День відбуття

XXXXVII

Перший день двотисячного року хилився до завершення. Тут, глибоко під землею, це не відчувалося.

Здавалося, що взагалі не існує ні зими, ні снігу, лише каміння й темрява.

Гайдукевич сопів позаду, допомагаючи, як міг. Вони зуміли пристосуватися одне до одного у такому неординарному способі пересування і рухалися повільно, але впевнено, доволі синхронно докладаючи зусиль, мовчки і рідко відпочиваючи. Пістолет лежав у боковій кишені брезентових штанів, і Сергій відчував його, насторожено оглядаючись на темні закутки та бокові коридори.

Раптом Гайдукевич перестав допомагати і загальмував, поборсався, лежачи на боці й поповз до Сергія, намагаючись схопити його за ногу. Сергій здивовано відсунувся.

— Стій, — прохрипів крізь зуби Гайдукевич і таки схопив його за чобіт, невідомо для чого обмацуючи його, а потім штани над ним. При цьому він оглядав і власну руку. А тоді потягся до його другої ноги.

Сергій розгублено спостерігав за цими дослідженнями, коли той, важко хоркаючи, розвернувся на місці та поповз назад, щось шукаючи на каміннях.

— Борисе Олександровичу, — не зрозумів Сергій, — куди ви? У чому справа?

Але той мовчав. Повернувшись до останнього розгалуження, яке вони пройшли, Гайдукевич знову загальмував, мацаючи руками кам’яну підлогу.

— Борисе Олександровичу! — Сергій невдоволено дошкандибав до нього. — Що сталося? Ми втрачаємо сили й час!

Але той у нестямі дивився на власну долоню. На ній була кров. Кров, перемішана з пилюкою, що вкривала каміння. Тепер Сергій зрозумів: влізши випадково у неї долонями, Гайдукевич тепер намагався з’ясувати її походження, гадаючи, що кров могла належати пораненому супутнику. Коли ж він переконався у протилежному…

Це був стан афекту. Важко травмований кремезний чоловік, стогнучи та хриплячи, просувався у темряву, наче якийсь хижий звір по кров’яному сліду. Все інше припинило для нього існувати. Подерті пальці та долоні, які вже не захищали знищені рукавиці, чіплялися за каміння, і він кидав важке тіло вперед ще на півметра. Чобіт здорової ноги орав борозну у грубому шарі важкої пилюки. Сергій усвідомив, що зупинити його не вдасться, адже цей чоловік зрозумів, кому могла належати кров, розмазана по камінню. Він лише кульгав позаду, намагаючись уявити собі те, що станеться за кілька хвилин. А статися повинно обов’язково. Адже цей сліпий коридор за кілька десятків метрів закінчувався глухим кутом, і той, хто залишив тут криваві сліди, просуваючись по ньому кількома годинами раніше, повинен знаходитися там.

Зупинившись, Гайдукевич мазнув долонею по мокрій плямі перед собою, і це наче додало сил. Вихопивши ножа, він увіп’яв його у це грубе нашарування, що вкривало підлогу. Лезо заскреготало по каменю, а він підтягся і, одночасно відштовхнувшись ногою, здолав ще півметра, після чого сталь знову увіп’ялася у каміння. Витягши пістолет, Сергій пересмикнув затвор, але його оскаженілий супутник не звернув уваги на цей звук.

Той, хто залишив кривавий слід, напівсидів у глухому куті коридора, спершись спиною на похилу стіну, і не ворушився. Сергій мимоволі здригнувся, побачивши цю застиглу постать. На Гайдукевича жахливий вигляд пораненого не справив найменшого враження. Здавалося, його не може тепер здивувати ніщо. Продовжуючи хрипіти, він вганяв ніж у каміння і повз уперед, наче там нікого не було.

Накидка з грубої мішковини розхристалася, відкриваючи гіпюрове мереживо, подекуди досі білосніжне, та шовк, на якому проступили червоні плями. У ніс ударив страхітливий сморід. Розуміючи, що зробити вже нічого не можна, Сергій зупинився. Він був за кілька кроків попереду — посланець харгілонів. Кривий та довгий ніж з відламаним вістрям лежав поруч.

Видершись по його грудях, Гайдукевич запхав пальці в очні отвори накидки й змахнув ножем. Гостре лезо з гучним звуком розпороло тканину, і Сергій побачив шолом чорного матового кольору, який закривав обличчя велетня. Вправним рухом, так, наче знав, як це робиться, Гайдукевич клацнув защіпками і здер шолом з його голови.

— Мурат… — лише єдине слово злетіло з його вуст.

Обличчя пораненого було блідим. Здавалося, він навіть не дихає. Та очі його все-таки розплющилися. Погляд блукав, але врешті-решт зупинився на тому, хто сидів на ньому, тримаючись за роздерту накидку.

— Мурат… Ось хто…

Сергій здригнувся, коли рука Гайдукевича захопила у жменю волосся на його голові, а друга — з ножем, піднялася для удару. Він наче закляк на місці, усвідомлюючи, що зараз це станеться.

— Давай… — самими губами промовив той. — Зроби це, Боря… Однаково… Кінець…

— Хто? — прохарчав Гайдукевич, нахиляючись до нього. — Хто?! Я хочу знати хто… Я покину тебе помирати тут. Самого…

— Ти завжди був… — з зусиллям проковтнув помираючий, — попри всі достоїнства… А втім… Тебе однаково знищать, ти знаєш чому…

— Хто?! — закричав Гайдукевич у саме його вухо. — Я не хочу знати, хто мене знищить. Я хочу знати, хто наказав тобі у цьому ганчір’ї і з цим ножем полювати тут на мою доньку. Я… тебе…

— Я не боюся, — промовив той, важко дихаючи.

Якщо раніше грудна клітка цього велетня, здавалося, взагалі не рухалася, то тепер він часто дихав, намагаючись компенсувати зусилля, витрачені на розмову.

— Я тобі скажу… — на мить він заплющив очі. — Все-таки ми з тобою…

— Хто тобі платить? Хто платить за цей гардероб?!

— Не кричи так голосно… Платить мені Калоєв. Тобі це відомо… А гардероб… За гардероб платить… мадам… Пашутіна.

— Що… Пашутіна? Як…

— Ірина. Пашутіна. Твоя люба… — вимовив помираючий. — Іноді ми не знаємо… справжніх прізвищ жінок… з якими спимо. Пашутіна… Ірина… Сергіївна…

Здавалося, ці слова відібрали його останні сили. Він замовк і повіки його впали донизу. Груди рухалися часто та поверхнево. Руки безсило лежали здовж тіла. Сергій стояв, нічого не розуміючи, тримаючись рукою за виступ.

— Господи… — промовив Гайдукевич, перевертаючись поруч із пораненим і падаючи спиною до скелі. — О Боже…

Він затулив руками обличчя і довго сидів мовчки. Тільки пальці часом стискалися в кулаки.

— Скажи, Мурате, — Гайдукевич несподівано знову звернувся до нього, — скажи, це був ти? Тоді, у Краснодарі — це також був ти? Скажи мені!

Він довго торсав його за плече, поки той, нарешті, не відповів дуже тихо, самими губами:

— Ні… не я.

— Я відпущу тобі цей гріх, клянуся, але скажи, щоб я знав!

— Ні, не я…

— Хто?

— Не… зна… ю… Ніхто не… зна… є… Я б ска… пробач…

Це вже була агонія.

У голові Сергія все переверталося. Гайдукевич сидів під скелею у повній нестямі, нездатний рухатися. Нагорі, якщо вірити годиннику, вже темніє. Рішуче обернувшись, Сергій рушив до Хмарочоса, залишаючи насамоті людину, яка, судячи з усього, зараз цього потребувала найбільше. Знайшовши зручне місце, він витер одягом і опустив у глибоку вузьку щілину пістолет із золотою рукояткою. Добре чулося, як метал кілька разів дзенькнув, завалюючись туди, де знайти його буде неможливо.

Шлях був недалекий. Ще кількасот метрів кривими проходами, і він видереться на десятиметрову висоту у систему верхніх коридорів, швидко відшукає знайдену Юлією розщілину, що веде до виходу на крутому скелястому схилі. Можливо, його вже там чекатимуть. Не відчувалося шаленої радості. Не приходило на згадку й те, що дивом пощастило вилізти з безнадії та смертельної небезпеки. Натомість насунулося щось важке та безутішне, зростаючи у міру наближення до місця, де невдовзі повинно блиснути тьмяне світло і запахнути морозне повітря січневих сутінків.