День відбуття

XI

Це був дорогий ресторан, і публіка його відвідувала відповідна. Крізь широке скло вхідних дверей чулася музика, долинав властивий таким закладам гомін. Перед входом на парковочній площадці стояли машини — переважно іномарки. Тут, біля дверей, і зупинився Григорій Жемондінов, збираючись з думками. Зрозуміло, він не належав до відвідувачів цього ресторану і навряд чи опинився б тут сьогодні, якби не ранковий дзвінок.

Цей ранок виявився не таким жорстоким на похмілля. Та й, власне, не було з чого. Григорій за лічені хвилини встиг помитися, сяк-так прибрати кімнату і тепер, порпаючись у шафі в пошуку чистішої сорочки, розмірковував, як провести вихідний і де взяти грошей до получки, якої слід було чекати не раніше, як за тиждень. Та роздуми його перервали, покликавши вниз до телефону.

Притуливши до вуха замотану синьою ізоляційною стрічкою трубку, він приємно здивувався.

— Гришо, вітаю! — озвався звідти дзвінкий жіночий голос. — Як поживаєш? Впізнаєш?

— Ні, — відповів він, намагаючись надати голосу суворості і не надто дружніх інтонацій.

— Це Ольга! Ну, що, упізнав тепер?

— Яка Ольга?

Що за дурні запитання? Якби-то він знав тільки одну Ольгу!

— Ну, ти, як завжди, у своєму стилі. Ольга Іванівна Новицька. — В її голосі почулися офіційні нотки. — ‘Каже вам щось це прізвище, пане прапорщику?

— О-о-о… Пані Ольга! Це ви? Де ж нам вас упізнати! Ви тепер, кажуть, така поважна дама! Де ж я міг подумати, що ви згадаєте старого прапора? Приємно, приємно…

— Я рада, що тобі приємно. Як поживаєш?

— Та як… Сама знаєш. Як гарбуз при дорозі. — Григорій по-своєму витлумачив прислів’я. — Куди вітром повіє, туди й покочуся. Можу навіть і до тебе.

— Давай, — погодилася вона, — котися. Хоча б сьогодні увечері.

— Ого! — здивувався Григорій. — Несподіванка… Що, на старого кавалера потягнуло? А казали колись-то, що в тебе тепер круті ухажори…

— Аякже, круті. Приходь — сам побачиш. З одним навіть познайомлю.

— Е, ні! — відрубав Жемондінов. — Якщо так, то не прийду. В мене нормальна орієнтація.

— Так і в нього нормальна! — не вступалася Ольга. — Може, якраз сподобаєтеся одне одному? Ресторан «Розмарі» знаєш де?

— Знаю, — сказав він, — але я туди не ходжу. У нас тут при частині є чайна. Цілком стерпна. Хочете — приходьте.

Вона розсміялася.

— А чайна ваша йому не сподобається. Там виделки алюмінієві, — глузувала Ольга. — Давай домовимося так: ставить він, тому приходити тобі. Посидиш надурняк у гарному кабаку, а може, ще й яку користь винесеш…

Йому збиралися щось запропонувати.

— А я було подумав, що ти за мною скучила, — невдоволено зауважив Григорій.

— Та я-то скучила, але, розумієш, кавалер дуже ревнивий і з намірами серйозними, так що зустріч передбачається суто ділова. Як прийдеш, то запитай мене, я там працюю.

Те, що він з’явиться, не викликало в неї ніяких сумнівів.

Григорій підійшов і постукав у зачинені двері. Чоловік у спецодязі обернувся до нього і вказав пальцем на табличку, що висіла на дверях з того боку. Це означало, що вільних місць немає і що, мовляв, забирайся, звідки прибув.

— Поклич мені Ольгу Новицьку, вона тут працює, — з тими самими не надто доброзичливими інтонаціями попросив Григорій.

— А як твоє прізвище? — запитали звідти.

Він назвався. Двері відчинилися і його пропустили всередину, забрали пальто і провели до зали.

Ольга вийшла за кілька хвилин. І він знову приємно здивувався. Точніше — неприємно, бо це була вже не його жінка. Миттєво згадалося все — відкрита тушонка, дешеві цукерки та вино, гола немита підлога та неохайне ліжко. Скільки років минуло? Напевно, вже зо три буде. «Невже я спав з цією жінкою?» — подумав Григорій. На ній була чорна спідниця і дуже гарна блузка. Нова зачіска — чорне довге волосся, зібране в якийсь оригінальний бутон — цілковито змінила образ жінки. Григорій не зміг приховати емоцій, розглядаючи її з ніг до голови.

— Нормально, — нарешті сказав він. — Прогресуєш…

— А ти як думав? Але, по-перше, привіт! Ходімо! — Вона взяла його під руку і повела через залу в кінець, де виднілися окремі кабінки. До одної з них вони й підійшли. У глибині кабінки за столом сидів молодик — чорнявий, доволі кремезний, охайний, словом, більш підходящий для жінки, якою стала Ольга.

— Знайомтеся, — сказала вона, — це Олег, а це Григорій. Сідай, Гришо. Відпочивайте, я про вас подбаю.

Вона крутнулася і зникла. Григорій перевів погляд на стіл. Ледве почата пляшка коньяку, мінеральна вода, м’ясні закуски, салати… У повітрі стояв запах усього цього. Григорій мимоволі проковтнув слину. Він навмисне не обідав, щоб хоч добряче об’їсти крутого кавалера Ольги.

— Ну, що? — Олег рвучко підняв пляшку. — За знайомство?

— Давай… — вдавано байдуже погодився Жемондінов.

Прозорий брунатний напій наповнив бокали. Вони випили.

— Пригощайся, — на правах господаря запропонував молодик. — На мене не дивись, я тут уже давно, не погребуй.

Григорій тільки кивнув і потяг до тарілки шинку та свіжі помідори. Він і не збирався стидатися та гребувати.

— Ну як там служба? — мляво жуючи, запитав Олег.

— Нічого. — Григорій з байдужим виглядом наминав салати, тільки снували з боку в бік його стрижені вуса.

— Солдат спить — служба йде?

— І спимо, — сказав Григорій, — і служимо, все як належить.

— А відгули бувають? Чи як там у вас називається…

— І відгули бувають. А що?

— Хотів запропонувати одну річ. Виникла потреба у твоїх, так би мовити, професійних навичках. Конверсія свого роду. Чув, напевно?

— А чого ж не чув! — відповів Григорій. — І кого ж ви збираєтеся висаджувати у повітря? Чи, може, вам тільки вибухівку принести, а підкладатимете самі?

Салати продовжували зникати під щіткою жемондіновських вусів.

— Ображаєш! — сказав Олег. — Я що, на кілера схожий? Ніякої мокрухи. Не лякай мене. Казала Ольга, що ти мужик — не промах, але я не думав, що настільки. Але в одному ти не помилився — дійсно є потреба виконати певні роботи, пов’язані з вибуховою справою. Ну, звичайно, у приватному порядку.

Григорій без видимої цікавості подивився на співрозмовника і знову заворушив вусами.

— Ну що? — запитав молодик. — Деталі цікавлять? Розповідати чи допиваємо коньяк і розбігаємося?

— Цікавлять, — припинивши нарешті їсти, відповів Жемондінов, — а також форма і розміри оплати.

Господар знову налив, але тільки до половини чарок. Напевно, вони збиралися розмовляти довго. За кілька хвилин до кабінки, де вони сиділи, підійшла офіціантка, але інша, не Ольга, і принесла кілька гарячих страв. Так вони і сиділи більш як годину: той, у шкіряній куртці, — без перестанку розповідаючи, показуючи щось руками, і Григорій — зосереджений, мовчазний, лише час від часу ставив по-військовому лаконічні скупі запитання.

Ресторан збиралися зачиняти. Кілька хвилин тому надійшла Ольга, але молодик відправив її кудись чекати.

— Одним словом, дивись, — сказав Олег, — як хочеш. Не бажаєш — так і скажи. Шукатимемо когось іншого. Погодься, триста баксів — зовсім не погана платня за таке. Ти спец, отже, ризику ніякого…

— Ніякого… — посміхнувся Жемондінов, крутнувши головою.

— Ніякого вищого за звичайний, — поправився Олег. — Ти ж задурно періодично таке робиш! А тут гроші просто з неба. Ну, звичайно, якщо б який кримінал, то тоді, я розумію, замало. А так… Ну, зрозуміло, що не дозволяється будь-кому і будь-де робити вибухи, але ж хто знатиме? Бух, — він скинув руки догори, — і ми вже сіли на машину і нас немає. А що поблизу немає нікого — то сам у тому переконаєшся. Зробиш кваліфіковано справу — і будь здоров. Можу навіть наперед заплатити.

— А якщо не вийде, як ти хочеш? — запитав Григорій. — Якщо не вдасться? Справа-то, сам розумієш, ювелірна! Я принаймні такого не робив ніколи. Можна і не розрахувати так точно з першого разу, а другого вже й не буде… Га?

— Ну, не вийде — то не вийде, — розвів руками Олег. — Грошей назад ніхто не вимагатиме. Якщо вже в тебе не вийде, то в нас тим більше. Ми ж, ти розумієш, — барани в тій справі…

Жемондінов важко провів долонею по обличчю, ніби збираючи з нього щось неприємне.

— Я мушу подумати, — сказав він.

— Ти, я бачу, так збираєшся думати, наче ми хочемо підривати машину президента, — Олег знизав плечима. — Відповідь чекаю до післязавтра. Тільки точно — будеш чи не будеш і що для цього потрібно. Хочеш — діставай сам, а хочеш — склади перелік, і ми самі познаходимо. А то ти ще за крадіжку з військового складу заправиш втричі більше, як за саму роботу, — він засміявся. — Ну, давай «на коня», чи що? — і взявся за пляшку.

З ресторану прапорщик Жемондінов виходив майже тверезим, зате подумки вже тримаючи у кишені небувалі для нього гроші. Про Ольгу він давно забув і думати, ніби це й не вона затягла його до цієї авантюри.