День відбуття

XXI

Цей день виявився одним із найжахливіших. Похмурий ранок сипав у вікно дрібним сухим снігом. У кімнаті було зимно. Настрій перебував десь біля нуля. Сергій не пам’ятав, як заснув учора. Знав тільки, що це далося важко. Обличчя Юлії, яке нещодавно дивилося на нього майже впритул, перетворилося на якесь нав’язливе видіння, якого ніяк не вдавалося позбутися. Напевно, під час однієї зі спроб спекатися його він провалився у довгоочікуваний сон. Це речення, хоч і не потребує шліфовки, є, як і попередня вставка, абсолютно зайвим.

На ранок нога майже не боліла. Зникло те неприємне відчуття, ніби в суглобі щось заважає. За кілька днів він повністю стане на ноги. Та це його не надто звеселило. На душі коти шкребли. Що ж тепер робити? Знову їхати на віллу і продовжувати тренування? Так, ніби нічого й не сталося? Можливо, якийсь час це вдаватиметься, а далі?.. Той потяг, який обоє вони відчули вчора одне до одного, все одно доробить свою справу. Зупинити це неможливо. І хтось обов’язково постраждає. Сергій шкірою відчував, як затягується гудз, розрубати який буде ой як важко!

Хоч як він намагався думати про щось інше, подумки знову і знову повертався на віллу. До неї. Гайдукевичі були дивною парою, не тільки через різницю у віці. Сергій ніяк не міг зрозуміти, що їх пов’язує. Немолодий чоловік цілими днями займався своїм бізнесом, вечорами пропадав у коханки, а між цим знаходив час почитувати фундаментальні праці іноземними мовами. А вона проводила увесь час в чотирьох стінах. Молода жінка, наділена інтелектом, могла б принаймні десь вчитися, у якомусь престижному вузі! Хай там що, але Юлія не була схожа на жінку, що остаточно записала себе у вічні домогосподарки. Невже її вибір зумовлений суто грошима і ні про що не шкодує? Якщо так, то чому при першій нагоді скаче до нього в ліжко і дивиться голодними очима?

Сергій знову пригадав її погляд. Такий, як учора, коли вона схилилася до нього. Ні, справа не тільки в ліжку. Їй потрібно щось більше. «Звідки ти знаєш, що я маю?» Безперечно, вона відчувала дискомфорт, та, як вважав Сергій, сама була у тому винна. Все, чого їй зараз бракувало, ще раніше Юлія принесла в жертву матеріальному благополуччю. Звичайна, банальна історія. А тепер ще й збиралася перекласти ці проблеми з хворої голови на здорову. Сергій свідомо підживлював думки, які могли б викликати антипатію до неї. Нічого тут розчулюватися. Та антипатія не з’являлася. Навпаки, хотілося… ні, не того, що могло статися учора. Просто бути поруч.

Доходила дванадцята. Зараз вони повинні виїжджати. Поставлять машини у селі і підуть під землю, зустрічати Новий рік з екзотикою, як і належить «новим українцям». Хоча компанія, звичайно, підібралася доволі дивна. Сергій помітив це відразу. Взяти хоча б того, вусатого, до якого відразу приліпилося це образливе прізвисько — Чмурик… Маленький такий, моторний… Таке враження, що попиває добряче. Ну ніяк не вписується він у їхню компанію! Як його звати? Григорій. Ну, Ринат або Олег — це зрозуміло, охоронці, слуги свого роду. А цей же хто? Ніякий він не друг Гайдукевича — це точно. Сто відсотків. То чому він його туди потяг? Якого святого?

Або хоча б Юлія… Затялася брати з собою собаку! Чисто здуріла! Скільки зусиль коштувало йому пояснити їй, що це неможливо! Ледве втлумачив. От бери пса — і все! Не можна добермана, то давай того, дрібного. А коли стало остаточно відомо, що замість Сергія їх поведе Тализін, вона і до нього почала чіплятися з тим самим. Чисто звихнена на своїй псарні. Напевно, і спить з ними. Як тоді — лягла серед дня спати, і навіть пси до дверей не підходили, коли він дзвонив. Напевно, обох у ліжко затягла. Збоченка…

А взяти Гайдукевича? Напакував рюкзаки, що у найширший прохід не влізеш. Чого тільки не напхав — навіть молоток та зубило. Сталактитів назбивати на пам’ять? Консервів набрав на тиждень. Навіть жилку риболовну. Для чого? Кого ловити зібрався? І ще купу всякого… Він пригадав, як руки обмацували в рюкзаку невідомі предмети. Відеокамера! Безперечно. Якась велика тверда коробка. Що ще може там бути, якщо не вона? Аякже!.. Треба належно оформити цю підземну епопею.

А Ринат? Похмурий тип. Мовчазний. Сергій згадав його неприховану насмішку, коли вони їхали у його «вісімці». Напевно, недолюблює його. Не виключено, Сергій, сам того не бажаючи, відібрав у нього одну з його функцій. Можливо, саме він навчав Юлію рукопашного бою, поки не з’явився Сергій? А може, й не тільки цього? Адже пані повинна отримувати все, чого бажає… Цікаво, чи носить він зброю? А ще цікаво було б зустрітися з ним у спортзалі, на килимі. Сергій знову уявив собі Рината — майже такий самий на зріст, зовні нічого надзвичайного, але під його одягом вгадувалося міцне жилаве тіло, а точні зібрані рухи та скупа міміка свідчили про швидку реакцію. Чому ж тоді Гайдукевич не скористався Ринатовими послугами, а знайшов його, Сергія? Напевно, не тому, що помітив, що той підбирається до неї. У цьому разі він би його просто вигнав.

Другий охоронець — Олег — чомусь не викликав у нього такого інтересу. На його думку, він програвав Ринату в усіх відношеннях. Одного разу, приїхавши на чергове тренування, Сергій став свідком «зміни варти». Він бачив це лише здалека, та враження, що Ринат має більше повноважень, після цього зміцніло.

Напевно, Сергій ще довго перебирав би у пам’яті всілякі спостереження, якби хлопець з нижнього поверху не покликав його до телефону. Іти вниз не дуже хотілося, але він таки пошкандибав, намагаючись не згинати ногу в коліні.

— Вітаю! — почулося з трубки, коли він притулив її до вуха. — 3 Новим роком, Сергійку! Ти вже зовсім мене забув, а от я дзвоню, щоб таки поздоровити тебе.

Це була Марина.

— Я тебе також вітаю, — сказав Сергій. — Бажаю… бути здоровою, щасливою та багатою.

— Ого, яке привітання! — вона здивувалася. — А це взагалі ти? Щось не впізнаю тебе.

— Я, я… — заспокоїв Сергій. — Просто зараз так модно у кращих людей міста.

— Ну, звичайно, ти ж тепер з кращими людьми дружбу водиш. Новий рік справлятимеш також із кращими? Принаймні за мене…

— Новий рік справлятиму сам, — похмуро промовив він.

— Як сам? — не зрозуміла Марина.

— Просто: ляжу в ліжко і зустрічатиму.

— Щось сталося? Я чую, ти не в гуморі.

— Коліно пошкодив, — Сергій казав напівправду, — от і не в гуморі.

— Що, серйозна травма?

— Так собі…

— То я приїду? Хочеш? — запропонувала вона.

— Приїжджай, — мовив він після хвилинної паузи і попрощався.

Продовжуючи і далі годити пошкодженому коліну, він піднявся до кімнати і заліз у ліжко.

Вона впорається швидко. За якусь годину буде тут. На мить його охопило не зовсім приємне відчуття. Здалося, ніби він використовує свою колишню подругу. Хоча чому колишню? Адже нічого такого не сталося. Хто казав, що Марина — колишня? Можливо, цей її дзвінок і на краще. Принаймні не лишиться наодинці з думками.

А взагалі дивно, чого раптом вони так загорілися тими печерами? Дивно, доволі дивно… Гайдукевич побачив його карту і спитав, що це, а коли Сергій пояснив у кількох словах, що таке спелеологія, заявив що це фігня. І все, ніякого інтересу. Потім їм довелося чекати в машині, і Гайдукевич знічев’я взяв до рук карту. І відразу щось змінилося. Він навіть відклав свої справи і відправив помічника додому! Справді, саме так воно і було. Тільки тоді не кинулось у вічі. Сергій навіть пригадав, як Гайдукевича щось зацікавило на карті і він хотів було запитати, але зупинився на півслові. Що такого могла побачити на карті людина, зовсім далека від спелеології? А можливо, саме у цей момент у нього виникла ідея зустріти там Новий рік зі своєю незрівнянною Юлією? І він, наче на крилах, покинувши все, полетів ділитися з нею цією ідеєю?

Ні, на Гайдукевича це не схоже. Той, хто вечорами пропадає в сексуальних блондинок, не мав би летіти на крилах до правовірної дружини, охоплений подібними ідеями. Що ж тоді він там знайшов?

Потім Сергію знову пригадався загадковий персонаж з вусами, якого він бачив у Гайдукевича, коли обговорювалися деталі походу. Яка його роль? Для чого його туди тягнути? Не для того, щоб випити з ним чарку, — це точно. За весь час, поки тривала нарада, вони з господарем не перемовилися навіть словом. Більше того, Гайдукевич взагалі на нього не дивився! Ще один охоронець? Нісенітниця. Його штурхони добре у лоба, і він упаде, не знати, чи підведеться потім. Водій? Олег з Ринатом їздять за кермом. Плюс сам бос. Ні, схоже, це зовсім чужа людина. Несподівано Сергію пригадалася ще одна деталь. Цей, з вусами, курив «Приму» без фільтра у пожмаканій картонній пачці. Людина зовсім іншого кола. Сто відсотків. Усе виглядало тепер, після детального осмислення, так дивно…

Про печери його кілька разів розпитувала і Юлія. Як здалося йому тоді, без найменшого інтересу, хоч і казала, що дуже хоче туди потрапити. Сергій знав, як виглядає інтерес в її очах. Тоді, коли, відпрацьовуючи до нестями той чи інший прийом, вона заламувала його руку з ножем, інтерес просто виблискував з її очей. Щоб йому не скласти останньої сесії, якщо їй дійсно туди хотілося! А знову-таки пес! Навіщо їй пес у печері? Стереотип? Просто звикла? Для чого взагалі стільки псів? Кому потрібні охоронці, що цілодобово несуть варту? Для чого ці навички рукопашного бою, тренування до втрати пульсу? Вона когось боїться! Навіть до нього у гуртожиток прийшла з собакою. А може, вони обоє когось бояться. А вона особливо.

Вчорашній її візит був лише другим, за його спостереженням, випадком, коли Юлія залишила віллу. Знову постало у пам’яті її обличчя, її великі чорні очі, які наче промовляли до нього. Сергій струсонув головою, намагаючись прогнати цей спогад. А вчора?.. Вона попросила його відвернутися. Їй же Богу, Юлія не та жінка, яка соромиться чоловіка, котрого хоче. Все, що вона робила, — завжди робила рішуче, без вагань. На всі проблеми — грудьми, з розплющеними очима. Це було її життєве кредо, принаймні такого висновку дійшов Сергій за десять місяців знайомства з нею. А тут: «Відвернися, будь ласка!»

І раптом його уява домалювала те, що сталося далі, за його спиною після цих слів. Вона роздягалася. Щось зашелестіло — це впала на підлогу куртка. А він лежав тоді, відвернувшись до стіни, і лічив секунди та речі, що вона скидала, оскільки лише вони відділяли його від того жаданого моменту. Далі клацнула металева пряжка і щось важке, глухо стукнувши, впало на куртку. Він пам’ятав і попередню картину — її пальці на ґудзику джинсів. Звідки взялася пряжка? Адже на джинсах не було ременя! Яка така металева пряжка може бути в жінки між курткою та джинсами зі светром, якщо в джинсах немає ременя? Висновок напрошувався однозначний — жінка, яка чогось боїться, може носити зброю, і він, Сергій, не повинен був її бачити.

Усе нові деталі зринали в пам’яті, непокоячи дедалі більше. Він дедалі чіткіше усвідомлював, як мало приємного йти з подібними підозрами під землю у компанії таких людей. Тепер замість нього туди йде Тализін, який, очевидно, нічого такого не підозрює. І це, мабуть, у сто разів гірше. Якась невиразна тривога охопила його, та Сергій намагався відмахнутися, гадаючи, що надто згущає фарби.

Година давно минула, але Марина не поспішала з’являтися. Сергій сів на ліжку і потер скроні. Від цих аналітичних операцій почали вимальовуватися якісь загальні обриси, але настільки туманні, що годі було й сподіватися щось зрозуміти.

Цікаво, чи дозволив Валерій тягнути з собою увесь «багаж»? Якщо він пішов у них на поводу, то як вони дістануться з тим усім до місця підземного пікніка? Мимоволі пригадався анекдот, коли стюардеса півгодини розписувала пасажирам, якими зручностями обладнано літак, а в кінці додала: «Ну а тепер спробуємо злетіти з усією цією…» До того ж маршрут, який обрала Юлія, цілком тягнув на першу категорію складності. Словом, з якого боку не глянь, Тализіну не позаздриш.

Тільки-но Сергій уявив собі всю компанію в печерах, як одразу зрозумів призначення тої риболовної жилки. Ну, дає мужик! Не дарма про цих «нових» анекдоти розповідають. Гайдукевич боявся заблукати у печері і не вийти на поверхню! Тільки так можна пояснити наявність щонайменше двох бобін волосіні. Теж мені Тесей у лабіринті. Отже, той, хто йтиме останнім, має закріпити за щось і почати розмотувати волосінь, а на зворотному шляху той, хто йтиме першим, мав би її змотувати. Цікаво, що сказав би Тализін, побачивши, як у нього за спиною починають розмотувати жилку? Покрутив би пальцем біля скроні. Мовляв, очманілі дилетанти — гірше динаміту… Зате перестраховщик Гайдукевич отримував стопроцентну гарантію повернутись назад навіть без провідника…

Без провідника?! Ця думка неприємною скалкою засіла у його розбурханій свідомості, викликаючи нові підозри та невтішні думки.

Сергій підвівся на ноги і пройшовся по кімнаті, забувши про коліно. Наявність жилки в рюкзаках Гайдукевич тримав у таємниці. Звісно, хто б із ним пішов туди після появи таких припущень? Ні Сергій, ні Валерій не розповсюджувались у клубі про майбутній захід, адже отримання ключів для проведення у печерах новорічних пікніків могло мати для обох неприємні наслідки. Виходило, що про те, хто, коли і куди саме пішов, не знав ніхто. Тим більше нікому не було відомо про наявність групи Гайдукевича і її склад. А що як група дійсно збиралася повертатися назад без провідника?

Обличчя пашіло, а в ямці під ребрами стало холодно і щось лоскотало. Що за нісенітницю він тут вигадав?! Менше треба дивитися американських фільмів! І все ж таки… Ситуація, де надзвичайно легко сховати всі кінці.

Маячня.

Сергій зауважив, що вже давно міряє кроками кімнату. Дивно, але коліно майже не давало про себе знати. Де ж вона, та Марина? Скільки можна? Вона спізнювалася завжди, скільки він її знав. А давно б уже годилося розкоркувати якусь пляшку, та й з’їсти щось. Ну і ще дещо він би собі дозволив на рубежі, так би мовити, тисячоліть. Ця зарозуміла пані Юлія так його учора завела… А потім — бувай здоров. І щоб йому згоріти, якщо Марина чимось гірша. А простіша і сексуальніша — так це вже сто відсотків. Завжди нагадувала йому дівчину з американського ролика. Біс із ним, хай буде як в американському ролику — фірмова пляшка, проста їжа в упаковках та симпатична блондинка. Вони сідають, відкорковують пляшку, запалюють свічки… А потім, як і належить, заходить вайло у шкірянці і висаджує з глушника цілу обойму у тіла, що застигли під ковдрою. Саме так. Якщо все вірно, то він, Сергій, також є одним із кінців, які належить обрубати. Адже йому відомо про новорічну походеньку групи Гайдукевича.

Він зупинився серед кімнати і провів руками по обличчю, яке починало пашіти. Треба ж так накрутити себе! З Тализіним вони відлазили за ці роки, напевно, не одну сотню підземних кілометрів. Цей діловий та імпульсивний геній-технар завжди викликав у нього особливу симпатію. Він втягнув його у цю авантюру, а сам сидить у своїй «барлозі» і чекає, чим усе скінчиться! Їхати просто зараз? Перехопити їх уже не вдасться. Пізно. Розшукати там, у печерах? Неважко, адже маршрут йому відомий — Серце Диявола. Навіть якщо припустити, що його несподівано змінили, у спелеологів існує правило — ставити на скелі при вході напрямок маршруту крейдою. Це завжди робить старший групи. Вийшовши назад, він же й стирає напис. У будь-якому разі Тализін обов’язково поставив позначку. От тільки чи здогадався зробити це непомітно?

Хай там як, знайти їх можна. А що далі? Сидять вони у Серці Диявола, п’ють шампанське. Добрий день, я прийшов, мовляв, уже видужав. З Новим роком!

«Приперся…»

Сергій відчинив шафу і витягнув стару спортивну сумку, де завжди було зібране все необхідне. Чоботи лежали окремо. Він постояв у нерішучості, колупаючи пальцем оббитий нержавійкою носок чобота та шипи на підошві. Потім поставив чоботи на підлогу, дістав з шухляди еластичний бинт і звичними рухами почав мотати коліно.

Коли постукали у двері, він був уже вдягнений. Хто це? Мала би бути Марина. Обережно, щоб не стукати шипами об підлогу, Сергій підійшов до дверей і став збоку.

— Хто?

Настала пауза. Напевно, Марина викотила очі, почувши таке.

— А ти що, ще когось чекаєш?

Сергій відчинив двері. Марина увійшла, здивовано оглядаючи його, та так і залишилася мовчки стояти посеред кімнати, дивлячись на його «струйові» чоботи, усі в кишенях брезентові штани, таку ж куртку та чорну спортивну шапочку. Вона дуже добре знала, для чого призначене таке вбрання.

— Що це все означає? — запитала вона. — Як… це розуміти? Ти що, з глузду з’їхав? Я все кидаю…

— Тихо, — сказав Сергій, — я тебе прошу, помовч і не додавай мені проблем. У мене їх і так досить…

— Чого ж ти дві години тому не казав мені про свої проблеми? — мало не закричала Марина.

— Не репетуй, — зловісно промовив він. — Сядь тут і сиди тихо. Дві години тому їх ще не було. Прошу тебе — сядь і посидь десять хвилин мовчки.

Сергій не хотів ображати її, більше того, потребував її допомоги. Він дістав два поштових конверти, два аркуші паперу, копірку і, не звертаючи на Марину уваги, почав писати.

Перечитавши лист, Сергій поклав обидва примірники в окремі конверти та заклеїв. Тільки тепер він подивився на Марину.

— Якщо я не з’явлюся завтра до дев’ятої ранку, — сказав він, — передай цього листа у найближчий відділок міліції черговому, а цього — дружині Валерія Тализіна, ти знаєш його. Адреса написана на конверті. Ти все зрозуміла? Їй же повідомиш про другий лист, який ти занесла до відділку. Вибач за Новий рік. Я не розраховував на такий поворот подій.

На Марину було жалко дивитися. Її обличчя знову змінилося, і замість гніву та образи Сергій побачив якесь побоювання, а потім і переляк.

— Що це означає? — тільки й спитала вона.

— Немає часу пояснювати, — сказав Сергій. — Але запам’ятай, якщо ти розкриєш листа або зробиш щось таке, чого я не просив, а мені все-таки вдасться повернутися, то скручу тобі голову. Пробач.

Він легенько підштовхнув її до дверей і, «ощаслививши» ніяким поцілунком десь біля вуха, додав:

— Біжи. Я піду пізніше. Не бійся, ніхто не знає, що ти приходила до мене. Йди собі і спокійно справляй Новий рік, тільки не проспи дев’яту ранку.