День відбуття

XXXXVI

Руки тремтіли, у скронях гупало. Дихання помалу заспокоювалося. Поруч, притулившись обличчям до каменя, стогнав Гайдукевич. Скривлена нога його виглядала жахливо. Іншим разом Сергій будь-що позбавив би себе задоволення роздивлятися засохлу кров на штанах та кістку, що стирчала з діри. Зараз подітися не було куди.

Він вишпортав тремтячими пальцями жовту коробочку, яку дала Юлія, і витяг шприц-тюбик. Саме це вона наказувала вколоти при наявності тяжких травм. Крутий бос ніяк не зреагував на ін’єкцію, і Сергій заходився поратися біля ноги. Витягши ножа, намагаючись не торкнутися кістки, розтяв міцну тканину. Гомілка неприродно викривилася, і кінець кістки стирчав з рани, як здалося Сергієві, зовсім небагато. Якби потягти за стопу повздовжно, вісь гомілки мала б вирівнятися, а кістка сховатися у рані. У будь-якому разі дотягти його до Хмарочоса у такому стані було нереально. Розкрутивши маленьку блискучу фляжку Юлії, він підняв голову Гайдукевича і підніс горлечко до його рота.

— Що це? — простогнав той.

— Спирт. Розвести?

— Не… треба…

Сергій нахилив фляжку. За кілька секунд Гайдукевич закашлявся, а вміст фляжки істотно зменшився. Бос важко віддихувався.

— Що… що з Юлією? — насилу промовляючи слова, запитав він.

— Усе гаразд, — відповів Сергій. — Ваша донька у безпеці. Нагорі.

Гайдукевич полегшено зітхнув, обтерши рукавом обличчя.

— Я мушу трохи потягти за ногу, — попередив Сергій. — А потім накласти шину. Інакше не дійдемо. Доведеться потерпіти.

— Добре, — прохрипів той, готуючись до гіршого.

Обличчя його вкрилося крапельками поту і зблідло. Хоч би не знепритомнів…

Лігши поруч із потерпілим на спину, Сергій підсунувся до нього так, щоб власна нога у чоботі знаходилася на рівні його паху, і почав обережно піднімати ногу Гайдукевича. Той голосно закричав. Зупинивши цей рух, Сергій просунув під ногу Гайдукевича свою і, впершись йому у пах, щосили потягнув за зламану ногу. Крик, який пролунав при цьому, примусив його притьмом вилізти з-під чужої ноги і, кинувши її, схилитися над недавнім ворогом. Обличчя того стало зовсім білим, очі напівзаплющилися, голова вільно хиталася.

Сергій поляскав його по щоках, потім змочив руки спиртом і потер по тих самих щоках, за вухами та під носом. Нарешті той заворушив губами. Очі ще блукали, але це вже був прихід до тями. Слава Богу…

Облишивши цю «реанімацію», Сергій знову повернувся до ноги. Кістка більше не стирчала. Натомість з рани потекла темна цівка крові. Розпакувавши бинт, він туго замотав рану і заходився накладати імпровізовану шину. Нарешті нога Гайдукевича набула належного вигляду, а сам Сергій відчув жахливу слабкість і тремтіння. Коліно сильно розпухло і згиналося зі значним зусиллям. Спершись спиною об скелю, він теж відпив із фляжки, але так, щоб лише промочити рота, прийти до тями. У роті запекло, печія полізла нижче у груди.

Гайдукевич заворушився, обережно підсунувся і спробував сісти так само, як і Сергій. Це вийшло не надто вдало, і він сперся на лікоть. Сергій сіпнувся допомогти йому, але той застережливо підняв руку. Віддихався, а потім таки сперся до скелі, підтягнувши поламану ногу. Тепер він уже міг нею рухати. Так і сиділи вони, один навпроти одного, під протилежними стінами коридору, торкаючись одне одного черевиками.

— У тебе, напевно, багато запитань до мене? — слабким голосом промовив Гайдукевич.

Сергій лише знизав плечима:

— Хватає… Але на них там відповідатимете, нагорі. А втім… хотілося б дізнатися, чим відрізняється честь офіцера від честі в загальнолюдському розумінні. Судячи з ваших вчинків, це зовсім різні речі…

— Я розумію тебе. — Гайдукевич важко зітхнув. — Це писала стара людина, яка повністю вижила з розуму… Немає в мене ніякої честі.

Здавалося, відповідь Сергія задовольнила.

— Зараз перепочинемо і якось поліземо, — сказав він. — Ліхтар вимкніть. Акумулятор ваш майже здох, а світло ще знадобиться. Чи ви також боїтеся… харгілонів?

— Боюся, — відповів Гайдукевич і вимкнув ліхтар.

Усе навколо потонуло у темряві.

— Боюся, — повторив він. — Скоро вже десять років, як боюся. Просто їду з глузду від жаху, коли вони починають переслідувати мою доньку. Щоразу не уявляю, чим це для неї скінчиться.

— А для вас, отже, вони безпечні, — уточнив Сергій.

— Для мене їх взагалі не існує, — якимось байдужим голосом відповів Гайдукевич, — адже я здорова людина. Психічно здорова…

— Психічно здорова людина не лізе під землю, щоб підірвати себе, а заразом ще душ десять, — зауважив Сергій. — Хай там що, а здорові люди так чинити не повинні, навіть якщо позбавлені поняття честі.

— Ти ще молодий, — кволим голосом відповів Гайдукевич. — У тебе немає доньки, гарної та розумної, яку ти любиш понад усе. Ти не знаєш, що це таке, коли твою дитину починають переслідувати бридкі жахливі істоти, мучити, намагаючись зовсім відібрати в тебе. І це відбувається на твоїх очах упродовж майже десяти років. І ти нічого не можеш зробити. Щоб запобігти цьому, можна півсвіту у повітря висадити.

— Скажіть, — Сергій мимоволі проковтнув, — вона дійсно…

— Не вимовляй цього слова, — попросив Гайдукевич. — Я не переношу.

Він ненадовго замовк, збираючись з думками, а може, набираючись духу розповісти те, чого не розповідав ніколи й нікому.

— Усе це почалося, коли їй виповнилося одинадцять. Після того як загинула моя дружина, її мати. Психіатри казали, що це було пусковим моментом. Таке часто трапляється. Я гадав, що воно пройде. Скоро мої надії канули у прірву. В неї почався такий криз, що довелося в екстреному порядку ізолювати її. Вона буквально дерлася на стіни, переслідувана харгілонами. Я сам мало не з’їхав з глузду від цього. Вона надовго застрягла у психлікарні. Там її грузили всілякими седативними засобами, а коли їхня дія припинялася, усе починалося знову. Діагноз місцевих фахівців був немилосердним — шизофренія. Мені пояснювали, що в неї хвороба протікає у найбільш гострій, злоякісній формі і що підстав на щось сподіватися небагато.

Він поворушився на місці, вмощуючись, а потім, зітхнувши, продовжив:

— Я кинув на її лікування усі можливі засоби. У мене було достатньо впливових друзів. Були й контакти за кордоном. Потужна фінансова підтримка дала свій результат. Її лікували кращі психіатри Союзу. Чогось вдалося досягти. Але харгілони залишилися. Юля знала, що вони є. Усе визначалося наявністю цих істот. Вона завжди була затиснутою, зляканою, напруженою. Вона завжди очікувала, що ось-ось… Одного разу я побачив, що вона переховує невідомо звідки взятий великий ніж. Він був гострий, наче бритва. Виявилося, що вона сама гострила його щодня, не бажаючи ставати їхньою жертвою. Вона хотіла захищатися. Хвилюючись, аби вона сама собі чогось не заподіяла, я відібрав у неї зброю. Це спричинило новий криз. Тепер її знало мало не півміста. До речі, потім це й змусило нас переїхати. А тоді все почалося спочатку. Місцева психіатрична клініка, куди її знову помістили і де вона поранила санітара, далі знову Москва. Це тривало півроку. Знову слабкий, неповний ефект, який загрожував повністю нівелюватися при найменшій похибці з мого боку або при якійсь випадковості. Потім ми потрапили за кордон. До Женеви. Перед цим я був змушений провернути такі справи, що в самого волосся й досі дибки стає. Потрібні були кошти. Якби не пощастило — мене б за лічені секунди живцем на шматки подерли. Зате я отримав шалені гроші, достатні навіть для лікування у Швейцарії, у кращих психіатрів світу. Вони дійсно хотіли її вилікувати.

Але навіть у Швейцарії, коли ми гуляли тихими вулицями Женеви, коли їздили в Альпи, навіть коли я починав бачити якусь тінь посмішки на її обличчі, вона знала — харгілони існують.

Сергій мовчав і слухав цю страхітливу й водночас зворушливу розповідь, забувши, що перед ним той, кого він від початку знайомства недолюблював, вважаючи схибленим «новим», а пізніше — злочинцем.

— Нам призначили повторний курс за три місяці, заспокоїли, побажали найкращого, і ми повернулися додому. Можливо, повернення було помилкою. А може, від цього нічого не залежало. Зміну на гірше я побачив одразу. Я хотів повертатися до Швейцарії негайно. Вже були придбані квитки. Молив тільки Бога, щоб черговий криз не розпочався просто зараз. Тоді ми ніяк не змогли б туди дістатися. Несподівано увечері Юля прийшла до моєї кімнати. Перед цим вона майже добу відсиділа у своїй, забившись у куток. Щось у ній за цей час змінилося. Вона подивилася на мене так, що я зрозумів: зроблю зараз усе, що вона попросить. Знаєш, що вона сказала? Вона сказала тихо так і сумно: «Тату, пробач, я більше не можу. Вони йдуть за мною слід у слід. А я зовсім сама… Що я можу зробити? Ніхто мені не вірить. Навіть ти. Якби хтось мене підтримав, я б іще боролася. Але я зовсім одна. Я більше не можу…»

Сергій чув, як цей покалічений, але ще дужий чоловік, який сидів у темряві навпроти нього, ковтав сльози упереміж зі словами, які давалися йому тепер все важче.

Запанувала тиша.

— І ми нікуди не поїхали, — важко перевівши подих, заговорив Гайдукевич. — Я пригорнув її до себе і поклявся, що ніколи не покину, що вона — найдорожче, що в мене є, і що разом ми зможемо протистояти всілякій нечисті. У мене більше не було віри у можливість щось зробити. Хотілося лише одного — припинити її муки. Відтоді ми завжди по один бік барикад. Довелося виїхати з міста, де знали і мене, і її. Оселяючись у вашому, ми відразу будували міцну оборонну лінію проти харгілонів та й заразом усього світу, який не сприймав мою нещасну доньку, як і вона його. У нашому будинку з’явилася надійна охорона, пси, які повинні були чути появу отих живих мерців — посланців харгілонів. Вона тренувалася у володінні зброєю, вивчала мистецтво двобою. Я налагодив надійний бізнес у вашому місті й потурав їй в усьому. Для всіх абсолютно, а нас тут досі не знав ніхто, Юлія була моєю молодою коханкою, дружиною, словом, ми це не дуже деталізували. Ти б бачив, як вона змінилася! У ній з’явилася насамперед якась життєва сила! Іноді вона являла собою якийсь згусток наснаги. Дивлячись на неї, бачачи, з яким натхненням моя донька робить фізичні вправи, кидає ножі, дресирує псів, я вже не міг уявити, що рік тому вона, наче оскаженіла звірина, шкірилася до стін або ж мертво заклякала у кутку, відсторонившись геть від усього. Я дивився на неї і не міг повірити, що досяг цього. Тепер вона іноді навіть сміялася. Саме у вашому місті я вперше це почув. Іноді ми виїздили з моїми партнерами по бізнесу на пікніки, бували на прийомах. Вона поводила себе… не те слово — невимушено… ні, артистично. Юля грала мою дружину чи, там, коханку, танцювала, грала у покер… і все — наче та розвідниця. Усе це було про людське око. Насправді ж вона завжди була напоготові, завжди думала лише про одне — ці істоти скоро прийдуть. Але відтепер це не гнобило і не цькувало її. Вона просто розуміла, що це її доля, намагаючись жити попри все.

Настала пауза.

— Води дай… — попросив він.

Сергій нагнувся вперед, простягаючи йому флягу. Гайдукевич зробив кілька ковтків і закрутив кришку.

— Так тривало кілька років. Я вважав, що досяг максимуму можливого. Юля поправилася, гарно розвинулася, стала зовсім інакшою. Вона могла дивитися телевізор, грала у шахи, уявляєш? Кілька разів вона навіть просила мене купити нову сукню, показуючи зразки з журналів мод, а потім із задоволенням приміряла перед дзеркалом! У такі моменти мені хотілося плакати від щастя. Та попри все, Юля знала, ніколи не забувала, що вони існують, що скоро з’являться. І це зводило нанівець усю мою радість. День Відбуття висів над нами, наче дамоклів меч, він наближався. Я не знав, що робитиму, коли скінчиться тисячоліття. Готувався до найгіршого.

Гайдукевич засвітив ліхтар і глянув на годинник, очевидно, переконуючись, що цей день настав. Потім їх знову накрила темрява.

— Тренував Юлю до тебе Ринат. Я найняв його вже тут — рекомендував один із нових партнерів. Звичайно, нічого цього він не знав. А навесні Юля попросила мене знайти когось іншого, оскільки вважала його уроки одноманітними. Так я потрапив у вашу школу, де зустрівся з тобою. Потім я випадково побачив у тебе карту, і цей день перевернув усе. Нав’язлива ідея опанувала мною. Отой напис, що означав назву печери — Серце Диявола, я відтоді бачив навіть уві сні. Ще раніше, перед другою поїздкою до Швейцарії, в яку ми так і не поїхали, тоді, коли Юля увечері прийшла до мене, вона розповіла про царство харгілонів в усіх подробицях. «Невже немає ніякого порятунку?» — запитав я її тоді. «Є, — відповіла вона. — Той, хто наважиться сам прийти у їхнє царство в День Відбуття, хто зуміє розколоти кам’яне серце диявола і напитися з нього крові, назавжди позбавляється їхньої влади» о Існувала ще купа нюансів, які, навіть якби й хотів навмисне не вигадав, але… План, який народився, коли я тримав у руках оту твою карту, виглядав авантюрно, та зупинитися я вже не міг. Це був шанс, за який варто було закласти навіть власне життя.

За ці десять років мені довелося багато спілкуватися з психіатрами. Я й сам перегорнув гори спеціальної літератури, намагаючись самотужки витягти якісь додаткові можливості для її порятунку. Про щось схоже вели мову і фахівці з Женеви. Щоправда, методи, які вони пропонували, виглядали дещо інакше. Існує стресова терапія — так званий катарсис, який полягає у створенні для хворої якоїсь критичної ситуації у контексті її манії. Метод надзвичайно ризикований, але іноді дієвий. Особливо коли йдеться про пограничні стани. Був там такий професор Патерсон, який довго не погоджувався з колегами стосовно хвороби Юлії. Гострий транзиторний психоз, який не сягає рівня шизофренії! Ось як він трактував її стан. Стан, який виникає гостро на ґрунті пережитого афекту і є в принципі зворотним! У наших божевільнях, по яких ми колотилися роками, такого терміну я навіть не чув.

— То це його книжки я бачив у вашому кабінеті?

— Його, — відповів Гайдукевич. — Ті праці не перекладені ні в Україні, ні в Росії. Тим не менше, це один з провідних фахівців сучасної світової психіатрії. Саме він займався Юлією останнім часом. Мені імпонували його методи та погляди. За нього я і вчепився. Довелося вивчити мову, аби читати в оригіналі. Так от, Джеремі стояв на своєму до кінця, вважаючи, що перспектива вилікування існує, просто ми ще не знайшли вірного шляху. Інші швейцарські лікарі схилялися до шизофренії і вважали ситуацію за великим рахунком безнадійною. Патерсон так і не погодився з ними. Ну, суть не в тому. Я керувався навіть не цим. Мені несподівано давалося оте саме серце диявола! Кам’яне Серце Диявола, так, як і казала Юлія, і там, у ньому щось текло, хай навіть не кров. Воно знаходилося під землею, там, де існували харгілони. Туди вів шлях! Туди була можливість потрапити напередодні Дня Відбуття і розколоти його до бісової матері, якщо вже так потрібно! І напитися того, що з нього потече, адже ти казав, що там, у товщі скелі, проходить якась водяна жила… Я навіть боявся повірити у можливість такого. Адже це автоматично ставало виконанням отого закляття, про яке я почув від Юлії. То нехай виконає його! Нехай зробить це і живе далі, усвідомлюючи, що ці істоти більше не владні над нею!

Голос Гайдукевича бринів від збудження. Розкрутивши фляжку, він знову напився.

— Це вся вода? — запитав він.

— Пийте, по дорозі наберемо, — відповів Сергій.

— Я так і не зміг зустрітися з Джеремі, — стримуваний стільки років біль, який не йшов ні в яке порівняння з найсильнішим фізичним, ніби виходив з нещасного батька зі словами, і він говорив, говорив. — Професор перебував на якомусь симпозиумі у Японії. А час підпирав. Довелося за кілька ночей перечитати мало не всі його праці. Хотілося врахувати усі можливі «за» і «проти», щоб не припуститися фатальної помилки. Мені навіть вдалося знайти певне обґрунтування тому, що збирався робити. У Патерсона є ціла теорія, що навіть у важких, майже безперспективних хворих у ряді випадків вдається досягти стану, близького до вилікування, коли вони можуть, так би мовити, відокремити свою хворобу від себе. Розумієш? Відокремити! Звичайно, це не можна вважати повним видужанням, але… От уяви — виконує вона умови цього закляття. Якщо це вдається — далі вона житиме, знаючи, що життя її безпечне. Юля знатиме, що існують оті харгілони, які живляться мертвими, але буде цілком певна, що вони ніколи по неї не прийдуть. Чи не підстава взагалі про них з часом забути? У тебе немає доньки, яка гине на твоїх очах, але скажи — ти б відмовився від такого шансу?

— Напевно, ні… — відповів Сергій.

— От і я не відмовився, хоч і передчував, що, швидше за все, це безглузда авантюра. Підготував усе, як зумів… — Тепер уже він не міг зупинитися, мусив виговоритися до кінця. — Дістав вибухівку, найняв фахівця…

— Вусатий чмурик…

— Так. Він прапорщик саперних військ, з військової частини.

— Зразу видно — людина не з вашого кола. Я відразу помітив, тільки от не міг здогадатися, що він серед вас робить.

— Ти мені ледь усе не зіпсував, — зітхнув Гайдукевич. — Зі своєю травмою. У мене тоді мало серце не зупинилося.

— Це не я. Це Юлія, — сказав Сергій. — Навмисне скалічила мою ногу, щоб я з вами не йшов.

— Он воно що… — промовив Гайдукевич, хитаючи головою. — Ось, як це розуміти… Бідна моя донечка… Я бачив… Бачив, як вона на тебе дивиться. Вона взагалі змінилася після твоєї появи у нашому домі. Це виглядало так, наче в неї з’явився якийсь додатковий стимул для життя, для боротьби. Я швидко помітив це, ось тільки не знав, як вчинити. Я сприймав усе, від чого вона розквітала.

— Ну, я принаймні не порушував даних вам обіцянок…

Промовивши це, Сергій відразу згадав кімнату в гуртожитку і її гаряче тіло поруч із собою. Тому остання фраза несподівано застрягла у нього в горлі.

— Опустимо це, — сказав Гайдукевич. — Не порушити їх тобі також допомогла Юлія. Вона розповідає мені все, адже я — єдиний її друг у цілому світі. Я сидів у машині позавчора, коли вона ходила до тебе. Так що знаю, що вона ж і не дала тобі порушити ту обіцянку.

Сергій відчув, як червоніє, добре хоч навколо цілковита темрява.

— Я втратив глузд, — ніяково сказав він. — Ваша донька дуже гарна і розумна… — Він усе-таки вимовив це слово попри всю його парадоксальність. — Така кого хочеш причарує.

— Ти правий, — погодився Гайдукевич. — Вона розумна. Такі хворі нерідко бувають наділені неабияким інтелектом, як пояснював Джеремі. Вони здатні на емоції, навіть високі почуття. Вони б прикрашали наше суспільство, якби… якби ще їх не переслідували харгілони або інша нечисть. Ось так… Скільки разів доводилося мені помічати в Юлії такі здібності, яких годі шукати в інших. Тим жахливіше усвідомлювати її… неповноцінність.

Сергій відчув, як боляче було Гайдукевичу вимовити це слово. Мимоволі схотілося якось заспокоїти чоловіка, який зовсім недавно був без перебільшення його ворогом. Як не погодитися з Тализіним, що немає на цьому світі нічого абсолютного.

— Я гадаю, зараз менше підстав, ніж будь-коли, перейматися цими проблемами. Юлія зробила те, що мала зробити. Отже, є надія на краще. Вона нагорі, поза небезпекою. Напевно, вже гріється в якійсь хаті. Зараз є лише дві речі, якими слід перейматися.

— Що ти маєш на увазі? — запитав Гайдукевич.

— Ну, перша — це як витягти вас нагору живого. До речі, Юля вважала, що у разі загибелі ви — кращий претендент бути посланцем харгілонів. Тоді вона б здалася без бою, адже не може підняти руку на вас…

— Знаю, — сказав Гайдукевич. — Але, гадаю, якщо я не загнувся у тій щілині, тепер уже цього не станеться. А друга?

— З другою складніше, — похмуро сказав Сергій. — Адже якісь «харгілони» все-таки існують.

Промінь світла різонув його по очах, і він інстинктивно затулився рукою. Гайдукевич увімкнув ліхтар і вирячився на нього, не ладен здобутися на слово.

— Не дивіться так і не засліплюйте мене, — попросив Сергій. — Я, звичайно, далекий від думки про потойбічних істот, що живляться мерцями, але… З одним навіть битися довелося. Ніж дійсно кривий… і гострий, до речі… У темряві дійсно бачить, що є, то є.

Гайдукевич був настільки збентежений почутим, що виглядав на повного бовдура.

— Як це… що це означає?

— Ну, якщо ми з вами визнаємо, що мерці не оживають, то, очевидно, якісь живі люди. Хоча смердять так, наче справді побували у могилі… Існує хтось, кому відомо, що ви тут робите, і хто хоче звести ваші зусилля нанівець. Принаймні таке складається враження. Хтось працює під «харгілонів». І цей «хтось» хоче довести, гадаю, насамперед Юлії, що виконання цього закляття не звільняє її від влади харгілонів.

— Як… Ти що, дійсно щось таке бачив?! — здавалося, до Гайдукевича, нарешті, щось почало доходити. Обличчя його зблідло, він сіпнувся наче хотів встати.

У відповідь Сергій підняв футболку, показуючи йому зроблену Юлією пов’язку з червоною плямою.

— Що це?

— Робота ваших «харгілонів», — Сергій спромігся на невеселий жарт. І коротко розповів про сутичку біля Хмарочоса.

— То вона стріляла? Вона стріляла у нього? — ще раз перепитав Гайдукевич.

— Стріляла, — сказав Сергій. — Повернулася назад, уже високо видершись на скелю. І стріляла у нього. Інакше мене б тут зараз не було.

— Бачиш… вона врятувала тобі життя.

— Автоматично й вам, — виправив Сергій. — Якби він мене прирізав, ви б тут загинули рано чи пізно. Гаразд, не будемо про це. Подумайте краще, хто б міг вас пасти.

— Не знаю, — одразу відповів Гайдукевич, — це абсурд. Ніхто.

Нарешті він отямився від вражаючої новини. Сергієві навіть здалося, що у погляді промайнуло якесь осмислення небезпеки. Можливо, тому саме зараз йому й кинувся в очі власний ніж, який, ще раніше вибитий Сергієм з його руки валявся під стіною коридора. Думаючи про своє, Гайдукевич ліг на бік і, скривившись, таки дотягся до нього. Витер від пилюки широке коротке та грубе блискуче лезо і вклав до піхов на поясі. Людина, яку ніхто не міг переслідувати, була явно задоволена цією несподіваною знахідкою.

— Чому ви так упевнені? Ви ж не хочете сказати, що не маєте ворогів?

Він тільки знизав плечима.

— По-перше, я дійсно не маю тут ворогів. У моїх бізнесових справах повний лад. І особисто я також нікому не наступав на хвіст. А найголовніше — ніхто не здогадується, що я замислив і для чого влаштував тут вибух. Розумієш? Це знаємо лише ми з Юлією. Ніхто, ні Ринат, ні Олег, ні тим більше прапор, не знає про харгілонів. Їм платять, а вони виконують роботу. Розумієш? Переслідувати можуть кожну людину, але ніхто… ніхто не може вирядитися харгілоном.

— Отже, це вони і є… — пробурмотів Сергій. — Ну, біс із ним. Мусимо йти. Поки коридор рівний, тягтиму вас на мотузку, а ви відпихатиметеся здоровою ногою. А перешкоди долатимемо… навіть не знаю як. Але мусимо. Поки доберемося, Юлія знайде когось, хто допоможе вилізти нагору.

Він зробив рух підводитися.

— Про це дійсно більше ніхто не може знати, — повторив Гайдукевич.

— А якщо Юлія комусь розповіла? Могла вона таке зробити?

— Ні, — відразу заперечив той. — Не могла. Вона завжди мені все каже. Ти не розумієш. Ми з нею наче одне ціле.

— Про моє коліно не знали, — вставив Сергій.

— Це інше, — подумавши, сказав Гайдукевич. — Вона бачила, скільки я зусиль докладаю, щоб врятувати її, щоб усе це влаштувати. І тут раптом їй стає шкода найманого тренера. Ні, тут інше. Їй просто було незручно переді мною. Гарантія, що вона нікому б не сказала.

— А… — Сергій на мить «загальмував», не знаючи, варто зачіпати цю тему чи ні.

— Що? — не зрозумів Гайдукевич. — Ну кажи! Чого зупинився?

— Гаразд… — він зиркнув спідлоба, — а та сексуальна блондинка з дев’ятиповерхівки… Вона також не в курсі?

Той явно не сподівався почути щось подібне.

— Звідки ти знаєш? Звідки тобі про неї відомо? — підвищуючи голос, запитав він.

— Бачив вас разом. Випадково. Під будинком.

— Ти слідкував за мною…

— Ні, — Сергій подивився йому у вічі. — Не слідкував. Опинився там випадково. Забув права і техпаспорт в іншій куртці, а помітив тільки після тренування. От і пробирався обхідними шляхами — там, на дорозі завжди менти пасуться. А коли побачив у дворі вашу машину — стало цікаво. Однаково стояв, чекав, поки даішники заберуться з перехрестя, та й вашу даму побачив. Дама що треба… Так що, вона знає?

Гайдукевич мовчав.

— Прекрасно… — пробурмотів Сергій. — Отже, знає… Може, ви ще кого забули, а тепер дивуєтеся, звідки тут взявся цей театр харгілонів?

— Це не через неї, — подумавши, сказав Гайдукевич. — Їй, наприклад, невідомо, що я зараз тут.

— Справді? — здивувався Сергій. — Дійсно невідомо? Він важко зітхнув.

— Ірина — дуже близька людина для мене. Мені було важко, дуже важко… Ти навіть не можеш собі уявити. Це людина, яка розуміє мене. І кохає. Так сталося, що не в наших силах бути разом. Адже я живу заради доньки.

— Угу… — пробурмотів Сергій. — І все-таки вона знала, що ви збираєтесь до печер.

— Знала! Але не знала коли. Я не казав їй! Навіть приблизно не казав, коли збираюся це прокрутити. Вона б хвилювалася за мене, більше того — не дай Бог вчепилася б зі мною. Я не міг цього допустити! Тому ні словом не обмовився, ні натяком, що це має бути вже.

— А у спільній зустрічі Нового року ви їй відмовили… Могла й здогадатися.

— Ну то й що? У мене є Юля, з нею я маю зустрічати Новий рік! Так було щороку! Їй невідомо навіть приблизно!

— І це не вона сиділа у захованому в кущах чорному «форді»? — запитав Сергій.

— Якому «форді»? У яких кущах?

— Внизу, біля підніжжя гори. Я бачив його, коли заходив у печери. Казав Юлії, вона говорить, що це не ваш. Може, й досі там стоїть…

— Давай, рухаємось, — сказав Гайдукевич. Остання Сергієва фраза викликала у нього чимале занепокоєння. — Отже, Юля знає, що там чатувала якась чужа машина? Це добре… Ти молодець… І ти казав, щоб вона бігла до села?

— Так.

— Добре, дуже добре… — промовив Гайдукевич.

— Це була вона, — наполягав Сергій. — Я, звичайно, не гарантую на сто відсотків — у дворі тоді було темно, але… Такі жінки запам’ятовуються. Вас могли вистежити.

— Хто? — Він подивився на свого рятівника, наче на дурного. — Ірина? Вистежити?

— Може, й не вона особисто. Могли й інші на замовлення. Принаймні це неважко.

— Послухай, хлопче… — Гайдукевич роздратовано зітхнув, — якби ти знав, що зараз верзеш…

— Ну, що ж… Виходить, я бився з мерцем.

Сергій насилу підвівся, скривившись при цьому. Спиратися доводилося на розігнуту ногу. Лише так біль був стерпний. Скинувши свою куртку і поклавши на Гайдукевича, Сергій зафіксував під пахвами імпровізовані лямки з мотузка і спробував тягти, спираючись на здорову ногу. Гайдукевич «їхав» на спині, головою вперед, відштовхуючись від каміння руками та здоровою ногою, стогнучи, але стійко витримуючи незручності такого способу пересування.