

Броуді схрестив ноги, наче це була дружня розмова.

— Гадаю, ми обоє знаємо, що це неправда, еге ж? Я майже впевнений, що ти не зробив нічого поганого, окрім того, що прокрався у двір корабельні. І я майже впевнений, що ми зможемо переконати сержанта Фрейзера не звертати на це уваги. За умови, що ти скажеш нам, чому саме ти це робив.

Фрейзер стримано подивився на Броуді, але заперечувати не став.

— Отже, як щодо цього, Кевіне? — запитав Броуді. Напруга в підлітку була очевидною, він боровся між бажанням відповісти та дотримати мовчання. Потім перевів погляд на вкрите брезентом тіло. Губи зарухалися, наче слова намагалися вирватися назовні.

— Це правда? Що всі кажуть?

Йому боліло.

— Що кажуть?

— Це… — він ще раз швидко кинув погляд на брезент, — це Меґґі?

Броуді зробив паузу й за хвилину відповів.

— Ми думаємо, що може бути, так.

Кевін розплакався. Я пам’ятав, як він поводився з Меґ­ґі, як червонів, коли вона звертала на нього увагу. Його закоханість була болісно очевидна, і мені стало його дуже шкода. Броуді витяг з кишені носовичка, мовчки підійшов, дав йому й повернувся до верстака.

— Що ти можеш сказати нам, Кевіне?

Молодик ридав.

— Я її вбив!

Слово ніби сповнило повітря електричним струмом. У тиші, що зависла, сморід спаленої плоті та кісток здавався сильнішим, ніж раніше, перекриваючи запах мазуту, тирси та припою. Стіни майстерні стогнали під натиском шторму, краплі дощу, наче жерстяні цвяхи, стукали в гофрований дах.

— Що ти маєш на увазі, як це ти її вбив? — майже ніжно запитав Броуді.

Кевін протер очі.

— Бо якби не я, вона б не померла.

— Продовжуй, ми слухаємо.

Однак, зайшовши так далеко, Кевін, здавалося, відмовлявся вести далі. Я згадував його реакцію, коли Броуді розповів, що тіло, знайдене в котеджі землероба, належить повії зі Сторновея. Він був не просто шокований. Приголомшений. Ніби він щойно встановив якийсь зв’язок. Що Меґґі сказала про своє анонімне джерело? «Людина, яка сказала мені… Це було конфіденційно. І я не хочу створювати проблеми. Ця людина непричетна».

— Ви сказали Меґґі ім’я померлої жінки, так? — запитав я.

І Броуді, і Фрейзер здивовано глянули на мене, але їхнє здивування було ніщо в порівнянні з Кевіном. Він витріщився на мене з розтуленим ротом. Здавалося, він шукав спосіб заперечити це, але його воля вже похитнулася. Він кивнув.

— Звідки ти дізнався, як звали цю жінку, Кевіне? — запитав Броуді, перебираючи ініціативу.

— Я точно не знав…

— Ти був достатньо впевнений, щоб дати підказку Меґ­ґі. Чому?

— Я… я не можу вам сказати.

— Хочеш провести час у камері, хлопче? — перервав Фрейзер, не звертаючи уваги на сердитий погляд, яким нагородив його Броуді. — Бо я тобі гарантую, куди ти підеш, як не заговориш.

— Я впевнений, що Кевін це знає, — сказав Броуді. — І я не думаю, що він хоче захистити людину, яка вчинила це з Меґґі. Правда, Кевіне?

Погляд хлопця мимоволі знову сіпнувся в бік брезенту. На обличчі застиг біль.

— Ну ж бо, Кевіне, — вмовляв Броуді, — скажи нам, звідки ти взяв ім’я? Тобі хтось сказав? Або ти знаєш когось, хто знав її? Так?

Син Кінроса опустив голову. Він пробурмотів щось, але ніхто з нас не почув.

— Говори! — гаркнув Фрейзер.

Кевін сердито підвів голову.

— Мій тато!

Крик пролунав усередині майстерні. Обличчя Броуді завмерло: жодних емоцій.

— Чому б тобі не почати з початку?

Кевін охопив себе руками.

— Це було минулого літа. Ми прийшли поромом до Сторновея. Батько сказав, що в нього якісь справи, тож я пішов у місто. Думав, може, кіно подивитися чи щось таке…

— Нам байдуже, що ти дивився, — перебив Фрейзер, — переходь до суті.

Погляд Кевіна натякав на те, що він усе-таки син свого батька.

— Я зрізав через кілька глухих вулиць, біля автостанції. Поруч були ці будинки, і коли я підійшов ближче, то побачив свого тата біля одного з них. Я хотів перейти, але потім ця… ця жінка відчинила двері. На ній був лише короткий халат. Майже все видно. — Прищаве обличчя Кевіна побагровіло. — Коли вона побачила мого тата, вона посміхнулася… така собі брудна посмішка. А потім він увійшов з нею всередину.

Броуді терпляче кивнув.

— Опиши її.

— Ну… ніби вона була… знаєте…

— Проститутка?

Сором’язливий кивок. Броуді вдав, наче ця нова подія була настільки ж небажаною, як і несподіваною.

— Можеш описати її?

Пальці Кевіна несвідомо розтирали червоні цятки на обличчі.

— Не знаю… Темне волосся. Старша за мене, але не дуже. Красива, але… ніби вона не дбала про себе.

— Вона була низькою, високою?..

— Висока, мабуть. Велика. Не товста, але й не худа.

Пізніше йому могли б показати фотографії, щоб побачити, чи впізнає він Дженіс Дональдсон. Але його опис поки що підходив.

— То як ти дізнався, як її звати? — запитав Броуді.

Обличчя хлопця спалахнуло ще сильніше.

— Після того, як він увійшов, я… Я підійшов до дверей. Просто подивитися. Було кілька кнопок дзвінків, але я бачив, що він натискав на верхній. Там було лише «Дженіс».

— Чи знав твій тато, що ти його бачив?

Кевін приголомшено замотав головою.

— То він потім ще ходив до неї? — запитав Броуді.

— Не знаю… Я думаю, так. Кожні кілька тижнів він казав, що має якісь справи, тож я… Я здогадався, що він саме туди прямує.

— Якісь справи, — пробурмотів Фрейзер. Броуді не звернув уваги.

— А чи приїздила вона колись до нього сюди? На острів?

На це запитання він тільки замотав головою. Але я пригадав, як Кінрос раніше в барі змусив Кемерона замовкнути. Тоді я думав, що його просто роздратувала офіціозна манера Кемерона, але тепер те, як він тоді, по суті, завершив зустріч, пролунало в досить зловісному світлі. Броуді втомлено розім’яв перенісся.

— Скільки із цього ти розповів Меґґі?

— Тільки її ім’я. Я не хотів, щоб вона знала, що мій тато ходив до… розумієте. Я просто подумав… вона ж репортерка, могла б написати статтю, розповісти, ким була ця жінка. Я думав, що роблю їй послугу! Я не знав, що це так закінчиться!

Броуді поплескав юнака по плечу, той знову розплакався.

— Ми знаємо, що ти цього не робив, синку.

— Можна, я піду? — запитав Кевін, витираючи очі.

— Ще кілька запитань. Чи ти знаєш, як Мері Тейт могла підібрати пальто Меґґі?

Кевін опустив голову, уникаючи погляду.

— Ні.

Заперечення була надто поспішним. Броуді безвиразно дивився на нього.

— Мері — гарна дівчина, правда, Кевіне?

— Не знаю. Мабуть.

Броуді допустив кілька секунд паузи, почекав, доки Кевін не почне незручно вовтузитися, а тоді поставив наступне запитання:

— Як довго ти з нею зустрічаєшся?

— Я не зустрічаюся!

Броуді просто глянув на нього. Кевін опустив погляд.

— Ми просто… гуляємо. Ми нічого не робимо! Нічого такого. Немає нічого… розумієте…

Броуді зітхнув.

— То де ви «гуляєте»?

Збентеження підлітка було болісним.

— Іноді на поромі. У розваленій каплиці, якщо темно. Або…

— Продовжуй, Кевін.

— Іноді на горі… У старому котеджі на ділянці.

Броуді здивувався.

— Тобто де було знайдено тіло?

— Так, але я нічого про це не знав. Чесно! Ми там давно не були! Ще з літа!

— Там ще хтось ходить?

— Наскільки я знаю, ні… Ось чому ми туди ходили. Наше місце.

«Більше ні». Я подумав про порожні банки та залишки багать, які ми знайшли. Зрештою, нічого спільного з убитою повією, лише кілька таємних зустрічей особливої дівчини й переляканого закомплексованого хлопця.

Зневага Фрейзера була написана на його обличчі, але він принаймні мав розум мовчати. Думки Броуді прочитати було неможливо. Вираз обличчя він зберігав професійно нейтральним.

— Чи туди йде Мері, коли блукає? Погуляти з тобою?

Кевін дивився на руки.

— Іноді.

Броуді на мить замислився.

— Вона була у вас вдома, коли ми твого батька шукали?

До того часу я й не думав про те, як Кевін визирнув крізь щілину у вхідних дверях, тримав їх прикритими, щоб ми не могли заглянути всередину. Він схилив голову, його мовчання все підтвердило.

— А як сьогодні? Ти теж з нею гуляв?

— Ні! Я… Я не знаю, куди вона поділася! Я пішов додому після того, як поговорив з Меґґі! Чесно!

Здавалося, він зараз знову розплачеться. Броуді кілька секунд розглядав його, а тоді коротко кивнув.

— Тобі краще додому.

— Зачекай секундочку, — заперечив Фрейзер.

Але Броуді випередив його.

— Усе добре. Кевін нічого не розкаже про те, що він нам сказав. Так, Кевіне?

Юнак серйозно похитав головою.

— Я не буду. Обіцяю. — Він поспішив до дверей і зупи­нився. — Мій тато не скривдив би Меґґі. Або іншу жінку. Я не хочу втягувати його в проблеми.

Броуді не відповів. Але тоді він мало що міг сказати. Кевін вийшов, на короткий час промайнув проливний дощ, потім двері зачинилися, і він зник.

Броуді підійшов до столу й відсунув стілець, сів. Він був геть виснаженим.

— Боже, яка ніч.

— Гадаєте, він не розпатякає? — зі сумнівом запитав Фрейзер.

Колишній детектив провів рукою по обличчю.

— Я не уявляю, що він побіжить додому, щоб зізнатися в цьому батькові, а ви?

Фрейзер, здавалося, збирався погодитися, але раптом аж підскочив.

— Боже, а як же дівчина? Кінрос знає, що вона була свідком! Не дивно, що він так хотів залишитися, поки ми її розпитували!

Мене вкрив холодний піт. Але Броуді, здавалося, не хвилювався.

— Мері нічого не загрожує. Навіть якщо припустити, що Кінрос убивця — а ми досі не знаємо, чи це він — він почув, що вона нічого не бачила, його нічого не видасть. Він знає, що вона не становить загрози.

Фрейзер видихнув з полегшенням.

— І що тепер? Заарештувати його? Буду радий надіти наручники на цього виродка!

Броуді мовчав.

— Ще ні, — нарешті сказав він. — Усе, що ми маємо проти Кінроса, це те, що він знав Дженіс Дональдсон. Цього недостатньо, щоб його заарештувати. Ми тільки розкриємо карти й дамо йому час підготувати свою історію до того, як сюди прибуде команда Воллеса.

— Ну ж бо! — вигукнув Фрейзер. — Ви чули, що сказав його власний син! І той виродок, напевно, Дункана вбив! Ми не можемо просто сидіти склавши руки!

— Я не казав, що ми маємо! — відповів Броуді, раптово запалившись. Він зробив зусилля, заспокоївся. — Слухайте, я вже мав справу з розслідуваннями вбивств. Коли недостатньо доказів, ви ризикуєте, що вбивця уникне відповідальності. Ви цього хочете?

— Ми мусимо щось зробити, — наполягав Фрейзер.

— І ми це зробимо. — Броуді подивився на покриту брезентом фігуру й задумався. — Девіде, ви досі гадаєте, що тіло Меґґі скинули зі скелі?

— Я в цьому впевнений, — сказав я. — Важко зрозуміти, як інакше вона могла отримати всі ці травми.

Він глянув на годинник.

— За пару годин має розвиднитись. Щойно сонце зійде, думаю, нам слід піднятися туди. Подивимося, чи є ознаки того, що сталося. Тим часом я пропоную вам повернутися в готель і спробувати трохи поспати. У нас попереду насичений день.

— А ви? — запитав я.

— Я мало сплю. Я залишусь тут і складу Меґґі компанію. — Він усміхнувся, але його очі були зацьковані. — Я не зміг її захистити від смерті. Здається, найменше, що я можу зробити для неї зараз, це постерегти її тіло.

— Може, ми залишимося з вами?

— Не хвилюйтеся за мене, — похмуро сказав Броуді. Він узяв з верстака лом і зважив його в руці. — Я впораюся.