День відбуття

ХХХХІХ

Знову «звідти», подумав Сергій, впускаючи чоловіка середніх років, звичайно вдягнутого, з доволі «ніяким» обличчям. Але гість привітався і заявив, що є адвокатом Гайдукевича. Прийшов на прохання свого клієнта. Бос перебував у міській лікарні й хотів бачити колишнього тренера Юлії. Зустрічатися з ним Сергій не мав анінайменшого бажання, тому просто вибачився, посилаючись на хворобу.

— Його травма набагато серйозніша, — сказав адвокат. — Кілька днів тому йому зробили операцію, і він поки що нетранспортабельний. Борис Олександрович просив переказати, що обов’язково приїхав би сам, але це фізично неможливо. Він дуже просив.

— А як на це подивиться слідство? — продовжував відпиратися Сергій.

— У вашій зустрічі немає нічого протизаконного. Борис Олександрович не під арештом, і я зараз добиваюсь скасування підписки про невиїзд. Так що…

Важко зітхнувши, Сергій дістав із шафи куртку.

Гайдукевич лежав в окремій палаті, як і належало пацієнту такого рангу. Біля дверей стояло двоє охоронців. Зазирнувши до палати і «здавши» йому Сергія, адвокат зник за дверима.

Цьому відвідувачу хворий дійсно зрадів. Це було видно. Він підвівся на одному лікті, другу руку подаючи Сергієві. На обличчі його з’явилася посмішка.

— Здрастуй, — промовив він. — Дякую, що прийшов. Я, бачиш, поки що не можу…

— Як здоров’я? — запитав Сергій.

— Іде на краще. Операція пройшла вдало, ускладнень немає. За пару днів стану на милиці, шкутильгатиму поки що на одній. А там, обіцяють, усе буде гаразд. А ти як? Бачу, ноги не згинаєш?

— Гіпс наклали, — пояснив Сергій, — якраз на коліно. Але загалом також непогано.

— Я радий, — сказав Гайдукевич.

Він помовчав, збираючись з думками.

— Сергію, я попросив тебе про зустріч, бо хотів з тобою ще раз побачитися і поговорити. Тим більше не виключено, що ми з тобою більше не зустрінемося.

Сергій продовжував сидіти на краю його високого ліжка, мовчки дивлячись у підлогу. Зміст почутого насилу пробивався до свідомості, яку невідступно діймала думка: а що як до палати раптом увійде Юлія? Це не давало зосередитися. Він просто не уявляв, що робитиме, якщо зараз відчиняться двері й увійде вона.

— Я не хотів розставатися з тобою, — вів далі Гайдукевич, — принаймні не пояснивши тобі деяких речей. Сподіваюсь, ти зможеш мене вислухати. Сергію, усе, що я розповідав тобі там, — правда. Але не повна. А я хочу, щоб ти знав усе. Більш як десять років тому я, будучи ще полковником радянської армії, отримав посаду командира дивізії. Якщо ти служив в армії, то знаєш, що це висока посада. Це було в Росії, у Краснодарському краї, куди я повернувся, пройшовши Афган. Багато з нас, таких героїв, — він скривився, вимовивши це слово, — обіймали у Союзі після повернення доволі високі посади. Життя наче налагодилося, Юлі було тоді вісім чи дев’ять рочків. А я вже бачив себе за кілька років у відставці в генеральському чині. Але все обернулося інакше. Почалася нова епоха. Перестройка… Усе життя перетворилося на чортзна-що. За наказом Горбачова край отримав статус вільної економічної зони. Відбувалися перетворення, здебільшого абсурдні та небезпечні. Водночас розгорталися політичні ігри. Мені важко це згадувати — страйки, демонстрації, заворушення… І за всім стояв новий клас — люди, здатні на все заради влади та грошей.

Не буду вдаватися до подробиць, гадаю, ти розумієш, що це за часи. Якраз тоді з об’єднаної Німеччини почали виводити війська, мене ввели до складу однієї з комісій, які працювали там. Довелося від’їхати з дому на кілька тижнів. А тим часом почалися великі негаразди. Силам, які виступали за повну автономію, вдалося роздути заворушення до нечуваних масштабів. Юрби людей мітингували, скидали владу, обирали нову… Звісно, я переживав за сім’ю, яка залишилася там. А тут несподіванка — комісію, до складу якої я входив, розпустили. Поки я доїхав додому, ситуація у місті повністю вийшла з-під контролю. Силові структури краю, включаючи внутрішні війська, виявилися неспроможними на щось уплинути. Мій заступник дістав наказ згори ввести у місто танковий полк і вже готувався це зробити. Коли я дістався до частини, колона танків уже була на марші. Не знаю, що саме виявилося вирішальним у моїх міркуваннях, але я скасував наказ і не дав цього зробити. Лише потім оцінили, якому кровопролиттю вдалося запобігти. Напевно, це було б друге Придністров’я, а можливо, й друга Чечня. Тим часом я опинився під арештом. Мене усунули від справ, розжалували, і я чекав трибуналу. Пощастило — почався путч. Потім прихід до влади Єльцина, розпад Союзу… Мене звільнили. Але до армії я не повернувся.

Гайдукевич важко зітхнув.

— Це були жахливі для офіцерства часи — повний занепад, припинення фінансування та розкрадання того, що було. Розвал усього… Не будемо про це. А з мене тим часом намагалися зробити героя — рятівника міста, сотень тисяч людей. Мене обрали у народні депутати і висували на посаду губернатора краю, у якому діялося чортзна-що. Що би я міг вдіяти, навіть на такій посаді? Напевно, я так і став би маріонеткою в чужих політичних іграх, якби… Знайомство з цією людиною перевернуло все моє життя. Сергій Миколайович Пашутін… Він з’явився як сніг на мою нещасну голову. Сивий чоловік вісімдесяти двох років, якого вже водили попід руки, але ще з тверезим розумом. Його батько, генерал царської армії, вихований у традиціях російського дворянства, у двадцять третьому втік з Росії разом із залишками білогвардійських військ. Пашутіни — батько та син осіли у Франції, а потім перебралися до Сполучених Штатів. Генералу Пашутіну вдалося вивезти з собою частину золотого запасу — шалені гроші, які молодший, Сергій Пашутін, за роки еміграції збільшив у декілька разів. Не знаю, вплинули все-таки на нього роки чи тоді ще існували такі люди, яких ми називаємо справжніми патріотами, але цей старигань приїхав до Краснодара, уяви, щоб віддати мені ці гроші. Усі. Свого часу, проживаючи за кордоном, він намагався не втрачати зв’язків з батьківщиною — спілкувався з новими емігрантами, співпрацював з радіо «Свобода», яке вело мовлення на Союз… Словом, це була людина, як сказали б тепер, обтяжена певними ідеями. Останнім його бажанням на цьому світі було зробити щось для Батьківщини, тієї, яка була раніше, і тієї, яка, можливо, зараз знову народжувалася. Пашутін просто не уявляв, як може вкласти гроші у справу піднесення могутності новонародженої держави. Незважаючи на вік, він залишався тверезою людиною і розумів, що знайдуться люди — політики, чиновники, які вмить розтягнуть багатства, і гроші опиняться на приватних рахунках у зарубіжних банках. А часу винайти щось надійне не залишалося. Очевидно, він це відчував.

Я ще не був обраний губернатором, коли він заявив: «Робіть так, щоб вас обрали. Я знаю, що ви за людина. Ви — бойовий офіцер, який за сімдесят п’ять років влади більшовиків у Росії зумів не втратити поняття офіцерської честі. Я можу довірити це вам. Розпорядіться цим на благо Росії».

— Отож це його напис на руків’ї вашого пістолета? — запитав Сергій.

— Так, — кивнув Гайдукевич. — Цю золоту платівку виготовили на його замовлення ще у Штатах, і старий привіз її з собою. Сергію, — він розпачливо похитав головою, — це були страшні гроші. Мільярди… Цим можна було підняти економіку, нагодувати людей, вивчити дітей, вилікувати хворих… Ну, хоча б у масштабах одного краю.

— І ви погодилися…

— Погодився. Мені давалися реальні важелі, щоб здійснити це. Я дійсно загорівся. На своє нещастя. Губернатором мене обрали з величезним відривом. А Пашутін переказав кошти на моє ім’я в одному зі швейцарських банків. Відтепер це був мій приватний капітал. І я, повір, збирався розпорядитися ним дійсно так, як бажав колишній власник.

Але на практиці все виявилося значно складніше й важче. Здавалося, май владу та кошти… На той час у краї встигли сформуватися тіньові структури, з якими невдовзі довелося зіткнутися. Це були доволі могутні угруповання на чолі з загальновизнаним лідером Калоєвим. Перебудова виявилася для них золотим дном, а тут раптом якийсь полковник у відставці… Я навіть здобув репутацію вдалого борця з мафією у масштабах країни. Я сам бачив результати своєї праці, ну, і пашутінських мільярдів, звичайно… Без них, звісно, не було б нічого.

Гайдукевич витер лоба рушником і продовжував:

— Щоправда, я забув згадати ще одну зустріч, яка вплинула на мою долю. Це була доволі мила з виду дама, яка насилу розмовляла по-російськи. Вона назвалася Іриною Сергіївною Пашутіною, донькою щойно померлого у Штатах емігранта, яка, очевидно, не чекала від батька подібного «сюрпризу». Вона вимагала від мене повернення коштів, які мали належати їй і які «старий маразматик» віддав не по праву. В нас була дуже довга розмова. Ця дама навіть була не проти, щоб я залишив собі стільки, що й дітям, і внукам… Натомість я пропонував їй у разі підтвердження особи капітал, який забезпечив би безбідне існування, але це вона вже мала — очевидно, старий виявився не настільки жорстоким до власної доньки. Вона ж хотіла все. Коли я відмовився, вона пообіцяла, що переслідуватиме мене доти, доки не знищить.

— А як же… — не витримав Сергій, — як же ви могли її не впізнати потім… Той, кого ви назвали Муратом, там у печерах, він казав…

— Усе вірно, він казав, — зітхнув Гайдукевич. — Справа в тому, що там, у Краснодарі, до мене приїжджала не Ірина Пашутіна, а якась інша жінка, та, кому вона доручила цю місію. Сама ж Ірина з’явилася пізніше зробити те, чого не зміг би зробити ніхто.

Отож я наживав смертельних ворогів, водночас роблячи успіхи, від яких не диво було захворіти на самовпевненість і втратити обережність… Це був страшний день, шістнадцятого липня. Це не можна забути, воно не згладиться ніколи. Двох охоронців застрелили, а мою дружину… Її зарізали на очах у доньки.

Гайдукевич важко ковтнув і обтер рукою обличчя, впоравшись із почуттями, які накотилися від цього спогаду.

— А Юля… Відтоді її почали переслідувати харгілони. Тоді я не міг збагнути, звідки воно все взялося, а за всіма проблемами цим і перейматися було ніколи. Тільки тепер я зрозумів. Очевидно, ще тоді ці виродки вигадали, а може, навіть продемонстрували рядженого «посланця», який на очах у моєї доньки вимахував цим жахливим ножем… Напевно, вона бачила все — від початку й до кінця. Ось так народилося царство харгілонів. Вона розповідала мені, як має виглядати отой мрець, їхній посланець, до тонкощів описуючи одяг та ніж. Саме так і був вдягнутий Мурат у печерах.

Обличчя Гайдукевича почервоніло, на ньому вирували емоції. Він відпив із кружки, що стояла на тумбочці поруч із ліжком і подивився на Сергія.

— Після того, як я поховав дружину, в нас із Юлею з’явилися інші проблеми, і я повністю відійшов від справ. Мене вже не цікавило, що відбувається у місті та краї. Я хотів лише одного — врятувати доньку. Тому насамперед потрібно було зникнути, і ми після кількох переїздів опинилися тут. Тоді я гадав, що це вдалося. Але насправді вони продовжували тримати мене під прицілом. Калоєв та Ірина Пашутіна. Для Краснодарської мафії усе склалося надзвичайно вдало. Калоєв очікував, напевно, що я оскаженію і почну справжню війну без правил. Скоріш за все, я так і зробив би, якби не був зв’язаний по руках і ногах. При бажанні він міг би прибрати мене взагалі, але не наважувався: капітал Пашутіна у цьому разі втрачався назавжди. Адже Юля була не дієздатною і успадкувати його не могла, а сам би він ніяк не отримав його зі швейцарського банку. Тому до пори до часу його влаштовувала ситуація, що склалася.

На відміну від Калоєва, Ірину Пашутіну така ситуація не влаштовувала. Очевидно, ця людина, яка мала все, що душа бажає, була хвора грошима. Можливо, грошима та амбіціями. Настільки хвора, що не погребувала розіграти велике кохання. Це була романтична історія, яку тепер боляче згадувати. Ми були знайомі майже чотири роки — дуже близько знайомі. Не можу навіть передати тобі, що я відчував до неї. Не знаю, що конкретно замишляла ця жінка, але тепер розумію — увесь час нашого знайомства обережно та тонко вона підбиралася до виконання власних задумів. Я довіряв їй, і вона знала все, чим я жив.

— Але ж вона могла розраховувати, — припустив Сергій, — що вилікувавши доньку, ви оженитесь на ній… Чи не легше…

— Ні, не легше, — заперечив Гайдукевич. — Вилікувавши доньку, я б узявся за Калоєва. І лише знищивши його, можливо… Але після цього від капіталу нічого б не залишилося. Та й сам я… Невідомо, чи вдалося б вижити у цій війні… Вона це знала. До того ж не кохала мене, швидше — навпаки. Тому і пішла на ризик, яким була співпраця з цими злочинцями. Самій би їй не вдалося здійснити таке. Не дивно, що вони так легко знюхалися. Адже Калоєв також був зацікавлений, щоб хвороба Юлії прогресувала. Він не збирався її вбивати. Лише загнав би у стан, з якого вивести не зміг би ніякий Патерсон..

Він довго та запитливо дивився на Сергія. Той лише опустив очі.

— Мурата я знав давно, — продовжував Гайдукевич, — ще з Афгану. Службу у військах він починав як інструктор з рукопашного бою, Афган розпочав командиром розвідвзводу, а дослужився у цій війні до начальника розвідки полку. Я і забрав його до Краснодара, коли став командиром дивізії. А коли армія занепала, Мурат, як і багато йому подібних, опинився у тіньових структурах. Я знав, що так станеться. Після мого звільнення з-під арешту я його більше не бачив. А ставши губернатором, знав лише, що ми, як то кажуть, по різні боки. На момент убивства моєї дружини Мурат був правою рукою Калоєва — начальником його охорони. Тож у мене були всі підстави підозрювати, що без нього не обійшлося. Це остаточно зробило нас ворогами.

— То саме це ви мали на увазі, коли питали його, чи не він це зробив? — запитав Сергій.

— Так.

— І ви повірили?

— М-м-м… Повірив. — Схоже, Гайдукевич був дійсно переконаний у цьому. — Гадаю, це дійсно зробили за його спиною. Адже Калоєв прекрасно знав, що ми разом воювали.

Він замовк роздумуючи.

— Ірина знала про мої плани стосовно печер одразу після їх народження. Отож, гадаю, у Мурата був час підготуватися. Ти не знаєш, напевно, на другий день після того, як витягли нас, десь, я вже забув, у якій частині печер, знайшли його «базу» — консерви, акумулятори, одяг, зброю і таке інше. У нього ж у кишені знайшли й карту печер. Про апарат нічного бачення, напевно, ти вже чув. Він жив там давно, вивчаючи маршрути, сполучення, словом, проводячи таку собі рекогносцировку, щоб у потрібний момент орієнтуватися там, наче риба у воді.

— Так воно і сталося, — погодився Сергій. — Ходив за нами, наче тінь, з’являючись то з одного, то з іншого боку. Тепер, вже заднім числом, я зрозумів це.

— Він мав талант воїна, який не дозволяв жити спокійно. Мурат повинен був постійно ходити по лезу ножа. Притому вважав, що ці здібності повинні відповідно винагороджуватися. Держава ж вважала інакше. Тому не дивно, що у нових умовах йому відкрився прямий шлях до Калоєва. Я завжди знав, що ця людина не помре своєю смертю.

— А як же совість? — скинувся Сергій. — Що йому — однаково, кого вбивати — «духів» чи мирних людей?

— Совість, як ти кажеш, — це перше, що не витримує, руйнується на війні. «Духи» в широкому розумінні — також мирні люди, які нас туди не кликали.

Обидва вони замовкли. Кожен думав про своє.

— А як Юлія? — нарешті запитав Сергій.

— Нормально, — відповів Гайдукевич. — Їй ще потрібен час, щоб відійти від цих жахів, але за будь-яких обставин, це вже інша людина. Вся у справах, клопоче, щоб я скоріше став на ноги. Можеш собі уявити, який камінь з неї звалився. Будує деякі плани…

— І що… — Сергій мимоволі проковтнув, — вона може зараз з’явитися тут?

— Ні, не може. Я подбав про це. Гадаю, ти й сам знаєш чому. — Гайдукевич дивився йому в очі спокійно, але водночас запитливо, надто небайдужим було для нього це питання. — Якби ти хотів її бачити, то сам би зробив якісь кроки для цього. А не зробив — значить, не хочеш. Для чого ж мені ставити у незручну ситуацію вас обох?

Сергій опустив очі.

— Борисе Олександровичу… Усе це надзвичайно складно… Я навіть не певен, що зможу пояснити. Але враження таке, що після виходу з печер та смерті того навіженого з ножем проблем у мене не поменшало. Більше того — ще там, під землею, вийшовши на фінішну, я відчував, що буде так. Мені… просто важко.

— Вірю, — сказав Гайдукевич, — і розумію. Прекрасно розумію. Давай поговоримо про них. Наші з тобою проблеми до деякої міри переплітаються. І від того, як кожен з нас їх вирішуватиме, залежатиме доля іншого. Ти згоден?

Сергій мовчки кивнув.

— Мені здалося, що за цей час між вами з Юлею виникло щось більше, ніж… — він не знайшов підходящого слова.

— Можливо, — погодився Сергій. — Інакше б… мої проблеми давно скінчилися.

— І її також, — сказав Гайдукевич. — Розумієш… як не уболіваю я за її долю, а ніколи б не наважився брати участь у їх розв’язанні. Але… обставини розпорядилися інакше. Обставини, на жаль, достатньо жорстокі, тому говоритиму з тобою прямо. Існують Калоєв, Ірина Пашутіна, існують кляті гроші. Нікуди не поділися… Існує, врешті-решт, пам’ять моєї дружини. Тому ви з Юлією будете позбавлені часу, позбавлені можливості спокійно та природно вирішувати усі ці важкі питання і розбиратися, хто тепер що до кого відчуває. Нам з нею знову доведеться зникати. Так, щоб тепер уже не знайшов ніхто. Отож головне, для чого я покликав тебе, — повідомити, що ти обмежений у часі. Скажу чесно, я не говорив з нею про це, але бачу, знаю, що вона думає.

— І… що ж вона думає? — запитав Сергій, відчуваючи, як все холоне всередині.

— Гадаю, ти надзвичайно дорога для неї людина. Вона давно кохає тебе, але ніколи не наважиться, тому що… Вона знає, тверезо розуміє, що ти думаєш про неї.

— І що ж? — тепер власний голос здався Сергієві взагалі чужим.

— Що вона божевільна.

Обличчя Гайдукевича стало жорстким, очі — непроникними.

— А… — Сергій затнувся.

— …Хіба це не так? — договорив за нього Гайдукевич. — Позавчора в нас був Джеремі Патерсон. Це був приватний візит. Він констатував, що мети досягнуто. Щоправда, не буду приховувати, мета — мався на увазі отой максимум, про який говорив він же. Але результат — він нічим не відрізняється від повного видужання. Моя донька тепер повноцінна людина.

— Але ж Юля і тепер вважає, що вони існують? Вона завжди пам’ятатиме, як її переслідував у печерах… Вона ж завжди вважатиме, що це був мрець, якого підняли з могили? Чи ви розповіли їй про Мурата?

— Воронь Боже! — обличчя Гайдукевича спохмурніло. — І упаси тебе колись говорити з нею про таке! Це також одна з причин нашого майбутнього зникнення. Ніхто… ніхто не повинен відкрити їй правду. Це може лише травмувати її. А так — вона житиме далі як звичайна повноцінна людина, знаючи, що вони тепер не являють для неї ніякої небезпеки. Так казав Джеремі.

— А як же ви пояснили їй приїзд психіатра?

— Дуже просто, — відповів Гайдукевич. — Сказав, що це потрібно в інтересах слідства, що так радив зробити наш адвокат. А вона слухається мене в усьому. Тому і показання ми давали однакові. До речі, я вдячний твоєму другові і тобі, що ти вмовив його мовчати про примус і зброю. Я… мені прикро, що йому довелося стільки пережити. Передай, що я вдячний і компенсую йому… Коли все владнається, я дійсно пришлю йому гроші, гідну компенсацію.

— Гадаю, це буде справедливо, — погодився Сергій.

— Ну ось і все, хлопче, що я хотів тобі сказати. — Гайдукевич вдивлявся в обличчя Сергія, намагаючись прочитати, що той думає. — За будь-яких обставин я розумію, що ти зробив для моєї доньки. І для мене… Я не забуду цього… Словом, знайду можливість виразити свою вдячність. Дякую, що прийшов.

— А коли ви їдете? — запитав Сергій.

— Це питання… сам розумієш… — промовив Гайдукевич. — Ну, принаймні завтра-післязавтра нас ще можна буде застати. Тут. А далі…

Сергій підвівся, відчуваючи, як погано слухаються ноги. Було від чого… Простягнув руку хворому, який останні хвилини дивився на нього немов на лікаря, що збирався винести вердикт. Але «вердикт» цей виявився ніяким.

— Видужуйте, — сказав Сергій. — Бажаю всього найкращого. Остаточного вирішення всіх проблем, — і покульгав до виходу.

— А… — почулося ззаду, — а ти так і не прийдеш — попрощатися? Скажи, щоб я хоч знав…

Сергій обернувся і подивився на нього.

— Попрощатися… прийду, хоч це буде важко.

Він узявся за дверну ручку, але цієї миті з Гайдукевичем щось сталося. Він різко звівся на ліжку, скривившись і зсунувши загіпсовану ногу з підставки.

— Сергію, послухай мене. Послухай, синку, ще кілька хвилин. Я знаю, тобі нелегко. Тобі важко думати і дещо усвідомлювати, але послухай мене. В мене немає більше нічого, окрім Юлі. Гроші — це херня, повір мені, хоча вони є… Вона добра, розумна і гарна, хоча… Що я кажу… Ти сам бачиш. Вона ж не байдужа тобі! Повір мені, синку, усе буде гаразд. От побачиш. Не кидай її… Ти їй потрібен. Я не вічний, ти розумієш. У нас є стільки грошей, що важко собі уявити. Вони зроблять усе. Я можу відмовитися від усього — Калоєва, Ірини, міста, де мене ще б прийняли, клятв та обіцянок. Мені потрібне лише одне — щоб їй було добре. Ти дійсно потрібен нам обом. Ти справжній чоловік, якому я не побоявся б її довірити. Подумай… може, і ти потім шкодуватимеш, що відпустив жінку, яку врятував, з якою довелося разом пройти крізь пекло… Повір, ніхто не зможе кохати так, як вона.

Він виговорився. Це було те, що висіло на язиці від самого початку, коли цей відвідувач переступив поріг палати, а можливо, ще й раніше.

— Ти мовчиш… Я розумію.

Вони обоє розуміли все. Двоє сильних чоловіків, проблеми яких так чи інакше закручувалися навколо жінки з чорними виразними очима на ім’я Юлія. Ще хвилина, і двері палати повинні розділити їх. І той, хто мав залишитись, заслуговував принаймні на відповідь. Лише зараз Сергій вперше усвідомив, що знає її і може дати принаймні собі самому. Це нічого не змінювало у кращий для нього бік — він продовжував страждати, але не настільки, щоб зробити цей крок. Він продовжував кохати, але не настільки, щоб свідомо принести себе у жертву. Оце й була відповідь.

Вони тихо зачинилися, двері палати. Але обом здалося, наче це двері чогось більшого.