День відбуття

XXVI

Біль у коліні наростав. Воно тепер скиміло практично весь час.

Сергій майже бігом обходив щойно знайдений завал сусідніми коридорами. Від нової небезпеки — землетрусу і ймовірності наступних завалів — на мить відступила навіть тривога за Тализіна.

Під той завал могла потрапити вся група. Від цієї думки його кинуло у піт. А визначити це буде надзвичайно легко. Вийшовши з обхідного шляху в коридор, яким рухалася група, потрібно лише відшукати волосінь. Адже її тягли від Серця Диявола у напрямку до виходу. Якщо волосінь є, то група пройшла це місце ще до землетрусу, до того, як усе обвалилося. Якщо ж ні… Вони мали опинитися під завалом. Валерій, Юлія і всі решта. Сергій прискорив крок.

Скоро попереду зачорнів прохід до основного коридору. Здавалося, в його свідомості залишилося тільки одне слово: «волосінь». Незважаючи на біль у коліні, Сергій протиснувся у прохід і пробрався у коридор. Жилка тяглася по самій землі. У першу мить він її просто не побачив. Враження було таке, наче стало легше дихати. Група йшла далі. За ними! На поверхню! І він, впираючись у коліно рукою, що давало хоч якесь полегшення, пошкутильгав, топчучи волосінь, слідом за ними. До Гусячого Горла залишалося хвилин двадцять. Ще трохи.

За думками Сергій не зразу усвідомив, що бачить слабенький відблиск світла на стіні коридору. Тільки, коли спалах повторився, вже чіткіший, стало зрозуміло, що група поруч. Нарешті, він їх наздоганяв. Про те, що не збирався зустрічатися з групою у вузькому скелястому коридорі, Сергій зовсім забув і схаменувся лише тепер, коли спалахи світла ставали дедалі чіткішими. Рука не одразу потяглася до вимикача світла.

Навколо стояла пітьма. Коридор петляв, і тому спалахи з’являлися на скелі з інтервалом. І раптом його пропекло здогадкою. Щось таке мусило статися. Не він наздоганяв групу, а вона рухалася просто на нього. Це ж божевілля! Замість того, щоб виходити на поверхню, налякані землетрусом, вони рухалися тепер у протилежному напрямку, повертаючись за прокладеною волосінню назад, у серце земних надр! Сергій остовпів.

Спалахи на стіні стали зовсім яскравими. Ще мить — і за поворотом з’явиться сліпуче світло ліхтаря, за ним — наступних. Тоді вже буде пізно. Світло не вмикати! Ступивши кілька поспішних кроків назад, Сергій пірнув у якусь бокову розщілину. Тільки б вона виявилася достатньо глибокою! Інакше його вихопить світло ліхтаря з каски того, хто гляне у неї. Ховаючись за виступ, Сергій зашпортнувся і мало не впав. Відразу коліно проштрикнув гострий біль.

Попереду почулися голоси.

— …Хтось є… Там, попереду…

Сергій упізнав. Голос належав Юлії. Господи, чого вона повертається?

— Може, вони? — Це був Гайдукевич.

— Світла немає. Вони не світять… Обережно…

— Не спіши! Куди?! Помалу, я сказав! Не натягуй! — Цей крик був звернутий явно не до Юлії.

Усе-таки там щось відбувалося. Щось таке… Сергій затиснувся у самий кут розщілини. Вона виявилася досить довгою — близько десяти метрів, але майже прямою, без виступів. У ній важко було сховатися надійно. І ось почулися кроки. В коридорі стало видно. Зараз вони з’являться. Чи з ними Тализін? Чого він мовчить?

Яскраве світло різонуло по очах. Сергій дивився нижче нього, втискаючись у якусь заглибину. Кожен з них пропливав у отворі проходу якусь мить, але Сергій готовий був заприсягнутися, що першим ішов Валерій. Він рухався повільно, і з глибини розщілини здавалося, що з тим, хто йде наступним, його щось зв’язує. Наступний, а це був Гайдукевич, рухався чомусь боком, притискаючись спиною до протилежної стіни коридору, тому й засліплював Сергія яскравий промінь його ліхтаря, що бив просто в очі. Але при цьому неважко було помітити його зігнуту в лікті руку, яка тримала щось блискуче. У ній був пістолет! Мати рідна! Його найгірші підозри підтверджувалися! Тут щось замишлялося. Щось паскудне та жахливе.

Наступною з’явилася незрівнянна Юлія. Вона також рухалася подібним чином, як і Гайдукевич, і в її зігнутій руці також щось було. Отже, вона теж озброєна. Юлія рухалася боком, наче на тренуванні, схресним кроком, і промінь її ліхтаря зараз також облизував стіни розщілини. Вони намагалися йти обличчям до темного коридору, що відходив убік і у якому сховався Сергій! За якусь мить до того, як в отворі з’явився перший ліхтар, Сергій якимось чуттям зрозумів, що скло його власного здатне відбивати світло і накинув на каску капор куртки. Тепер він стояв завмерши, втискаючись у заглибину скелі, майже не дихаючи. А коридором повільно пропливала постать Юлії.

Вона загальмувала в останню мить, тоді, коли, здавалося, мала вже сховатись за виступом скелі. Ліхтар на її касці блиснув просто в очі, тому Сергій не міг бачити, як змінилося її обличчя. До його слуху донісся лише тихий скрик, і цієї ж миті її рука скинулася догори. Спалах — і одночасно гримнуло так, що, здавалося, луснуть барабанні перетинки. По щоці Сергія щось різануло у кількох місцях, і він інстинктивно, заплющивши очі, вріс у стіну. Вдарило ще раз, і куля з якимось жахливим пружким звуком відрикошетила поруч. Ну! Коли третій? Але пострілу більше не було.

— Юля, що сталося?

— Вони там! Я бачила! Вони були там!

— Спокійно, Юля, ідемо далі. Спокійно, все гаразд. Будь обереж…

У цей момент в отворі проходу промайнула четверта постать, наче крадькома, лише блимнувши променем. Скоріш за все, це був Олег, принаймні Сергію так здалося. На стінах ще кілька разів промайнули тьмяні відблиски і запанувала темрява. Серце його шалено калатало. Більше нікого не було. Що це все, до біса, означає?

Щойно його мало не застрелили! Провівши пальцями по щоці, Сергій відчув подряпину й вологу. Ні фіга собі! Різонуло скалками каменя, що відколола від скелі куля. Отже, куля пройшла зовсім поруч. Крапля поту, утворившись десь у ямці під шиєю, текла по грудях, а інша, така ж сама, — по спині.

Група зникла. Їх було четверо разом з Тализіним. Куди поділися ще двоє? У кого стріляла Юлія? А вона, безперечно, стріляла в когось конкретного, упізнавши його у Сергієві. Про це свідчили її наступні слова. Ні, вони, безперечно, всі когось боялися. Не дарма проходили цю ділянку обличчями до проходу, з якого наче чекали нападу, освітлюючи його ліхтарями. Що ж це таке? Хто ще може тут бути? А може, вони пересварилися між собою, і тепер, припустимо, вусатий Чмурик з Ринатом, які залишилися чимось незадоволені, попросту полювали на інших? Та будь-що Сергій не міг уявити собі цих двох спільниками. А чому Тализіна вели під дулом пістолета туди, назад? У них же була прокладена волосінь. І навіщо її прокладали?

Пройшла не одна хвилина, перш ніж Сергій поволі рушив у бік основного коридору. Ноги позатерпали. Він просувався у суцільній пітьмі, не наважуючись увімкнути світло, хоча навколо вже давно нікого не було. Що ж це в біса тут коїться?! Він передчував, ой як передчував щось недобре! Але не вірив у це, наче боячись бути обсміяним самим собою за дурні безпідставні підозри. І ось на тобі…

Пальці намацали тумблер на акумуляторі, і його ліхтар увімкнувся. Нікого. Його несподівано охопило відчуття, чогось невідомого та небезпечного. Кого боялися члени групи? До кого намагалися бути повернутими обличчями, на кого націлювали пістолети? Сергій не міг собі пояснити чому, але чомусь був майже впевненим, що сварка між членами групи тут ні до чого. Щось підказувало йому, що, попри все, ці люди добре розуміли, що роблять, а отже, і бояться когось або чогось недарма. Безперечно, у цій ситуації Тализін знав більше за нього, але поділитися з Сергієм інформацією він не міг.

Ноги самі понесли Сергія у бік виходу із Західної сітки. Потрібно було якомога швидше виходити на поверхню. Це був єдиний реальний шанс щось зробити. Він підняв жилку з землі і тепер майже біг, припадаючи на ушкоджену ногу, тамуючи біль. Все тепер залежало від того, куди простягалася волосінь. Якщо до самого виходу, то біда. Тоді навіщо вони вели Валерія назад у Серце Диявола? Може, вони планували йти ще далі? Назад же вони легко поверталися по прокладеній жилці. Але Сергій не вірив, що вона тягтиметься аж до самого виходу, до Головної Зали. Надто мало часу залишалося в групи, щоб дійти до самого виходу і тепер повернутися на те місце, де вони щойно зустрілися. Ще й з рюкзаками! А можливо, їхні плани змінив цей недоречний в усіх відношеннях землетрус?

Сергій на мить зупинився, знову витяг ножа, перетяв жилку і заспішив далі, змотуючи її за собою. Треба було позбавляти їх будь-яких козирів у цій грі, правил якої він поки що не розумів. А за кілька хвилин кінець жилки несподівано вільно потягся до нього. На підлозі коридору валялися такі ж самі кільця заплутаної жилки, які були намотані на його руку. Там же валявся і весь моток. Все. Вони доведуть Валерія будь-що живого аж до Головної Зали, інакше просто не зможуть вибратися з цього підземного лабіринту. Скільки часу це займе? Волосінь, безперечно, простягалася сюди від самого кінцевого пункту подорожі, від Серця Диявола. Де зараз група? Сергій прикинув. Звідти до Серця Диявола, враховуючи ще й завал, який вони муситимуть обходити, знову ж за допомогою Валерія, близько години, а якщо врахувати ще й своєрідну манеру їхнього просування, то більше. Можливо, півтори. Скільки вони можуть затриматися там? Ну, взяти по мінімуму — хвилин десять. Назад — до двох годин. Загалом щонайменше три з половиною — чотири години. Що можна встигнути за цей час? Звідси до виходу півгодини. Двадцять хвилин до села, де стоїть його «вісімка». З поправкою на ногу — разом година. Залишається дві з половиною. Ще година до міста і година назад. Півгодини на те, щоб мобілізувати когось на допомогу. Кого? Кого можна мобілізувати у новорічну ніч? Він навіть не знав, де хто з друзів її святкує. Безперечно, усі вже добряче випили. Чорт забирай!!!

Рвонути відразу у відділок, написати офіційну заяву. Скільки часу займе бюрократична тяганина, щоб зібрати загін, здатний боротися з озброєною групою щонайменше з трьох чоловік? Можна не встигнути. Що тоді робити? Він взагалі схильний був сумніватися, чи можливо це. Чи поїде хтось із ним за шістдесят кілометрів у новорічну ніч ловити у печерах озброєних зловмисників. Поки його розпитають, що й до чого, мине щонайменше… Він не знав скільки. Поки про все це доповідатимуть по інстанціях, поки отримають дозвіл на такий захід, мине ще невідомо скільки часу. Він може не встигнути. Що тоді робити? Який ще може бути вихід?

Це була складна дилема. Він не мав права кидати Валерія, якого втягнув до цієї халепи і життя якого, можливо, зараз дійсно висить на волосинці. То що ж, повертатися зараз? А якщо усе це заварюється надовго? Їх багато, вони озброєні, ситі й здорові. Він з голими руками, сам, голодний і з травмованим коліном. Сили явно нерівні. Розраховувати можна швидше на несподіваність нападу або просто везіння. Більше ні на що. А якщо довготривала боротьба?

Він рішуче рушив до виходу. Є принаймні можливість дістатися до села і зателефонувати комусь зі спелеологів, нехай піднімають міліцію — справа серйозна. Тільки чи вдасться звідси подзвонити? Машиною до райцентру і назад — півгодини. Дзвінки з переговорного пункту — ще хвилин двадцять. А тоді назад. Дасть Бог, нічого не станеться за цей час.

Сергій уповільнив крок, побачивши під стіною два рюкзаки. І поруч нікого. Що, як їх охороняють? Де Ринат з вусатим Чмуриком? Їх не було з усіма. Пізно. Якщо вони тут, то його вже помітили. Підозріливо озираючись на заглибини коридору, за якими можна було сховатися, він присів поруч з рюкзаками, притулившись спиною до стіни. Обидва рюкзаки виявилися майже порожніми. Там були залишки їжі. Більше нічого.

Озирнувшись ще раз, Сергій швидко витяг розкриті банки консервів. У животі давно вже смоктало, руки тремтіли від голоду та перенапруги. На цю процедуру він відвів собі п’ять хвилин. Краби, мариновані гриби та м’ясо швидко зникли у його шлунку. Шкуринку хліба запхав до кишені. Води серед припасів не було — тільки півпляшки марочного вина, досить слабенького. Відпивши два ковтки, Сергій витягнув за хвіст розрізаний ананас і, кусаючи його на ходу, побіг далі.

Щось примусило їх поскидати до рюкзаків недоїдки і вирушити в дорогу. Їх навіть не налякали підземні поштовхи, хоча Тализін не міг не підняти тривоги і не пояснити їм усю небезпеку становища. Можливо, саме тому його і штовхали туди під дулами пістолетів. Дійсно, Сергій відчував, що і сам після землетрусу не пішов би туди ні за які гроші. А вони пішли.

Ананас лише частково втамував спрагу, оскільки був надто солодкий. Недогризок полетів на землю. Раніше Сергій ніколи б не дозволив собі такого, але зараз ситуація не дозволяла перейматися цим. Стеля коридору різко пішла на зниження, і через кілька кроків йому довелося вже згинатися, щоб увійти до невеличкої зали, у підлозі якої в кутку зяяла чорнотою майже кругла вузька діра. Гусяче Горло.

Він став навколішки і про всяк випадок озирнувся та прислухався. Раніше, скільки він не бував у печерах, навіть коли на якийсь час залишався сам, нічого подібного йому на думку не спадало. А тепер… Гайдукевич, Юлія і третій їхній супутник чогось боялися, інакше як пояснити спосіб їх пересування: спиною до глухої стіни, зі зброєю напоготові. Пригадалося і власне відчуття, ніби він тут не сам.

Скільки разів він проходив Гусяче Горло? Важко уявити. Вперше він почував себе напівзадавленим хробаком, затиснутим у кам’яні лещата, де важко не те щоб розвернутися, а навіть дихнути. Тепер же робив це автоматично, на одному подиху. Усі стіни та виступи вузького лазу були відшліфовані до блиску одягом спелеологів, і Сергій відчував блаженне задоволення, врізаючись у простір Горла, повертаючись за його ходом, наче живий штопор, давно вже навчившись не оббивати плечі та поперек об його виступи. Усе тривало кілька секунд. Це було досі. Тепер же він збирався робити це без будь-якого натхнення. Він ще раз озирнувся, зітхнув і, розвертаючись на ходу, руками вперед, з розгону пірнув головою у вузьку діру.

Те, що сталося за мить, викликало в нього справжній шок. Спочатку Сергій просто не зрозумів, що це таке. Каска на голові несподівано зустріла якусь перешкоду — щось знайоме, дуже характерне, а проте незрозуміле. Відчувалося, як вагою свого тіла він долає цю перешкоду, одночасно гальмуючи в ній. І раптом — холод! Обпікаючий холод стиснув лещатами голову, шию. Подих перехопило, очі заплющились інстинктивно. Це була крижана вода, і його тіло поступово занурювалося в неї. Майже одночасно каска відчула удар у щось важке. У щось таке, чого тут раніше не було. Він загальмував остаточно. Руки відчули попереду камінь, що з’явився у проході невідомо звідки.

Шляху вперед не існувало. Сергій спробував відштовхнутися від несподіваної перешкоди, але просунувся назад не більше, ніж на півметра. Він панічно мацав пальцями по стінках діри. Повітря! Ковток повітря! Але стінки попереду виявилися надто гладенькими, ноги, що стирчали догори, своєю вагою пхали його в глиб проходу, настільки вузького, що годі було думати, щоб знайти кращу точку опори. До того ж вихід з Гусячого Горла обов’язково вимагав повороту тіла навколо своєї осі, а навичок такої процедури у зворотному порядку він не мав — ще ніхто не проходив Гусяче Горло ногами вперед. Сергій з жахом відчув, що це неможливо! А крижана вода, давно заливши його вуха, ніс, потрапляла у глотку, примушуючи пирхати і ковтати її. Свідомість скував шалений відчай.

Не тямлячи, що робить, Сергій перестав упиратися в стінки і швидко під масою тіла опустився до самої перешкоди і, намацавши вже вдруге обома руками камінь, знову відштовхнувся що було сили, відчуваючи, як виштовхуються догори ноги. Все. Рух закінчився! Спробувавши зачепитися одночасно руками й ногами за якісь нерівності, він неймовірно напружився. Зараз він вдихне, і не повітря, а воду! Несподівано його гомілки відчули гострий край. Верхній отвір! Неймовірним зусиллям він зігнув ноги в колінах, і це просунуло його на якихось півметра догори. Пальці панічно відпихалися від гладких виступів, а по шиї вже стікала вода. Зануреною залишалася тільки голова! Невже він так і втопиться? Вивернувшись, що хробак, вигнувши набік шию, Сергій вдихнув повітря разом з залишками води. Його роздер страхітливий кашель, від якого, здавалося, порозриваються груди. І кожний поштовх кашлю пхав його тіло, яке, неймовірно викривившись, намагалося загальмуватися у цій дірі, донизу, до води. Нарешті, затримавши повітря, він таки знайшов якийсь виступ і відштовхнувся руками. Кінцівки, до сідниць, лягли на підлогу зали. Витягнувши одну за другою руки, він виліз з діри. І застиг на камінні. Тіло його здригалося від кашлю, потім він блюнув водою, якої, як виявилося, встигтаки добряче наковтатися. Кашель припинився.

Сергій лежав на камінні, аж поки не відчув, що мерзне. Тоді підвівся, роздягнувся до пояса і викрутив куртку та светр. Аби зігрітися, помахав руками. Щойно він мало не загинув удруге, причому тепер вже для цього бракувало зовсім небагато. Просто у вирішальну мить Фортуна знову опинилася на його боці.

Звідки ж взялася вода у Гусячому Горлі? Ще кілька годин тому її не було! А завали звідки? Землетрус! Очевидно, внаслідок землетрусу утворилася глибока тріщина десь поблизу від місця проходження підземних вод. У печерах були місця виходу підземних джерел, але там вода мала і свої стоки — розщілини, у яких зникала. Тепер же тріщина утворилася там, де такого стоку не існувало. Наскільки потужний потенціал вивільнився при цьому? Хай там як, вода заливатиме печери доти, доки не знайде якогось стоку. Сергій притулився спиною до стіни, дістав карту, намагаючись уявити вертикальну проекцію ділянки печер поблизу Гусячого Горла. Що вже залите?

Результат його не втішив. На тому кінці Горла вода мала залити залу, нехай не до стелі, але шляху до порятунку не було. Землетрус перекрив єдиний вихід з Західної сітки. Все. Він опинився у пастці. Як і Тализін з горе-туристами.