День відбуття

IV

Кілька наступних місяців повністю прояснили ситуацію. Юлія виявилася здібною ученицею. Все, що показував Сергій, вона твердо засвоювала, рано чи пізно. Іноді — ціною просто-таки неймовірної праці. Та скоро йому набридло дивуватись. І тоді з’явилося свого роду захоплення. Так буває, коли раптом починаєш бачити плоди своєї праці, яка ще зовсім недавно здавалася безперспективною. Тим паче що ця праця приносила непоганий заробіток. І він робив це від душі, не замислюючись над тим, чи не має в собі його натхнення ще якихось коренів.

Але працювати на два, навіть на три, враховуючи навчання, фронти виявилося дійсно неможливо. Сергій почав пропускати власні тренування, іноді навіть двічі на тиждень. І наслідки не забарилися — він програв першість вузів, програв чисто. Це була втрата форми, закономірне явище при тому, що він собі дозволив. Пропала праця кількох років. Врешті-решт, він ніколи не ставив за мету досягти спортивних вершин. Ніде не було написано, що він обов’язково повинен стати майстром. Зате він вибрався з фінансової скрути. Залишилися в минулому ті часи, коли доводилося ламати голову, де взяти кілька гривень на нові шкарпетки, не говорячи вже про те, щоб запросити до себе дівчину. Робота в автомайстерні оплачувалася скромно. Тепер фінансових проблем у нього не було. Сергій вже навіть міг дозволити собі позичити кілька зелених комусь зі своїх товаришів.

Гайдукевич справно платив, іноді ще й роблячи подарунки на кшталт футболок і спортивного взуття — цим крамом торгувала його фірма. Одного разу Сергій перелічив гроші, і йому аж дух перехопило від нової ідеї. Він давно мріяв про авто. І ось, тепер… При тому скромному способі життя, до якого він звик, за півтора року можна було назбирати нехай не на нову, але цілком придатну для їзди іномарку або хоча б ту саму «вісімку».

Відтоді Сергій мало не молився на те, щоб Юлії не набридло її дивне захоплення, продумував кожне тренування, намагаючись зробити його якомога цікавішим та кориснішим.

За кілька місяців наполегливих тренувань технічна підготовка його учениці зросла настільки, що вони легко могли проводити показовий двобій і спостерігач обов’язково здивовано вигукнув би: «Ого! Оце так дівчина! Не дай Боже з такою…» Але, на жаль, у реальному двобої з фізично сильним чоловіком, як і раніше, Юлія не мала шансів. Їй бракувало потужності, просто сили. Отак несподівано його тренерська діяльність зайшла в глухий кут, наче перетворившись на свого роду шахрайство.

Усвідомлювати це було неприємно. По-перше, Сергій завжди вважав себе людиною порядною. А по-друге, коли в маленькому спортзалі доводилося зустрічатися з її відвертим, рішучим та чесним поглядом, йому ставало не по собі. Він точно знав, що не може дурити людину, тим більше дівчину, здатну дивитися так відверто, так щиро віддаватися своїй, хай навіть такій дивній меті.

— У мене є пропозиція, — сказала одного разу Юлія, неначе прочитавши його думки, — точніше, навіть вимога. Я тренуюся вже досить давно. Годилося б влаштувати якийсь контроль результатів. Свого роду екзамен, змагання.

Це її побажання застало Сергія зненацька.

— Ну, добре, — невпевнено відказав він, — зробимо. Я щось придумаю на завтра, а ще краще — на суботу.

— Ти не зрозумів, — сказала Юлія, — мені потрібна справжня перевірка. Я хочу знати, на що здатна.

— Чого ж ти хочеш, — не зрозумів Сергій, — щоб я спробував тебе по-справжньому зґвалтувати або зарізати?

І він пішов перевдягатися. Усвідомлення, що зусилля не приносять належного ефекту, викликало дратівливість, а передчуття, що невдовзі це доведеться офіційно визнати, тільки посилювали її. А Юлія горіла натхненням, і зараз їй було море по коліно.

Коли він закінчував вдягатися, у двері постукали.

— Прошу.

— Слухай, — Юлія з’явилася на порозі зі склянкою соку і простягнула йому, — ми сьогодні менше тренувалися, ти не міг би приділити мені годину часу? Мені потрібно з’їздити в одне місце. Це недовго.

— Звичайно, — посміхнувся Сергій. — Які проблеми… Що, зараз?

— Так. Я вже вдягаюся. Пий, я миттю…

Випивши сік, він вийшов до вітальні і всівся у крісло поруч із доберманом, змірявши його байдужим поглядом. Той відповів йому рівноцінним. Юлія з’явилася за кілька хвилин, вдягнута у свіжий дуже вільний спортивний костюм, з ремінцем для пса.

— Зараз під’їде таксі, я викликала, — сказала вона. — Ось, візьми. Це на таксі.

Сергій спробував протестувати, але вона поклала гроші у кишеню його штанів і вчепила ошийник на пса.

Вони вийшли через задні двері. Надворі починало сутеніти.

— Куди ми йдемо? — не зрозумів він. — Чому сюди?

— Підемо через чорний хід. Якщо Гайдукевич дізнається, що я брала Акбара з собою, сваритиметься, а може, й образитися. Він коштує, між іншим, дві з половиною тисячі доларів. Елітна лінія, з Англії. Сьогодні Олег на хазяйстві, той обов’язково доповість, якщо побачить. А ми за годину повернемося.

— А для чого нам пес? — з дурнуватим виглядом запитав Сергій.

— Я також їх люблю, — посміхнулася вона, прямуючи до виходу.

Такий поворот подій Сергієві зовсім не подобався, він навіть нерішуче зупинився, але Юлія вже відмикала хвіртку.

Залишалося тільки йти за нею. Машина зі знаком таксі вже стояла біля садиби.

— Ого! — здивувався господар авто, коли Сергій відчинив дверцята. — А куди це ви з такими звірями? Тут людей положено возити!

— А за звірів платиться окремо, — сказала Юлія. — То їдемо чи викликати іншого?

— Та їдемо… — неохоче погодився той.

Вона вмостилася ззаду з доберманом і потягла Сергія за собою. Нічого не кажучи, він сів поруч, і машина рушила.

— Куди їдемо? — запитав шофер.

— По вулиці прямо, а далі в об’їзд мікрорайону до центру.

Машина набрала швидкість. Сергій їхав мовчки, відчуваючи крізь тонку тканину своєї футболки її плече, а також те, що ця поїздка йому зовсім не до вподоби. Доберман, розкривши пащу, дихав у потилицю таксистові. Той тільки підняв комір. Юлія взяла пса за морду і поклала її собі на коліна.

— Не переживай, — сказала вона тихо, нахилившись до самого вуха Сергія. — До тебе ніяких претензій не буде, гарантія. Це ж я тебе попросила…

Юлія зупинила машину в кінці вулиці, де будинки були вже тільки по один бік.

— Скільки з нас? — запитав Сергій.

— З вас, — підкреслив водій, — сім гривень.

Сергій витяг двадцятку і простягнув водієві.

— І чекайте нас тут, — сказала Юлія.

— Ну, добре, — буркнув власник авто, але зрозумівши, що добермана залишають наодинці з ним, запротестував. Сергій також здивовано викотив очі.

— А ви що, не боїтеся чекати тут сам, увечері? Ми вам безкоштовно залишаємо таку охорону! Акбар, місце! — сказала вона вже до пса, і той розлігся на задньому сидінні. Юлія закрила за собою дверцята.

Відразу ж передні двері, де сидів водій, розчинилися і залишилися в такому положенні.

— Ти не боїшся залишати такого пса? — здивовано запитав Сергій.

— А куди він подінеться? — не зрозуміла Юлія, напевно, маючи на увазі водія. — Та й Акбар, гадаєш, дасть себе вкрасти?

Вони звернули у бокову вуличку з глухими високими парканами. На шляху трапився одноповерховий занедбаний магазин, де не продавалося нічого, крім пива, горілки, консервів та сигарет. Він щойно зачинився.

На вулицях було порожньо. Несподівано на повороті Юлія повернулася до нього і сказала:

— Стій тут. Що б не трапилося, стій тут і не вилазь.

Від несподіванки Сергій роззявив рота, але сказати щось так і не спромігся. Цього разу реакція його зрадила.

Вийшовши з-за рогу, Юлія попрямувала просто посередині вулиці з невимушеним виглядом, заклавши руки у кишені. Біля електричного стовпа стояло двоє мужиків із тих, хто зустрічається тут, мабуть, регулярно, ближче до часу закриття магазину. Вони стояли обличчями одне до одного і, напевно, вели дискусію на тему: «Ти мене поважаєш?». Проте їхній стан ще був далеким від кондиції.

Проходячи повз них, Юлія несподівано сповільнила крок і, обернувшись, щось сказала. Сергій добре почув лише одне слово — «п’янь».

Вищий відразу скинувся і сіпнувся до неї, але менший поблажливо потяг його за рукав, закликаючи не зв’язуватися з бабою. Та Юлія зупинилася, повернулася до нього і сказала щось майже у саме його обличчя. Довгий вирвав свою руку і схопив її за комір спортивної куртки, а другою рукою — просто за обличчя. Вона збила цю його руку і, вхопивши мужика за вилоги сорочки, потягла його на себе, вивертаючи на стегно. Виглядало це доволі кострубато, проте з несподіванки той загримів через неї, вдарившись ліктем об асфальт. Цієї ж миті страшне матюччя розірвало тишу, і Сергій побачив, що він підводиться. Уявляючи, що зараз станеться, Сергій вискочив зі схованки, та до них ще треба було добігти. Коли мужик, не розбираючи світу Божого, кинувся вперед, Юлія вже була у стійці, але ухилитися не змогла. Проте на ногах якось втрималася і знову вчепилася в його сорочку, намагаючись виконати підсічку, але той стояв міцно. Він замахнувся… Сергій вдарив його ногою збоку в поперек, вкладаючи всю силу. Мужика наче посунуло, і якби він не тримався за Юлію, то, напевно, впав би відразу, а так, втративши рівновагу, намагався зачепитися за неї, але все-таки зашпортнувся і опинився на землі. Сергій схопив Юлію за руку і, обертаючись до другого, застережливо виставив руку вперед.

— Все, мужики, спокійно, вийшло непорозуміння… Ми забираємося звідси.

— Ні… собі, непорозуміння! — майже прохрипів той, насуваючись на нього. — Тебе ж зараз тут зариють, каратист хрєнов! Ти знаєш, з ким зв’язався?

Належало якнайшвидше обрубати цей конфлікт, тому Сергій, відпустивши Юлію, несподівано кинувся на нього і вдарив ногою в живіт. Той сяк-так затулився руками і удар мети не досягнув, але наступний, кулаком у голову, виявився більш відчутним. Суперник похитнувся, і, заплівши ногами, осів на асфальт. Натомість звівся на ноги той, що «поліг» першим. За спиною почувся скрик Юлії — він витяг з кишені ножа. Цей дрібний ножичок у руці такого одоробала виглядав не надто переконливо, проте це був ніж. Сергій сам пішов на зближення. Той лише раз зумів махнути своєю зброєю від душі. Другий рух Сергій перехопив, наче на тренуванні, і, смикнувши суперника на себе, вдарив коліном майже у те саме місце, куди за кілька секунд до цього поцілив ногою. Той тільки хапнув ротом повітря, як уже наражався на підсічку. Це була просто жахлива підсічка посередині гомілок суперника, який цієї миті не захищався, але тут уже було не до церемоній. Ноги вилетіли з під мужика вбік, а плечі приліпилися до асфальту. Звук цього торкання примусив Юлію мимоволі скривитися. Другий уже сидів і очманіло спостерігав за тим, що відбувається.

Задкуючи від них та оглядаючись, схопивши Юлію за руку, Сергій побіг у провулок, яким вони прийшли. Вони бігли не зупиняючись аж до повороту на вулицю, де стояла машина. Один раз по дорозі зустрілися троє хлопців, які тинялися без особливих справ, і тільки засвистіли їм навздогін.

— Відпусти мою руку і не тягни, — попросила вона. І додала: — Ти зіпсував мені екзамен.

— Я зіпсую тобі ще й настрій, — сказав Сергій, віддихуючись, — і дуже суттєво. Розповім про цю вихідку своєму роботодавцю, а твоєму чоловікові. Я, наскільки пам’ятаю, не наймався ні охоронцем, ні рекетиром.

Вийшовши з-за рогу і побачивши машину, вони пішли спокійніше. Сергій автоматично ще тримав її за рукав, наче вона і тут могла щось вичудити. Відпустив лише у машині.

— Їдемо додому, — сказав він таксистові, вгамовуючи дихання.

Тільки тепер він помітив, що, вскочивши до авто першим і затягши Юлію за собою, сам тепер майже сидів на добермані, який безпорадно намагався витягти з-під нього хоча б одну лапу. Усю дорогу вони мовчали, аж поки таксі не зупинилося на тому ж місці, звідки забрало їх. Так само мовчки вони пройшли аж до будинку. Сергій узяв свою сумку, що стояла у кутку на підлозі, і пішов до дверей. Обернувшись на порозі, він покрутив пальцем біля скроні і сказав:

— Те, що в тебе не всі вдома, це твоя особиста справа, але викидати такі коники по відношенню до мене підступно і непорядно.

Він узявся за ручку, відкриваючи двері, коли Юлія тихо зойкнула. Побачивши, куди спрямований її погляд, Сергій глянув на свою руку. Кисть була розбита і кровила.

— Пусте, — сказав він.

Та Юлія кинулася до дверей і силоміць зачинила їх, а потім кудись побігла. Він так і залишився ніяково стояти у передпокої. Вона принесла йод і бинт і, незважаючи на його протести, обробивши садна, почала бинтувати руку. Тільки тепер Сергій зауважив, що правий бік її обличчя добряче заплив. Але не це привернуло його увагу. Злість на неї ще не минула. Він дивився на її руки і вправні пальці, мимохіть відмічаючи, що зараз вони зовсім не такі, як там, у спортзалі. Можливо, тому що на Юлії замість традиційного кімоно інший одяг? А може, тому що тремтять? Ще б…

Жаль та співчуття виникли знову.

— Ти дивилася на себе у дзеркало? — запитав він її.

— Ні, а що?

— Подивися.

Вона кинула мотати і підійшла до дзеркала. Картина не викликала в неї особливих емоцій. Юлія торкнулася щоки, яка, напевно, боліла, і обернулася до нього.

— Пробач, будь ласка, — сказала вона. — Я дійсно наробила дурниць. Хотілося влаштувати собі справжню перевірку. В мене вже кілька місяців враження, що я багато що можу. От і хотіла переконатися, що це дійсно так. Ти ж однаково не зміг би вчинити мені такого екзамену! Пробач, будь ласка!

Вона стояла зовсім близько і, тримаючи його за рукави куртки, дивилася просто в очі.

— Не кажи йому нічого, прошу тебе. Будь ласка! Я буду тобі винна і дуже-дуже вдячна, тільки не кажи, добре?

— Ти з глузду з’їхала! — обурився Сергій. — А що ти скажеш про обличчя? Ні, навіть не проси. Якби хоч не бланж, то біс із ним, а так — ні. Уяви собі, що він про мене думатиме…

Але вона не відпускала його і продовжувала просити. Ці очі могли багато. Але коли вони благали — захисту не існувало. Витримати це ставало неможливо. І він здався.

— Дякую, — сказала Юлія. — Я цього не забуду. І ще дякую, що ти мене захистив. Не думала, що все обернеться так серйозно, навіть злякалася.

— Пусте, — відповів Сергій. — Не переймайся. Іди, приклади холод і лягай спати. А завтра довше не вставай. Може, не помітить… Три дні не тренуємося. В суботу я тобі влаштую екзамен…