День відбуття

XXXVII

Юлія несподівано зупинилася і потягла його за руку.

— Зажди, — попросила вона. — Я змучилася. Не можу більше. Трохи перепочинемо. Час ще є. Скільки нам іти?

— Гадаю, хвилин двадцять, — відповів Сергій.

Він присів під стіною поруч із Юлією. Вона дійсно була змучена. Сиділа, знявши каску, заплющивши очі та притулившись потилицею до каменю. Волосся впало на чоло і щоки, обличчя витяглося, та замість блідості на ньому чомусь з’явився нездоровий рум’янець. Тільки зараз Сергій помітив, що її трусить.

— Юля…

Вона здригнулася озираючись. Навколо все було спокійно.

— Мало не заснула, — промовила вона, потрусивши головою. — Дякую, що збудив. Не давай мені спати. Добре?

Озноб у неї посилювався. Тепер і вона це помітила, що додало стурбованості її вигляду.

— Юля, треба йти, — сказав Сергій. — Ти розпалена, змучена, а тепер ми сіли на каміння і тебе починає трусити. Ходімо, вже не так багато лишилося!

— Ні, — попросила вона, — я мушу хоч трохи перепочити, ну будь ласка…

Її очі дивилися на нього благально. Зовсім як тоді, коли просила не розповідати Гайдукевичу про дурну витівку з бійкою біля магазину. Знявши з себе куртку, Сергій накинув на неї і обійняв її рукою за плечі, другою загорнувши вилоги куртки. Юля прихилилася до нього й затихла.

— Тільки ти не спи, — попросила вона, — добре? Пообіцяй, що не заснеш…

— Обіцяю.

— І очей не заплющуй.

— Добре, не бійся.

— І ліхтаря не вимикай. Вони бачать у темряві…

Він нічого не відповів. Щось стиснуло горло і, напевно, тому сильніше пригорнув її до себе.

— Дякую, — промовила Юлія. — Мені завжди хотілося це спробувати. Коли ти жбурляв мене на килим, хотілося знати, як би в тебе вийшло це.

— І як же в мене виходить?

— Класно. Якщо мені не пощастить, згадуватиму цих кілька хвилин наступних тисячу років.

— Тобі пощастить, не сумнівайся.

— Ти не покинеш мене? Я хотіла сказати — тут, у печерах… — додала вона. — Я не зможу сама…

— Не бійся, — тихо сказав він. — Ми виберемося. Усе буде гаразд.

Відчуття, що цього не можна робити ні в якому разі, відтепер жило у ньому постійно. Але він нахилився і, притуляючись до неї щокою, поцілував її у заплющені очі — одне і друге, а потім тією ж щокою відчув вдячну посмішку жінки, якою захоплювався від першої зустрічі, яку поважав, знайомством з якою навіть пишався. Жінка, яка вміла переступити через себе. А зараз його тепло, його підтримка та захист були їй потрібні. І ще усвідомив, що завжди хотів і зі свого боку відчути її тендітне тіло у таких ласкавих, щирих обіймах. Не так, як тоді у гуртожитку. Хоча чому ж… І так теж, звичайно, хоча то було інше — справжнє божевілля. А зараз… Своїми думками він наче навіяв і їй спогади, бо Юлія запитала:

— А знаєш, чому я так вчинила? Тоді, у твоїй кімнаті…

— Що саме ти маєш на увазі? — не зрозумів він. — Чому наважилася чи, навпаки, чому так і не дозволила собі?

— А що тебе більше цікавить?

— Я гадаю, мені зрозуміло як перше, так і друге. На той момент, напевно, тобі хотілося мене так само, як і мені тебе. Тому ти роздягнулася і лягла поруч. До речі, на тобі був цей пістолет? Тому я і мав відвернутися? Так?

— Так, — промовила вона. — А чому тоді, по-твоєму, я пішла?

— Внизу у машині сидів Гайдукевич. Це був би надто цинічний вчинок. Ти на таке нездатна.

— Я дійсно нездатна на цинічні вчинки, — погодилася Юлія, — але справа не в тому. Якби я переспала з тобою, існувала ймовірність завагітніти. Якщо б таке сталося, це могла б бути дівчинка. У цьому разі андан, який я ношу, автоматично передався б їй. Тоді вони прийшли б уже не за мною, а за моєю донькою. Ти міг би свідомо віддати власну дитину на поталу таким істотам задля власного порятунку?

— Гадаю, ні, — сказав Сергій. — Я розумію тебе.

— А щодо першого ти майже вгадав, — продовжувала вона. — За невеликою похибкою.

— Що ти маєш на увазі?

— Я… я, звичайно хотіла… з тобою… Все так, але… Розумієш, у мене останнім часом з’явилося переконання, просто нав’язлива думка, що все це скінчиться погано, що мене чекає… ну, словом, те, що я розповідала тобі. Тому… Хотілося спробувати, ну, хоча б один раз у житті, як це… коли тебе кохає чоловік… у ліжку… Тим більше… Так, тим більше це був ти…

— Я не розумію, — промовив Сергій, збентежений цією плутаною фразою, — ти… хочеш сказати, що жодного разу не була з чоловіком?

— Так… знаєш, якось не довелося…

— А… — зовсім розгубився Сергій, — а… Гайдукевич, він що… е-е…

Тепер Сергій зовсім замовк, не знаючи, як взагалі говорити далі. Та Юлія полегшила йому завдання.

— Ні, — сказала вона. — Він не «е»… Гайдукевич — мій батько.

— Батько?! А… а на біса це все? Ця вистава…

— Довго пояснювати, — відповіла Юлія. — Так було зручніше. Ми ж змушені були вести потайливий спосіб життя, особливо я. Це б викликало підозри, всілякі чутки. Уяви собі — батько, який ховає доньку від усіх. Молоду дружину чи коханку — це вже інша справа…

— З вами не скучиш… — якось сумно промовив Сергій. — І він теж вірить у харгілонів?

— Він знає про них, — сказала вона. — 3 тією лише різницею, що вони не становлять для нього безпосередньої загрози. Але він мічений, адже мій рідний батько. І якщо уявити собі жахливе — що він зараз помирає десь у тій щілині, то…

— То що?

— То їхній посланець може з’явитися, скориставшись його тілом. У мене кров стигне від самої думки про це — я не зможу підняти на нього руку.

— Давай не будемо про це, — попросив Сергій. — Мені… повір, дуже прикро, що так сталося, але… ти мусиш зрозуміти…

— Я розумію, — сказала Юлія, глянувши на нього, — ми спровокували тебе на це. Так мало статися. Напевно, нам потрібно йти.

Вона вже не тремтіла. А рука його продовжувала відчувати крізь куртку її витончене тіло, що примушувало завмирати усе всередині. Цього не можна було дозволяти собі, заохочувати. Ніяк не можна!

Непомітний рух плечима примусив його руку забратися, а куртку сповзти донизу. Так, ніби Юлія прочитала його думки. Увесь цей час вона не випускала зброї.

— Ходімо, — сказав Сергій, підводячись і даючи їй руку.

— Мені дійсно шкода, що втравила тебе у це, — промовила Юлія, дивлячись йому в очі. — Я дійсно намагалася повернути назад, але…

— Результати твоїх намагань я досі відчуваю, — посміхнувся Сергій без будь-якої злості або сарказму, погладивши її по щоці. — Не переймайся. Прорвемося.

Щока під рукою була ніжною. Його пальці торкалися самими кінчиками цього прекрасного обличчя: великий застиг на кутику рота, вказівний — на нижній повіці, а решта вже відчували волосся, що повибивалося з зачіски. Саме зараз і зрозумів Сергій, наскільки програє тій, кого щиро бажав боронити до останнього — байдуже від кого, у вмінні переступити через себе. Не було зараз такої сили, що дала б йому змогу самому відняти руку і втратити усі казкові відчуття, які дарував цей дотик, посилений поглядом знайомих очей.

Юля увімкнула ліхтар на касці, він загасив свій і вони рушили далі. І знову при перших кроках Сергій озирнувся і пригальмував.

— Що там? Ти постійно тепер оглядаєшся! — майже скрикнула вона. — Ти щось чуєш!

— Нічого я не чую, заспокойся. Ходімо.

Промовивши цю фразу, Сергій не дав би голови на відсіч, що це насправді так.