День відбуття

ХХХХІІ

Юра Жердяєв, якому за відсутності президента місцевого клубу спелеологів довелося брати на себе керування спеціальною частиною експедиції, не міг сказати, що зрадів подібній перспективі, хоча досі був не проти чимось таким вимахнутись. Тепер же, коли випала реальна можливість, вигляд його, як і настрій, були дуже далекі від ідеалу. Усвідомлення того, що він ітиме до печер на чолі цих крутих хлопців — беркутівців, упевненості не додавало. І не тому, що боявся якихось невідомих, котрі начебто потрапили туди, не знати для чого. Несподівано він зрозумів: якщо такі хлопці, як Тализін та Вертепний, зіткнулися там з проблемами, то невідомо, чи може розраховувати на їх вирішення він. Прогулянка до Гусячого Горла повністю переконала його у небезпідставності власних побоювань.

До Головної Зали поверталися похмурі. Хлопці у плямистих костюмах давно поскидали чорні маски і пробиралися одне за одним, кидаючи час від часу скупі невдоволені репліки, розуміючи, що проблем додалося.

— Ну, що там, Саня? — запитав Стефлюк опера, який ходив із ними.

За весь час він рідко виходив з Головної Зали — лише перекурити.

— А нічого… — відповів той, скидаючи шахтарську каску і витираючи лоба. — Он нехай Юра розповідає. Я щось у цих справах ні хріна не розумію.

Стефлюк запитливо глянув на Жердяєва.

— Ну що… — почав той, — дійшли ми до Гусячого Горла, тобто проходу у Західну сітку. Там усе затоплено. Сам не розумію ні чорта… Вода у Верхній Галереї… Це означає, що усе Горло затоплене…

— А звідки вода? — запитав майор.

— Не знаю… — той лише розвів руками. — Маячня якась… У житті ніхто ні про яку воду не чув.

— Може, які підземні?

— Які там підземні? Є в усіх печерах лише два джерельця далеко звідти і то таких, що тільки напитися… А там… Якщо Галерея затоплена, то це, знаєте, скільки води потрібно?

— І що, ніяких припущень? — Стефлюк глянув запитливо на двох інших, молодших хлопців, які прибули разом з Юрою, як регулярні відвідувачі печер і члени клубу.

Усі троє знизали плечима.

— І як туди потрапити?

— А як… — Жердяєв розвів руками.

— Хіба в акваланзі… — нерішуче припустив один із хлопців.

— В акваланзі крізь Горло не пройдеш, — заперечив Юра. — Хід надто вузький. Куди з балонами?

— Так… — Стефлюк пройшовся по залі. — А не могли вони в інше місце піти?

— Ну а, припустімо, підійшли, бачать — затоплено. От і пішли в іншому напрямку. Га?

— Чорта би він пішов в іншому напрямку, — сказав один із хлопців. — Це ж ЧП, катастрофа! Він би…

— Повернувся б — сто відсотків, — підтвердив інший.

— Не могли, — сказав Юра. — Написано — Серце Диявола, отже, Серце Диявола. Тим більше Тализін не хлопчик…

— Стоп, — перебив Стефлюк. — Коли, по-твоєму, затопило ту печеру?

Юра невпевнено знизав плечима.

— Двадцять п’ятого, точно знаю, ходила група до Хмарочоса. Без пригод ходили. Отже, тоді ще не було.

— Двадцять сьомого хтось збирався іти, — невпевнено припустив інший хлопець.

— Ніхто не ходив. — Юра скуйовдив волосся, розмірковуючи. — Щоб заповнити водою такий простір, якщо навіть почати від двадцять шостого, повинен текти солідний струмок…

— Не те слово… — підтвердили хлопці.

— Послухай, — знову перебив Стефлюк, — якщо вони пішли туди і побачили катастрофу, то повинні були повернутися — ваші слова.

Спелеологи мовчки кивнули.

— Якщо не повернулися — значить, затоплено ще не було. І вони пішли наміченим маршрутом. А затопило, виходить, уже після того, зовсім недавно. Може таке бути?

Юра лише знизав плечима.

— Я думаю, не може. Щоб затопити такий об’єм за кілька годин… Це повинна бути справжня річка! Потужний потік, який би звідкись взявся раптово. Звичайно, існують підземні води, але раптовий прорив такого потенціалу…

— А якщо помогти? — встряг командир «беркутів». — Вибухівку, припустімо, закласти або пробити свердловину.

— Вони що, самогубці? — обурився спелеолог.

Стефлюк лише задумливо почухав підборіддя.

— Юро, ось скажи мені відверто, — почав він, — тільки чесно, без бравади, от ти, припустімо, хлопці і ті двоє, Тализін та Вертепний. Якщо брати вас як спелеологів-любителів, усі ви маєте однакову підготовку? Чи, може, вони аси, а ви… Га? Можливо, ви чогось можете не знати, не розуміти…

Він проникливо подивився на хлопців.

— Ну, в Тализіна, звичайно, більше досвіду, адже він старший, довше, ніж я, лазить по печерах… Але лазимо ми тими ж коридорами, потім на засіданнях обговорюємо разом. І він, і я водимо групи новачків… Ну, нехай хлопці скажуть!

Двоє інших ніяково знизали плечима, а потім один підвів резюме:

— Ну, Валерій Павлович, звичайно, крутіший спелеолог, але там, думаю, не повинно бути такого, щоб він зміг, а ми ні.

— Взагалі-то на одному з останніх засідань він висунув гіпотезу про наявність верхньої системи коридорів, але це лише припущення. Він тільки збирався лізти з групою на Хмарочос — така скеля висока, — щоб перевірити це.

— От і поліз з бізнесменами, — припустив Стефлюк, — а щоб пролізти там десь, де неможливо, змушений був підкласти вибухівку… Бізнесмени дістали.

— Відпадає, — категорично заявили всі троє.

— На сто відсотків, — додав Жердяєв. — Тализін би такого не зробив. Та ніхто б не зробив! Там є місця, де обвали стаються регулярно і без вибухівки. Ну вони ж не самогубці!

— Ну, добре, — знову озвався спецназ, — а от якби тобі було потрібно навмисно зробити так, щоб прорвалася вода. Багато води. Куди б ти підклав?

Юра замислився.

— У Яйці є вода, — припустив один із хлопців.

— Що з того? Там і так є вихід.

— Серце Диявола… — зосереджено промовив Жердяєв. — Ану карту!

Розвернувши до себе карту, він зігнувся над нею. Поруч схилився і Дмитро Стефлюк.

— От бляха… — пробурмотів хлопець, водячи пальцем по паперу.

— Що там? — не витримав майор.

— Так, ніби дійсно Серце Диявола…

Раптом в очах Юри з’явився переляк.

— Що знайшов? Кажи!

— Якщо, як ви кажете, підкласти вибухівку у Серці Диявола, то дійсно можна добути воду — там, за скелею відчувається її шум, якщо прикласти вухо. А тепер дивіться — печера, яка веде туди, після проходження Колодязя повертає майже на сто вісімдесят! Шлях до Серця Диявола займає понад годину, але саме воно розташоване дуже близько від Гусячого Горла. По прямій — майже поруч! Якщо вибухом довбоне у Серці, то може утворитися тріщина і вода попре у Горло! А тоді заллє Верхню Галерею, адже і вона, і Горло знаходяться нижче рівня Серця Диявола!

— Ну ось, — незворушно підбив підсумок командир «беркутів». — Це все пояснює.

— А Тализін з Вертепним знали про це взаємне розміщення печер? — запитав Стефлюк.

— Аякже!

— Отже, знали, що після вибуху їхній шлях назад, єдиний… Я не помиляюся? Може бути відрізаний!

— Між іншим, — несподівано озвався один із хлопців, — це ще питання — де зараз Сергій. Юра, ти звернув увагу на позначку?

— Дійсно, — погодився Жердяєв. — Тут позначка лише Валерія Павловича. Бачите — ось. Означає, що він повів групу у Серце Диявола. Дата і маршрут. А позначки Вертепного немає.

— А якщо не поставив навмисне? — припустив майор. — Якщо вірити листові, він щось підозрював, отже, хотів щось перевірити, підкрастися тихо…

— Ну, не знаю, — Юра тільки знизав плечима.

— Так… — Стефлюк піднявся і заходив по залі.

— І що робитимемо. Митре? — запитав спецназівець.

— Не знаю, — не приховуючи злості, відповів той. — Надзвичайна ситуація в нас, схоже… Будемо тим часом доповідати.

Дістаючи мобілку, він рушив до виходу, але не встиг. Там назовні почувся якийсь шум, крики, а за секунду до зали влетіла білява жінка, розпатлана, збуджена, заплакана. Слідом за нею вскочили й двоє розгублених «беркутів», один з яких тримав її пальто.

— Що тут відбувається? — кричала вона. — Чому мене не пускають? Чому я вже три години не знаю, що діється? Чому мені нічого не кажуть?! Що ви тут робите? Я звезу сюди всіх! Де мій чоловік?

Стефлюк лише скривився від цих криків.

— Юро! — кричала вона, тим часом підскочивши до хлопців. — Де вони? Чому ви досі тут? Чому не йдете?

— Інно Григорівно, — намагався заспокоїти її Жердяєв, — усе буде гаразд. Побачите…

— Чому ви тут, я тебе питаю?! Ось же ж! Написано! Він пішов туди! — Вона тикала йому пальцем на запис на стіні, який побачила відразу.

— Ми вже ходили, — сказав він. — Шлях через Гусяче Горло перекритий, і ми думаємо, як туди дістатися…

— Як це, перекритий…

Вона була непогано обізнана в усій цій «печерній кухні», якою займався її чоловік, — замолоду і сама пробувала.

— Ну… затоплений. Вода там… Невідомо звідки взялася… Горло і Верхня Галерея затоплені.

— Я…ка вода?

— Вода! Невідомо звідки взялася… Горло і Верхня Галерея затоплені водою. І ми зараз…

Договорити він не встиг. З нею щось сталося. Інна вхопилася за стіну, жахливо збліднувши. Коліна її підігнулися і, якби не миттєва реакція спецназівця, що стояв поруч, вона гримнула б головою об каміння.