Записано на кістках. Друге розслідування

10

Меґґі підкинула мене до готелю, і я пішов шукати Елен — перепрошувати за те, що її машина злетіла з дороги. Вона відмахнулася від моїх вибачень.

— Не переймайтеся. Головне, що з вами все добре. Більш-менш, — додала вона з усмішкою, дивлячись на мою пов’язку. — Не кожному, хто заблукав на наших островах, так щастить.

Я не почувався дуже щасливим, коли впав на ліжко. Втома брала своє, синці пекли, плече пульсувало, мов зубний біль. Я ковтнув дві пігулки ібупрофену, що мені дав Кемерон, а потім знову спробував зателефонувати Дженні з готельного телефона. Ні мобільний, ні домашній так і не відповіли.

Я залишив повідомлення на обох, продиктував номер готелю й попросив перетелефонувати мені. Поклав слухавку, думаючи, де вона може бути. Вона мала б зараз повернутися з роботи, і навіть якби ще не повернулася, то мобільний завжди з нею.

Розгублений і спантеличений, я вийшов в інтернет, щоб перевірити електронну пошту. Саме тоді, коли я закінчував відповідати на останній лист, хтось постукав у двері номера.

Фрейзер. Він досі не скинув свого важкого, наскрізь промоклого пальта, і від нього так і віяло холодом. Сержант покосився на мою пов’язку без особливого співчуття.

— Цього разу виборсалися, еге ж?

Що тут скажеш.

— Ви говорили з Воллесом? — запитав я.

Фрейзер пирхнув.

— Таких, як я, до суперінтенданта не допускають. Але він передав розпорядження далі по лінії, якось так. — Він кисло подивився на мене. — Отже, кажете, що це вбивство.

Я глянув вздовж коридору — порожньо, нема кому підслухати.

— За всіма ознаками.

Він з огидою похитав головою.

— От лайно. Кепські справи, й буде ще гірше.

— Останки нормально зберігаються? — запитав я. Мені не подобалося, що вони досі лежать у зруйнованому котеджі, а за ними наглядає лише Дункан.

— Тож так, просто пречудово, — пробурчав Фрейзер. — Що п’ять хвилин телефонують на рацію, вимагають перевірити, що місце нещасного випадку — вибачте, вже «злочину» — належним чином убезпечено. Можна подумати, ми діаманти корони охороняємо.

Починати сварку настрою не було, та й уїдливий тон Фрейзера потроху вщухав.

— Вже достатньо помилок наробили.

— Не я наробив, — відповів він. — Я просто виконую накази. А якщо про накази, то Воллес хоче, щоб до завтрашнього приїзду команди підкріплення ніяких розмов не було. Тобто цього містера ексдетектива, Броуді, доведеться тримати осторонь разом з усіма іншими.

У його голосі пролунала зловтіха. Я не думав, що розкриття деталей Броуді зашкодило б слідству, але це було не моє рішення. Окрім того, припускав я, скоро всі про все почують.

Фрейзер спохмурнів:

— Розслідувати тут вбивство — кляте пекло. Але я не думаю, що важко буде зловити того, хто таке вчинив, хто б він не був.

— Ви так думаєте?

Він не помітив іронії в моєму голосі й владно покрутив плечима на підтримку своєї думки:

— Простір невеликий. Що ж тут важкого? Хтось все одно щось та знає. Цей чолов’яга, хто б він не був, великим розумом не вирізняється. Кругом — все, що треба: і те кляте море, і болота, а він спалює тіло й залишає його там, де його хто завгодно знайде. — Він хрипко розсміявся. — То так, геніально, що й казати!

Я не розділяв його впевненості. Ми ледь не винесли вердикт про випадкову смерть. Може, вбивця цієї жінки був надто хитрим, або йому просто пощастило, але ми більше не могли дозволити собі ризикувати.

З виглядом людини, яка виконала свій обов’язок, Фрейзер розвернувся й розлючено пошкандибав до­правити у фургон вечерю для Дункана. Мені не було резону йти з ним, тому я повернувся до ноутбука, сподіваючись, що робота мене розрадить.

Але серце до роботи не лежало. Комод не дуже добре правив за письмовий стіл, а маленька кімнатка душила мене, немов чернеча келія. Я тупо дивився на екран і раптом відчув, що мій одяг досі зберігає легкий аромат парфумів Ґрейс Стракан. Тут уже й найменша увага, яку хоч якось вдалося зібрати докупи, пішла за вітром.

Я захряснув кришку ноутбука, прихопив його й спустився на перший поверх.

Нема сенсу сидіти в номері й чекати, поки зателефонує Дженні. Коли що, то Елен мені повідомить.

Вечір тільки починався, і бар був майже порожній.

Двоє старих гравців у доміно сиділи за своїм звичайним столом. Коли я зайшов, вони обережно кивнули.

— Feasgar math, — чемно привітався один із гравців.

Я відповів «доброго вечора», й вони повернулися до гри, наче мене не було. Окрім двох старих, у барі виявився лише Ґатрі, велетень, що, як розповідав Броуді, перебивався випадковим заробітком на острові та допомагав Кінросу на поромі. Він спирався на барну стійку, похмуро споглядаючи напівпорожній кухоль із пивом. Судячи з його розпашілого обличчя, він тут уже давненько.

Чолов’яга похмуро покосився на мене, коли я записав собі порцію віскі на дощечці, та знов втупився у свій кухоль. Я перейшов зі своїм напоєм до столу біля вогнища, який позаминулого вечора розділяв спочатку з Броуді, а потім зі Страканом.

Поставивши ноутбук так, щоб ніхто не бачив екран, я відкрив теку з файлами зниклих безвісти, які отримав від Воллеса. У мене ще не було нагоди їх переглянути, і хоча я сумнівався, що знайду щось корисне на цьому етапі, більше нічого зараз зробити не міг.

Над торф’яним брикетом у каміні вилися смужки диму. На темній поверхні торфу мерехтіли вогняні візерунки, виділяючи пряний землистий аромат. Від тепла мене розморило. Я протер очі й спробував зосередитися. Але коли вже збирався відкрити перший файл, на стіл впала тінь.

Я підвів очі й побачив, що наді мною нависла величезна постать Ґатрі. Його черево бовталося над спу­щеними штанами, як наповнений водою мішок, але він усе ще був могутнім чоловіком. Підкачані рукави светра відкривали безволосі м’які передпліччя, а майже порожній кухоль здавався крихітним у його обвіт­реній руці.

— Що це в тебе там? — промимрив він. Пика, одутла від спиртного, розчервонілася від пива та віскі. Від нього несло припоєм, оливою і застарілим потом.

Я закрив ноутбук.

— Просто працюю.

Він повільно кліпав очима, намагаючись второпати, про що я. Я пригадав, як Броуді казав мені, що Ґатрі краще уникати, коли той п’яний. Запізно.

— Працюєш? — сплюнув він, забризкавши стіл слиною. Зневажливо глянув на ноутбук. — Це не робота. Робота — це те, що робиш ось цим.

Він підніс мені до обличчя стиснутий кулак. Той був завбільшки з дитячу голову, пальці потовщені старими шрамами.

— Від роботи брудняться. Ти колись ручки замастив?

Я подумав про те, як просіюєш попіл спаленого тіла чи намагаєшся викопати труп із замерзлої багнюки.

— Бувало.

Його губи скривилися:

— Херня. Ти гадки не маєш, що таке робота. Як ото ті виродки, що відібрали мого човна. Сидять тамо за столами у своїх довбаних банках, закони пишуть! Ніколи в житті не працювали!

— Може, сядеш, Шоне? — м’яко промовив один зі старих гравців у доміно. Нічого доброго з тієї пропозиції не вийшло…

— Я туто просто з людиною говорю. Граєш собі, то грай, — похмуро буркнув Ґатрі. Люто подивився на мене, злегка погойдуючись. — Ти тут з поліцією. Через теє тіло, — останнє пролунало мов звинувачення.

Я очікував, що він запитає, хто це був і як людина померла. Натомість він мене здивував.

— Так що тут? — Він знову потягнувся до мого ноутбука.

Я прикрив його рукою. Пульс почав прискорюватися, але я тримав голос рівним.

— Вибачте, це моє особисте.

Я тримав ноутбук, протистоячи дослідницькому тиску велетня. Ґатрі вистачило б сили забрати його в мене. Він ще не дійшов до цієї стадії, але я бачив, як його скуйовджений мозок зважує таку можливість.

— Просто хочу поглянути, — бовкнув він, і в його голосі вже було чутно погрозу.

Я б із ним не впорався навіть у своїй найкращій формі. Він був на голову вищий за мене, такий собі розбишака. Але мені вже було не до того. Надто погану добу довелося пережити.

І, зрештою, це моя робота.

Я вирвав у нього ноутбук.

— Я сказав ні.

Мій голос зірвався, але насамперед від злості. Ґатрі від здивування роззявив рота, та одразу стулив. Він стиснув кулаки, і я відчув, як усе скрутилося в животі від усвідомлення того, що не зможу зробити чи сказати нічого, що могло б перешкодити неминучому.

— Гей ти, здорованю, знову створюєш проблеми?

У двері ввійшла Меґґі Кесіді. Вона прямувала просто до Ґатрі, і я на хвилину злякався, коли побачив, яка вона мініатюрна поруч із цією горою. Та його обличчя розпливлося в широчезній усмішці.

— Меґґі! Чув, що ти повернулася!

Він огорнув її ведмежими обіймами. Вона здавалася ще меншою, стиснута в обіймах Ґатрі.

— То так, еге ж, я подумала, що мені краще зазирнути та подивитися, як у вас справи. Ну ж бо, постав мене на місце, здоровило дурнувате.

Тепер вони обоє всміхалися. Ґатрі вже забув про ­мене, загроза насильства в барі змінилася дитячим ­ентузіазмом.

Меґґі тицьнула його випнутий живіт, хитаючи головою з удаваним жалем.

— Сидів на дієті, Шоне? Змарнів, бідося.

Він розреготався.

— Скучив за тобою, Меґ. Вип’єш зі мною?

— Думала, ти вже й не спитаєш.

Меґґі хутко підморгнула мені й провела велетня до бару, усмішкою привітавши гравців у доміно.

Моя рука злегка тремтіла, коли я підняв склянку з віскі. Приплив адреналіну повільно спадав. Саме те, що мені потрібно, щоб завершити день. Бар поволі заповнювався. Кінрос із вісімнадцятирічним сином приєдналися до Меґґі з Ґатрі біля стійки. Посипалися дружні кпини й сміх. Я спостерігав, як червоніли на обличчі Кевіна Кінроса жорстокі горбки вугрів, коли з ним розмовляла Меґґі. Він майже не відривав від неї очей, поки вона балакала з його батьком, але швидко опустив погляд, коли жінка глянула в його бік.

«Брюс Кемерон не єдиний закоханий на острові», — подумав я.

Дивлячись на цю компанію, як їм тепло та невимушено одне з одним, я раптом гостро усвідомив, що не належу до них. Це були люди, які народилися й виросли тут, які, ймовірно, помруть у цій самій закритій громаді. У них була спільна ідентичність, спорідненість, що переважала над іншими зв’язками. Навіть Меґґі, яка залишила острів багато років тому, так само була його частиною. Такі чужинці, як я, чи «ті, що понаїхали», як Броуді чи Стракани, ніколи не досягнуть цього статусу.

І один із них, мешканців острова, був убивцею. Можливо, навіть хтось у цій кімнаті. Дивлячись на обличчя перед собою, я згадав, що Фрейзер сказав про пошуки вбивці мертвої жінки. «Простір невеликий. Що ж тут важкого? Хтось усе одно щось та знає». Але знати й розкривати — це різні речі.

Які б таємниці не приховувала Руна, я не думав, що вона їх легко розкриє.

Мені розхотілося сидіти внизу.

Але коли я вже збирався повернутися до своєї кімнати, Меґґі перехопила мій погляд і відійшла від групи в барі. Я бачив, як Кевін Кінрос крадькома спостерігав, як вона йде до мого столика. Він зрозумів, що я його бачу, і поспішно відвів погляд.

Меґґі всілася й усміхнулася мені.

— Уже познайомились із Шоном, еге ж?

— Можна й так сказати.

— Він геть не вредний. Ви, мабуть, його проти шерсті погладили.

Я витріщився на неї.

— Як саме я це зробив?

Меґґі порахувала на пальцях.

— Ви чужинець, англієць, сидите тут у барі з крутим ноутом. Вибачте на слові, але ви тут все не так як треба зробили.

Я розсміявся. Надто близько до моїх власних думок, майже в яблучко.

— А я собі сидів і думав, що займаюся своїми справами.

Вона всміхнулася.

— Так, всі ж бо знають, що Шон трохи нервує, коли хильне зайвого. Але ви не можете його повністю звинувачувати. Раніше він був хорошим рибалкою, поки банк не почав вимагати повернути кредит за його човен. Тепер він скотився до випадкових заробітків і намагається полагодити якесь старе корито, що десь відкопав. — Вона зітхнула. — Не думайте про нього погано, це все, що я кажу.

Я міг би зазначити, що сутичку почав не я, але махнув рукою. Меґґі глянула на годинник.

— Мабуть, мені вже час. Бабуся хвилюватиметься. Я заскочила лише для того, щоб показатися народу, і, мабуть, найкраще, якщо я зникну, поки не з’явився сержант Фрейзер.

Вона, очевидно, хотіла, щоб я запитав. Усе одно мені було цікаво, відколи вони обмінялися репліками на поромі.

— Так що між вами? Я так розумію, не колишній хлопець?

— Вдам, що не почула, — скривилася вона. — Скажімо, між нами є певна історія. Пару років тому нашого доброго сержанта було відсторонено від служби за напад у стані сп’яніння на підозрювану жінку. Звинувачення зняли, йому пощастило не уникнути пониження на посаді. «Ґезетт» дізналася й опублікувала цю історію. — Вона знизала плечима, але не так невимушено, як намагалася показати. — Це була моя перша велика стаття для газети. Отже, як ви можете собі уявити, я не посідаю перше місце у Фрейзеровому списку адресатів різдвяних листівок.

Коли вона йшла до Ґатрі та Кінроса, усмішка репортерки була сумною й гордою водночас. Коли вона попрощалася, я вийшов із бару й пішов до своєї кімнати. Я не їв відтоді, як Ґрейс приготувала мені омлет, але був більше втомлений, ніж голодний. А ще відчував приховане полегшення, що Броуді ще не нема. Воллес мав право не повідомляти відставному інспектору про вбивство, але після всієї його допомоги мені було б незручно приховувати від нього таку інформацію.

Підіймаючись нагору, я відчув, як сильно втомився.

Ця поїздка була катастрофою від початку й до кінця, але я втішав себе, що ось-ось усе повернеться на правильний шлях. Завтра о цій порі тут уже буде оперативна слідча команда, буде урухомлено повноцінний механізм розслідування вбивства, хай із запізненням. Незабаром я поїду додому й зможу лишити все позаду.

Але я мав знати, що не варто приймати нічого як належне. Бо тієї ночі буря налетіла на Руну.