День відбуття

VII

Все заварилося несподівано, одної середи, увечері, коли, закінчивши тренування, Сергій збирався відбути додому. Шикарне авто господаря стояло носом до воріт. Напевно, Гайдукевич увесь цей час був удома.

— Він іде у справах, — сказала Юлія, прослідкувавши за його поглядом, — так що під’їдеш до свого студмістечка з комфортом.

— Нормально, — відповів Сергій. — Хай буде з комфортом. Ну, бувай! До завтра. — Він зняв з вішалки куртку і картинно переступив через добермана, який розлігся просто-таки на порозі. — Готуйся! Післязавтра те саме, що сьогодні, тільки вже на повному серйозі.

Вона посміхнулася і, провівши його, зачинила двері.

Взагалі Сергій був твердо переконаний, що гроші — найчастіша причина всіх без винятку нещасть. В одних людей — тому, що їх немає, в інших — тому, що вони є. Але зараз, сідаючи в авто, він про це не думав. Можливо, й тому, що в його кишені лежали щойно сплачені Юлією долари за півмісяця тренувань. Ця навіжена таки дотримала свого слова і від того «іспиту» розраховувалася з ним виключно сама. Спочатку Сергію це здавалося не дуже приємним, але потім звик. З нею чомусь було усе просто. Здавалося, що з цією жінкою він запросто міг би вирішувати і більш пікантні проблеми, ніж розрахунок грошима. Вони швидко доїхали до центру міста і припаркувалися біля тротуару: Гайдукевич повинен був заскочити до себе на фірму. Коли він повернувся, Сергій читав.

— Зараз, — сказав він, — треба зачекати хвилин десять. Так все одно швидше, ніж автобусом. А це що таке? Ти що, скарби якісь шукаєш? — Гайдукевич несподівано зазирнув в аркуш у Сергія в руках. Відзнята на фотопапері схема справді була схожа на карту.

— Скарби… — посміхнувся Сергій, — які там скарби… Так, просто розвага. Знаєте, що таке спелеологія?

— А… чув, — сказав Гайдукевич. — Навіть колись якийсь документальний фільм дивився. Така нудота! Хоча, пробач, може, тобі подобається… Я б принаймні ніколи не поліз.

— Справа приватна, — дипломатично зауважив Сергій. — Декому подобається. Печери — це одні з небагатьох місць на землі, де ще щось можна відкрити. Я маю на увазі відкрити — в географічному розумінні. Спробуйте відкрити острів, або річку, або хоч якусь там скелю — неможливо. Все давно відкрите, нанесене, все має свої назви. Навіть зірки на небі практично всі відомі. А здавалося б, Всесвіт — така безодня. А тут — ідеш і відкриваєш. Ви ж не будете заперечувати, що в цьому щось є?

Гайдукевич з подивом глянув на Сергія, ще раз — без інтересу — на карту і сказав:

— Можливо.

Той, кого вони чекали, чомусь не з’являвся. Шеф мовчки глянув на годинник і запалив сигарету. Сергій відірвався від своєї карти, поклав її на коліна й заплющив очі. Гайдукевич затягся, випустив дим і взяв аркуш фотопаперу до рук.

— Гм…

Він довго розглядав схему, а потім у нього несподівано вихопилося:

— А… — наче щось хотів запитати.

— Що? — Сергій розплющив очі.

— Та так, нічого. А взагалі, справді цікаво. А ось, що це?

— Оце? Порода. Заштриховані острівці — гірська порода. А от оце — власне печери. Ось, бачите, які відгалуження? Ціла сітка! А знаєте, якою була б ця карта, якби відкрити й нанести все?

— А це що, оті ваші назви? Ба… ре…

— Печера Баренбойма, — відказав Сергій. — Був у нас такий спелеолог. Сашко Баренбойм.

— Що, своїм ім’ям назвав?

— Інші назвали, — не дуже привітно зауважив Сергій. — Він загинув.

І по незручній паузі Гайдукевич запитав:

— Ну а ось це? Яка дивна назва…

— А… — глянув на карту Сергій. — Серце Диявола. Цю печеру відкрили не так давно. Цікаве місце. Уявіть собі — одна зі стін печери півкругла і за контуром трохи нагадує серце. Але найцікавіше, що за нею десь поблизу в товщі порід проходять якісь підземні води і, якщо притулити вухо до її стіни, можна почути звуки — шум, не дуже схожий на ритм серця, але якийсь незвичайний. До речі, порода в цих місцях має червонуватий відтінок. Можливо, цей відтінок притаманний і воді того джерела. Так, з понтом кров… Словом, Серце Диявола.

— Ну просто містика, — сказав Гайдукевич і заглибився у свої думки.

Задні дверцята відчинилися і до машини сів інтелігентний молодик в окулярах, який привітався до Сергія і збирався вже зачинити дверцята, але не встиг.

— Сашко, — сказав, звертаючись до нього Гайдукевич, — знаєш, давай перенесемо цей захід на завтра. Я щойно подумав, що так буде зручніше.

І авто рушило у бік студмістечка. Сергій так і не зрозумів, чого вони прочекали тут мало не півгодини.