День відбуття

ХХХХIIІ

Це був виступ, така собі невеличка площадочка, доволі рівна, дещо похила. Поставивши ногу в останню, щойно вирубану сходинку, підтягнувшись на руках, Сергій виліз на неї. Далі йшов ще невеликий відрізок рівної стіни, над яким відкривалася глибока розщілина і — він це явно бачив — починався коридор. Тут ще не бував ніхто й ніколи. Від усвідомлення цього Сергій навіть забув на мить, що тут робить. Але ейфорія відкриття тривала лише секунду.

Дістатися до нової печери можна було лише прорубавши ще зо дві сходинки, причому значно глибших, оскільки тут уже не було протилежної стіни, в яку можна було весь час впиратися. Скеля, що її утворювала, відходила убік, і там також був простір з темними отворами — здогадно, верхні коридори, про які останнім часом тлумачив Валерій. Тим не менше, Сергій облишив цей невеликий відрізок роботи і почав спускатися.

Юлія залишилася далеко внизу. До нього іноді долітали лише слабкі спалахи світла її ліхтаря, який вона не вимикала ні на мить. З моменту їхнього приходу до Хмарочоса минуло вже понад сім годин. Сім годин безперервної праці. Долоні горіли, стерті подекуди до пухирів.

І все-таки їм пощастило у двох відношеннях — хирлявий сапер полінувався нести далеко важкий інструмент, а порода скель не була надто міцною. Якби стіну Хмарочоса утворював граніт чи щось на зразок нього, не допоміг би й цей молоток. Так чи інакше, а наближалася межа життєздатності їхніх акумуляторів — згідно з документами, що додавалися до обладнання. Враховуючи «імпортну природу», можна було розраховувати на деякий запас їхньої міцності порівняно з обіцяним на папері, але… Обдивляючись щоразу навколо, Сергій відчував, що це вже не те світло. Скоро, можливо, навіть раптово, ліхтарі погаснуть. Думка про це викликала вкрай неприємні відчуття. Адже у печерах поруч з ними знаходився ще хтось. Той, хто бачить у темряві.

Коли Сергій спустився, Юлія сиділа у тому ж положенні, в якому він її залишив. Вона тремтіла, притулившись до скелі, загорнувшись у його вологу куртку під саму шию, хоч, очевидно, це не дуже допомагало. Він важко скочив з останньої сходинки, скривившись від болю в коліні й нахилився до неї. Вона запитливо глянула на нього. Так дивляться на останню надію. Сергій притулив її до себе і погладив по щоці.

— Ще трошки, Юля. Ти зовсім змерзла.

— А ти? Ти ж віддав мені ще й светр!

— Я працюю, — сказав він. — Бачиш — весь мокрий? Як на тренуванні.

— Дійсно, — погодилася вона, торкнувшись його плечей та спини. — Я зовсім скисла. Усе, чого ти мене вчив, пропало марно…

— Ну що ти! — вигукнув Сергій. — Ти молодець. Жодна інша жінка цього б не витримала. А з тобою можна хоч куди. Ми ще потренуємося.

— Він знову там… — тихо промовила Юлія.

— То нехай купить собі медаль, — відповів Сергій.

Він нахилився до неї ще ближче і тихо сказав:

— Зараз ти лізеш нагору цими сходами. Бачила, як я ліз.

— А ти?

— Я за тобою. Слухай, не перебивай. Нагорі маленька площадка. Вилізеш і чекатимеш там. А мені залишиться ще кілька сходинок — і далі те, про що я казав. Верхня сітка існує! Давай. Ховай пістолет — і вперед. З ним можна зірватися. Лізь помалу, не поспішай. І добре тримайся.

— А ти?!

— Я одразу за тобою.

— Поцілуй мене, — попросила вона. — Будь ласка.

Він притулився щокою і поцілував її у волосся, щоку та кутик губ, відчуваючи, що і сам заряджається якоюсь новою енергією в ситуації, коли, здавалося, вже використані всі можливі засоби.

Юлія підвелася швидко і на диво рішуче. Поклавши пістолет до кишені й ще раз глянувши на нього, вона поставила ногу на найнижчу сходинку і відштовхнулася від землі.

Його кроки Сергій почув майже одразу. Тому, коли Юлія ступила на наступну сходинку, він уже обертався до чорного зяючого отвору коридору. Щось стиснулося всередині, коли, заклавши руку за спину, висмикував кирку, застромлену за ремінь штанів.

На тлі отвору з’явилася пляма з обрисами людської постаті. У першу мить, коли слабке світло його ліхтаря вихоплювало ворога з темряви, здалося, наче він без голови, але у наступну Сергій побачив очі, точніше — прорізи для очей у чомусь накинутому, що ховало всю постать разом з головою. Він був набагато вищий і могутніший за Сергія. Величезні чоботи розкидали поли довгої накидки з чогось схожого на мішковину. З-під накидки виглядав білий шовк та мереживо. На поясі цей убір був перев’язаний грубезною мотузкою. Щось чорне матово блиснуло у двох величезних прорізах на місці очей. Звук, схожий на сміх, жахливий, від якого кров стигне в жилах, виривався невідомо звідки.

Піднялася рука, озброєна кривим та довгим іржавим ножем. Як не намагався сконцентруватися Сергій, устиг лише зігнути ноги у колінах, відчувши нестерпний біль у суглобі.

А далі усе сталося наче поза його розумінням, автоматично. В удар киркою, спираючись на здорову ногу, він вклав усі сили. Але рука натомість сама зустріла міцну перешкоду, і Сергій відчув, як молоток виривається з неї й летить у темряву коридору, а не менш грізна зброя спрямовується у його тіло. Блок проти ножа не спрацював повною мірою — кулак відчув зіткнення і тієї ж миті щось різонуло вздовж боку. Захоплюючи руку, що вразила його, Сергій уже падав на одне коліно, розвертаючись спиною до ворога, натягуючи його на себе. Але той виявився надто потужним, щоб мелькнути ногами догори і вкарбуватися спиною у каміння. Кидок не вдався. Ворог встояв, лише зігнувшись, і тепер обхоплював його другою рукою, наче лещатами, за шию. З усіх сил Сергій намагався не випустити його руку з ножем, за яку вчепився обома своїми, розуміючи, що інакше це означатиме кінець. Шию стискало. Він відчув брак повітря і морок в очах. Зібравшись, Сергій смикнувся вперед, намагаючись вгадати, де знаходиться нога супротивника, і підбити її власною ногою. На щастя, це вдалося, і, коли той на мить втратив рівновагу, Сергій, уже напівзадавлений, таки зміг провести кидок. Тіло ворога перевалилося через нього якось боком, з натугою, не випускаючи його шиї зі страшних обіймів. Утримуючи й далі його руку з ножем, Сергій спробував вислизнути з цих обіймів головою, на якій була каска. Шлейка її трісла, і він таки видер голову, залишаючи пластмасову каску в дужих лапах. І відразу усе потонуло в темряві, адже порвався провід, пропущений під одягом, який ішов до ліхтаря. Тепер усе залежало від руки з ножем, котру якимось дивом і досі утримував Сергій, адже супротивник бачив у темряві! І єдиним порятунком від смертельних ударів було володіння цією рукою. Сергій втягнув голову у плечі автоматично, і удар другої руки супротивника, яка вже викинула каску, лише ковзнув по його скроні. Не знати яким чуттям Сергій відчув новий замах. Залишалося одне сподівання: провести якийсь больовий прийом, що скував би супротивника, який був значно сильнішим.

Вони впали, і Сергій опинився внизу. Вільною рукою ворог знову схопив його шию і тепер таки видер свою озброєну руку. Махнувши ногами, Сергій спробував скинути важке тіло з себе, але чоботи лише ковзнули по плечах супротивника, а в наступну мить важкий удар у щелепу затьмарив його свідомість. В останніх її проблисках Сергій підняв руки, відчуваючи, що захиститися від ножа тепер немає шансів. І раптом постать ворога, що сидів на ньому, наче проступила на тлі темряви, так, ніби за його спиною з’явилося світло. Побачивши цей силует на якусь мить затьмареними очима, Сергій однак не встигав розібрати, куди спрямовується ніж, коли пролунав постріл. І майже одночасно кулак ворога, що стискав зброю, ковзнув по його лобі, а лезо голосно скреготнуло об каміння біля самого вуха. Впершись колінами у спину, Сергій скинув його із себе.

Юлія стояла позаду, на двох нижніх сходинках, обличчям до них, тримаючи пістолет перед собою. Кремезна постать підводилася, відступаючи у темряву, і Сергій упав на каміння долілиць, відкриваючи їй огляд. Три постріли пролунали один за одним. Останній — коли важка чорна пляма з обрисами людини вже зникла за рогом.

Він підвівся на коліна і мацнув себе рукою за бік. Тремтячі пальці відчули якесь лахміття. Тіло чи одяг? На руці була кров. Багато крові. Він сперся на стіну.

Юлія вже була поруч. Витягла з кишені перев’язочний пакет, явно армійського зразка, розпакувала і, наклавши тампон на рану, почала бинтувати навколо талії.

— Щільніше мотай, — втягуючи живіт, попросив Сергій.

Він так і стояв на колінах, важко дихаючи, впираючись руками у стегна. Пекучий біль у попереку зростав, на боці посеред білої пов’язки проступала яскрава червона пляма. Невже зараз раптово потемніє в очах, стане млосно і він впаде на каміння?

Цього не трапилося. В очах не темніло, дихання налагоджувалося.

— Рана велика? — запитав він.

— Не дуже, — відповіла Юлія. — Здається, неглибока. Дуже довга, отже, глибокою бути не повинна.

— Звідки ти знаєш?

— Ніж вузький, — пояснила Юлія. — Якби ішов углиб, була б коротка і рана, а він наче чиркнув по тобі.

Сергій глянув на неї, нічого не сказавши. Ніж нападника дійсно був вузьким та кривим.

Він підвівся.

— Посидь, — попросила Юлія. — Посидь трохи!

— Ніколи. — Він підштовхнув її до зробленого лазу. — Лізьмо.

— Ти перший, — сказала вона. — Я не лишу тебе тут!

— Перша ти, — заперечив він. — Якщо мені стане погано, я падатиму і зіб’ю тебе своїм тілом. Давай.

— Не падай, добре? Сергійку, пообіцяй мені!

— Обіцяю. Вперед…

У неї спритно це виходило. Працюючи руками й ногами, вона вилізла метрів на три вгору і застигла.

— Я чекаю тебе.

Він ще раз озирнувся, знайшов кирку, підібрав каску і поліз за Юлією.